Дві скрипки Володимира Івасюка

Цього року Володимирові Івасюку могло б виповнитися 60, але натомість – йому двічі по тридцять. У тридцять літ, у розквіті життя і творчості, на найвищій ноті свого звучання обірвалась життєва струна скрипалевого серця. Тридцять років, як він трагічно і передчасно, але далеко не безслідно пішов із життя. Його пісні і досі лунають серед нас, зачаровуючи серця такою рідною, барвистою, зворушливою і завзятою піснею.

Мабуть, саме у тому і полягає феномен Івасюка, секрет його успіху, популярності, визнання, а також і загадка смерті. Хлопчина з провінційного містечка, студент, що любить музику, пише пісні і займається художньою самодіяльністю – чи мало таких було? Але його пісня пролунала і була почута, підхоплена, вона зуміла об’єднати покоління.

Йому вдалося запалити серця слухачів до болю рідним поєднанням музики і слова, які до того ж звучали сучасно, бадьоро і, навіть, гордо.

 У своїх творах Володимир Івасюк зумів зберегти величезну спадкоємність українського мелосу, а експерти одностайно визнають незаперечний факт – в його музиці закодована душа української пісні.

З роси й води

Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року в інтелігентній українській сім’ї в містечку Кіцмань на Буковині.

Його батько – Михайло Григорович – пізніше знаний письменник, філолог і етнограф, в той час після повернення зі сталінського ГУЛАГу працював учителем у школі та закінчував університет. Пізніше він прийде на кафедру української літератури, де згодом захистить кандидатську дисертацію і пропрацює там до пенсії. З-під його пера вийде багато захоплюючих літературних творів: повістей, поем, збірок казок. Та все ж, як висловилась письменниця Ірина Вільде, найкращим твором письменника Михайла Івасюка був… його син.

Мати – Каруніна Софія Іванівна – родом з Наддніпрянщини. Народилася на Запоріжжі, але сталінська колективізація та голодомор змусили її батьків перебратись до Бердянська, де вона здобуває освіту. Після війни Софія Іванівна працювала директором школи в Суховерхові (створила там драматичний гурток і хор, в якому й сама співала), а потім – інспектором райвно у Кіцмані, де й одружилась з Михайлом Григоровичем у 1947 році.

Вже трирічним Володя проявляв велику увагу до музики, спостерігаючи за репетиціями вчительського хору, куди його часто брали батьки, а в п’ятирічному віці починає вчитися грати на скрипці.

У п’ять років він також опановує мистецтво читання. Згодом батько Володі буде підбирати для сина книги та залишати їх розгорнутими на найцікавіших місцях. Володя перечитував їх і захоплювався, пізніше він прочитав усю батькову бібліотеку і розпочав власні поетичні пошуки. Найкращі пісні Івасюк написав на свої вірші: “Червона Рута”, “Водограй”, “Пісня буде поміж нас”, “Я піду в далекі гори”, “Два перстені” та інші.

Володя з дитинства жив у стихії чистого українського слова, ніжної української пісні, любов до якої прищепив йому батько-етнограф. Дуже гарно співала його мати. І оте поєднання наддніпрянської ніжності, ліричності матері з гуцульським гумором, гострим розумом батька, безперечно, мало великий вплив на Володю, формувало його як свідомого українця.

Власне тим українством просякнута вся його творчість і його життя. Івасюк сміливий у своїх мистецьких експериментах – його твори гостро сучасні для естради 70-х років минулого століття, але в їхній основі лежить завжди яскраво виражена любов до народної пісні. Якось на запитання батька “Що тебе найбільше приваблює в народній пісні?” Володя, не задумуючись, відповів: “Все. І текст і мелодія. Кожна пісня – це перлина. І я не знаю, як можна вважати себе музикантом або просто культурною людиною і не знати українського фольклору. Мрію стати композитором, тому визбирую все прекрасне, створене народом, щоб мати в душі якусь основу для своїх творів. Без народного ґрунту – я ніщо. Для мене український фольклор – підручник, написаний геніальним автором”.

Незакопані таланти

Де закінчується талант і починається геніальність? Чому Івасюк у свої 30 років досягнув того, чого не досягли інші, можливо, не менш талановиті за все життя? В чому загадка? Банальні, здавалось би, запитання, на які кожен знає таку ж популярну відповідь: талант помножений на працю… Та річ у тому, що Володимир Івасюк давав цю відповідь щодня, давав самому собі, навіть не ставлячи таких запитань і давав він цю відповідь не словами.

Михайло Григорович, батько Володимира, написав якось вірш “У класі я сидів”, у якому згадує як у дощ, сніговиці, “снігові завали” носив малого Влодка на руках до музичної школи на заняття. І вже у 7 років ім’я Володі з’являється у пресі: “… на виступі Володимир грав на скрипці “Концертино” композитора М. Бакланової та “Серенаду” Шуберта …”. Через кілька років у цій же газеті періодично з’являється інформація, що засвідчує творче зростання юного музиканта.

Музичну школу, де вчився на струнному (скрипковому) відділені (до 5-го класу) і оркестровому (з 6-го класу), закінчує з відзнакою по класу скрипки та фортепіано.

У 1964 році Володя, учень 9-го класу, засновує, можливо, навіть перший в Україні вокально-інструментальний ансамбль “Буковинка”. Невдовзі їхній концерт у Києві був знятий на кінострічку і показаний по Центральному (Московському) телебаченні.

Любив Івасюк і подорожувати, 20 серпня 1964 року отримав посвідчення і нагороджений значком “Турист СССР”. Захоплювався модним нині дайвінгом. Його сестра Оксана згадувала, як вони могли по кілька годин з Володею проводити під водою, знімаючи кінокамерою підводне царство.

У1966 році Володимир закінчує середню школу № 9 у Кіцмані і блискуче здає вступні іспити до Чернівецького медінституту. Але хтось з “доброзичливців” нагадав в деканаті про “справу Івасюка” (разом з однолітками-школярами Володя притягувався до відповідальності за те, що під час бешкетування хлопці перекинули погруддя Леніна) і його виключають з інституту на першому ж курсі.

Рік по тому Володимир працював на заводі “Легмаш”. Рятуючи пальці скрипаля від мозолів, друзі по цеху домоглися від керівництва створення самодіяльного хору, який Володя і очолив. Хор виконує пісні свого керівника і невдовзі займає провідні місця на оглядах художньої самодіяльності.

Слід згадати той факт, що з 1965 року Володя був постійним членом Чернівецького об’єднання композиторів.

У 1967 році за рекомендацією заводського керівництва Івасюк вдруге поступає в медінститут. Дружнього і наполегливого Володю одразу обирають старостою групи. Керівники оркестру народних інструментів “Трембіта” та камерного оркестру запрошують його в свої колективи.

Крім того, він виконував обов’язки інститутського художника – оновлював кафедри.

Талант Володимира проявився і в медицині. Зокрема, разом з одногрупником А. Поповим провів дослідження впливу антибіотиків на резистивні штами стафілококу. Їхня робота здобула премію на інститутській науковій конференції.

У 1972 році з львівського медичного інституту приїхав доцент і запропонував батькові, щоб син перебрався до Львова. Після розмови з ректором Володимира перевели до Львівського державного медичного інституту.

11 липня 1973 року Івасюка зарахували до аспірантури Львівського медінституту, а за наказом від 29 квітня 1974 року направили на посаду анестезіолога обласної клінічної лікарні.

У 1974 році вступає на стаціонар історико-теоретичного факультету львівської консерваторії. Згідно з автобіографією Івасюка одночасно прийняли на стаціонар композиторського факультету Львівської консерваторії.

Кожна річ, за яку брався Володимир, приносила гідні плоди, але найбільшою справою його життя була все-таки пісня. Вона супроводжувала його всюди.

Дві скрипки

Невтомна праця і безсумнівний талант Володимира Івасюка давали свої плоди. Щороку виходили нові твори, що були представлені на багатьох конкурсах різного рівня. Його творчими лабораторіями ставали різні колективи.

Одними з перших підхоплюють Володину пісню тоді ще маловідомі виконавці Василь Зінкевич та Назарій Яремчук з ВІА “Смерічка”. Пізніше відома київська співачка Лідія Відаш вносить до свого репертуару дві пісні: “А на нашій вулиці розцвіли каштани” та “Я піду в далекі гори”. Згодом Володя пише для неї пісню “Відлуння твоїх кроків”.

Три роки триває творчий пошук тлумачення поетичної загадки червоної рути. Вперше зустрівши на сторінках збірки “Коломийок” оспіваний дивоцвіт рути, що раз на десять років розпускається червоним суцвіттям, Володимир шукає для неї нового місця в людській свідомості. “Червона рута” стала справжнім проривом народного визнання таланту композитора. Вперше прозвучавши в радіоефірі влітку 1970 року і під час телепрограми “Камертон гарного настрою” 13 вересня того ж року, ця пісня залишилась в серцях мільйонів на довгі роки.

Його пісні так полюбились і слухачам, і виконавцям, що тодішня музична еліта України почала звинувачувати Володимира Івасюка в тому, що він “забирає собі найкращих виконавців”. Справді, Володині пісні співають не лише Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Людмила Артеменко – тоді ще молоді й без звань, ансамблі “Кобза”, “Опришки” та інші українські виконавці, а й Йосиф Кобзон та Едіта П’єха і такі знамениті колективи, як грузинська “Орера”, білоруські “Пісняри”, польський “No To Co”, угорець Януш Коош, болгарин Бісер Кіров…

У 1977 році всесоюзна фірма “Мелодія” випускає платівку-гігант (а на неї тоді мали право лише члени Спілки композиторів) “Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару”.

Але не всі раділи з його успіхів. Власне тією другою, сумною скрипкою в житті Івасюка було невизнання і навіть перешкоджання його творчості з боку частини професійної музичної еліти. Серед професійних композиторів час до часу лунали сердиті голоси, що звинувачували молодого автора в непрофесійності, “зароблянні” грошей, халтурі. Причиною усіх звинувачень було головно те, що в Івасюка не було диплома про композиторську освіту.

Київські музиканти його просто ненавиділи за те, що в 1974 і 1976 роках його, а не їхні, твори репрезентували українську пісню в Сопоті. Ще за життя йому намагались почепити ярлик націоналіста.

Навіть серед викладачів, в яких навчався і яких поважав Володимир, були недоброзичливці, що не оминали нагоди розкритикувати будь-який успіх талановитого студента.

В липні 1976 року, коли його пісні звучали всюди, через пропуски занять (у зв’язку з концертною занятістю) його виключають з консерваторії. Володя глибоко переживає всі уколи в його бік, але не здається. Отримує довідку з психіатричної лікарні про лікування (досвідченому медику не було важко “підіграти”), поновлюється у консерваторії і продовжує працювати.

Непокараний злочин

Після закінчення дипломної роботи Володимир Івасюк планував одружитись з Людмилою Олександрівною Шкуріною, мав безліч напрацювань і творчі плани на майбутнє…

Натомість 24 квітня 1979 року, приїхавши з відрядження, за телефонним викликом пішов з дому і більше не повернувся.

І аж 18 травня його тіло знайшли в Брюховицькому лісі, повішеним на дереві. Псевдослідство відразу зупинилось на найпростішій чи то на найбільш вигідній версії – самогубство. Вдруге піднята кримінальна справа також швидко була закрита з таким же формулюванням.

Проте ніхто з близького оточення Володимира Івасюка не те, що не вірив, а й думки не припускав, що він міг накласти на себе руки.

Творчий спадок

Перед своєю трагічною загибеллю Володимир Івасюк працював над партитурою кантати “Чуття єдиної родини”, замовленої Міністерством культури України на слова Павла Тичини та Максима Рильського, писав пісню для Ірини Вільде на слова львівського поета Василя Мартинова, писав романси, працював над історичною оперою “Дарина”, планував створити музику на слова Маяковського, планував одружитися та вступити в Спілку композиторів… Були в нього і заготовки до творів О. Прокоф’єва і О. Блока. З усього того скарбу вціліла тільки частина кантати “Зустрічайте мене” на слова Р. Братуня та лібрето на вірші Павла Тичини та Максима Рильського. Решта заготовок творів безслідно зникли, бо знайдений після смерті Володимира портфель виявився порожнім.

Та є в його доробку і поліфонічна сюїта з варіаціями, і сюїта для духовних інструментів, і три частини струнного квартету, і концерт для скрипки та фортепіано, і романси.

Загалом Івасюк написав понад 100 пісень та 50 інструментальних творів, половина яких, а може й більше, ніколи не звучали.

За 30 років Володимир Івасюк пройшов шлях від початківця до професіонала найвищого ґатунку. Він дав нову якість українській пісні, новий порух, повністю змінив ставлення до України, її культури з боку своїх сусідів.

Він пішов, та все ж залишився з нами. Багато його пісень стали народними. Кожного року у Львові проводяться вечори його пам’яті, де він знову збирає різні покоління і знову запалює їх своєю молодістю і завзятістю. Головне завжди пам’ятати, що Володимир Івасюк залишив нам не лише свій талант, а й численні плоди своєї праці та свій приклад.

За матеріалами видання:
Василишин О. М. Творча спадщина Володимира Івасюка. – Львів: Українська академія друкарства. – 2007.