Пам’яті Володимира Івасюка

(Пам'яті Володимира Івасюка та всіх патріотів України, знищених більшовицьким режимом)

Народився Володимир Михайлович Івасюк 4 березня 1949 року у містечку Кіцмань Чернівецької області в сім'ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. Вже у три роки він проявив величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. Саме вони прищепили синові любов до музики, організували його працю. З п'яти років Володя вчиться грати на скрипці у музичній школі. Хлопець проявив неабиякі нахили до гри на музичному інструменті, його запрошують виступати на різноманітних заходах. За один навчальний рік Володя виконує дворічну програму. За свою чудову гру хлопець отримує від земляків подарунок - гарну німецьку скрипку.

(Пісня "Водограй")

Після закінчення шостого класу Івасюк вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені Миколи Лисенка. Але навчання і виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров'ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. У віці 15 років Володя створює ансамбль "Буковинка" й пише для нього свої перші пісні. Хлопець цікавиться народною пісенною творчістю, старанно збирає українські народні пісні, записує їх від селян, своїх родичів і товаришів по класу, щоб згодом черпати у народних шедеврах своє натхнення.

(Пісня "Я піду в далекі гори") 

Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. За кілька місяців до її завершення Володя - один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість, яка невдовзі породить стільки життєвих труднощів та душевного болю. Під час прогулянки парком хтось з хлопців вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна. Усвідомивши крамольність такого вчинку, друзі беруться знімати картуза. Але хто знав, що бюст не закріплений? У ході "операції" "вождь" падає, хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається "Справа Володимира Івасюка". Відразу постало питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестата. Батьки зробили все, що могли. Володя отримав атестат з четвірками з історії СССР і суспільствознавства. Сім'я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його "справу", і 31 серпня 1966 року Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення.

Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє. Він іде працювати слюсарем на завод "Легмаш". А відтак створює там хор. Одночасно навчається в музичному училищі по класу скрипки, серйозно цікавиться теорією та гармонією музики. Через рік за рекомендацією заводу Володя вдруге вступає до медінституту, навчання поєднує з музикою, створює камерний оркестр, сольно, як скрипаль, виступає на інститутських вечорах, стає концертмейстером оркестру інститутського ансамблю пісні і танцю "Черемош". Володі западає в серце згадка про диво-зілля - червону руту. Для вісімнадцятирічного музики, закоханого в рідний фольклор, чутливого до всього нового, образ цієї квітки був хвилюючою знахідкою, справжнім одкровенням. Вона не давала йому спокою майже три роки. І ось після довгих творчих пошуків виходить у світ пісня "Червона рута", якій судилось полонити стільки сердець своєю ліричністю та своїм романтизмом.

(Пісня "Червона рута")

Львів - місто, яке стало новим етапом в житті Володимира Івасюка. Тут він пише понад сім десятків пісень, романсів, балад, які стають окрасою його творчості. Навесні 1972 року Володя, студентом шостого курсу медичного інституту, вступає на композиторський факультету. І праця, невтомна праця. Володя створює нові пісні. У 1974 році Софія Ротару їде на Сопотський фестиваль з його "Водограєм". Вперше сучасна українська естрадна пісня прозвучала на міжнародному фестивалі, а її автору було тоді тільки 25 років! Він був красивим, широкоплечим, з лагідною посмішкою, веселий і дотепний, імпонував своєю культурою, вишуканістю. Володя належав до тих людей, які не вміють прокладати собі дорогу ліктями. Прекрасно знаючи собі ціну, він скромний аж до дрібниць.

У цьому ж році Івасюк стає студентом відділення Львівської консерваторії по класу композиції. На пропозицію Сергія Данченка Володя пише музику до вистави Олеся Гончара "Прапороносці" і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли його кандидатуру висунули на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив прізвище Івасюка. Створення та записи нових пісень, роз'їзди - все це величезна, кропітка і невтомна праця, яка забирає багато часу і сил. За пропуски занять Володю виключають з консерваторії. Цей факт він пережив дуже тяжко, був легко вразливим. Почалися головні болі, з'явилися апатія, безсоння, загальна втома, тож ліг до лікарні, полікувався і з новими силами поновився в консерваторії.

Володя вчиться, їздить на записи до Києва і Москви, пише нові пісні. Також працює над підготовкою платівки-гіганта. Тоді, право на таку платівку мали лише члени Спілки композиторів, а Володя був звичайним студентом консерваторії. Тому "гігант" дався йому дуже важко, але коли він вийшов, то розійшовся вмить. У 1978 році Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує диплом II ступеня. Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Острозького, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв'ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. 24 квітня 1979 року у квартирі Володі у Львові лунає телефонний дзвінок. Він одягається, йде до консерваторії і ...більше не повертається.

(Пісня "Балада про мальви")

18 травня тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу недалеко від Львова. Ховали Володю 22 травня. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, несли молоді львів'яни на своїх раменах. Рідні, друзі, колеги, знайомі приїхали з усієї України. Таксисти не брали грошей з приїжджих на похорон, а ввечері музиканти не грали в ресторанах, Львів був у глибокій і щирій жалобі. Це була небачена на ті роки десятитисячна процесія, це була непокора владі, адміністрації, судовим оманам, адже були дані серйозні рекомендації у вишах, театрах, творчих спілках не йти на похорон! Останню дорогу Володі від хати до могили люди вистелили живими квітами.

Володя прожив лише тридцять років. Але ті роки були напрочуд змістовні, осяяні мрією про добро і красу землі. У житті він мав щастя від творчості і від того, що зла нікому не чинив, ніколи не заздрив і невтомно працював для своєї доби і рідного народу, що дав йому сили бути виразником почуттів і дум свого покоління.

Сходяться люди до могили твоєї,
Ти не будеш забутий народом своїм.
Мало ми, друже, прожили з тобою.
Будемо вічно гордитись ім'ям твоїм.

Вернеться Вкраїна, козацькая слава,
Розкується воля, розквітне Земля.
Спи спокійно, а нова Українська держава
Не забуде твої геніальні слова.

(Пісня "Яворина")

Так, мало ми прожили не тільки з Володимиром Івасюком, а й з іншими великими українцями цієї доби. Зі всіма хто зазнав мук і тортур заради України, заради її слова, волі і думки. Це вони - репресовані, переслідувані, скривджені і замучені у рідній землі чи десь далеко на чужині - творили нашу історію із Україною в думках, із Україною в словах, з Україною в серці.

Хоч сумно, друзі, не жалійтесь,
В мовчанні не схиляйте голови,
На волю паростки проб'ються,
І темрява відступить назавжди!

Ваш термін швидко закінчиться,
Готуйтесь до здолання перепон,
Герой не той, хто лічить перемоги,
А правду, як знамено піднесе!

До нас притулиться щаслива доля,
Зігріє скривджених, неначе мати,
А поки посміхніться суддям в вічі,
То їх вже доля - їх вже невідомо.

Так сумно, що немає поряд Стуса,
Його ім'я ми знаємо і дотепер,
І хоч посмертно став героєм України,
Він шану заслужив ще за життя!

Він не прогнувся під катів народу,
У темряві шукав правдивий шлях,
Він не мовчав, без права листування,
Тож не схиляйте голови і Ви!

***

У поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого -
Слово правди і свободи,
Слово гідності і честі,
Слово мужності і віри,
І любові, і надії,
І покари грізне слово.

А у вас - кайдани й пута,
А у вас - темниці й мури,
Шпигуни і крючкотвори,
І Сибір, і суд неправий,
Шпіцрутени, каземати,
І кати, і дріт колючий,
І муштровані солдати.

А в поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого,
Тільки думи на папері,
Тільки думи, тільки муки,
Тільки помисли високі,
Біль за рідну Україну,
За народ її в кайданах.

А у вас брехня і підступ,
А у вас обман і підлість,
І нещирих слів облуда,
Влади й почесті жадоба,
І жага користолюбства,
Підкуп, злочини і зрада,
І життя мерзенний бруд.

А в поета тільки слово,
Тільки слово, більш нічого,
Лиш суддя великий - совість,
Що велить ставать до бою,
За народ, добро і правду,
І за матір Україну
Все життя своє віддать!

І поет один вступає
В бій святий, великий, правий!
Проти деспотів, тиранів,
Всіх гнобителів на світі.
Заклика народ вставати
І здійма свою він зброю -
Слово правди полум'яне.

Ви боялися поета,
Замикали в каземати,
Засилали у пустелі,
Муштрували і знущались,
Та його ви не зігнули,
Не згасили його слова,
Що горіло полум'яно!

Де ж ви, виродки-потвори,
З орденами і чинами?
Хто ж могутнішу мав зброю?
Хто ж у битві переможець?
Ваші імена прокляті!
Пам'ять стерлася і зникла,
Прах розвіяно вітрами.

А поет живий і досі,
І живе поета слово,
І горить воно, не гасне,
І стає уроком грізним
Всім гнобителям сучасним,
Що добро, і правду, й волю
Хочуть кинуть до темниць.

А поет іде по світу,
Гордий, світлий, невмирущий,
Підійма безсмертне слово,
Кличе знов ставать до бою,
За народ, добро і правду,
І за матір Україну
Все життя своє віддать!

---