Люби її допоки не пізно

Анастасія Шибіко

Присвячено Дню матері

Вона молилась, він мовчав уперто,
Гострим мечем він серце їй пробив.
Не міг сказати їй: "Прости" відверто,
Хоч свою маму дуже син любив.

Мовчали двоє, два серця терпіли,
"Синочку!", "Мамо!" - погляди кричали,
Але зробити перший крок не хтіли,
Лише підтримки в тиші все благали.

І в мить одну скінчилась путь терниста...
В неї скінчилась, в нього почалась...
Ковтала сльози тиша урочиста,
В окови розпачу він добровільно давсь.

В сльозах він голову свою схилив на груди,
Він просто хтів з думками розібратись,
В очах мигтіли люди, мов приблуди,
Хтів десь піти й навіки там остатись.

Мама лежала так спокійно й тихо,
Самотнім полум'ям на грудях свічка тліла...
Він все слезами обмивав те лихо,
Мама б простила, вона так хотіла!

Гарячими губами та дитина
Холодну руку мами цілувала.
Яка страшна, яка важка картина!
"Прости, матусю, ти завжди прощала!"

Дубовий хрест, помітна ледь могила...
Весною тут калина зацвіте.
"Матусю моя, моя мамо мила!
Скажи хоч слово. Але ні, пусте..."

Ти не тривож, дитино, свою неньку,
Дай їй вже спокій, лиш не плач, мовчи,
Молитви дай холодному серденьку,
Тебе не приголубить, не кричи!

"Синочку мій!" - до тебе промовляла,
Чи завжди ти летів на допомогу?
Вона терневий шлях вже свій стоптала,
А ти ще йди, торуй свою дорогу.

Холодна ніч за тишею полює,
Холодний вітер до кісток пробив,
А збоку бідний син землю цілує:
"Мамо, прости, прости, що не любив".

В вас час ще є, а в нього вже не було,
Невже сказати тяжко так: "Прости"...
Та не устами, а щоб серце чуло,
Щоби не двигати в самотності хрести.

Спішіть сказати: "Матінко, люблю,
Люблю усмішку, люблю твої сльози",
Спішіть сердечно, дуже вас молю,
Щоб на могилі не топтать сухі мімози...

Швидко і нестримно летить час. Ніжні материнські руки стали шорсткими, обличчя покрилося зморшками... Не хочу, щоб старіла мама! Я хочу повернути той час, коли маленькою і беззахисною лежала на її руках, коли вона пригортала мене до свого люблячого материнського серця. Тоді було так добре, бо кожною клітиною тіла відчувала: це - моя мама!

І сьогодні якесь дивне почуття пронизує всю мене, коли бачу, як ніжні і тендітні плечі моєї мами приймають на себе щоденний тягар життя. Боляче дивитись, як світ немилосердно висмоктує з неї всі життєві соки. Але та праця, той весь труд - для мене!..

А чи я часто говорю своїй матері, що люблю її, чи прошу пробачення, коли ображаю, чи молюся за неї? Можна ставити ще багато запитань, але в цьому немає потреби, бо більшість людей, якщо будуть чесними перед Паном Богом і перед собою, думаю, скажуть, що ні. Матерів покидають, матерів соромляться, не виявляють жодного акту подяки і любові до них.

Жахливо, коли старість мама зустрічає сама, але ще гірше, коли біля неї діти, які не розуміють, ким для них є мама. Вони заклопотані, вони не знаходять часу для найдорожчої людини, а каяття приходить тільки тоді, коли роки спливуть швидкою течією і одного дня вони подивляться на мамину могилу і зрозуміють, що залишилися зовсім самі. Боже! Як справді прикро усвідомлювати, що ніхто більше не пригорне до свого люблячого серця і не загоїть ніжним, теплим поглядом болючих душевних ран. Як прикро знати, що ніхто більше не дасть свого благословення, ніхто не буде молитися за тебе так, як твоя мама... А материнська молитва ломить каміння, вона перевертає гори, змінює русло річок, висушує моря і зрошує пустелі, відганяє хмари! Все тільки для того, щоб вберегти рідне дитя перед небезпекою, перед жорстокістю світу і підступністю диявола.

Люби її, бережи, шануй, опікуйся нею. Дивися пильно, щоб потім не зрошував сльозами покаяння і не цілував сиру землю на її могилі...

---