Мученича смерть св. Йосафата

Вже давно зробили вітебчани змову на життя Святого Йосафата. Треба було лише знайти якийсь привід, яким би можна було покрити злочин. Ще перед приїздом Святого до Вітебська ухвалено на одному з міських засідань зневажати владичу службу, а коли Владика заступиться за неї, тоді явно напасти на палату й зробити свою диявольську справу. Так і сталося. Як тільки по приїзді Владики показалася служба в місті або вийшла де поза палату, схизматики зневажали її, погрожували, били, кидали камінням. Святий Йосафат просив усіх слуг терпеливо переносити всі кривди й поводитися спокійно. В таких обставинах прожив Святий Йосафат зі своїми слугами у Вітебську два тижні. Задовго, однак, було чекати схизматикам, тому вони постановили якнайшвидше сповнити свій злочин. 11 листопада, в суботу, зібралися ще раз до ратуші й під проводом Наума Вовка й Симеона Ніші, найбільших ворогів Святого Йосафата, вирішили не відкладати більше. Наступного дня, в неділю, вирішили напасти на палату й убити ненависного Владику. Схизматицький священик Ілія мав докучати службі Йосафата, а якби служба побила його за те або ув'язнила, тоді на даний з ратуші знак домовлено вдарити в усі дзвони, а нарід мав громадою напасти під проводом попів на палату. Під приводом хвороби міські радники, котрі були проводирами змови, мали виїхати з міста, щоб пізніше ні за що не відповідати.

Того дня (11 листопада), коли вітебчани змовилися рішуче виконати свою чорну справу, Йосафата не було в Вітебську; він виїхав на один із своїх хуторів, щоб полагодити граничний спір з одним шляхтичем на ім'я Крупевич. Владика хотів повернутися на вечір до Вітебська, однак не встиг усе скоро поладнати і тому припізнився. Коли повертався із Кантакузеном та зі своїми підданими додому, схизматики вже виходили по вечірні з шатер, які побудували собі для свого Богослужіння; побачивши Святого Йосафата в оточенні підданих, почали кричати до них: "Вже недовго будете залишатися зі своїм паном!" Повернувшись до палати, довідався Владика, що весь той день піп Ілія робив різні прикрощі й зневаги духовенству і службі, та що, незважаючи на зауваження, навмисне ходив попід палату й усім лихословив. Доротей конче наполягав на тому, аби Ілію покарати. Святий Йосафат згодився на те, бо будучи архієпископом, мав згідно з церковними і світськими законами владу карати збунтоване духовенство.

Ввечері цього дня прийшов до палати Петро Іванович, один з радників, великий приятель Святого Йосафата, розповів про змову, призначену на завтрашній день і просив Владику, щоб той якнайшвидше покинув місто. Святий Йосафат ніяк не хотів цього робити і відповів: "Я вже відіслав коні на фільварок. Моє життя в руці Божій, хочу все знести, що Бог призначив мені...". Петро продовжував благати його про виїзд, але даремно; тож проти волі Йосафата пішов до міста, приніс пороху й зі своєю службою хотів залишитися в палаті, щоб боронити життя Владики, та Святий Йосафат і на це не погодився. В Оливному місті Петро хотів боронити Ісуса, а тут Петро хотів зробити таку саму прислугу Святому Йосафатові. І Христос, і Святий Йосафат не хотіли людської оборони, бо вже прийшла їм призначена година.

Як колись Божественний Спаситель перед своєю смертю зібрав останній раз своїх учнів, щоб з ними попрощатися, втішити їх і підтримати у боротьбі, так само і Святий Йосафат засів останній раз до вечері. Були при цьому лиш архідиякон Доротей, Еммануїл Кантакузен і п'ятеро з його служби. Втішав усіх, часто повторюючи, що, коли й буде яка небезпека, то вона загрожує лише його життю. Весь час говорив з радістю про смерть, так що Доротей просив, аби дозволив їм їсти, не боячись смерті; тоді Владика, звертаючись до нього, сказав з любов'ю: "Яка тобі кривда, що я хочу вмерти за Христа й Святу Віру?"

По вечері всі розійшлися. Служба пішла на спочинок, а Святий Йосафат пішов до своєї кімнати приготувався до боротьби. Вірний аж до останньої миті Христовому прикладові, хотів тих кілька годин, що його відділяли від смерті, присвятити молитві. Мав він при собі жебрака на ім'я Тифон, котрого ради Христа прийняв до себе й не раз відступав йому своє ліжко. Той Тифон добре підглянув, що Йосафат робив цієї ночі. Як колись Спаситель у Гетсиманському саду, так Йосафат кинувся на землю хрестом, жертвуючи свою кров за спасіння невдячних синів. Сльози радості котилися по його обличчю, а з глибини серця виривалися глибокі зітхання. І цієї ночі не забув бичувань, а навіть більше, як звичайно, краяв бичами своє тіло. Якась небесна світлість осявала його під час молитви.

А над владичою палатою бачили люди на три милі від Вітебська чорні хмари, а з-посеред них виринав чорний хрест, до якого Святий Йосафат рвався так палко.

Ще сонце не зійшло, як Святий Йосафат пішов до церкви на утреню. Доротей побудив службу й під проводом Кантакузена наказав їм притримати попа Ілію. Коли Владика йшов до Церкви, Ілія вже був перед палатою й почав тут же зневажати Йосафата; Святий спокійно подався до церкви. Ілія таки не перестав виговорювати дурниці, тоді служби притримали його в кухні. Коли Кантакузен притримав попа, поруч проходив якийсь схизматик. Побачивши, що ув'язнено Ілію, побіг через місто й кричав щосили. Іван Грузнищів, один із змовників, бачачи, що надійшла сприятлива хвилина, побіг до ратуші і задзвонив у радний дзвін. Схизматики тільки того й чекали. В той же час відізвалися дзвони всіх церков, крім престольної, скликаючи змовників до злочину. Все місто було на ногах. Вулиці заповнилися тисячами людей, і всі бігли до владичої палати з камінням, дрюками, патиками, зброєю, мовби татари напали на місто. Поміж натовпом крутилися проводирі змови, під'юджуючи його до лютості тим, що ув'язнено і зневажено їхнього священика. Юрба кинулася на площу перед палатою, моментально виперла владичу службу, град каміння посипався на палату, крик знявся такий, мовби все пекло вирушило на сповнення злочину. Служба поховалася за паркан. Коли Святий Йосафат почув у церкві цей страшний крик, здогадався про причину і велів негайно випустити Ілію. Хоч Ілію випущено, озвірілий натовп не розходився, а з криком погрожував Владиці і службі.

Утреня скінчилася. Владика повертався спокійно з церкви до палати. Уся площа між церквою і палатою була заповнена затятими схизматиками. Владику чекала смерть! Як у Гетсиманському саду на голос Спасителя: "Це я!" (Йо. 18, 6), подібний натовп замовк й упав на землю, так і тепер на появу пастиря всі замовкли, мовби побачили духа, опустили руки, настала тишина, а Йосафат, неруханий, пройшов посеред них до палати. Це перемога святості над злочином. Стих крик, деякі пустилися до міста, інші залишилися під палатою. Святий Йосафат зібрав службу і, запевняючи її, що ніхто з них не вмре, заборонив їм набивати рушниці кулями, а дозволив стріляти лише для постраху папером. Ще в останні хвилі його любов не дозволяла проливати крові заблуканих овець. Сам подався до своєї келії, впав лицем на землю й так витривав у молитві аж до восьмої години ранку.

Коли коло восьмої години зійшло сонце й кривавими променями освітило місто, до палати стали напливати нові натовпи схизматиків, озброєних сокирами, дрюками, рушницями. Їхні обличчя були похмурі, очі кровожерні, уста виливали потоки помсти, погроз і прокльонів. На палату й паркан знову посипалося каміння. Деякі підклали під паркан вогонь, але, побоюючись, аби не зайнялося все місто, розбили паркан, розкинули дошки й дісталися на подвір'я. Служба замкнула браму палати й для постраху стріляла пустими набоями з рушниць. Убивці, осмілені тим, що постріли не ранять їх, кинулися з сокирами на браму, розбили її вмить й дісталися до коридору. Служба сховалася, залишилися лише архідиякон Доротей, Кантакузен і Григорій Ушацький, намагаючись убивцям загородити дорогу до кімнати Владики. Убивці кинулися на Кантакузена, й він упав, облитий кров'ю, без пам'яті на землю, потім завдають Доротеєві в голову 18 ударів, відсувають його з дороги й кидаються на останнього - Ушацького. Один зі знайомих пізнав його й каже: "То й ти один із них? Чи ж ти не знав, що раніше чи пізніше стріне вас така доля?" й ударив його палкою, а той упав під самими дверима Владики.

Тут знову пригадується подібна подія в Оливному місті. Як спіймали Спасителя, то три найвірніші учні залишилися з ним: один хотів його оборонити, але Спаситель сам віддався в руки запеклої жидівської юрби та ще й просив, аби вона дозволила спокійно відійти учням. Подібне сталося й тепер. Вже юрба мала вдиратися до кімнати, як нараз відчинилися двері, Святий Йосафат виходить до сіней, підносить руку, щоб поблагословити своїх убивць, а, зробивши над ними знак Святого хреста, відізвався лагідно: "Діти мої, чому вбиваєте невинних слуг? Як маєте щось проти мене, то ось я!". На ці слова Святого зупинилися убивці, ніхто з них не насмілився й уст відкрити, і навіть перші ряди хотіли повертати назад. Раптом із сусідньої кімнати вискочили два розбишаки й зі словами: "Бий, забий латинника, папіста!" - кинулися на Святого. Один з них ударив його тяжким костуром по голові, а другий - сокирою розтяв голову зліва. Падає Святий Владика на землю, облитий кров'ю, а схизматики, мов зголоднілі вовки, кидаються на свою жертву, б'ють, ранять, знущаються так, що лице Святого втратило людську подобу. Ні одна скарга, ні один зойк не вирвався з його уст. Гадаючи, що він вже неживий, кинулися розбійники ще й на його слуг, але тієї миті підносить Святий Йосафат свою голову, залиті кров'ю очі звертає до неба, одну руку підносить, мовби бажаючи востаннє поблагословити своїх убивць, та відзивається стиха: "О Боже мій!" Не дали йому докінчити, один розбишака заверещав: "Він ще живе!" - підскочив до Владики й двома кулями прострілив наскрізь його голову.

Святий Йосафат віддав свого духа в Божі руки. Озвіріла юрба кинулася грабувати палату. Що лише вдалося взяти, миттю роздерли поміж себе. Золотий й срібний посуд, гроші, одяг, зброю, мідний посуд, кухонне й столове начиння - все те зникло. Виважили двері до спіжарні, й усі запаси, приготовані на всю зиму, дісталися розбишакам. Добралися до пивниці, викотили бочки з вином і пивом, а впившися, робили собі з розбитих бочок забавку, скидаючи їх з гори, названої Богородицею, на якій стояла владича палата. Вся палата була знищена, вікна повибивані, двері порозбивані, вози й візки порубані, папери й усякі грамоти понищені, крісла, столи - все потрощено.

Тимчасом, коли вже не стало слуг Йосафата, над його тілом, мовби на сторожі, сидів пес, якого Святий Йосафат ласкав деколи. Звірина більше має почуття вдячності, як людина, віддана пристрасті. Пес не дав нікому приступити до тіла свого пана, аж пса вбили, а порубавши на шматки, поклали на мощах Святого. Людина, яка втрачає правдиву віру, лютішає й дорівнює хіба дияволові. Про те, що це правда, свідчить диявольська забава, яку зробили собі тепер схизматики.

Вони виволокли тіло Святого Йосафата на подвір'я між божевільну юрбу кровожерливих схизматиків та, не зважаючи на вроджений сором, здерли з нього одяг й оголили. Як же вони здивувалися, побачивши на нагому його тілі волосяницю і ребра, стиснені колючим поясом. Думали, що це простий монах, а не Владика, тим більше, що годі було розпізнати лице. Витягнули проте тяжкого раненого Ушацького й слугу Кантакузена, Йоана Єдлинського та биттям змушували їх сказати, хто це той убитий. Запевненням слуг, що це сам Владика, не хотіли вірити, аж коли вже жиди посвідчили, що Святий Йосафат ніколи не носив сорочки, повірили й утішилися, що нарешті позбулися "душехвата". Весела була та пекельна забава.

Одні сідали на оголеному тілі Святого Мученика, й так сидячи, їли й пили, інші - тягнули за ноги й кричали: "Встань, владико, нині неділя, чому не проповідуєш, нарід слухає тебе!". Інші скакали через святе тіло й плювали на нього, ще інші виривали волосся з бороди й голови, патиками й дрюками били посиніле тіло; а ще інші топталися підковами чобіт по обличчю Святого, навіть жінки і діти знущалися над закривавленим владикою. Диявол полонив їхні душі. Що тільки чортівська злість підказала їм, всього того допускалися вони на тілі Святого Владики. Вони так були засліплені пристрастю, що навіть не зважали на чуда, які Бог творив для їх опам'ятання. Одна стара невіста, вириваючи волосся з голови, зараз таки при тілі Святого осліпла. Та й небо хотіло опам'ятати розлючених злочинців. Над палатою стала непорушно чорна хмара, а з неї виходила світлість і вкривала оголене тіло. Однак і це чудо не справило на них враження. Справді, страшна це річ - дійти до закам'янілості серця.

Коли одна частина розбишак знущалася над тілом Святого, друга далі плюндрувала владичу палату й била слуг. Зауваживши, що архідиякон Доротей прийшов до себе, почали його бити палицями, а потім скинули з гори за бочками. Чудо це правдиве, говорили навіть самі жиди, що Доротей, падаючи з тієї стрімкої скали, не вбився на місці. Жиди більше показали людяності, ніж розлючені схизматики, бо, знайшовши напівмертвого Доротея, взяли його до себе й лікували, доки він не одужав. Кантакузена слуги перенесли на безпечніше місце. Обидва, хоч так страшно були покалічені, що не було надії на їхнє життя, всупереч сподіванням поволі одужали й ще довго жили, щоб стати живими свідками пророцтва Святого Йосафата, яке він їм дав перед смертю, бо виразно сказав: "Крім мене, ніхто з вас не вмре". Ушацький також одужав.

Коли вже наситилися чортівськими забавками, підкинув їм диявол думку, аби ще зробили похід з тілом Святого. Тож вони здерли з його тіла волосяницю, прив'язали до ніг мотуз і так серед крику, божевільного виття, чортівських прокльонів волочити вулицями міста свого князя Церкви. Вулиці закам'янілого міста скропилися кров'ю Святого Мученика. В одному місці, де його голова вдарилася сильніше до муру, залишився слід крові, якого нічим не можна було затерти. Нарешті виволокли Святого Владику за місто на стрімку гору над рікою Двіною, наповнили волосяницю камінням, прив'язали її до тіла й зіпхнули Святе тіло з гори кричучи: "Тримайся добре, владико, тримайся добре!". Це справді чудо, що тіло, спадаючи з гори по гострому камінні, не розшарпалося на кусники. Справдилися тут слова псалмоспівця: "Він (Господь) усі його кості зберігає, ані одна з них не зламається" (Пс. 34, 21). На пам'ятку цього чуда поставлено там, звідки скинули тіло Святого Йосафата, хрест із написом: "Бог, який заховав тіло мученика від зіпсуття задля ненарушимо затриманої чистоти, ненарушене спустив на берег".

Як тільки тіло впало на берег, прибігли схизматики - рибалки, поклали його в човен, завезли далеко вгору по ріці, прив'язали до шиї волосяницю, наповнену камінням, а до кожної ноги - по одному великому каменю й затопили на найбільшій глибині. Недарма це місце від незапам'ятних часів називалося "Святою криницею", бо справді мало колись освятитися тілом Святого. При першій комісії заприсяглі свідки зізналися, що тоді, коли затоплено тіло Святого Мученика, бачили вони на небі велику світлість, яка сходила на те місце, де було тіло, а посеред тієї світлості було видно поважного мужа, який спускався до води; відразу випливло тіло Святого наверх, незважаючи на те, що поприв'язувано до нього стільки тяжкого каміння. Перелякані злочинці почали втікати; тіло пливло за ними. Нарешті рибалки вернулися назад і, схопивши тіло, наново затопили у воді.

Коли тіло Святого сховалося у хвилях ріки, впала на Вітебськ і околицю така густа мряка, що одне одного ледве зблизька можна було побачити. Ця мряка стояла так довго, доки тіло знову не вийшло наверх. Потемніло сонце, небо вкрилося чорною мрякою, неначе не хотіло дивитися на святовбивство вітебчан.

Під хрестом Спасителя стояли безбожні жиди з ненавистю й помстою в серці і диявольською радістю з його терпінь. Аж тоді, коли темінь обійняла землю, зі страхом і жалем утікали вони зі злобного місця, боячись справедливого Божого гніву. Так і тепер, коли тільки мощі Святого скрилися під водою, а мряка вкрила Вітебськ, всі в мовчанні, як свідчать беатифікаційні акти, втікали до міста. Після божевільної люті вбивці опам'яталися. В місті, недавно ще такому рухливому й гамірному, настала могильна тиша. Убивці з закривавленими руками поховалися, щоб обдумати свій злочин і зазнати кари Каїна по вбивстві праведного Авеля.

---