Святий Миколай – патрон українського народу

Український народ вже понад тисячу літ втішається своєю християнською культурою і традиціями, пов'язаними із Святою Вірою. До кожного свята ми готуємося в особливий спосіб, бо кожне свято має як своє релігійне, так і національне забарвлення. До окремих свят Свята Мати-Церква підводить нас особливим приготуванням - святим постом, де від кожного вимагається більше духовного розважання, зосере­дження, стриманості від забав і імпрез цього світу, більшої уваги до стану своєї душі. До таких свят належить Світле Воскресіння із мертвих нашого Спасителя Ісуса Христа, і тому піст перед Пасхою називаємо Великим постом, бо він готує нас до цього великого дня, який в народі називають Великоднем. Також урочисто готуємося зустріти прихід на світ нашого Спасителя Ісуса Христа - сорокаденним постом, який називаємо Пилипівкою, або Різдвяним постом. Два інші пости (менші): до празника Свв. Апп. Петра і Павла (ми називаємо його Петрів піст, або Петрівка), а відтак до одного з найбільших свят на честь Пресвятої Богородиці - її Славного Успення і Внебовзяття - готує нас Свята Церква постом, який називаємо Успенський, або Спасівка. Це наша духовна спадщина, якою жили і яку шанували наші предки, вони для нас її зберегли і нам це передали, і ми також маємо нею жити і в ній навчати своїх дітей і онуків.

Серед улюблених зимових свят у час Різдвяного посту є свято Святого Отця Миколая. Чому воно улюблене? Чому так дорожить ним український народ? Одним реченням не можна на це відповісти. Є багато причин на те, чому українці, напевне, найбільше серед усіх народів Європи зберегли набожність і релігійність до Святого Отця Миколая - великого Чудотворця. Мабуть, вирішальну роль тут відіграло саме слово "чудотворець".

Народ, який віками був гноблений, поневолений, висміяний і зневажений різними ворогами, коли нищилися його культура, духовні і національні традиції та звичаї, коли батькам було заборонено навчати дітей своєї історії і культури, рідної мови, а всій нації чіпляли різні образливі ярлики - то ми, мовляв, мало­роси, а то малополяки - такий народ, закутий у фізичні й духовні кайдани, не втрачав віри в чудо свого визволення, він просив Господа Бога і Пресвяту Богородицю о допомогу.

Культ Святого Отця Миколая-Чудотворця притягав народ до себе. Його святе життя, його духовні подвиги, його щедрі ласки, які люди випрошували для себе в найважчих хвилинах свого життя, вливали в серце народу, в його свідомість віру, що ми в нього також випросимо великих добродійств для себе - чудо визволення з-під ярма чужинців, чудо свободи для Церкви і Батьківщини. Плекання такої надії на чудо ніколи не згасало в серці нашого народу, і це воістину подиву гідний факт - у найважчі хвилини неволі вірити, надіятися і чекати на чудо від Святого Отця Миколая. Це, мабуть, під силу тільки українській нації.

Людина завжди любить слухати щось приємне, яке має вплив на її серце і душу, в загальному на її життя. Життєвий шлях Святого Чудотворця був найбільше знаний серед усіх святих. Люди знали напам'ять про його життя і чуда. Вони любили слухати про те, що вже знали і чули. Це є дуже важливий фактор. Адже почути один раз про ту чи іншу подію - і нам цього досить, наша цікавість вже задоволена, але знову і знову повертатися до неї - це, можна так сказати, вже забагато. Так не можна сказати про життя Святого Миколая. Людський розум і серце знову і знову бажало чути про дивовижні подвиги цього великого Святого. Про його життя говорили всюди: в школі, в церкві, вдома. Довгими грудневими вечорами діти сиділи на печі, а дідусь чи хтось старший з родини розказував їм про великого Чудотворця - Святого Отця Миколая.

Постало багато легенд у різні часи, які не всі записані в книгах, в життєпи­сі Святого Отця Миколая, тож вони передавалися з уст в уста, з покоління в покоління. Мені пригадується одна історія, про яку завжди розказував покійний дідо Стефан. У нашому се­лі Ясниськах, звідки походять мої тато і мама, на Святого Отця Миколая відпуст. У часи мого дитинства (а це були часи радянської окупації) мільйо­ни українських дітей були позбавлені християнської духовної літератури, молитовників, нас навчали в хаті, в родині любові до Господа Бога. Казали в селі, що родина Войціховських (це корінь мого діда по маминій лінії) були байкарями і співаками. Мій дід Стефан знав море пісень, не було, певне, жодної народної, церковної пісні, коляди, якої б він не співав. Народні пісні він з дитинства чув у рідній хаті, будучи в Німеччині на роботі, вивчив німецьку мову, якою міг вільно спілкуватися, хоч не вмів писати; після Німеччини забрали його совєти до війська - знав і їхні пісні, хоч все життя був страшно злий на радянську владу, бо вона скалічила йому життя. Прадід Іван був грамотною людиною, вмів читати і писати, тому мав доступ до книг того часу. Його любили і поважали, особливо діти. Прадід мав великі вуса, виглядав поважно, і кожного дня біля нього збиралися діти, щоб почути щось нового. Перед тим, як почати розповідь, прадід казав, що забув, про що має розказувати, а щоб пригадати, мусив підкрутити вуса, і так пригадував нову байку, історію, пригоду. Літо довге, і потрібно було дітям щодня розказувати якусь байку, пригоду. Не знати, чи справді він все з книжки читав, чи сам на ходу вигадував і складав. Також прадід розповідав дітям про релігійні свята, їх значення, як треба по-християнськи жити і заховувати себе з однолітками, як треба поважати і любити старших людей і своїх батьків. Це була свого роду польова катехиза.

Одна з багатьох розповідей з уст мого дідуся Стефана особливо мені за­пам'яталася. Багато чув я про великого Чудотворця, усього й не запам'ятав, але ця розповідь супроводжувала ме­не усе життя. У найважчі хвилини підсвідомо я завжди надіявся і чекав чуда, і Господь вислуховував. Розпо­відь діда відбувалася в наступний спосіб. Дідо провадив вечірню молитву, завжди молився голосно, на всю хату, проказував молитви дуже виразно, не кваплячись (я це добре запам'ятав). Оскільки люди того часу виховані бу­ли скромно, на всьому заощаджували, тому рано лягали спати, особливо взимку, коли дні короткі, а ночі довгі (щоб не світити довго світла, бо його багато "набіжить" на лічильник і треба буде багато платити). Дідо спав на "шлябані" - так називали в нашій околиці нинішній диван (в де­яких місцевостях казали, "бамбетль ", "тапчан "). Це дерев'яне ліжко, яке на ніч розсувалося, на нього стелили матрац і лягали спати, на день знову зсували - і можна було на ньому сидіти чи ставити речі. Дідо ніколи не спав на матрацах, всім тим ігнорував - для спання мав бути сінник. Сінник був виготовлений з лляної цупкої тканини або мішковини, набивали її сіном так, щоб воно гарно і плавно розійшлося по всій матерії, щоб не було жодних нерівностей і горбів, застеляли постіль і лягали відпочива­ти. Увечері, як розкладали шлябан, запах сіна розносився по всій кімнаті. І так люди жили. Життя проживали, до лікарів не ходили, ніхто жодних масажів не робив, важко працювали на землі і не виїдали того, що споживає наше покоління. Людина більшу надію покладала на Господа Бога, провадила богобоязливий спосіб життя, більше була з'єднана з природою і землею, фізична праця гартувала людей.

Зимова ніч розпочиналася завжди з розповідей, пригод, байок, загадок. Одна з улюблених розповідей - про Святителя Миколая. Святий Отець Миколай отримав від своїх батьків великий млин. Ставши священиком, не міг працювати у ньому і тому доручив цю справу одному з робітників, щоб він керував і слідкував за працею, але також дав йому настанову, що цей млин має служити бідним і убогим людям. Мука, яку він виробляє, має бути роздана потребуючим людям, сиротам, вдовам, калікам, і ще раз строго наказав, щоб він, Боже борони, когось скривдив чи образив.

Сам Отець Миколай пішов пропо­відувати Слово Боже в різні країни. Спочатку млинар виконував свою пра­цю дуже ретельно і сумлінно - так, як наказав йому Святитель Миколай. Ніколи йому не забракло муки, хоч людей з кожним днем приходило все більше і більше: вістка про його доб­родійство розійшлася далеко за межі того краю. Люди дякували млинареві і запевняли його, що будуть молитися до Господа Бога за його здоров'я, адже він робить таку добру справу: не забуває за бідних і опущених людей.

Ця людська похвала і особиста гордість вийшли йому на зле. З часом млинар почав надуживати своїми обов'язками. Став дуже гордий і недо­ступний, зухвалий і хвалькуватий, а навіть почав зневажати і проганяти бідних, сиріт, немічних з двору, не даючи їм жодної допомоги. Так само як добра вістка розійшлася швидко, так і зла скоро розійшлася між людей. Вони не впізнавали свого великого доброчинця, він став лютіший за звіра. Одного разу розказали про цей млин Отцеві Миколаю. Люди не знали, що справжнім власником цього млина був Святий і то за його розпорядженням млинар мав допомагати бідним. По­чувши про кривду, якої завдає млинар людям, Святитель повертається сюди, щоб особисто в цьому переконатися. У вигляді старенького немічного дідуся, в полатаній свитині, він приходить до млина: однією рукою спирається на палицю, а в другій тримає невелику торбинку і просить у млинаря муки. Подивився на нього млинар з-під ло­ба холодним і байдужим поглядом і прогнав його з подвір'я, ще й нацькував на нього собак. Святий Отець Миколай поглянув своїм оком на збіжжя, яке лежало в коморах, та на муку - і все те в одну мить перетворилося на пісок.

Так оповідав нам дідусь про чудо Святого Отця Миколая і завжди від себе додавав коментар: "Діти, треба завжди бути чесним і справедливим, і Господь Бог буде тобі допомагати в твоєму житті. Шануй, люби і поважай старших людей, допомагай їм і опікуйся ними, і про тебе Господь ніколи не забуде. А те зло, яким ти воюєш проти ближнього, повернеться до тебе, і сам загинеш від нього". Такі простенькі, але за своїм змістом і духовністю глибокі настанови. Минали роки, а ми з тими і багатьма іншими словами і настановами виростали, і вони мали великий вплив на життя кожного з нас. Ця наука гли­боко запала в моє серце. Багато було прочитано за прожиті роки книжок, окремі тільки запам'яталися; багато було проглянуто фільмів релігійних, історичних, документальних, і вони не всі запали в серце людини; в бага­тьох довелося побувати країнах, му­зеях, місцях історичної слави, але все з часом стирається з людської пам'яті, а слова, почуті в дитинстві, глибоко закарбувалися як у серці, так і в людській свідомості. їх не можна забути, викреслити з життя, бо тоді тре­ба забути про самого себе, а це не під силу нікому.

Вищенаведений приклад має також принести розраду батькам, бабусям і дідусям, які нерідко зневіряються, бо діти чи онуки не прислухаються до їхніх порад, науки. Часто, можливо, і самі ми кажемо: вчи, говори, а воно не доходить до дитячого розуму і серця. Більш ніж впевнений, що такі слова колись говорили до мене і до багатьох дітей, які сьогодні дорослі і мають своїх дітей чи онуків. Дитина слухає, але не все відразу може застосувати реально в своєму житті. Та ось настає час, година, день, місяць, рік - і це все відновлюється в твоїй пам'яті, ця наука стає тобі в пригоді, ти її використовуєш, починаєш на ній будувати своє життя, під її впливом змінюєш свої стосунки в хаті, родині, на робочому місці, вона відкриває для тебе нові обрії, ти починаєш іншими очима дивитися на світ, по-новому починаєш сприймати його, по-новому оцінюєш людей, їхні хиби, падіння.

Хіба це не фантастично - пережити такі радісні хвилини в житті?! Хто тобі їх відкрив? Твоє дитинство, молитва батька чи матері, бабці чи дідуся над твоєю колискою. Наука, яку ти почув з уст своїх рідних, вчителів, священиків, - вона як те зерно, на яке не падав дощ, воно спокійно лежало і чекало свого часу. І тільки тоді, коли в твоєму житті, в твоєму серці і душі зібралися чорні хмари, які вилили океан дощу на твоє сумління, і те зерно кільчиться, проростає і нарешті виростає і дає плоди. Спаситель Сам дав нам науку про ріст зерна: все відбувається поступово, подібно до зерна, яке вкинув чоловік у землю: "чи спить він, чи встає, чи то вночі, чи вдень, насіння те кільчиться й росте. А як - він сам не знає. Сама від себе земля плід приносить: спершу стебельце, потім колос, а потім повну в колосі пшеницю" (Мр. 4, 27-29). Хіба це не чудово, хіба задля цього не варто навчати наших дітей, щоб вони певного часу пережили оцю переміну, як Ісус Христос на горі Тавор!

Не зневіряйтеся, дорогі батьки, навчайте своїх дітей в різний спосіб: усно, письмово, переказами, байками, казками, легендами, а найбільше - мо­литвою і особистим прикладом. Не переймайся тим, що твоя наука іде на вітер - це не так, вона проросте, вона дасть свої плоди, на все свій час, твої діти будуть згадувати тебе зі словами глибокої вдячності, що мали доброго батька чи матір. Як би я бажав, щоб ви це зрозуміли, щоб ви ніколи не опустили рук у вихованні нашої дорогої молоді!

Свято Отця Миколая - це свято дітей. То українська дітвора плекала цей культ і передавала його з покоління в покоління, так що жоден ворог не міг його вирвати з серця дітей або замінити на інші культи. Хто, як не діти, з нетерпінням чекають цієї днини! То наша малеча рахує тижні, а відтак і дні, коли має прийти Святий Чудотворець. Хоча в часах комуністичної окупації діти були позбавлені цієї радості, за­мість Святителя Миколая до дитячих садочків, шкіл приходив Дід Мороз і Снігуронька, проте християнські ро­дини продовжували плекати культ Святого Отця Миколая. Не мала успіхів атеїстична влада у боротьбі з цим християнським культом Святителя Ми­колая, який був глибоко закорінений в серці українського народу. Хто будував цей культ у душі народу? Звичайно, що Церква. Перед Другою світовою війною практично в кожній парафії священики організовували декламації, вистави на честь Святого Отця Миколая. Дітвора збиралася на репетиції, де священики, вчителі чи сестри-монахині вчили дітей пісень, віршів, ставили різні сценки. В наших галицьких селах організовували аматорські гуртки дітей і молоді, які мали важливе значення в духовному і релігійному вихованні. Про ці речі ми не повинні забувати і сьогодні.

Важливе значення у підготовці до свята має приготування у християнській родині. Ми повинні використати цей релігійний культ, щоб зблизити себе самих і наших дітей до Господа Бога. Було б добре, коли б християнські ро­дини практикували спільну дев'ятницю до Святителя Миколая, щоб батьки разом з дітьми поглиблювали свої знання про життя Святого Миколая.

Також можна брати одну з молитов до Святого Отця Миколая або один чи два ірмоси з Акафіста.

Грудневі довгі вечори - добра нагода для кожної християнської родини, щоб зібратися разом: батьки, бабця і дідусь - на спільну молитву, опісля можна за­співати пісеньку до Святого Отця Ми­колая або вивчити нову колядку; кожен має в родині диски, касети з колядками - разом їх прослухати. Старше покоління має поділитися своїми враженнями, своїми спогадами, розказати дітям і онукам про свій рід, коріння: звідки вони походили, звичаї і традиції, які були в їхній місцевості, родині. Дорогі мої, в звичайний похмурий робочий день з його успіхами і невдачами ми можемо зробити в кожній родині святкову атмосферу. Засвітіть свічку, застеліть стіл гарним обрусом, поставте образок Святого Отця Миколая, ра­зом моліться, вчіть з дітьми вірші і побажання, колядки і пісні - і ваша хата стане світлицею. Це так важливо, щоб ми вміли самі робити для себе свято, а особливо в своїй родині. Легше піти десь на вечерю в бар, кав'ярню, ресторан, але на тих засадах ви не виховаєте і не прищепите в серцях своїх дітей любові до родинного вогнища.

Сьогодні гасне родинне вогнище в українській родині: якщо ми його не збережемо, то втратимо те, що називаємо українською християнською родиною. Дорогі батьки, тільки жертвенною і важкою працею можете здобути плідні результати у вихованні ваших дітей, не занедбайте цього часу виховання. Дитинство скоро промайне, ваші діти непомітно виростуть: який фундамент ви закладете в їхніх серцях, такою буде і будівля. Тож закладайте міцний фундамент, святий фундамент у серцях ваших дітей. Українська християнська родино, не дозволь, щоб згасло родинне вогнище в твоїй хаті. Пам'ятай: жоден добробут, жодний комфорт, найдорожчі і найцінніші речі не замінять людського спілкування, розумної і розсудливої батьківської і материнської любові. Ісус Христос, Пресвята Богородиця чекає на тебе і твоїх дітей! Спаситель бажає бути серед вас, у колі вашої сім'ї. Він особливою любов'ю свого люблячого Серця бажає огорнути кожну дитину, бо Сам сказав: "Пустіть дітей приходити до Мене, не бороніть їм: таких бо Царство Боже. Істинно кажу вам: хто Царства Божого не прийме, як дитина, не ввійде до нього. І, обнявши їх, поклав на них руки і благословив їх" (Мр. 10, 14-16).

Хоч Святий Отець Миколай не походив з українського, а навіть зі слов'янського роду, але його культ над­звичайно знаний і пошанований в нашо­му народі. Літописець Нестор пише, що в Києві на могилі князя Аскольда в 882 році була побудована церква Святого Миколая. З християнського передання довідуємося, що брати - кня­зі Аскольд і Дир були поганами. Але коли прийняли віру Христову, то на святому хрещенні Аскольд взяв собі ім'я Святителя Миколая. За свідченням того ж літописця на початку XI ст. (1036) в Києві існувала не тільки церква, але й діяв також монастир на честь Святителя Отця Миколая. Український гетьман Мазепа після 1690 року заклав і став фундатором Миколаївського собору.

Також у місті Львові здавна була відома церква на честь Святого Отця Миколая, яку називають княжою. Перша згадка про храм Святителя Миколая в столиці Галичини датована в архівних документах 1292 р. Це швидше всього була придворна церква та усипальниця князів, звідки й походить її назва. Первісного вигляду вона не зберегла, бо кілька разів її реконструювали після пожеж. У хроніці Львова читаємо, що в 1453 р. у місті було вісім церков: Св. Юрія, Св. Онуфрія, Св. Миколая, Св. Теодора, Богоявленська, Воскресенська і Благовіщенська. 1461 р. король Казимир надає привілей церкві й монастиреві Св. Миколая та його свя­щеникові Симеонові Микилінському і його наступникам, яким звільняє їх від усіх податків, оплат, належних замкові, та інших повинностей.

В особливий спосіб був прослав­лений стародавній чудотворний об­раз Святителя Отця Миколая, який походить з початку XVII ст., з часів заснування Крехівського монастиря ченцем Йоїлом. Біля 1629 р. будують дерев'яну церкву на честь Святителя Миколая, а в 1737-1751 рр. постає нова мурована церква, також названа на честь Святителя Миколая. Перед Другою світовою війною тридневні відпусти Теплого Миколая в місяці травні збирали понад двадцять тисяч вірних, які з усіх куточків Галичини поспішали до Святителя Отця Миколая, щоб випросити потрібних ласк для себе і всього народу.

На Великий Україні був звичай, що напередодні свята Миколая пекли дітям солодке печиво - медівники-миколайчики - та роздавали ці солодощі. Наша Галичина мала інший звичай, який ми запозичили від німців, хоча сьогодні і в голову нікому не прийде сказати, що то традиція німецьких католиків. До німецьких дітей приходив Святитель Миколай вночі напередодні свого свята і клав чемним та слухняним дітям у взуття подарунки, а для збиточників - різку чи вуглинку, щоб поправилися і були слухняні.

Галицька традиція святкування Чудотворця Миколая під впливом Греко-Католицької Церкви стала знач­но багатшою: це свято переросло в парафіяльне, громадське свято. Свя­титель Миколай клав українським дітям подарунки не у взуття, а під по­душку. І кожна дитина ранесенько вставала і заглядала під подушку. Багато дітей у цей вечір довго не хотіли лягати спати, а коли стояли сильні морози, а надворі було багато снігу, то діти дивилися у віконце, вигляда­ючи Святителя Миколая. Чудотворець Миколай приїжджав на санях або на білому коні верхи. З ним були ангелята, батьки відчиняли двері, і Чудотворець Миколай заходив до хати, розмовляв з дітворою, розпитував, як минув рік, що в них нового, як вони себе поводили з батьками і старшими, чи були чемні і працьовиті. Якщо діти ходили до школи, то запитував про успіхи в навчанні, а також про те, чи діти моляться рано і ввечері, чи ходять у неділю і свята до церкви. Діти відповідали на запитання Святителя, розказували віршики, мо­литви, співали пісеньки чи колядки, тоді Ангели відкривали мішок із подарунками і давали дітям те, на що вони заслужили.

1893 року у Жужелі започатковано перший дитячий садок, засновником якого був о. Кирило Селецький, а працювали в ньому молоді Сестри-Служебниці. Це був початок відро­дження духовного, національного і культурного життя українського наро­ду в Галичині. Парафіяльні священики, сестри-монахині, вчителі починають утворювати на парафіях аматорські гуртки сільської і міської дітвори, молоді, де заохочують молоде покоління до діяльності, просвіти. Серед молоді виявляється багато здібних і таланови­тих осіб. Тоді не було відповідних під­ручників, матеріалу, тож священики, монахині, вчителі самі ставили, писали, складали пісні, сценарії, віршовані де­кламації. На превеликий жаль, мало зібрано тих народних перлин, які були в нашому народі. Треба віддати належне Іванові Франкові, який свого часу відчув цю потребу в галицькому суспільстві і написав п'єсу для дитячо­го театру - "Суд Святого Миколая". Відтак за прикладом Франка пішли знані українські письменники - Дніп­рова Чайка, Марійка Підгірянка, а на Буковині - Юрій Федькович, який склав пречудесний віршований опис життя Святителя Отця Миколая.

Ми повинні триматися нашої прадідівської християнської тради­ції. Маємо знати, що як колись біль­шовицька окупація принесла в Україну Діда Мороза і Снігуроньку, так на Заході після Реформації появляється Санта-Клаус. Культ Святого Миколая був поширений в Італії, Нідерландах, Польщі, Німеччині, в Англію він пе­рейшов з Німеччини. Культ Святих ліквідував протестантизм. Коли лікві­дований культ Святих, тоді само собою треба ліквідувати і культ Святого Миколая-Чудотворця. Так у багатьох країнах Європи, які пішли за течією протестантизму, під пуританським впливом були скасовані, заборонені, пе­реслідувані католицькі звичаї і обряди, навіть якщо вони й мали народний характер, але нагадували про того чи іншого святого, протестантизм це все знищував і викорінював, палили духовну і світську літературу, яка підтримувала ці звичаї. Тому з часом культ Святого Отця Миколая на Заході занепав. Деякі книжки дають неправильне тлумачення Санта-Клауса: мовляв, у Західному світі Санта-Клаус - це той самий Святий Отець Миколай. Це різні особи і різний ідеологічний підхід до них.

Санта-Клаус - це персонаж аме­рикансько-англійської традиції, і з'явився він досить пізно. На початку XX ст. американський письменник Франк Баям, всесвітньовідомий автор циклу казок, написав дві славнозвісні казки про Санта-Клауса: "Викрадення хлопчика Санта-Клауса" та "Життя й пригоди Санта-Клауса". Франк Баям розповідає в них, як у давні часи в невідомій країні ельфи підібрали людського хлопчину - сироту Клауса. Вони виховали його, а також обдарували безсмертям і різними чарівними здібностями, яких не мали люди землі. Коли Клаус став дорослим, він вельми сумував за людьми землі, і тоді ельфи вирішили відпустити його, щоб він дорослими очима поглянув, чим займаються там люди. Клаус був дуже здивований і збентежений після того, як очима дорослої людини поглянув на своїх земляків. Клаус побачив дивну країну: люди між собою ворогують, війни, вбивства, хвороби, насильства, він побачив багато сумних і нещасливих дітей. Все це настільки вразило Клауса, що він вирішив повернутися в країну ельфів і просити в них, щоб вони допомогли йому якось зарадити тим дітям, які перебувають у різних важких ситуаціях. Від того часу Клаус зі своїми друзями цілий рік готують подарунки дітям землі, щоб у ніч найбільшого свя­та дітей, Різдво Божого Сина, рознести ці подарунки дітям по всьому світу.

Звичай зображати Санта-Клауса дідусем у червоних штанях і неве­ликому кожушку, з білою бородою, а не в ельфійському зеленому вбранні з'явився ще пізніше - 1931 року, коли на замовлення компанії Соса-Соlа шведський художник Гедеон Сундблом запропонував нову різдвяну емблему фірми.

Гарною є казка про Санта-Клауса, але це тільки казка і нічого більше. Життя Святителя Миколая - це реаль­ний факт. Кожен скаже: так, це казка, гарна казка, таке життя можливе тільки в казці, а ми живемо в цьому світі і зустрічаємося щодня з різними ситуаціями, не завжди гарними і приємними, маємо жити реальним життям. Це правда. Чудотворець Миколай, до якого впродовж усього року звертаються вірні християни, допома­гає дітям і старшим у різних потребах. Ми його можемо бачити в церкві і вдома на образі, заносити свої молитви до нього, щоб він випросив в Отця Небесного ті ласки, про які в нього просимо. Святий Миколай завжди був зі своїм народом і поспішав йому на допомогу. Він не втікав від своїх людей, як бачив їх у різних важких ситуаціях, навпаки - поспішав їм з допомогою. Клаус, побачивши людські проблеми, не бажає жити з людьми, ділити з ними їхні проблеми, він повертається туди, де йому добре - в країну ельфів і тільки раз на Різдво приходить, щоб роздати подарунки дітям. Тут бачимо велику різницю між Святим Миколаєм і Санта-Клаусом.

Культ Святого Миколая виховує в нас Духа жертвенності, покори, любові до ближнього, силу і дух молитви, через який можемо випросити в Бога великі ласки, вчить посвяти свого жит­тя для Бога. Він відданий правді, за правду Божу терпить, навіть вкинутий до в'язниці, стає в обороні правди, виступає проти всякої брехні. Він живе євангельським життям, і за цю праведність Господь Бог прославляє його великими ласками як Чудотворця.

Образ Санта-Клауса на Заході про­пагує обжерливість, цей добродійник керує автомобілем у нетверезому стані, а також провадить нездоровий спосіб життя. Такий персонаж негативно впли­ває на світ дитини, оскільки Санта-Клаус відіграє в житті дітей велику роль. До такого висновку прийшли вчені з австралійського університету Монаш у Клейтоні, передає Sку News.

Образ ситого, веселого і трохи напідпитку Санта-Клауса може за­шкодити мільйонам дітей у світі, вважають дослідники. Через те, що мусить відвідати багато квартир, він нехтує правилами дорожнього руху, перевищує швидкість, має пристрасть до екстремальних видів спорту - roof-surfing (катання з даху), а також chimney jumping (стрибки в димохід). Тому образ Санта-Клауса - це викривлений образ Святителя Миколая.

Все частіше ми чуємо, як Святіший Отець закликає Європу повернутися до своїх християнських коренів. У багатьох країнах світу, особливо в Європі, люди почали глибше замислюватися над ду­ховними цінностями, якими жили їхні предки, і стараються повернутися до них. Звичайно, цей процес відбувається дуже повільно, бо немає великої під­тримки з боку державних чиновників, але все-таки він рушив з місця, і багато європейців сьогодні застановляються над тим, куди йде, куди прямує Європа.

Група німецьких католиків закликає людей відмовитися від образу Санта-Клауса і замінити його Святим Миколаєм. Релігійна організація вважає, що Санта-Клаус, який є "символом" Різдва на Заході - це винахід індустрії реклами і уособлення суспільства споживання.

За кілька місяців до святкування Різдва група католиків почала заклика­ти своїх співвітчизників до створення спеціальних "зон, вільних від Санта-Клауса". Вірні стараються пояснити власникам клубів, кафе, їдалень, рес­торанів, в різних торгових точках та в інших місцях, де незадовго до Різдва з'являються реклама, малюнки, листівки, плакати і фігури Санта-Клауса, щоб не розміщали і не пропагували цей образ, а радше Святителя Миколая чи тематику Різдва.

Кампанія проти Санта-Клауса, роз­горнута католиками, отримала під­тримку німецьких знаменитостей. Од­нією з однодумниць релігійної групи стала телеведуча Ніна Рюге, яка заяви­ла, що "на відміну від Санта-Клауса Святий Миколай дарує дітям духовне багатство замість того, щоб заохочувати в них прагнення отримати якомога більше матеріальних цінностей".

Щось подібне до того, що роблять католики в Німеччині, мали б зробити і в Україні, а особливо на Східних теренах. Телебачення перед і в часі Нового Року широко рекламує Дідів Морозів і Снігуроньок, навіть у вели­ких містах проводяться конкурси на кращого Діда Мороза і Снігуроньку. Над цим питанням особливо потрібно застановитися тим, які на весь голос люблять заявляти, що Східна Україна - це Православні терени. Не обманюймо себе: Україна як держава вже давно секуляризована країна, і кількість різ­них протестантських розгалужень у ній безупинно зростає, тому потрібна добра катехиза населення, а не духовні перегони - кого більше...

Передрук з видання:
О хто, хто Миколая любить / упор. о. В. Ковпак, СБССЙ. - Львів, 2011. - 216 с.

---