Святий цісар народів

Через 81 рік після смерті австрійського цісаря і князя Угорщини Карла І, 20 грудня 2003 р. Б., римська Конгрегація у справі Канонізації проголосила вирішальний декрет. Цим декретом Церква стверджує чудесні оздоровлення, які сталися через заступництво глибоковіруючого цісаря. У присутності Папи і численної делегації дому Габсбургів префект Конгрегації у справі Канонізації - кардинал Йосиф Сарайва Мартінс заявив, що цісар Карл "служив своєму народу справедливо і з любов'ю".

Кардинал, відомство якого десятки років досліджувало життя і вчинки монарха, зазначив: "Він прагнув миру, допомагав убогим і провадив послідовне побожне життя. Віра супроводжувала його ще з часів юності, передусім - у часи І Світової війни й під час еміграції на острів Мадера в Атлантичному океані, де він помер в опінії святості". У квітні Конгрегація визнала героїзм чеснот цісаря і констатувала, що Карл був "взірцевим християнином, чоловіком, батьком родини і правителем держави".

Батько багатьох народів

Цісар Карл, вступивши на престол після смерті свого стриєчного діда - цісаря Францішка Йосифа І (1848 - 1916), добре розумів, що правління монархією вимагає великої затрати як духовних, так і фізичних сил. Під час титанічних битв у І Світовій війні головним було не поразка чи перемога, а збереження багатонаціональної монархії. Наддунайська монархія цього періоду - багатонаціональна держава, в якій проживало близько 25% німців, 17% угорців, 13% чехів, 4% словаків, 11% сербо-хорватів, 9% поляків, 8% українців, 7% румунів, 3% словенців, 2% італійців і 1% чорногорців. Цісар Карл знав основні засади першого християнського князя Угорщини св. Стефана, які святий монарх передав своєму синові Емерику: "Слабка і схильна до упадку та держава, в якій говорять лише однією мовою, в межах якої живе лише один народ". Карл І, який вільно розмовляв сімома мовами, підтвердив у своїй особі правдивий ідеал цісарства. Він не був князем одного народу, його завдання полягало у наднаціональному управлінні державою. Завдяки такому підходу можливо охопити різнорідність територій, народів та народностей, щоб скерувати їх до виразно окресленої мети. Слід також зауважити, що засади наднаціональності дозволяють пристосуватися до різноманітних народних звичаїв та обрядів.

Пріоритетним завданням цісаря було прагнення стати понад князями з метою погодження їхніх внутрішніх справ, щоб у такий спосіб реально засвідчувати вищий правовий порядок. Однак всередині наддунайської монархії віддавна існувала одна проблема: володіння було занадто централізованим, з осередками у Відні та Будапешті. До того ж, наростаючий націоналізм, особливо серед слов'янських народів, загрожував руйнуванням самого фундаменту держави. Занадто довго вирішальний голос належав виключно німцям і угорцям. Цісар Карл І з цього приводу говорив так: "Маємо прагнути до того, аби кожній нації запевнити самовизначення, і то в такій мірі, наскільки можливим є його примирення з єдністю держави. Слов'яни, якщо говорити про їх чисельність, є домінуючим, переважаючим елементом, і їх щораз прибуває. Тому ми повинні у першу чергу думати про слов'ян".

Новий цісар взявся до своїх обов'язків зі святим запалом і сильною постановою віддати себе справі настільки, наскільки це можливо.

Тягар, який ліг на його плечі, важко виміряти - це виконання обов'язку "цісаря народів", який мав справедливо керувати всіма народами, станами і верствами своєї держави. У першому маніфесті нового цісаря від 21 листопада 1916 року читаємо: "Для моїх народів хочу бути справедливим і милосердним. Прагну шанувати їхню свободу та привілеї, а також дбати про рівність всіх, згідно з правом. Невпинно буду піклуватися про духовний і повсякденний добробут моїх народів, про захист свободи і порядку в моїх державах, а також про забезпечення всіх працюючих плодами їх заслуженої праці".

Карл І відчував зв'язок з усіма своїми народами. Але ці зв'язки не випливали з користолюбства, а радше з релігійних переконань, зі знання про Бога як Отця, Котрий всі народи створив як одну правдиву родину, в якій можуть і повинні бути подолані всі природні перешкоди, конфлікти та суперечності. Цісар прагнув засвідчити, що державний діяч чи володар є "батьком вітчизни", бо почувається відповідальним перед Отцем, Який на небесах.

Цісар Карл черпав свої переконання і внутрішні сили з віри, великої особистої побожності та надзвичайно сильного зв'язку з Богом, воля Якого була для нього найвищим наказом. "Єдиним моїм бажанням є завжди і у всіх ділах виразно вбачати Божу волю, щоб якнайточніше її виконати", - казав цісар про себе. Його життєвою поведінкою керувала любов до Бога. Віра і любов до Всевишнього, а також готовність на усілякі терпіння, які випадуть на його долю, зробили душу цієї людини великою і сильною. Щораз виразніше було видно, як зростала в ньому правдива прив'язаність до Бога. Тому в переддень свого шлюбу архикнязь Карл не міг по-іншому сказати до своєї молодої нареченої, княгині Зіти де Боурбон-Парма, як тільки: "Тепер нашим завданням буде разом прямувати до Неба". Так могла сказати тільки глибоковіруюча людина.

З великою побожністю цісар брав участь у Святій Літургії. Це відбувалося при найпершій нагоді: чи на фронті, чи у своєму краю, чи у вигнанні. Свою внутрішню гармонію, непохитність перед всілякими ударами, що приготувала йому доля, а особливо свій незламний оптимізм, він черпав, за його власними словами, зі щоденного прийняття Святого Причастя. У свої найтяжчі хвилини Карл І знаходив заспокоєння і сили у молитві. Перед всіма нарадами і рішеннями молився і віддавав у руки Божі усі свої справи. Без гіркоти переносив усе, що в страшний спосіб торкалося його самого, його родини і приятелів, бо завжди вірив і відчував, що все є в руках Божого Провидіння.

Віра і любов до Бога згодом дали силу молодому цісареві перенести всі поразки і лиха, що чекали на нього: неуспіх його мирних зусиль, нерозуміння співпрацівниками планів перебудови монархії з гарантіями широкого самовизначення і культурної свободи для всіх національностей, неможливість пропозиції укладання союзного договору з Німецькою імперією без закидів про зраду (адже німецькі війська боролися також і за Австрію); відхилення американським президентом Вільсоном на шість тижнів перед кінцем війни пропозиції миру з боку Австрії та Німеччини. В останні тижні війни наддунайська імперія розпалася на ряд незалежних держав. Цісар Карл залишився виконувати свої обов'язки, однак відмовився від участі в діях уряду. Він не зрікся престолу, оскільки твердо вірив, що обов'язки, які виконував, дані йому Богом. Пізніше, коли хвилі загальної руйнації дещо вляглися, а світ поволі виходив із хаосу, цісар Карл мав намір прислужитися для будови нової федерації автономних держав на наддунайських землях. Його віра в те, що народи давньої монархії знову віднайдуть себе після років вирувань і поділів, була непорушною. У своїй юнацькій відчайдушності вірив у кращий світ, аніж той, що існував, у світ, який не є, як твердили песимісти, лише результатом дії безжалісних сил історії. Мріяв про зв'язок суверенних народів, союз держав, наднаціональна політика яких веде простою дорогою до федералізму, котрий цілком узгоджується з ідеєю святого римського цісарства. Її основою мав бути допоміжний принцип, згідно з яким вища особа в ієрархії не може в задовільний спосіб перебрати на себе функції, які виконувала нижча особа. Отже, нова імперія, до якої прямував Карл І, мала б бути родиною народів. При цьому повинна вшановуватись і враховуватися специфіка кожного народу, його відмінності. На території Альп, Дунаю і Карпат мало б виникнути об'єднання, співтовариство нейтральних союзних держав, автономних і суверенних, тобто зв'язок монархії, а можливо також і республік, об'єднаних в особистий союз під пануванням габсбурзько-льотаринзької династії, зі спільними справами захисту і свободою пересування. Гарантувалася також єдність господарчих територій. Як актуально звучать нині думки цісаря Карла І! Вони випереджали свій час тоді, випереджають його і сьогодні. Його ідеї були будучністю. Сьогодні погоджуємося з ідеями цісаря Карла І. Але тоді його ніхто не розумів. Найперше мали настати катастрофи великих масштабів.

У своїх спогадах Вінстон Черчіль зауважив, що падіння старої Австрії принесло всім її народам, в тому числі і німцям, однакове нещастя. Цісар Карл І був переконаний, що наддунайська федерація буде притягати своїм впливом інші народи, показуючи приклад мирного, європейського примирення. Це його передбачення здійснилося повністю. Тільки подумаймо, якою притягальною силою, хоч під цілком іншими гаслами, вплинула на держави східної частини нашого континенту Європейська Унія. Однак ця Унія зі своїми централістичними тенденціями не відповідала уявленням цісаря Карла.

Його плани були актуальними навіть у неспокійні і тривожні часи перевороту в Австрії і в Угорщині (1918 -1920), а також тоді, коли він був вимушений залишити свій край і емігрувати, коли його було ограбовано, коли терпів біду, коли був зневажений наклепами та брехнею. Внаслідок вигнання мусив зректися права престолу, хоча й надалі відчував обов'язок служити для своїх народів, будучи в переконанні, що це завдання наклало на нього Боже Провидіння.

Угорські прихильники Карла І в порозумінні з ним організували на батьківщині дві спроби відновлення царської влади. Нова конституція залишила Угорщину королівством, однак керував нею політичний реґент. Країна мала стати центром, де б викристалізовувалася програма федерації. Законний цісар з волі переможних володарів був позбавлений права престолу: "Не хочемо, щоб ця людина панувала". Обидві спроби відновлення влади потерпіли фіаско внаслідок зради. При першій спробі Карл, подорожуючи поїздом і автомобілем, прибув інкогніто до Будапешта, щоб прийняти владу. Однак політичний реґент відмовився передати владу, і Карл був відправлений назад до Швейцарії. Друга спроба була військовим замахом, метою якого було відвоювати в Будапешті урядові будинки. Приватним літаком царське подружжя прибуло до Угорщини. Вірні військові відділи покинули казарми та поїзд, який віз до столиці цісарське подружжя, їхав занадто повільно.

Залізнична колія була розібрана, напади, зрада і переговори у справі перемир'я свідчили, що відділи політичного регента Хорті не завагаються перед розв'язанням громадянської війни. Цісар Карл І відмовився від своїх намірів. Він не бажав спровокувати військові дії. Королівське подружжя ув'язнили, потім передали в руки переможним володарям, які силою посадили їх на британський крейсер і відправили у вигнання.

Карл І висловив проти цього акту формальний протест: "Доки Бог мені дозволяє виконувати мої обов'язки, я не можу відмовитися від угорського трону, з яким мене пов'язує моя коронація і присяга. Резервую собі всі права, що належать мені як коронованому цареві Угорщини, і буду виконувати всі обов'язки, які випливають з прав святої угорської корони щодо угорського народу. Я глибоко переконаний, що моє становище - єдине, яке відповідає великій традиції, а також сьогоднішньому стану речей незмінних справ Угорщини". Слід зауважити, що цісар Карл був тут подібний до свого Бога і Вчителя: "Прийшов до своїх, а вони Його не прийняли".

Стара Австрія розпалася. Не підлягає жодному сумніву, що цісар керувався найщирішим бажанням і благородною волею. У випадку, якщо б закінчення війни виглядало по-іншому, він, напевно, утворив би нову, здатну до життя Австро-Угорщину. Напевно, був би тоді улюбленим усіма "цісарем миру". Однак Бог бажав зробити його святим.

"Цісар Карл і цісарева Зіта не є звичайними людьми, а воістину біблійними постатями. Багато я у своєму житті бачив, багато зробив. Але те прощання з цісарським подружжям залишиться у моїй пам'яті назавжди. Для мене як для священика то було піднесення і повчальне переживання бачити, що справді є ще високопоставлені люди, які одночасно є і правдивими християнами з чистими душами. З надприроднім спокоєм духа піддався цісар своїй долі. Хотів я його потішити, але натомість він потішив мене словами: "Це є Божа воля". Такі слова висловив папський нунцій, прелат Схіоппа, якого Святіший Отець Венедикт XV вислав попрощатися з царським подружжям. Цісар і король Карл розпочав свою подорож на вигнання, яке було останнім розділом його туземного, щедрого на терпіння життя. Подорож відбувалася Дунаєм, аж до його гирла в Чорному морі, потім через Босфор, обминаючи Константинополь, через Середземне море, перетинаючи у такий спосіб території стародавнього східного і західного римського цісарства. Цісар і надалі претендував на трон, не відступив, не зрікся престолу. Його держава існувала вже виключно в ньому самому. Кінцевою метою цієї "прощальної подорожі" став малий скелястий острів Мадера в Атлантичному океані.

Кілька років перед цим, 30 грудня 1916 року, коли Карл Габсбург-Льотринген, коронований старовинною короною св. Стефана, був введений на трон у коронаційній церкві в Будапешті, він почув слова, які виголосив примас Угорщини і які мали йому принести багато гірких хвилин, а наприкінці - довести до смерті. Не були вони для нього тільки пустою фразою. Він хотів зберегти їх з вірністю і виконати дослівно аж до останнього віддиху. Примас говорив до нього: "Цісарю, ото є твій трон! Sta et retine! - Будь при ньому і збережи його! Не залишай його добровільно! Не покидай його! Тут стій і бережи це місце, яке Бог призначив Тобі у своїй Всемогутній владі, яка передана нам, єпископам, яко слугам Божим. Цісарю, відстоюй, витримай і не дайся звести зі своєї дороги".

Багато хто з слуг Господніх сиділи на тронах, але надали перевагу життєвим вигодам. Вони були щасливі, коли могли скинути корону, яка надмірно стискала їхні скроні, і повернулися до особистого життя. Завдяки своєму багатству, могли спокійно жити. Обов'язки пануючих володарів вже не тривожили їхнього нічного сну. Карл, хоч і походив з австрійської родини, кажучи по-людськи, не брав до уваги своїх можливих вигод. В очах усього світу він був ідеалістом, який занадто поспішав.

Проте присуди Божі найчастіше суперечать вирокам світу. Світ звертає увагу лише на зовнішні виміри успіху. Якщо хтось досягне успіху, в очах світу він є великою людиною, навіть якщо б досяг цього шляхом неправди, шахрайства, віроломства, методом терору чи пролиттям крові. Однак у людському розумінні, якщо хтось не досяг успіху, він заслуговує на глузування, зневагу і погорду.

Бог пророкує людині цілком по-іншому. Homo legit in facie - Deus autem in corde. Людина зауважує тільки те, що назовні, бачить лице і вигляд, а не саму суть справи, і тому її погляди і міркування є помилковими. Бог судить справедливо, бо дивиться на серце людини. Він не зважає на те, що ми маємо підстави пишатися тим, що досягли земного успіху, що тут, на землі, ми досягли чогось значного. Він заглядає лише всередину нашої душі, дивиться на наше серце і наше сумління. Якщо колись будуть опубліковані акти беатифікаційного процесу Карла, тоді ми зможемо довідатися про все докладніше. Сьогодні ми знаємо, що двократна спроба цісаря Карла повернутися до свого краю не випливала з його слабкості, з лихих розрахунків чи вразливої амбіції, з самолюбства чи з інших подібних мотивів. Він діяв так, бо апелювали до нього в цій інтенції авторитетні, компетентні люди, духовні і світські. Він передчував, що ці зусилля можуть закінчитися поразкою, а його самого чекає вигнання і смерть. Але, незважаючи на це, чинив так, як йому диктувала совість. Вибір його позиції вказує на велич людини і слуги Божого - Карла Габсбурга. Корені цієї величі - у його великій прив'язаності до Бога. Він не шукав вигоди для себе, а робив так, як підказувала йому совість. На земні наслідки свого поступування не зважав.

Шукав миру і знайшов його в Бозі

Цісар Карл І прямував тією стежиною, яку накреслило йому Небо, з Божим спокоєм у серці, сповнений покори, відданості і безмежної віри в Божу любов і опіку. Своє життя, переповнене терпіннями, і своє невідоме майбутнє жертвував на Божу службу. Тому противники цісаря, які одночасно були ворогами Ісуса Христа і Його Церкви, досягли своєї мети. Велика давня наддунайська монархія була розбита, а її цісар - позбавлений своєї спадщини. І саме в цей час сталася видима внутрішня переміна. Він бажав лише одного - стати схожим на Христа, свого Пана і Вчителя, якому перед розп'яттям забрали все, що мав - і не тільки одяг, а також честь і добре ім'я. Разом з любов'ю до опущеного, увінчаного терням і розп'ятого Христа, зростала в слуги Божого Карла готовність до терпіння: "Боже, нехай буде воля Твоя!". А одного дня сказав до своєї дружини Зіти: "Тепер я бажаю, щоб тільки сповнилася Божа воля. І байдуже, чи буде вона означати трон чи вигнання, переслідування чи тріумф". Три тисячі років тому грецький поет Гомер вклав в уста свого героя Одіссея, який протягом довгих років був далеко від рідного краю, від Батьківщини, знаменні слова, що ніщо не може ощасливити людину так, як вітчизна. Навіть якщо хтось у чужій землі знайшов багатство і розкоші. Хто коли-небудь відчув тугу за рідним краєм і рідним домом, той зрозуміє, як тяжко страждав Карл І в останні роки свого земного життя.

На вигнанні Карл часто відвідував каплицю, годинами молився і довіряв своєму Цареві всі свої терпіння і журби: "Без довір'я до Найсвятішого Ісусового Серця неможливо було б знести все самому". Святе Причастя, яке приймав під час щоденної Служби Божої, додавало йому сили нести тягар, покладений на його плечі. З глибини свого серця, з'єднаного з Христом, він міг так молитися, як колись це робив його Пан і Вчитель: "Прощаю всім моїм ворогам, які мене зневажили, всім, які виступали проти мене."

Останні місяці його життя були переповнені великою тугою за вітчизною і її народами. Проте той час допоміг йому дозріти до принесення свого життя у жертву Богові "за свої народи". Він почув у своїй душі голос ласки, який кликав його до принесення життя в цілковиту жертву Господу, щоб через це випросити для народів колишньої монархії мир і спокій. Знаємо, що Бог виставив цю постанову на тяжке випробування. Вмираючи на чужині, цісар Карл І свої останні думки і молитви присвятив відновленню цієї жертви: "Мушу так терпіти, щоб мої народи знову могли віднайтися". Під час смертельної хвороби - запалення легенів, за кілька днів перед смертю, коли вже знав, що повинен згідно з Божою волею приготуватися до подорожі у вічність, ще раз промовив: "Єдиним моїм прагненням є завжди і у всіх речах, наскільки це можливо, якнайвиразніше пізнати Божу волю і наслідувати Його якомога досконаліше. А коли пізнаємо Божу волю - то все буде добре". З готовністю і відвагою віддав своє життя за свої народи.

З іменем Ісуса на устах, не маючи ще і 35 років, 1 квітня 1922 року цісар Карл І помер. Його старший син Отто стояв на колінах біля ліжка вмираючого батька. Через вісімдесят років він пригадає цю хвилину: "Коли я бачив батька в останній день його життя, в годину правди (як кажуть іспанці), знав і розумів, що його життя є увінчане успіхом. В обличчі смерті неможливо обманути самого себе. Тоді ти почуваєшся самотнім і все, чого ти досягнув на цьому світі - вже нічого не значить. Коли йдеш на зустріч зі своїм Сотворителем, тоді враховується тільки почуття обов'язку і добра воля. Ця наука, як того хотів мій батько, стала для мене найціннішим досвідом, з яким я ввійшов у життя".

Взірцевий батько родини

З його любові до Бога і Христа випливала також і подружня любов і злагода. На своїй шлюбній обручці він наказав вирізьбити слова улюбленої молитви: Sub tuum presidium - Під Твою милість. Як і для святих володарів Середньовіччя, для цісаря Карла щасливе подружнє життя було джерелом радості і внутрішньої сили. В особі Зіти де Боурбон-Парма він знайшов вірну подругу життя і помічницю, яка ділила з ним злети і падіння, радість і терпіння. Вона була чудовою дружиною і матір'ю. У виконанні своїх обов'язків цісарівни, також показала найкращий приклад. Кожну вільну хвилину цісар посвячував для своєї родини. Спільно із Зітою виховували дітей у почутті відповідальності перед Богом і людьми. Разом із дружиною подорожував Карл до старого цісарського санктуарію в Маріязель, де править Magna Mater Austrie, Magna Hungarorum Domina і Mater Gentium Slavorum (Велика Мати Австрії, Велика Мати Угорщини і Велика Мати Слов'ян).

Достеменно відомо, що цісар у визначений час виходив з наради чи конференції, щоб разом з тими, хто займав у його серці особливе місце, помолитися Вервицю. Це прекрасний приклад для сучасної молоді, особливо у наш час, коли так часто бракує правдивої подружньої єдності і подружньої любові. Переповнені егоїзмом, себелюбством, жадобою розкошів і відсутністю поваги до другої особи, теперішні подружжя думають лише про особисту вигоду і користь. Вони не відчувають подружньої любові тому, що чоловік і жінка не знають правдивої Божої любові, не плекають її і тому не вміють знайти себе у правдивій любові, у тій, яка ощасливлює і збагачує. Справжня подружня любов заслуговує на свою назву там, де вона є плодом і одночасно земною сестрою любові Божої. Всяка земна любов повинна мати за зразок любов Богочоловіка, любов безмежну і безмірну, яка перевищує всі здатності нашого розуміння. Подружня любов може розквітнути тільки тоді, коли її основою є Любов Божа, стаючи для чоловіка і жінки великою допомогою у розвитку особистості, провадячи до безупинного збагачення і розвитку чеснот. Таку подружню любов, любов, яка має своє джерело в Христі, було виразно видно в житті цісаря і його дружини. Вона зближувала їх, а спільно перенесені терпіння аж до смерті облагороджували подружжя, очищували їх і освячували. Коли Бог хоче нас рятувати, то посилає нам святих. Ці святі знають, що народ, аби вистояти і зберегтися, потребує багато добрих і здорових родин. Посилає нам святих, які з "батьків родини" стануть "батьками вітчизни". Всі вони знають заповідь великої любові - любові, яка не вмирає: "Любов живе і виростає з жертви. А без жертви - вмирає".

Ця любов виявляється і в любові до дітей як найшляхетнішого плоду земної подружньої любові; в любові до всіх дітей, які Господь Бог зволить подарувати саме тій родині. Цей плід проявляється в подружжі не з власної волі батьків, а згідно з Божими планами.

Подружжя цісаря Карла, яке до його передчасної смерті не тривало навіть повних одинадцять років, за цей короткий час було поблагословлене потомством у числі вісьмох дітей. Цісар Карл не боявся, а хотів мати дітей не тільки у перші роки свого щасливого подружнього життя, але також і на вигнанні, коли був позбавлений на невизначений час, а властиво назавжди, практично всіх матеріальних засобів існування. Він знайшов у собі відвагу і готовність до збільшення родини. Восьмий нащадок родини побачив світ уже після смерті батька.

Цісар присвячував своїм дітям багато уваги і любові аж до самої смерті. При всій своїй відповідальності і піклуванні про велику родину народів старої Австрії він ніколи не занедбував родинних обов'язків. Про чуйність молодого тоді ще архикнязя до родинних справ свідчить незначна подія, яка мала місце на другому році подружнього життя, під час його служби у війську як майора 39 підрозділу піхоти. Одному з його товаришів, батькові кількох дітей, припала служба саме у різдвяний Святий вечір, і Карл І заступив на варту замість нього, щоб товариш міг святкувати в родинному колі.

Цісар завжди знаходив час для своїх дітей, перебував з ними, вчився з ними, розмовляв, а також молився. Не чинив так, як багато хто з "сучасних батьків", котрі не можуть знайти хвилини часу для своїх дітей, бо інші справи для них є найважливіші. Для цісаря Карла діти були постійним джерелом любові і радості. Під час свого вигнання багато часу присвячував він їхньому розвитку та вихованню. Коли Різдво Христове 1921 року повинен був провести далеко від своїх дітей, то звернувся до них зі словами: "Різдвяна Свята Літургія і прийняття Святого Причастя подолають усяку відстань". Це одне речення для його дітей означало більше, ніж довга розповідь про Таємницю Божого Різдва.

Нація може стати великою і залишиться такою тільки в тому випадку, якщо панує лад у більшості родин і між подружжями, які її утворюють. Взірцевий приклад до наслідування подає нам цісар Карл своїм подружжям і своєю родиною. Особливо це актуально для нашого сьогодення.

Вже перед смертю, в тілесних і духовних муках, ще раз подумав про своїх дітей. Ще раз покликав кожного з них по імені і просив за них Бога, як колись патріарх Яків: "Спасителю! Оберігай наших дітей: Оттона, Маді, Роберта, Фелікса, Короля Людвіка... як далі?". Зіта допомогла йому: "Рудольфа", і вмираючий продовжував: "Рудольфа, Лотті і те зовсім-зовсім маленьке... Охороняй їх тіла і душі. Дай їм радше вмерти, аніж поповнити смертельний гріх. Амінь. Нехай буде воля Твоя! Амінь...".

"І те зовсім маленьке", яке народилося вже після смерті батька, отримало ім'я св. Єлисавети, пам'ять якої обходимо 19 листопада. Саме 19 листопада корабель прибув до берегів Мадери.

"В тобі будуть благословенні всі народи" (Гл.3,8)

Людям, які керують нашим суспільством і які мали б обрати цісаря Карла собі за взірець до наслідування у своєму приватному житті, необхідно було б здійснити те, що папа Пій XII написав у листі до ректора Католицького університету в Мілані: "Люди, які виконують будь-який громадський обов'язок, мають бути більшою мірою сформовані професійно і морально, аніж усі інші...".

Мар'ян Здз'єховський написав про останнього коронованого Габсбурга: "Цісар Карл був людиною світлого розуму і великого серця, відповідав високому рівню своїх задумів великодушністю і юнацьким запалом. Одночасно не приневолював доброту свого серця і був простим, доброзичливим і приязним у ставленні до людей". В його образі було щось світле і сонячне. Князь і мученик Карл є однією з найтрагічніших постатей, які знає історія світу.

Панування цісаря Карла зі всіма його намірами і зусиллями можна сприймати як приклад духовного батьківства. Як володар і батько, він є гідним, щоб бути взірцем для християнського народу, а особливо в період, коли ідея християнського батьківства майже цілком згасла. А згасла вона також і тому, що завмер ідеал християнського князя. Сьогодні ми потребуємо таких батьків для родин, яким був цісар Карл І. Ми потребуємо таких державних діячів, які були б свідомі своєї відповідальності перед Богом, які б складали із себе самих жертву задля добра свого народу, жертву, яка могла б кинути промінь світла в наш час і на наше суспільство. Якщо Європа хоче видужати, то повинна повернутися до paterna potestas, до того батьківського авторитету, який втілював собою цісар Карл І. Тоді переможе pietas, побожність, честь і повага, які є єдиним фундаментом суспільного ладу. А нині відлунюють у вічність слова св. Папи Пія X: "Благословляю архикнязя Карла, майбутнього цісаря Австрії, який для своїх країн і націй буде найбільшою славою і найбільшим благословенням, що, однак, станеться щойно після його смерті".

Журнал "Дзвін з Фатіми", № 5-6 (16-17) Вересень-Жовтень, Листопад-Грудень, 2004.

---