Проминув час Святого Великого посту, в минулому вже Великодній дзвін, радісні Пасхальні піснеспіви...Вже немає по наших святинях тих великих черг до Святої Сповіді, поменшало людей на недільних богослужіннях — не так чисельно їх, як було на Вербну неділю, на посвячення пасок і на Воскресіння Христове, на Зіслання Святого Духа. Чому? Яка причина? Невже людині потрібно очистити своє сумління тільки раз на рік, а відтак можна нормально жити в сім'ї, з сусідами, працювати, спілкуватися з друзями, виховувати дітей, маючи на серці великий багаж тяжких гріхів? У кращому випадку можемо сказати "вибач", "перепрошую" своїй дружині, дітям, батькам, співпрацівникам, приятелям. Безперечно, такий жест дуже важливий і потрібний у нашому житті. Вибачитися, перепросити, відшкодувати нанесені матеріальні чи моральні збитки нашим ближнім, віддати вкрадену чи знайдену річ, спростувати наклеп, інсинуацію проти своїх друзів, бо хтось на нас має уразу, жаль, і ми, відчуваючи провину, стараємося таким чином заспокоїти свою душу, примирившись із ближніми. Але як мається справа з Господом Богом? Для цієї справи нас не вистачає. І в цьому глобальна помилка нашого суспільства.
На превеликий жаль, для більшості людей релігійні свята — це всього лиш гарна традиція із минулого життя нашого народу. Минуле заслуговує на пошану і увагу, його слід підтримувати, як, скажімо, антикварний експонат у музеї. Це найбільша і найжахливіша помилка в духовному житті нашої нації. Бо з цього випливає, що Христос — це тільки історична постать, якої здебільшого не заперечують і атеїсти, бо дивляться на Нього як на визначну особу, але не визнають Його спасаючої місії як Бога-чоловіка. Так само і одне з найбільших свят церковного року — Воскресіння із мертвих Божого Сина — люди сприймають як додаткову нагоду для відпочинку, забав, імпрез, воно переплітається з різними народними, а не раз і поганськими звичаями. Таким чином, втрачається найбільший ідеал, сенс і значення всіх духовних урочистостей — що Христос переміг смерть, гріх, диявола і брехню. В час, коли наші очі мають бути звернені на Ісуса і серце в грудях битися для Ісуса, відбувається цілком протилежне: ми забуваємо про Ісуса, а серце наше наповнюється замість живої віри емоціями і земною радістю, яка дуже швидко проминає. Звернімо увагу на таку важливу річ у нашому повсякденному житті: ще в Світлий тиждень ми вітаємося християнським привітом "Христос Воскрес!", а вже в наступні дні знову переходимо на наше звичайне привітання, прийняте в народі: "Добрий день!", "Привіт!" тощо. Ось на такий короткий час нас вистачило голосити цю предвічну Божу правду, фундамент і основу нашої Святої Віри, про Воскресіння із мертвих Божого Сина. Але ж християни впродовж сорока днів, від Великодня до Вознесіння, мають прославляти і голосити цю велику радість Воскресіння з мертвих Божого Сина. А на який час стає сили і мужності людям, котрі тільки поверхово святкують Пасху, голосити цю радісну новину? На декілька днів. А відтак для них знову стежка до Божого храму заросте травою, хіба з якоїсь оказії вони будуть брати участь у церковних церемоніях. І це дуже поважна проблема в ліберальному суспільстві, в якому нам доводиться жити. З одного боку, вже начебто немає явної агресивності, заборони і переслідування релігії в державі. Атеїзм уже ніби й не воює. Навпаки, держава мовби сприяє функціонуванню і відбудові культових будівель, на великі свята по телебаченню навіть транслюють Богослужіння, дозволено видання і розповсюдження духовної літератури. А з іншого боку, бачимо, що віра в Бога, релігійні свята сприймаються переважно як народні звичаї, надбання і традиції, які не мають жодного значення і впливу на духовне життя окремої людини. Це було колись, так робили колись, так жили в минулому. Відповідальні стосунки в сім'ї — це пережиток старого суспільства. Ставлення до старших, дотримання християнської культури і етикету — це насильство над моєю свободою, така поведінка була нормою для наших дідів і батьків, але не для нас, людей третього тисячоліття. На кожному кроці зустрічаємось із постійним запереченням тих християнських цінностей, якими жив народ, і засад, на яких виховувалося багато поколінь. Сьогодні це все треба перекреслити, занедбати, створити загальну обструкцію, щоб сім'я чи окрема особа, яка дотримується християнських засад, відчувала комплекс через свій спосіб життя, через свої погляди на світ, Бога, Церкву. Християнське життя вимагає від кожного з нас постійності, послідовності, результативності, а не емоцій чи ейфорії. Бо якщо людина керується тільки емоціями, то її стане на дуже короткий час. Емоції вичерпані, ейфорія минулася, і людина знову в пошуках чогось нового, цікавішого, прогресивнішого від того, чим вона жила до цього.
І так ми ставимося не лише до релігії. Візьмемо, наприклад, сім'ю. Родинне життя вимагає як від чоловіка, так і від дружини тверезої, розсудливої послідовності. З плином часу емоції, мрії, які плекала особа у своєму серці, розвіюються, затираються, втрачаються у сірих монотонних буднях родинного життя. І якщо та чи інша людина пов'язувала своє сімейне життя тільки з радістю, весіллям, гостиною, подарунками, медовим місяцем, то в короткому часі вона зазнає розчарування і знову порине в пошуки примарного щастя. Це не пуста балаканина чи вигадки — це сумна статистика, яка вказує на руйнівний стан сім'ї у Європі. У країнах Європейського Союзу на 2,2 шлюби припадає одне розлучення, а кожна третя дитина народжується поза шлюбом. Такий звіт подає Християнський Мегапортал, а дані були оприлюднені офісом статистики Європейської комісії Євростат напередодні Міжнародного Дня Сім'ї, який відзначають 15 травня. 2004 року в Європейському Союзі було реєстровано 2,2 млн. шлюбів, чи 4,8 на тисячу населення. Найвищий рівень реєстрації шлюбів відмічено на Кіпрі — 7,2 шлюбів на тисячу чоловік, у Данії — 7,0, на Мальті — 6,0. Найнижчий рівень у Словенії — 3,3, Бельгії — 4,1, Греції — 4,2. В цьому ж періоді було зареєстровано 1 мільйон розлучень, або 2,1 розлучень на тисячу населення. Найвищий рівень розлучень у Чехії та Литві — 3,2 розлучень на тисячу мешканців. Найнижчий рівень розлучень в Ірландії — 0,7, Італії — 0,8 і Греції — 1,1. Ось вони, сумні плоди, коли чоловік чи жінка безвідповідально ставляться до Святої Тайни подружнього життя.
Подібно виглядає справа і з Першим Святим Причастієм. Коли батьки духовно наставляють дитину, пояснюючи, в чому полягає правдивий сенс цієї великої події, коли вся родина прагне застановитися, на що слід найбільше звернути увагу, що найважливіше в цій урочистості — тоді будуть і відповідні плоди. Акцентувати необхідно на Євхаристійному Ісусі, який вперше має вступити до дитячого серця, на Божому благословенні, яке спливає на всю родину під час Першого Святого Причастія. Євхаристійний Ісус повинен займати перше місце цього дня у родині. Бо коли дитина чекає на урочистість Першого Святого Причастія тільки тому, що до неї приїдуть хресні батьки, обсиплять її подарунками, буде гарний обід, то сумнівно, що в майбутньому можна очікувати від таких дітей особливого поступу в духовних справах. Бо наступні неділі для цих дітей вже не будуть цікавими: вони вже не будуть так пишно одягнені, не буде приділено їм стільки уваги з боку священика, сестер-монахинь, батьків, як це було в день Першого Святого Причастія. Дитина втрачає зацікавлення до храму Божого і Святої Літургії, якщо не розуміє їх справжнього сенсу. Коли ж центром наших урочистостей буде Євхаристійний Ісус, коли дитина отримає живий приклад любові до Пресвятої Євхаристії від своїх батьків, близьких, тоді вона сама буде старатися на засадах Святої Віри будувати своє життя.
Та повернімося до того, з чого ми почали наші розважання. Чому в наших храмах після Великодніх свят чи інших великих церковних празників не бачимо тієї кількості людей, як це було в часі Пасхи? Частково на це ми вже відповіли.
Перша причина — більшість людей трактує Великодні чи інші великі релігійні свята як гарну прабатьківську народно-релігійну традицію, звичаї (відпочинок, забави, масові гуляння, ігри).
Друга причина — брак елементарної, підставової катихизи для осіб молодших і старших. Незнання своєї релігії провадить до новопоганства, забобонності.
Третя причина — надання релігійним святам переважно політичного, національного, а не духовного характеру, тобто використання Святої Віри лише в земних, матеріальних цілях.
Четверта причина — Старша генерація частково зберегла релігійні звичаї і традиції у своїх сім'ях, але не поєднала їх із духовним життям. Наприклад, усі члени родини йдуть святити паску, але більшість із них злегковажила Святими Тайнами, Великодньою Сповідю і Святим Причастієм. Тобто збережені тільки зовнішні звичаї, а занедбана духовна (найважливіша!) справа — поєднання з Богом через Святі Тайни.
П'ята причина — занедбання з боку священнослужителів. Раніше старші священики вчили нас, молодих, кожну зустріч із людьми використовувати для катихизи. Свята Літургія, уділення Святих Таїн, похорон, різного роду посвячення мають бути спрямовані на катихизу, щоб присутні щось взяли для себе про Бога. Ми, священики, часто забуваємо про ці речі. Пригадую один випадок на похороні, коли зібралося багато молодих осіб. Усопший був чоловік глибоко віруючий — можна сказати, взірцевий християнин. Після похорону підходить дружина покійного і з жалем у серці звертається до мене: мовляв, її чоловік заслуговував кращої прощальної проповіді..Жінка посіяла певний неспокій у моєму серці, на душі було недобре, але нічого вже не можна було виправити. "Ще одна незадоволена сім'я у моєму списку", — подумалося.
Минув час. Якось, повертаючись із Богослужіння, зустрів ту жінку, яка з квітами поспішала на цвинтар. Привітавшись, несміло завела розмову: "Не гнівайтесь, прошу отця, що я тоді висловила своє незадоволення. Тепер бачу: ви добре зробили, що саме так побудували свою проповідь. Мабуть, то вона вплинула на мого зятя, який був білою вороною у нашій сім'ї — роками не сповідався, не ходив до церкви. А тепер усе змінилося на краще".
Коли ми, священики, у своїх проповідях будемо старатися догодити людям і це поставимо на перше місце у своїй душпастирській праці, то швидше всього будуть мізерні плоди. І навпаки: коли Христос і його наука стануть центром нашого служіння і прагненням якнайбільше людей привести до покаяння, тоді Господь буде зливати з неба росу своєї благодаті, яка скріплюватиме і зрошуватиме зерно, яке падає на ґрунт людської душі; те зерно буде проростати і давати стократні плоди. Дуже важливе це слово —"покаяння", у ньому міститься вся суть християнства і наука Христа Спасителя, який перед своїм Вознесінням так промовив до Апостолів: " ..треба було, щоб Христос страждав і третього дня воскрес із мертвих, і щоб у Його ім'я проповідувалось покаяння на відпущення гріхів усім народам, почавши від Єрусалиму" (Лк. 24, 46-49).
Шоста (одна з найважливіших) причина — нерозуміння і незнання щодо Святої Літургії і дня Святого — неділі. Саме так: незнання і нерозуміння. Бо люди, які називають себе християнами, а не практикують своєї віри, не знають релігійних практик, подібні до жовніра без мундира і зброї, це все одно, що президент без держави, водій без зору. Немає християнства без Святої Літургії і святкування дня Святого — неділі, це основа і фундамент нашої Святої Віри. Це видимий знак нашої Святої Віри. Чим ми засвідчуємо у світі свою приналежність до Віри Христової? Своїм життям і вчинками. Приходить Свята неділя, я разом з моєю родиною маю взяти участь у Святій Літургії. Уся моя сім'я має виконати свій обов'язок — відвідати храм Божий і подякувати Господу Богу за прожитий тиждень. Родина йде до церкви на Службу Божу, іде на зустріч зі своїм Спасителем Ісусом Христом. На обличчі відповідний настрій, зовнішній вигляд вказує на пошану і повагу до місця, куди прямує сім'я. У такий спосіб ми подаємо добрий приклад своєї Святої Віри нашим рідним, близьким, знайомим, сусідам. Ми засвідчуємо, що недільний день не належить до нашого розпорядку — це день Господній, і ми його відповідно вшановуємо. А коли в неділю я в звичайному повсякденному одязі, а можливо, навіть і в старому, коли замість церкви їду на рибалку, полювання, в ліс по гриби чи з торбами іду на ринок, на закупи, то вже самим своїм зовнішнім виглядом зневажаю день Господній, даю згіршення іншим людям, а собі заслуговую на вічну кару.
(Далі буде)
Тиждень має сім днів. Тими сімома днями Бог поділився з нами так, що собі не взяв більше, а нам дав менше, і навіть не поділив їх порівно - не взяв собі mрu і не дав нам три, — але нам відділив шість днів, а для себе залишив один. А ти і в цей день не хочеш стриматися від життєвих справ, а поводишся з цим днем, як святокрадці, крадуть й використовуючи його на життєві клопоти тоді, коли він освячений і призначений на слухання духовних наук
