Придивімося до сумної протилежності між нашою вірою і нашим життям і розважмо уважно, чого варта така віра. Чи може вона нас спасти? Чи саме її визнання устами запровадить до неба? Пізнаймо і скажімо собі, хоч би і сто разів, цю непомильну правду, що віра, тільки зовнішня, віра, не втілена в життя, є лише порожньою "парадою", — і хто на неї покладає надії свого спасення, той справді будує дім на піску. Розважмо, як виразно і докладно пояснює це св. ап. Яків: "Яка користь, мої брати, коли хтось каже, що має віру, але діл не має? Чи може його спасти віра? Коли брат або сестра будуть нагі й позбавлені засобів щоденного прожитку, і хто-небудь з вас до них скаже: "Йдіть собі з миром, грійтеся та годуйтесь", і не дасть їм потрібного для тіла, то що це допоможе? Так само й віра, коли діл не має, мертва сама в собі" (Як. 2, 14-17).
Чи хочете інших доказів цієї правди? Сам Спаситель дає їх у різних притчах, повних простоти і сили. Такою є притча про дів, запрошених до молодого, з яких одні, мудрі, зустріли обручника-жениха із запаленими світичами, а другі, названі немудрими, не мали в світичах оливи. Ці, останні є, власне, образом християн, які направду визнають віру устами, та їх віра не є світлом у їхніх ділах, не прикрашає їхнього життя блиском святості і чесноти. Тому говорить Спаситель, що тих дів нерозумних не прийнято до весільного покою. Коли вони стукали до дверей і кликали молодого: "Господи, Господи, відчини нам! —А він у відповідь їм мовить: істинно кажу вам: я вас не знаю" (Мт. 25, 1-12). Чи чуєте ці страшні слова: "Не знаю вас!"? Вони означають, що
Христос відрікається тих учнів, які не живуть згідно зі св. вірою, які носять її у своєму серці, подібно до світичів без оливи.
Пригадаймо ще іншу притчу, яка стосується цієї самої правди: Один чоловік, пускаючись у дорогу, прикликав своїх слуг і передав їм своє майно.[...] По довгім часі приходить і зводить з ними обрахунок. Лише один був між ними такий, що направду не розтратив повіреного таланту, але через своє лінивство закопав і залишив його в землі. Хто є тим слугою у наш час? Християнин, який не стратив своєї віри, але закопав глибоко у своєму серці цей небесний талант і марнує його без всякої цілі. Як вчинив пан із цим слугою? — "Лукавий слуго і лінивий! Ти знав, що я пожинаю, де не сіяв, і визбирую, де я не розсипав. Тож треба було тобі віддати мої гроші торгівцям, і я, повернувшись, забрав би своє з відсотками. Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має їх десять. Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має. А нікчемного слугу того викиньте в темряву кромішню. Там буде плач і скрегіт зубів" (Мт. 25, 26-30). Це саме випливає з притчі про безплідне дерево, яке господар винниці наказав зрубати і спалити: "Зрубайте його, для чого напусто займає землю".
Мертва віра, яка не йде рука об руку з чеснотою, не тільки не є корисна, але й шкідлива. Сам Спаситель навчає нас, що така віра обернеться на більшу нашу шкоду, на більше пониження, і що суди Божі будуть милосердніші навіть для поган, що не знали Євангелії, ніж для тих пустих християн, які мали віру на устах, а ходили неправдивими дорогами. Ці Божі слова можуть зрушити найбільш закам'янілі серця: "Горе тобі, Хоразине! Горе тобі, Витсаїдо", — душе, що не живеш згідно зі св. вірою. Бо якби чуда, що в вас відбулися, сталися в Тирі й Сидоні, коли б ці поганські міста мали світло віри, вони б давно покаялись у волосяниці та в попелі. Тому кажу вам: Тирові й Сидонові судного дня легше буде, ніж вам. Та й ти, Капернауме, чи піднесешся попід небеса? — Аж до аду зійдеш! Бо якби чуда, які в тебе відбулися, сталися в Содомі, він лишився б аж досі. Тому кажу вам: Землі Содомській легше буде судного дня, ніж тобі".
Бачимо, що нічого не варта віра без чеснотливого життя: то гріб побілений, то світич без оливи, то дерево без овочу, то дорога до вічної пропасті, де плач і скрегіт зубів навіки... Стараймося з усіх сил, жити згідно зі св. вірою. Віра наша хай буде, як гострий меч, який би витинав з нашої душі всякий непотрібний хмиз наших неправдомовностей. Зробімо її живою і плідною, яка дає солодкі овочі чесноти, чинімо її керівником наших думок, уст, рук і серця — одне слово, втілюймо її так глибоко в наше щоденне життя, щоб вона проникала в нас так, як вогонь проникає і обіймає залізо, щоб вона стала нашим подихом, аналогом, нашою кров'ю і характером. Таку віру мав на увазі Ісус Христос, коли сказав: "Потрібно охреститися не тільки водою, але й духом".
Життя християнське повинно проявлятися у відношенні до Господа Бога через відання Йому належної честі і слави. Хто має живу віру, той завжди пам'ятає цю найпершу християнську правду, що Господь Бог є нашим Творцем і батьком, що Йому належиться слава і поклін, подяка і молитва. Справжнім християнином є той, хто розуміє, що Богу потрібно віддати те, що є Боже. З живої віри пливе добра, покірна і гаряча молитва, яка відкриває наші очі на Всемогучість Божого Маєстату, маєстату, перед котрим тремтять небесні духи, котрий наповняє наше серце глибоким почитанням, покорою, страхом і постійно остерігає нас при молитві: пам'ятай, з ким розмовляєш, пам'ятай, що місце, на котрім стоїш, є земля свята. Життя після св. віри об'являється через тісний і повний послух Божому законові в найменших його приписах.
Якщо віриш, що Бог є Паном цілого світу, Творцем Всемогучим і Справедливим, як каже Св. Письмо, що й перед Його обличчям втікає небо і земля, як можеш ставити Йому опір, грішнику, якщо ти є порох і земля, і найбільша нужденність?!.. Якщо віриш, що Господь Бог є суддею, який тримає у своїх руках ключі від неба і пекла, дає вічну нагороду або вічну кару, то як можеш Йому не служити і топтати Його Найсвятіші закони, накази і заходи? Не раз бачимо, як люди глибоковіруючі, маючи справді живу віру, готові все втратити, бажають на цій землі понести найстрашніше мучеництво, аби не допуститися гріха. Так вчинила Сусанна, якій загрожувала смерть, якщо вона не погодиться на гріх, сказавши: "Краще мені без вчинку впасти у ваші руки, ніж згрішити перед обличчям Божим". Так вчинив пророк Даниїл: бачачи, що за віддання честі Богові буде кинений на жир звірам, не злякався цього і вважав за краще померти в ямі лев'ячій, аніж виконати наказ безбожних. Так само поступив старець Єлеазар, який мав сильну віру. Він міг легко уникнути смерті, вдаючи послух вимогам тирана і фальшивим товаришам, але віра надхнула його по-іншому. "Хоч би я на цей час уникнув мук людських, — говорив він, — все одно руки Всемогучого ані живий, ані мертвий не уникну". Пішов мужньо на смерть, а коли від сильних мук помирав, каже Св. Письмо, зітхнув і сказав: "Боже, Ти бачиш, що я міг бути звільнений від смерті, але заради душі і страху Твого радий терпіти". Тут бачимо, яким є правдиве християнське життя, коли воно випливає з засад св. віри і проявляється у відношенні до Господа Бога почитанням, послухом, страхом Його присудів, суворим заховуванням Його Заповідей, уникненням найменшої образи Його Маєстату— одне слово, ревною службою, про яку св. ап. Павло говорить: "Ніщо нас не відірве від любові Бога...”.
З цих кількох думок, які ми сьогодні розважили, подивімося самі на себе: якою є наша віра, віра наших ближніх і знайомих, віра в душах наших дітей і онуків?
А може, іскра віри, яка жевріла в нашому серці, погасла? Що ж нам робити, аби не пропасти навіки?
(Далі буде)
