Шклівська трагедія: як то було...
Перше моє знайомство з мешканцями смт. Шкло Яворівського району відбулося в часах духовного і національного відродження української держави на початках 90-их років XX ст.
Від 1991 року перебуваю на парафії Господнього Вознесіння в смт. Янів.
Відтоді, як у 1990 році вірні УГКЦ в смт. Янів повернули свій храм, ця святиня стала своєрідним духовним осередком на Яворівщині разом із храмом Успення Пресвятої Богородиці, що в місті Яворові, парохом якої був о. Петро Зеленюх, підпільний священик, який посвятив все своє життя для Бога, Церкви і свого народу. В Яворові не тільки відправлялися Богослужіння, але й був духовний осередок підготовки молодих питомців до духовних семінарій. Народ Божий горнувся з усіх навколишніх сіл. У багатьох селах цього регіону парафії належали до православної віри. Проте вірні УГКЦ докладали максимум зусиль для того, аби храми стали католицькими. Наприклад, на Св. Літургію до Янова з'їжджалися вірні з навколишніх сіл та інших місцевостей Яворівщини. З навколишніх сіл - це зі Страдча, Великого Поля, Затоки, Лелехівки, Поріччя. З Яворівщини - це з Новояворівська, Шкла, Бердехова, Підлубів, Старого Яру тощо. Деякі священики перейшли з Православної Церкви в лоно УГКЦ, але вірні, які були в підпіллі і пам'ятали, як відбувалися Богослужіння в Греко-Католицькій Церкві до 1946 року, до її ліквідації, шукали "своїх" священиків. І тому на Яворівщині були ці два осередки Унійної Традиції: Яворів і Янів. А між Яворовом і Яновом був ще Новояворівськ (по-старому: Янтарне).
Духовну опіку над вірними УГКЦ провадили оо. Редемптористи, але частина людей все-таки відвідувала Богослужіння чи то в Янові, чи у Яворові, або у відпустовому місці лісі, де духовну послугу ніс світлої пам'яті о. Петро. Чому ці вірні не раз долали десятки кілометрів, незважаючи на негоду та інші перешкоди? Чому не брали участі в Богослужіннях на тих парафіях, до яких вони належали територіально?
Сьогоднішня церковна влада окреслила цих людей як релігійних фанатиків, людей старшого покоління, духовно відсталих, неграмотних тощо. Насправді ж цією причиною була свідома приналежність і любов до традицій Греко-Католицької Церкви, які сповідували батьки до Другої Світової війни.
Після виходу УГКЦ з підпілля більшість вірних Яворівщини були позбавлені прадідівських греко-католицьких Богослужінь: маївок, Хресних Доріг, празників Пресвятої Євхаристії (Божого Тіла), Євхаристійної процесії, свята Христа-Царя, Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці, Адорації Святих Тайн, прийняття Святого Причастя навколішках, Святих Годин, культу поклоніння Пресвятому Серцю Христовому, молитви на Святій Вервиці.
Вірні, які прагнули зберегти цю Святу Традицію, зазнавали різних морально-психологічних цькувань з боку модерних священиків, а також з боку тих, які раніше правили в православних церквах. Найбільший спротив вірних викликало вживання у Святій Літургії виголосу "Всіх вас, православних християн". Вони шукали тих парафій і священиків, які зберігали вірність Традиції Греко-Католицької Церкви.
Великим духовним осередком на Яворівщині в середині 90-их років став монастир традиційних сестер-монахинь ЧСВВ провінції Найсвятішого Серця Христового. На жаль, його спільноту спіткала сумна і трагічна доля.
Частина вірних зі Шкла теж приїжджала на Богослужіння до Янова — до того часу, поки не збудували собі капличку Св. Великомученика Юрія, духовну опіку над якою провадив світлої пам'яті отець Андрій. Він був священиком з підпілля, старшого віку, великим патріотом УГКЦ та української землі. Між мною та отцем Андрієм були дуже добрі духовні стосунки та взаєморозуміння. У 2000 році, на великий ювілей Різдва Христового, ми спільно відбули 6-дневні місії на парафії Св. Великомуч. Юрія в Шклі. В духовних вправах взяли участь не тільки мешканці смт. Шкло, але й вірні з навколишніх сіл. Кульмінацією ювілейних місій була урочиста відпустова Св. Літургія, відтак урочиста процесія навколо смт. Шкло з місійним хрестом. Був гарний серпневий день. Сама процесія, окрім Богослужіння у святині, з місійним хрестом тривала 3 год. Біля храму закопали місійний хрест, тож вірні, йдучи на Св. Літургію через церковне подвір'я, спочатку ішли до місійного хреста, цілували його як реліквію, а відтак заходили до святині. Так тривало до того часу, доки на парафії був о. Андрій. Опісля він пішов на відпочинок, і мої духовні стосунки з вірними парафії Св. Великомученика Юрія припинилися. Хоч окремі парафіяни залишалися і надалі вірними Святій Традиції УГКЦ.
Мені невідомі були проблеми, які існували в парафії Преподобної Матері Параскеви в смт. Шкло. Час від часу ми зустрічалися на деканальних зборах із парохом цієї парафії о. Петром Черепаничем, але ніколи близького спілкування між нами не було, так само як і між іншими священиками деканату, тому що кожен із нас мав своє духовне середовище, товаришів.
Деякі вірні з парафії Св. Параскеви ходили на Богослужіння і нічні адорації до монастиря сестер-монахинь ЧСВВ. Коли сестер розігнали, тоді вони почали їздити на адорацію в Рясне.
Як стало відомо пізніше, на парафії в Шклі справді мали місце великі непорозуміння між парафіянами і священиком, але справи цієї докладно я не знав. У кого були ключі від старої церкви, також не знав. Як вірні отримали ключі від о. Петра — я в це не був посвячений. Мене просто поставили перед фактом. І навіть отримавши ключі від церкви, вірні Шкла не відразу прийшли до мене, бо перед тим зверталися до інших священиків.
Коли до мене прийшли вірні з храму Святої Параскеви, то, побачивши їх, не міг відразу зрозуміти: чого ці люди прийшли? Вираз їхнього обличчя був дуже стурбований. На ньому можна було прочитати і радість, і біль, і тривогу, неспокій і надію. Видно було, що вони прийшли з якимось важливим проханням. Я б ніколи не міг відгадати, чого вони хочуть. Коли люди розповіли, що діялося останніми роками на їхній парафії (ця розповідь не була довгою), я зрозумів,о що ходить цим вірним: православіє і модернізм їм уже так набридли, що вони шукають захисту в Святій Традиції і вірі своїх батьків. На кінець розмови я почув з їхніх уст: "Отче, поможіть, не залишіть нас...". На їхніх очах блищали сльози надії і благання. Нічого конкретного я не міг відповісти тим людям. Була неділя перед Воздвиженням Чесного і Животворящого Хреста Господнього. Я порадив їм зібратися в храмі на Чесного Хреста, відправити Хресну Дорогу, помолитися на вервиці, а там буде видно. "Чи буде вас хоч із 50 осіб?", - запитав їх. Вони відповіли, що, певне, буде більше...
Як поступити? Треба прийняти правильне рішення... Це була непроста проблема для нас. Ми не маємо досить священиків, щоб охопити з духовною послугою всіх традиційних вірних. Наші священики після неділі практично падають з ніг. А тут ще додаються нові Богослужіння... Але голос покликання велить: ви для того і є, щоб у поті чола працювати на духовній ниві, спасати людські душі і провадити їх до неба. Цього голосу сумління не можна заглушити - він завжди дає про себе знати. Так було і в цій ситуації.
Це неправда, що частина вірних зі Шкла разом з іншими особами захопили храм. Мешканці Шкла разом будували новий храм Св. Миколая, в якому зараз відправляє о. Черепанич. Церква Св. Параскеви стояла пусткою. За словами вірних, її перетворили на "трупарню": до неї вже 6 років заносили тільки небіжчиків. Ніхто її не прибирав, не опікувався нею. Павуки сплітали свої сіті як всередині храму, так і знадвору. Дах протікав, треба було підставляти якесь начиння, аби вода не потрапляла на дерев'яну підлогу, яка в деяких місцях починала вже гнити. Церква починала розповзатися врізнобіч, треба було її укріплювати підпорами, бо могла скоро елементарно розсипатися. Цінні образи і духовний посуд та іншу атрибутику забрали до нової церкви. У нас, священиків і вірних, виникає таке запитання: де були церковна влада, світська влада, коли ця церква перебувала в аварійному стані? Хіба так багато знайдеться у Львівській Архиєпархії храмів, збудованих 1732 року? Чи церковна влада не має працівників, які б доглядали за станом церковного майна? Чи, можливо, хтось чекав і дуже бажав, щоб ця святиня просто розсипалася і тоді було б легше її позбутися, спаливши? Вірні Традиції врятували її перед знищенням, але нам дуже важко і прикро, що ми її не врятували перед вогнем, а можливо, і перед варварською рукою, можливо...
У перші неділі, коли традиційні священики відправляли Богослужіння, все відбувалося мирно і тихо. Кожен ішов після свого сумління — хто до нового храму, а хто — до старого. Не було ані найменшого гніву, ненависті, прокльонів чи обзивань одні одних. Навіть якщо в новій церкві Богослужіння закінчувалося скоріше, то, повертаючись додому, вірні ще заходили на Богослужіння до старої святині. Панували спокій, злагода між людьми. Тож спричинилися до непорозумінь не ми, у чому нас звинувачує церковна влада, а представники управління Львівської Архиєпархії — священики о. О. Фредина і о. М. Палій. Це вони зробили загальне замішання між парафіянами обох святинь, кинули кістку роздору і ненависті, почали нацьковувати одних людей на інших. Це вони дали згіршення людям, коли на церковному подвір'ї о. Володимир Вознюк відправляв Св. Літургію, а вони в різний спосіб вели агітацію між людьми, аж самі вірні звертали їм увагу: "Отці духовні, що ви робите? Відправляється Служба Божа!". Але в тих духовних осіб було стільки ненависті і гніву, що вони були глухими на голос вірного народу...
Мені довелося бути свідком подібних дій духовної влади. 23 жовтня 2005 р. до смт. Шкло з'їхалися не тільки священики, але й семінаристи з Руднівської духовної семінарії Святого Духа. Вірні цього дня отримали від священиків велике згіршення і розчарування. Коли парафіяни зібралися на церковному подвір'ї і співали церковні пісні, відмовляючи спільно Святу Вервицю, за церковним парканом почали збиратися духовні особи і семінаристи. Біля входу на церковне подвір'я стояв паламар п. Микола Грицан. До нього підійшли два священики і почали казати, що вони приїхали від о. Ковпака, бо він сам не може приїхати, тож доручив їм відправити Богослужіння (щоб впустити їх на церковне подвір'я). Паламар, старший чоловік (має вже за 80 літ), промовив до них: "Отці духовні, як ви можете обдурювати мене, старого чоловіка? Подивіться на мою сиву голову, що ви робите? Як ви можете голосити слово Боже, якщо говорите неправду?" Семінаристи в цивільному одязі під час спілкування з людьми почали їх залякувати, представляючись працівниками прокуратури, погрожуючи, що на них будуть накладені великі штрафи і їх притягнуть до кримінальної відповідальності за захоплення святині. Не раз їм доводилося чути від старших осіб: "Діти, хіба я, що прожила життя не знаю як має відправлятися Богослужіння? Та це наша віра, віра наших батьків і прадідів, то подивіться, що ви зробили тепер із наших святинь і Богослужінь..." Не виключаю, що з боку людей могли звучати непристойні слова на адресу осіб, котрі прийшли "відбирати" святиню від "ляфевристів". Але це є світські люди молодшого і старшого віку, вони мають різне виховання, різну культуру тощо. Ми ніколи не закликали своїх вірних до протизаконних дій. Навпаки, я завжди закликав усіх до витримки, чемності, культури і порядку — це має бути на першому місці. Але люди, як відомо, часом керуються не розумом, а емоціями, тож я дуже шкодую, якщо вони когось скривдили чи образили. Такі речі є неприпустимими серед вірних Традиції УГКЦ. Для нас прикладом і взірцем у всьому має бути Христос Спаситель. Ісуса звинувачують перед Пилатом, Анною, Каяфою, свідчать фальшиві свідки, а Він терпеливо зносить всі звинувачення своїх противників.
А як пояснити дії семінаристів, майбутніх греко-католицьких священиків, які кричали (напевне, щоб вислужитися перед своїм духовним керівництвом), обзивали: зрадник, Юда, запроданець, француз... Вони поводилися зверхньо і зухвало, деколи навіть дозволяли собі звертатися до мене і до о. Вознюка по імені, на "ти"... Я більш ніж впевнений, що більшість із них навіть не розібралися і не вивчили до кінця: у чому ж все-таки полягає причина цих непорозумінь... Але, отримавши відповідну інструкцію від своїх духовних наставників, вони раді були "старатися", понижаючи і прилюдно ображаючи як духовних осіб, так і мирян, які плекають у своєму серці любов до Святої Унійної Традиції УГКЦ, віри своїх дідів і батьків.
Проблема церковної громади смт. Шкло виникла ще в 1995 р. Як стало відомо з розповідей мешканців, між парафіянами смт. Шкло і о. Черепаничем виник конфлікт. Дії о. Черепанича викликали незадоволення громади, про що свідчать її звернення до Глави УГКЦ Кардинала Любачівського та голови Львівської обласної держадміністрації, а навіть позов до Яворівського районного суду. Оскільки прохання про відсторонення о. Черепанича Курія Львівської Архиєпархії УГКЦ не взяла до уваги, то частина парафіян перестала відвідувати його Богослужіння. Після завершення будівництва нової церкви Св. Миколая стара церква пустувала, в ній проводили тільки похоронні обряди, але парафіяни надалі просили Курію про призначення ще одного священика для задоволення своїх духовних потреб.
Тим часом стара дерев'яна церква Св. Параскевії (пам'ятка архітектури XVIII ст.) перебувала в жалюгідному, запущеному стані: протікав дах, підлога та фундамент потребували ремонту. Її занедбаність вражала...
Масового порушення громадського порядку в смт. Шкло на релігійному ґрунті ніколи не було. Це підтверджує відсутність звернень громадян смт. Шкло до правоохоронних органів.
Хоча частина громади селища не відвідувала Богослужінь о. Черепанича, оскільки не довіряла йому, але внутрішнього конфлікту в громаді ніколи не було. Немає протистояння в церковній громаді смт. Шкло і тепер, адже о. Черепанич безперешкодно відправляв і відправляє Св. Літургії в новозбудованій церкві Св. Миколая для частини релігійної громади УГКЦ смт. Шкло.
Парафіяни смт. Шкло запросили мене відправляти Службу Божу в церкві Св. Параскевії, господарями якої вони є (на цей час ключі від церкви були у представників громади), оскільки Курія Львівської Архиєпархії УГКЦ проігнорувала їхні численні звернення про надання ще одного священика.
В силу свого духовного сану (якого священик УГКЦ) я не міг відмовити їм.
2 жовтня 2005 р.Б. о. Володимир Вознюк відправив першу Св. Літургію у покинутому храмі, яка не привернула будь-якої уваги з боку релігійної громади о. Черепанича. Нарешті частина громади таки дочекалася нового священика. Проте 9 жовтня під час проведення Св. Літургії у храмі Св. Параскевії було порушено спокій громади. Група священиків намагалася перешкодити здійсненню релігійного обряду, тим самим порушуючи право громадян безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні обряди, гарантоване ст. 35 Конституції України.
Після відновлення Богослужінь громада зайнялася ремонтом даху, підлоги, фундаменту, що потребувало значних грошових витрат. З перших днів громада обрала церковний комітет, створила ревізійну комісію, обрала касира і помічника. Церковний комітет займався збиранням грошових пожертв та розподілом коштів, вів книгу доходів і витрат.
Оскільки при переході до новозбудованої церкви о. Черепанич забрав культові речі (кивот, образи, всі фелони, вишиття, золоту чашу, Євангеліє...), тому виникла потреба у придбанні нових, що поступово й робилося.
Життя парафії Св. Параскевії (згуртованість громади, духовне піднесення, активна жертовна праця по відновленню храму) викликало подив і захоплення. Так тривало до 24 липня 2006 року Божого...
Тепер парафіянам знадобиться ще більше мужності, жертовності, відданості і любові.
Фундаменти не горять.
Тож помагай нам, Боже!
