Для кожної конкретної людини якісь цінності є головними, визначальними, а якісь — другорядними, а то й байдужими. Тому не завжди ми можемо дійти згоди між собою, а відтак єдності.
Через нашу світоглядну відмінність, поглиблювану нині так званою свободою сумління, ми, керуючись певними критеріями, щось приймаємо у цьому житті за дороговказ, за істину або не приймаємо. І якщо хтось раптом зачепить ті чи інші наші переконання або цінності (релігійні, національні, професійні, соціальні, культурні, матеріальні тощо), нам здається, що образили нашу людську гідність. Насправді, гідність Божої дитини ніхто і ніщо не може образити.
У плеканні і пошануванні своїх особистих чи громадянських цінностей миру у собі досягає той, хто найвище за всі почуття ставить релігійні і керується ними. Тоді можемо говорити про цілісну особистість. Щаслива та людина, у якої гармонійно поєднуються усі її почуття. А поєднатися вони можуть лише через підпорядкування Найвищому Законові Буття — Божому Законові. Щаслива така людина, кажу ще раз. І, безумовно, щасливі ті народи, які прагнуть, щоб їх провадив Бог в усіх сферах буття.
... Ми йдемо до лікаря-професіонала, аби почути правду про стан свого здоров'я. Ми йдемо до Лікаря всіх лікарів — Бога, аби через посередництво вибраного Ним священика почути правду про своє моральне і духовне здоров'я (правду про стан своєї душі). В обох випадках ми боїмося правди, як вироку. Залежно від того, наскільки боїмося, ми відкладаємо свій візит за цією правдою. Але весь час втікати від неї було б смішно і нерозумно.
Солодкої правди не буває. Тоді це зовсім не правда, а підлабузництво, вихваляння, догоджання, намагання сподобатися і т. д. Правда — це завжди гіркий лік, це — як грім, як блискавиця прозріння, а нерідко — і як удар батога! Ми не навчені розрізняти релігійні і національні почуття. Частіше всього ми сприймаємо їх як одне ціле. А це не одне і те ж. Ось тут і криється причина багатьох наших внутрішніх непорозумінь.
Не біймося правди, якою б невтішною вона часом не була. Якщо ми перебуваємо у Божій Ласці, живемо Божою Правдою, вважаємо її за найвищу — то невже ж будемо боятися усіляких інших правд?
Старенька жінка, яка, за спогадами отця Теодозія Галущинського (і не тільки його), була при Іванові Франкові в останні дні і години його життя, опікувалася ним і тихо молилася за його навернення — чинила як справжня християнка, сповняючи Божественний закон любові до ближнього. І отець Теодозій Галущинський, і ця невідома служниця хотіли для видатного письменника найвищого щастя, якого повинна бажати собі кожна віруюча людина — спасіння ДУШІ.
... Одним із прекрасних творів європейської літератури, які хочеться перечитувати знову і знову, є невеличка книжечка Франсуа Моріака — нарис "У що я вірю". Це своєрідний духовний заповіт всесвітньовідомого письменника-католика, лауреата Нобелівської премії, написаний перед смертю. І водночас це книжка простої, нелукавої і смиренної людини, яка вірувала упродовж усього свого життя, що дозволило їй, за власним зізнанням, "з дитинства до глибокої старості володіти любов'ю, котрої не бачив, відчувати і сприймати її".
"Письменник-католик" — незвично звучить сьогодні, правда? Так само незвично, як, скажімо, "лікар-християнин", "вчитель-християнин" чи "адвокат-християнин". Минули часи, коли такі словосполучення не видавалися дивними, а були цілком природними.
...Гортаю Франсуа Моріака:
"Те, у що я вірю, не збігається з тим, що я знаю".
"Неприйняття світла — саме за це ми будемо судимі".
"Вірю у те, що зло існує, і даю йому оцінку в світлі учення Христа".
На порозі вічності великий французький письменник, автор багатьох глибоких християнських творів, високо оцінених у світі, благав одного: "Боже, я прошу Тебе дати мені силу і мужність перебувати у Твоїй присутності, а не ховатися від Тебе, не шукати утечі у мріях і творіннях уяви, порожніх і нікчемних, як я звик робити... Боже мій, дай мені мирно зосередитися у Твоїй присутності, щоб, коли надійде мій час, я майже непомітно перейшов від Тебе, від Хліба Живого, хліба людей, до Тебе — Живої Любові, що її вже знайшли найдорожчі для мене люди, які раніше за мене заснули в Твоїй любові. Амінь".
... На наукових конференціях, які відбулися цього ювілейного для Івана Франка року, була порушена зокрема й проблема його ставлення до релігії, а також стосунків із Церквою. Лунали цікаві думки і висновки. На сторінках вітчизняної преси вперше побачили світ невідомі архівні документи і спогади про Великого Каменяра. Деякі наведені в них факти спонукають до глибокого аналізу і непростих роздумів, вимагають оцінки і осмислення. Цитувати їх — справа, за людськими мірками, вельми невдячна. Тому хай кожен самостійно дошукується тих фактів у міру своєї зацікавленості і бажання. Одне є цілком певним і очевидним: Милосердний Господь кожному в житті дає чимало шансів. І чекає до останньої хвилини на нашу добру волю...
Дякувати Богу, у світі не бракує ідеалів самозреченості в ім'я Найвищої Божественної Правди. Є вони і в нашому народі. Недооцінені, невідомі широкому загалові, відкинуті на марґінес, замовчувані, але є.
17 січня 2007 року (за іншими даними — у кінці грудня 2006) минає 60 років з часу загибелі у Лук'янівській в'язниці Києва Блаженного священномученика Григорія Хомишина, який яко єпископ Станиславівський понад 40 років провадив свою знедолену паству у найскладніші часи української історії. Ніхто не знає, де його могила, "щоб скласти хоч пізні вінці". Невідомо, де покояться його стражденні кості. А на почесному місці Личаківського цвинтаря — пишний гробівець його запеклого переслідувача і принижувача Гавриїла Костельника. Ось такою є правда на землі.
Блаженний священномученик Григорій Хомишин, цей муж святості і християнського чину, найточніше, найглибше дослідив і розкрив українську проблему, спроектувавши її у майбутнє ("Українська проблема. Для духовної і світської інтелігенції українського народу". - Станиславів, 1932). Журнал "Дзвін з Фатіми" вже не перший рік на своїх шпальтах друкує з продовженням колосальну, рідкісну на нині працю цього духовного подвижника — "Набоженство до Найсвятішого Серця Господа нашого Ісуса Христа. Як підручник для священиків". — Станиславів, 1920, — працю, яка, без перебільшення, є становим хребтом богословської теорії і молитовної практики українського греко-католицизму. Вивчаймо ці праці. Вивчаймо їх наполегливо і сумлінно. Керуймося ними у своєму духовному житті. Застановляймося над ними. Аналізуймо з відстані часу, чи все справдилося так, як пророкував наш священномученик... І тоді ніхто і ніщо не похитне нашої віри.
Християнство — абсолютна релігія розділення добра і зла. Справді, жодна релігія, а тим більше псевдорелігія світу не розділяє так чітко ці споконвічні речі. Учімося ж їх розрізняти і розділяти, як би не намагався їх урівнювати винахідливий і підступний ворог нашої душі.
Ми не повинні забувати, що існує правда людська і Правда Божа, правда земна і Правда Небесна. Мусимо рішуче визначитися, якої ж правди ми для себе, врешті-решт, хочемо: все-таки спасенної чи всього лиш себехвальної?
"Почитання Божественного Серця принесло б більше справжньої культури і цивілізації, добрих звичаїв, щастя і добробуту для людства, ніж усі вищі школи та інституції, національні герої і Генії, але без Ісуса" — це слова Блаженного священномученика нашого Григорія Хомишина (§ 6. Серце Христове і хворе людство. Із "Набоженства...",с. 116).
Істинний пастир знає, що найпотрібніше для рідного народу і для всього світу!
Якщо ми не будемо здатні вірити своїм священномученикам, якщо вони не стануть для нас беззаперечними авторитетами духовності — то чого ми будемо варті? Чого ми будемо варті у цьому і в майбутньому житті? У цьому станемо варті всезагальної і особистої руїни, а в майбутньому — страшно й подумати...
Боже, дай нам єдності, дай одностайності у Твоїй Правді і в Твоїй Любові!
