Минула перша страшна зима. З приходом весни в людському серці немов оживає надія. Все прокидається зі сну, все оживає до нового життя. Так було і на засланні. Люди пережили перші морози, голод, холод — це був для них великий гарт. Навесні з України почали надходити посилки. В посилках, крім усього іншого, надсилали також і насіння ... У Сибіру землі можна було брати скільки хочеш, але не було насіння, не було чим засаджувати цю землю. Вавриковичі також отримали посилку — від родичів із Тернополя. В посилці між нитками були заховані гроші, щоб родина могла купити собі найпотрібніше. Такий приклад взаємної любові, допомоги один одному ми повинні зберегти для майбутніх поколінь. Адже як важливо, особливо в нинішніх часах, не тільки ділитися радістю, хвалитися своїми здобутками, або, замкнувшись у собі, не признавати іншого, біднішого за себе, бо я тягнуся до "еліти", а ти є ніхто. Ділитися всім — брат з братом, сестра з сестрою, сусід з сусідом — добром і радістю, горем і терпінням, зуміти зрозуміти слабшого і біднішого, хворого і бездомного, немічного і каліку. Суд над іншими людьми залишмо Господові, бо Він один є справедливий Суддя, якому все відомо, Він один знає найглибші таємниці людського серця і душі.
Марія Ваврикович, як і більшість українських жінок із Галичини, мала добре виховання з батьківського дому. Батьки привчили своїх дітей до різної праці на кухні, в полі, по господарству. Сьогодні, на жаль, більшість українських дівчат не можуть похвалитися вмінням господарювати. Можливо, в цьому не тільки їх провина, а й провина їхніх матерів і бабусь, які (чи то через брак часу або велику зайнятість, а то й з надмірної любові до дитини: краще я сама зроблю, вона ще в своєму житті наробиться) не привчають своїх дочок до кухні і домашньої роботи, а це в майбутньому заміжньому житті стає причиною чвар між чоловіком і дружиною, а нерідко й причиною розлучення.
Наука, яку батьки передали Марії Ваврикович, придалася їй на далекому засланні. Робочий день тривав шість днів, вихідним була лише неділя. Після державного робочого дня Марія ходила до багатших росіян: пекла їм хліб, робила вареники та інші страви. І в такий спосіб давала собі раду, вже могла принести щось додому дітям, і тоді не лягали голодні спати. Сім'я збільшилася: в 1950 році народилася дочка Надія, а в 1953 — син Володимир. На Великодні свята Марія пекла паски і готувала інші страви для росіян, які просто були в захоплені від української кухні і вміння українських жінок до приготування їжі.
1949 року приїжджає до них Стефан Шандра з України, який пізніше став священиком. Там між нашими людьми він розпочинає духовну працю, особливо серед молодого покоління. В тих жахливих умовах працювати було дуже важко, тим паче, що вівся постійний нагляд за українцями з Галичини — як за бандерівцями, головорізами, страшними ворогами радянської влади. Стефан виявися людиною глибокого серця і душі. Він не тільки мав умілі руки до фізичної праці, а й особливий підхід до дітей. Навчає їх вишивати, шити та іншої праці. Коли в його племінниці на свято Введенія були уродини, вчить дітей українських колядок, щедрівок, віншувань. В часі Святого Великого посту розповідає їм про піст, терпіння Ісуса Христа, вчить гаївок. Одне слово, в далекій чужині, на засланні, утворився маленький острівець під назвою "Нескорена Україна". Бог і Україна жили в серцях людей повсякчас. В голоді і холоді, в хворобі і в людських немочах вони не забували про своє коріння, жили думками про повернення на рідну землю, на Батьківщину. Батьки прищеплювали дітям велику любов до Бога. Навіть у часі Святого Великого посту, незважаючи на страшні умови життя, важку фізичну працю, ніхто не дозволяв собі зламати піст, порушити його, якось виправдати себе, як це часто ми сьогодні з вами робимо. Нині "віруючий християнин" не шукає засобів і можливостей, щоб дотриматися Святого Посту, але радше дошукується причин (які не раз є просто невиправданими і навіть смішними), щоб цього посту уникнути і його для себе скасувати. Цього не було на засланні: люди старалися в різний можливий, а деколи навіть і неможливий спосіб, не зламати, але дотриматися посту, бо так (вони пам'ятали) було вдома, на Україні.
Почався новий, 1949 навчальний рік. Школа була загальноосвітньою, мала 8 і 10 класів. Стефа Ваврикович пішла цього року до першого класу, хоч їй було вже 9 років, а сестра Ірина — наступного 1950 року. Школа в повному розумінні цього слова була інтернаціональна. В ній навчалися росіяни, українці, литовці, поляки, татари, чеченці, німці. Росіяни в школі переважали і, як звичайно, зверхньо ставилися до дітей інших національностей. Від них терпіли інші діти, в тому числі й українці, до яких також ставилися зневажливо, називаючи їх так, як чули від своїх батьків. Так довго не тривало. Діти підростали, знайомилися одні з одними, поволі звикали до нових життєвих обставин — одне слово, входили в ритм життя. Старші українські хлопці не давали себе "під ноги", вміли обстоювати своїх ровесників і молодших. Вони твердо стояли на позиції захисту дітей своєї національності, бо в своїх родинах отримували патріотичне виховання і вміли обстоювати свої інтереси. Українська спільнота зміцніла в 1954 — 1956 роках, коли з в'язниць поверталися до своїх сімей політв'язні, які були засуджені за визвольну боротьбу українського народу. Тоді вже всі були під опікою українських чоловіків, які не дозволяли кривдити своїх людей.
Знаємо, що для духовного проводу народу завжди потрібні священнослужителі. Такими душпастирями були греко-католицькі священики. Священики, які не підписали православ'я, не зрадили Святої Католицької Віри і за це, за свої переконання були ув'язнені і заслані на каторгу. Не завжди можна було всім довіряти, тому не раз траплялося, що деякі з наших людей під тягарем більшовицької руки і "кирзового чобота" не витримували. Хоч це були поодинокі випадки, але вони також мали місце у цьому сірому, злиденному житті. Тому священики не могли відразу всім відкритися, що вони є духовними особами, що відправляють Божественну Святу Літургію. Існувала також й інша небезпека: могли видати діти чи навіть ті, які зневірилися чи просто втратили віру. Тому конспірація була дуже глибокою. Треба було вивчати середовище, людей: хто на що здатен, хто за що був засланий. Одне слово, мав пройти певний період часу, щоб все сформувати і все стало на своє місце. В Ясній Поляні, селищі міського типу, місці заслання родини Вавриковичів, через дорогу від них у бараках проживав о. Рудько Василь, а також священик о. Набережний, якого вивезли в Сибір разом з їмостю і двома дочками (він мав парафію в Радехівському районі біля с. Витків). Душпастирська праця була надзвичайно важкою в тих нелегких умовах. Отець Набережний був дуже активний, старався різними способами шукати загиблі душі і навертати їх на дорогу правди. Часто ночами (близько 3 години) він відправляв Святу Літургію. Найчастіше богослужіння відправлялося у родини Сологубів. У 1956 році отця Набережного знову заарештували — "за релігійну пропаганду". Як склалася подальша доля цього священика і його сім'ї — на жаль, невідомо. Отець Василь Рудько був неодружений. Був більш обережний, мав особливий підхід до людського серця. Вмів розрадити, дати настанову, тому його любили не тільки українці, але й інші люди. Багато з них навіть не знали, що він був священиком, але любили його за добре серце і щиру душу. Отець Рудько працював на шахті імені Сталіна. Очевидно, хтось доніс, що він є священиком. Його хотіли заарештувати, але за нього заступилася і врятувала від арешту головна лікарка шахти Євгенія Волинець. Важко сказати, чи вона була віруючою, чи просто заступилася за отця Василя як за добру і чесну людину. Настільки великий авторитет і любов серед працівників шахти мав о. Рудько, що шахтарі погрожували: якщо його заарештують, вони будуть страйкувати. В 1959 році отець Василь вінчав Стефанію Ваврикович і Юліана Тимчука, а 1960 року хрестив їхню дочку Любу. Отож, священикові дали спокій.
Як склалася його подальша доля — так само невідомо.
У 1956 році Григорій Ваврикович, його дочка Стефанія і Паньків Мирон приїхали на Україну до Тернополя, де проживала родина Вавриковичів — брати і їхня мати Параскевія. Бабця приготувала внучку Стефанію до Святої Сповіді і Першого Святого Причастія, до якого вона приступила того ж року. Усім трьом були видані довідки, що вони тільки один місяць мали право перебувати на Україні, а відтак знову повернутися на місце заслання. За чоловіка і доньку мала також поручитися і Марія Ваврикович, яка розписалася, що за місяць вони повернуться. Це була зворушлива зустріч зі сльозами на очах, яка запам'яталася на всі подальші роки життя. Зустріч з мамою і бабцею. Остання зустріч на цій долині сліз мами зі сином... Бо мати відійде до вічності 1960-их роках перед поверненням сина з Сибіру.
1962 року на Україну приїжджає молодша дочка Вавриковичів — Ірина. Спочатку приїхала до родини в Тернопіль, до Бузька, а відтак на Рясне до свого кузина Василя Вавриковича. На цей час для всіх засланих була одна велика проблема — прописка. Брат узяв Ірину працювати у свою бригаду, а родина Тарапатів з Рясної-Руської, де Ірина перебувала на квартирі, прописала її у себе. Ірина повідомила родину в Сибіру, що можна приїжджати на Україну. Тоді Стефанія з дочкою Любою, свекрухою Тимчук Анастасією і її дочкою Уляною 1963 року у травні покидають Сибір (чоловіка Стефанії Тимчука Юліана забрали до війська). Сім'я Тимчуків не могла знайти собі місця проживання в Рясному і околицях, тоді мусили повертатися в своє рідне село Ордів Радехівського району. Але і там їх також чекала невдача. Батьківський дім зайняли інші люди, але половину хати віддали, а самі почали будуватися. Часто приходив дільничний міліціонер і виганяв їх з батьківського дому. Але люди, які перейшли Сибір, вже не мали страху, вони знали, як дати собі раду з радянською міліцією.
Для сім'ї Тимчук Стефанії і її дочки Люби не було вже проблемою прописатися, тому що чоловік Юліан служив у війську. Самі поселилися на квартиру до Меланії Куць. Як я прийшов на парафію в Рясне, то ще заставав цю жінку (Меланію) живою. Це була надзвичайно високодуховна і шляхетна особа. Перейшла у своєму житті через різні випробування і хрести. Чоловік Матвій був засуджений, як політичний, самі вони були переселені з с. Щеп'ятина (територія нинішньої Польщі). Людина, яка любила Господа Бога понад все, щомісяця приступала до Святих Тайн. В останні роки життя, як не могла вже ходити, бо хворіла на ноги, то я постійно відвідував її з "Паном Богом", тобто зі Святим Причастієм. Належала до Братств Апостольства Молитви і Параманної Матері Божої. Багато вишивала до храму Господнього, жила церквою, її радощами і проблемами. Любила завжди допомагати іншим, ділилася з ближніми куснем хліба. Не мала своїх дітей, але я переконаний: не одна родина в Рясному згадує її у своїх молитвах...
Життя було важким. Стефанія з малими дітьми поселилася в одній кімнаті, а всі інші мешкали в стодолі аж до того часу, поки не побудували своєї хати.
У 1965 році в Україну повертаються Григорій і Марія Вавриковичі і поселяються на Рясному.
Ця старша генерація ще дочекалася великої історичної події — постання незалежної України, за яку вони боролися, терпіли, страждали, проливали кров і віддали найкращі роки свого життя по в'язницях і засланнях за Бога, Церкву і свій народ.
Коли Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, то ця репресована родина завжди стояла в обороні віри своїх батьків. Вони жили церквою, для них церква була надією і підтримкою. Марія Ваврикович завжди була присутньою на всіх богослужіннях. Господь Бог нас випробовує до кінця. В останні три роки Марія Ваврикович хворіла склерозом, а її чоловік Григорій мав інсульт, п'ять років був паралізований. Біля двох стареньких батьків ходила дочка Ірина. Вона віддавала для хворих батьків весь свій час.
В 1989 році відходить до вічності мама Марія Ваврикович, а в 1999 році Господь Бог покликав до себе батька Григорія. Здається, настав час відпочинку і спокою для доньки Ірина, яка п'ять років присвятила хворим батькам. Але це були тільки людські припущення. Бог щодо кожного з нас має свої наміри і плани. Осідач Ірина захворіла і перенесла онкологічну операцію. Тяжка хвороба прогресувала, не було полегші ні вдень ні вночі. Хвора мужньо боролася не здавалася до останнього, але хвороба була сильніша, вона поклала її на ложе болю, терпіння і страждань.
Починаючи з 2000 року, в Церкві розгортається відкрита духовна боротьба і рух за вірність Вірі своїх батьків, Греко-Католицькій Церкві, Святій Унійній Традиції. Активну участь у цій духовній боротьбі бере Ірина Осідач. Людина, котра перейшла Сибір, голод і холод, котра пам'ятала греко-католицьких священиків, які терпіли за Бога, Віру і народ, бо хотіли лишитися вірними Святій Матері Церкві і відмовилися підписати православ'я. Особа, яка брала участь у Святій Літургії в тих страшних часах, коли за це можна було втратити свободу, бути арештованим і ув'язненим. Її дуже вражали наклепи на церковнослов'янську мову, коли люди, не розібравшись до кінця про що йдеться, зневажали прихильників Святої Традиції, твердячи, що ми відправляємо Богослужіння "по-російському". Деякі "агітатори" навіть потрафили назвати нас "агентами Москви і зрадниками України". Ірина вміла знайти на кожне таке обвинувачення відповіді і аргументи: невже ми, які терпіли і заплатили велику ціну за волю і незалежність нашого краю, сьогодні є зрадниками свого народу і Церкви? Хіба ви забули, як у далекому Сибіру, не маючи молитовників, нас вчили наші батьки і священики молитов, якою мовою відправляли Святу Літургію, маївки? Як насмілилися говорити таку брехню проти наших священиків і вірних? Світлої пам'яті Ірина була категорично проти різних нововведень, а особливо модернізації у нашій Церкві. "Ми були в Сибіру, — казала вона, — батьки наші тяжко працювали, ми, діти, також виховувалися у землянках, бараках, не було практично жодних умов, але піст для нас був святий, ми його ретельно дотримувалися. А що вони зробили сьогодні, як вони зневажають цей святий час покути!". Віра цієї жінки справді була гідна подиву. Вона забувала про себе, свою хворобу і терпіння, а жила Церквою. Приходила до святого храму понад свої сили, коли хвороба її вже зігнула вдвоє, але вона ішла, щоб насолодитися Святою Літургією, церковним співом і молитвами. Коли стала цілком немічною і була прикута до смертельної постелі, то й тоді не здавалася. Телефон у її хаті не замовкав. Кожна вістка про життя парафії була для неї імпульсом, який додавав їй сили і наснаги. Ірина тішилися нашими духовними спільнотами, семінарією і сестрами-монахинями. Приносила Господу Богу не тільки жертву своєї хвороби, а також і матеріальні жертви на потреби і розвиток Святої Традиції в Україні. Бог покликав її до вічності на саме латинське Різдво 25 грудня 2004 року...
Хай завжди буде живою у наших серцях та кривава рана української історії і ті герої XX століття, які дорогою ціною заплатили за свободу і незалежність Церкви і Української держави. Тим, які ще живуть, і їхнім родинам — благослови, Боже, а тих, що покликав до вічності, дай участь у Царстві Небесному, щоб оглядали ясність Твого обличчя. Амінь.
*Закінчення. Початок див. № 3 (20), 2005
