Основною рисою нової екуменічної системи є її пелагіянські відхилення (Пелагіянство — течія у християнській теології, адепти (прихильники) і послідовники якої стверджують, що первородний гріх не тяжіє над людиною, наголошують на вільній волі людини, а також применшують значення Ласки Божої; засновник — Пелагій; розвивалася у IV— V ст.; засуджена на Ефеському Соборі (431 р. Б.); цю течію поборював зокрема святий Августин).
Новий погляд уже не визнає за християнством унікального, Божественного статусу. Тим, що дає спасіння, вже не є ласка чи особливе божественне втручання в історичні події, але радше загальний зв'язок Бога з людським задумом через світло природного розуму. Історичну дійсність полишено на користь понадчасового ідеалу. Звернення людини у напрямку природних дібр (багатств), яке є основою людської культури, є однак чимось іншим від звернення у напрямку надприродних дібр, які є фундаментом християнства; неправомірним є засипання прірви між цими двома ладами і вчення, нібито християнство було іманентним (суто внутрішнім відчуттям) у період релігійного світовідчуття людського роду.
Декларація II Ватиканського Собору "Nostra aetate" цитує фрагмент Євангелія від св. Йоана про "світло, яке просвітлює кожну людину". Цей фрагмент має утворити автентичну засаду, наявну в кожній релігії. Собор, однак, утримується від висловлювання про надприродне світло Слова. Факт, що два соборові документи "Nostra aetate" та "Adgentes", позначені певним натуралізмом, проглядається уже у самій їх термінології: і в одному, і в другому відсутнє слово "надприродний". Це оптимістичне бачення нехристиянських релігій неминуче веде до підкреслення тих елементів природної релігії, які є спільними для ісламу і християнства. Собор згадав віру ісламу у Провидіння, Всемогутність Бога і Останній Суд, але обійшов мовчанкою його відкидання віри у Святу Трійцю і Божество Христа — ці дві найважливіші правди християнства.
Врешті, основна помилка, проголошувана разом з екуменізмом, стосується особи Христа. Екуменісти кажуть, що Слово Боже, яке є Словом, Втіленим у Христі, є джерелом усіх створених дібр. Звідси, отже, тяжіння до Слова (чи то на рівні природи, чи то на рівні надприродному) є, по суті, тяжінням до тієї самої засади. Христос є всюдисущим джерелом раціональності, Богом, який прийняв людську подобу як інструмент нашої віднови і відкуплення. З огляду на те, що всі люди — раціональні істоти, бо беруть участь у Христі — первісному джерелі Розуму, тому всі вони є посередньо християнами і не мусять дошукуватися цього факту безпосередньо у християнській релігії. Як навчає богослов Карл Ранер, вони є анонімними християнами, приналежними до Христа через неусвідомлене прагнення, і в такий спосіб вони осягають вічне життя. Це суперечить не лише догматові про конечність приналежності до Католицької Церкви з метою осягнення спасіння, але й догматові про історичне Відкуплення через Хресну Жертву, а також необхідності співдіяння у цій справі відкуплення. Перебуває це, врешті-решт, у суперечності з повсюдним царюванням нашого Господа Ісуса Христа, якому кожен повинен поклонитися (підкоритися).
ЕКУМЕНІЧНИЙ ДІАЛОГ ІЗ ПРОТЕСТАНТАМИ
Чи можливий екуменічний діалог із протестантами? Щоб відповісти на це запитання, необхідно розважити:
1. історію витоків і початку протестантизму через пильніший погляд
на його головного засновника Мартіна Лютера;
2. зрозуміти засади протестантизму;
3. чітко висвітлити його актуальний стан;
4. розважити наслідки діалогу, який триває донині.
ЛЮТЕР, ЛЮТЕРАНСТВО І ПРОТЕСТАНТСТВО
За свідченнями біографів, а також у світлі його власних праць і стилю, Лютер мав холеричний, вульгарний, вибуховий характер, обтяжений патологічними рисами, що викликали депресію. У книзі "Abschied von Luther" ("Прощання з Лютером") Альберт Мок з'ясовує, яким чином реформатор у юності, щоб уникнути справедливого покарання за вбивство у стані афекту (гніву), сховався у монастирі. Його палка, непогамовна натура, його гіперболізоване (перебільшене) уявлення сили гріха, тягаря провини кидали його не раз у стани розпачу, які нашіптували йому таке запитання: "У який спосіб, як я маю знайти милосердного Бога?" замість запитання: "Як я можу подобатися Богові, як маю провадити перед Його Лицем чисте життя?" У праці "Das Ich im Glauben bei Martin Luther ("Я" у вірі Мартіна Лютера") Пауль Гокер досить вичерпно говорить про цю зіпсовану і егоцентричну духовність.
У своєму малому катехизмі від 1529 року Лютер так інтерпретує (подає на свій лад) Кредо Апостолів (Символ Віри): "Я вірю, що Бог мене створив, як і всі інші істоти, що дав мені тіло, душу, очі і члени, розум і всі почуття, що їх мені береже, а особливо одяг і взуття, поживу і напої, дім і господарство, дружину і дітей, поля, худобу і всі багатства; що їх мені щедро дає кожного дня за моїми потребами, як і поживу для тіла і життя; що мене охороняє у кожній небезпеці, а все це винятково з доброти і батьківського, божественного милосердя без заслуги чи гідності з мого боку. За все це я повинен Йому дякувати і Його хвалити, а також служити Йому і слухати Його. Це незаперечна правда.
Я вірю, що Ісус Христос, правдивий Бог, народжений від Отця перед всіма віками, а також правдивий Чоловік, народжений від Діви Марії, є моїм Господом, який мене викупив, набув, визволив від гріха смерті і сили диявола, мене, чоловіка страшного і проклятого, не золотом чи сріблом, а своєю святою дорогоцінною кров'ю і своєю невинною мукою і смертю, щоб я був Його і щоб жив разом із Ним у Його царстві і служив Йому довіку у справедливості, вірності і щасливості; так само, що Він воскрес, що живе і царює вовіки. Це незаперечна правда.
Я вірю, що не можу вірити в Ісуса Христа, мого Господа, за допомогою власного розуму або за допомогою власних сил, ані йти до нього; але що це Дух Святий є тим, Хто покликав мене через Євангеліє, просвітив мене своїми дарами, освятив і утримав у правдивій вірі; що в цей спосіб кличе, гуртує, просвітлює і утримує при Ісусі Христі у правдивій і єдиній вірі все християнство на землі; у цьому ж християнстві відпускає мені і з великодушністю відпускає усім вірним усі гріхи; і що воскресить мене разом з усіма мертвими останнього дня і що дасть мені таким чином з усіма вірними in Christo вічне життя. Це незаперечна правда.
"Я" відіграє тут домінуючу роль. Абстрагуючись від трикратного "вірю" і від визнаного кінцевого (підсумкового) заангажування, як також від виразу "без заслуги з мого боку", можна нарахувати понад 20 особових або присвійних займенників у першій особі однини: "я", "для мене", "мені", "мій", "моє" і т.д. У Лютера все, що міститься у вірі, стосується у першу чергу виключно його "я", в той час, як Католицьке Credo ("Вірую") говорить виключно про співвідношення і зв'язок Бога зі світом як цілісністю, про божественне діяння у справі створення і відкуплення.
З погляду філософії та історії науки Лютер з'являється як заключний етап розвитку пізнього середньовіччя і як пункт, що започатковує нову еру. Його поява невипадкова. Він є спадкоємцем номіналізму і його головного репрезентанта (представника) Вільгельма Окама. (Номіналізм — напрям у середньовічній схоластиці, представники якого на противагу середньовічному реалізмові вважали, що реально існують тільки окремі речі, а загальні поняття (т. зв. універсали) є лише назвами, іменами (звідси назва напряму), породженими людським мисленням. Номіналізм був виразом матеріалізму в середньовічній філософії. Проте він був неспроможний правильно пояснити діалектичний взаємозв'язок між річчю і поняттям, одиничним і загальним).
Для номіналіста суттєвими, важливими є лише справи індивідуальні. Для нього не існує духовного, органічного, єднального зв'язку, особливо загального (універсального) поняття, яке не є лише оманливим витвором розуму, але існує реально. Саме через це Церква є для нього (номіналіста) лише сумою індивідуальних осіб. Вона поділяється на зовсім різних членів, які мають однакові права; їх кількість — це Церква. Номіналіст, таким чином, є у своїй основі індивідуалістом. А в такій системі вже немає місця для церковного авторитету, ані для посередницької ролі католицького духовенства чи Папського Маґістеріуму. За посередництвом цієї школи до суспільної ментальності і до системи Лютера проникли три помилки:
а) Неузгодженість природної правди з надприродною — хоча наш Господь окреслив своє діло як видимий зв'язок між небом і землею: "Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять і сходять на Сина Чоловічого" (Йо. 1, 15). Чи можна тепер говорити при закладенні такої неузгодженості про єдність між Церквою і державою? Чи не є, отже, логічним, що Лютер, принаймні на певному етапі, відділяє християнство від Церкви, проголошує релігію чисто духовну, непрямо заперечуючи Втілення?
б) Невизнання (заперечення) натурального пізнання Бога (і то з порушенням Святого Письма), науки Отців Церкви і теології.
в) Безперестанне применшення надприродної сфери, причому саме поняття надприродності розмите і позбавлене значення.
(Далі буде)
