Дорогі браття і сестри! Мабуть, кожен із нас чув у своїй родині, на робочому місці, в різних спільнотах, при зустрічах, у транспорті (переважно з уст людей середнього і старшого покоління) нарікання, що, мовляв, часи, в яких ми з вами живемо, не є такі цікаві і радісні, як було колись. Часто можна почути такі вислови: "Та де ми мали колись то, що мають наші діти й онуки (мається на увазі одяг, їжа, матеріальні добра)! Набагато бідніше ми жили, це не є до порівняння, але часи були більш веселі і радісні". Про це можемо судити з різних точок зору. Люди ці були колись молоді, енергійні, мали ціль у своєму житті, зараз вже стали старшими і тому поволі втрачають "смак" до життя. Молоде покоління завжди життєрадісне, веселе, воно цього не помічає, йому добре.
Аби відповісти, чому так є і чи мають якусь все-таки рацію люди старшого покоління, коли нарікають на відсутність тієї радості, яка була колись, запитаймо себе: чим є радість, веселість? Що означає радіти, тішитися, веселитися у цьому світі, в якому ми з вами живемо? Відповіді отримаємо різноманітні. Бо кожен бачить цю радість у своєму світлі і розумінні. Для бідного радість є тоді, коли отримав якісь матеріальні добра, для хворого — це повернення здоров'я, для багатьох дітей і студентів радістю є закінчення навчального року, для того, хто вживає алкоголь — нагода до випивки. .Отже, розуміння радості є різним залежно від стану людини, її світогляду, виховання, характеру, оточення. Чи існує радість духовна, яка б об'єднала всіх людей, незважаючи на їх соціальне становище в суспільстві, вік, професію, націю? Так, існує. Про цю радість говорить св. Апостол Павло: "Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся!" (Фил. 4,4). І цим днем радості для кожного християнина є свята неділя — день Господній.
У перший день тижня (в неділю 17 Нісана) рано-ранесенько, ще затемна, вийшли жінки з миром до гробу Господнього, щоб довершити за юдейською традицією миропомазання Тіла Христа Спасителя. Жінки застали гріб порожнім і вельми налякалися: "Тоді Ангел заговорив до жінок, кажучи: "Не бійтесь: знаю бо, що ви шукаєте Ісуса розіп'ятого. Нема Його тут, бо він воскрес, як ото сам прорік. Ходіть, гляньте на місце, де він лежав. Та біжіть притьмом, скажіть його учням, що Він воскрес із мертвих. Он Він вас випередить у Галилеї, — там ви Його побачите. Я вам сказав. І вони в поспіху полишили гробницю зо страхом і великою радістю та й побігли сповістити Його учнів" (Мт. 28, 5-8). Сам Христос Спаситель являється в дорозі жінкам-мироносицям, промовляючи: "Радуйтеся!". Ті підійшли й кинулися йому в ноги і вклонилися" (Мт. 28, 9). Отже, перший день у тижні стає днем радості, днем Господнім. Христос цього дня, являючись жінкам-мироносицям, закликає їх до радості. Практично від цього дня послідовники Ісуса Христа будуть дивитися іншими очима на світ і на все, що відбувається у ньому.
Тому святкування дня Господнього — це святкування радості і надії, яку нам приносить переможець смерті і датель життя вічного — Христос Спаситель. Цю радість нам не може дати ніхто, крім Ісуса. Спаситель Воскреслий приносить нам цю радість і бажає, щоб ми з іншими ділилися цією радістю так, як Він нею ділився. Після свого Воскресшня із мертвих Ісус з'являється не тільки своїм Апостолам, але також і іншим особам, бажаючи, щоб якнайбільше людей у своєму житті пізнали, "скуштували", стали учасниками цієї духовної радості, яку Він нам приносить: "Я бо вам передав найперше те, що сам прийняв був: що Христос умер за наші гріхи згідно з Писанням; що був похований, що воскрес третього дня за Писанням; що з'явився Кифі, потім дванадцятьом; опісля ж з'явився Він більш, як п'ятистам братів разом, більшість яких живе й досі, деякі ж померли. Опісля з'явився Якову, згодом усім Апостолам. А наостанку всіх, немов якомусь недоноскові, з'явивсь і мені; бо я найменший з Апостолів, я недостойний зватись Апостолом, бо гонив Церкву Божу" (1 Кор. 15, 3-9).
Радість Воскресіння із мертвих Божого Сина стає переломним періодом у житті Апостолів. Апостоли пішли за Христом віддано, ні про що не жалкуючи, вони все віддали в руки Ісуса: "Ось ми покинули все й пішли за Тобою; що будемо за це мати?" (Мт. 19,27). Коли настав час випробувань, коли Спасителя піймали в Гетсиманському саду, вони відступили від Нього і втекли, налякалися смолоскипів, жовнірів, відчули свою безпорадність, не вміючи захистити себе і Учителя. Вони були розчаровані до краю, пригнічені і приголомшені тим, що Христос не виявився очікуваним Месією: "А ми сподівались, що це Він той, хто має визволити Ізраїля" (Лк. 24, 21). Звичайні селяни, пастухи і рибалки, непристосовані до міського життя, до смерті налякані, були готові покинути все і у відчаї втікати в Галилею. Вони поховалися по домівках, і про них нічого не було чути, доки ранком третього дня Марія Магдалина не принесла їм велику радісну новину про Воскресіння Божого Сина. Але й тоді їх не покидають сумніви в Його воскресінні: "А одинадцять учнів пішли в Галилею на гору, куди їм Ісус призначив. Побачивши Його, вони вклонилися Йому; а деякі сумнівалися" (Мт. 28,17). Сам Христос картає Апостолів і учнів за їхню слабу віру у Воскресіння із мертвих: "Ісус став посеред них і до них каже: "Мир вам!" Вони ж, налякані та повні страху, думали, що духа бачать. Та Він сказав їм: "Чого стривожились? Чого ті сумніви постають у серцях ваших? Гляньте на мої руки та на мої ноги: це ж я сам. Доторкніться до мене та збагніть, що дух тіла й костей не має, як бачите, що я їх маю" (Лк. 24, 36-39). Спаситель докоряє Апостолам за їхнє невірство і тверде серце, бо коли з'явився Марії Магдалині, то вони не повірили їй: "Після цього з'явився в іншім вигляді двом з них, що були в дорозі й ішли на село. І ці, повернувшись, сповістили інших, але й їм не йняли віри. Нарешті з'явився Він самим одинадцятьом, коли то були за столом, і докоряв за їхнє невірство та твердосердя, що не повірили тим, які бачили Його воскреслого з мертвих" (Мр. 16,12-14). Як свідчать Євангелія, учні відкинули першу вістку, яку принесла Марія Магдалина про Воскресіння Божого Сина. Повірили лише після того, як Ісус з'явився їм, і то не один раз, розмовляв із ними, навіть дозволяв їм доторкнутися до Нього, щоб вони увірували, що Він воскрес у фізичному тілі, показав їм свої рани на руках, ногах і в проколеному списом боці, щоб вони самі наочно переконалися у правдивості Його воскресіння. Апостоли з учнями не сподівалися воскресіння Христа Спасителя. То не були мужі, сповнені віри, і тому Його смерть для них виявилася чимось жахливим, духовною пусткою, розбиттям, крахом надій, спустошенням. Тільки Воскресіння із мертвих повернуло їм радість духа. Ця радісна вістка про Воскресіння із мертвих, Вознесіння на небо і сидіння праворуч Отця, Зіслання Святого Духа змінила їхнє життя. Тільки ці останні події з життя Ісуса Христа можуть пояснити мотивацію, яку отримали Апостоли і учні Христові й яка спонукала їх віддати своє життя за проповідування доброї новини усім народам.
Перед нами відкривається нове розуміння духовної радості. З Воскресінням із мертвих Божого Сина, Його Вознесінням на небо і сидінням праворуч Отця ми краще пізнаємо і розуміємо зміст Нагірної проповіді, наука якої була неприйнятною для людського вуха і розуму і, напевне, не тільки для звичайних людей, а й для Апостолів, бо в ній Христос називає блаженними людьми, які є голодні, спрагнені, переслідувані за правду, зневажені висміяні. Спаситель їм обіцяє духовну, неземну радість: "Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі" (Мт. 5,12).
Переглядаючи пресу, різного роду оголошення, ми можемо надибати на такі слова: "Допоможемо гарно провести вільний час". Нинішній світ "сотворив" для людини численні різноманітні організації, туристичні фірми, бази відпочинку, в цій сфері заангажовані мільйони працівників, але правдивої радості людині не може дати ніхто. Людина сьогодні забула, що таке правдива радість, як вона виглядає. Знає, що таке є розривка, вміє "забавлятися", потрафить ганятися і наздоганяти приємності цього світу, може пити чари розкошів цього світу і в них милуватися, які не раз є шкідливі для її душі і тіла — а правдиво радіти? Не здатна, того не потрафить. Упродовж усього року ми можемо нині споживати свіжі овочі і фрукти, сфера обслуговування сягнула найвищого ступеня. Але на тлі "високої" цивілізації ми бачимо, якою убогою є людина. Чому? Бо не посідає тієї правдивої радості, яку нам приносить Христос Спаситель. У жодній крамниці не можемо купити правдивої радості, немає такої валюти, за яку можна було б купити цю радість, немає такої оранжереї, в якій би ми виплекали правдиву радість. Правдива радість — це тривожна пташина, яка проживає у спокою, уникає шуму барів і дискотек, гамору і вуличного шуму. Правдива радість приносить до сімейного вогнища тепло і любов.
Про цю правдиву християнську радість говорить Слуга Божий Йоан Павло II Папа Римський у своєму Апостольському листі "День Господній ":
"..неділя, що її розуміють як день воскреслого Господа, в який Боже діло сотворення і діло "нового створіння", є особливим днем радості, що більше — днем, який сприяє формуванню у собі постави радості через відкриття її правдивих рис і глибоких коренів. Бо радість не слід плутати з короткочасним відчуттям заспокоєння і приємності, яке часто одурманює розум і почуття, а пізніше залишає в серці невдоволення, а часом гіркоту. Радість, яку розуміється по-християнськи, набагато тривкіша і приносить глибше умиротворення: згідно свідчень святих, вона здатна витримати навіть темну ніч страждання і в певному сенсі є "чеснотою", яку слід розвивати" (Розділ 4. Неділя як день радості, відпочинку і солідарності). Християнська правдива радість розвивається, плодоносить, є фундаментом і надією для кожної людини, яка переживає різного роду випробування і терпіння. Людина, яка живить свою душу і серце цією правдивою духовною радістю, здатна воістину на героїчні подвиги на благо своєї родини, Батьківщини, свого ближнього. І навпаки — радість, яку сьогодні пропонує багатьом цей світ, є короткотривалою, людина відчуває себе використаною, забутою, нікому не потрібною, ці почуття заспокоєння і хвилевих приємностей, про які мріяла та чи інша особа, на які так довго чекала і сподівалася, покладала великі надії, швидко проминають, залишаючи на серці осад, біль і гіркоту...
Цю правдиву радість кожна людина, а також і родина отримує на Святій Літургії. Втомлена важкою працею, розчарована невдачами, пригнічена різними проблемами, хворобами, нестатками, зневірена, бо її ошукали, зрадили, занурена у свої думки, у сумніви щодо розпочатої справи, часом висміяна і забута своєю родиною і близькими. Людина чи родина, позбавлена радості і потіхи в земному житті, знаходить правдиву духовну радість, силу, витривалість і здатність боротися у Святій Літургії. Христос Спаситель у цій Найсвятішій Жертві ставиться до кожного з нас, як Добрий Самарянин, який, побачивши чоловіка, що потрапив до рук розбійників, котрі його обдерли, тяжко побили і напівмертвого залишили на дорозі. Багато людей проходило повз цього чоловіка, серед них були священики, левіти, але кожен не мав часу, щоб допомогти цьому чоловікові, тільки самарянин, побачивши напівмертву людину, виявив своє милосердя: "Він приступив до нього, перев'язав йому рани, полив їх оливою і вином; потім посадив його на власну скотину, привів до заїзду й доглянув за ним. На другий день він вийняв два динари, дав їх господареві й мовив: Доглядай за ним, і те, що витратиш на нього більше, я заплачу тобі, коли повернуся" (Лк. 10,34-35).
Христос Спаситель для кожного з нас є тим Добрим Самарянином. Скільки знаємо різних історій, прикладів із життя окремих родин, де хтось у сім'ї став непотрібний, забракло місця в хаті для хворих батьків, чоловіка, жінки чи дітей! Скільки людей сьогодні почуваються опущеними, самотніми, забутими, покинутими! Скільком потрібне просто живе спілкування, але його не отримують, бо світ постійно переживає все нові і нові стадії "прогресу", розвитку, він не зауважує тих, з яких не має жодної користі. Людина, яка ненавчена ходити до церкви, молитися, спілкуватися з Богом, вести духовний спосіб життя, попросту розгублюється, перед нею немає жодної перспективи на цій долині сліз. І навпаки — особа, яка живе духовним життям, яка розуміє значення Святої Літургії, користає і черпає з тих благодатей, які є у Святих Тайнах. Для неї будь-яка життєва ситуація — це воля Божа, яку вона буде старатися пізнати і прийняти так, як зарядило Боже Провидіння. Для неї Христос буде єдиною надією, підтримкою і опорою. У Христі вона знайде лік, спокій, надію, радість духа і веселість серця. На Святій Літургії така людина знайде в Євхаристійнім Ісусі свого лікаря, добродія, порадника, рятівника, учителя.
Глибоко помиляються ті, які, називаючись християнами, віруючими в Господа Бога, виправдовують себе, коли йде мова про недільну Святу Літургію. Вони "не відчувають потреби" у спільній молитві, вони краще помоляться на самоті, інші особи у церкві їм заважають. Ще інші заради виправдання кажуть: що, мовляв, з того, що моя родина ходить до церкви щонеділі, але їхнє життя набагато гірше від мого. Є ще інша категорія людей, які часто, а навіть щонеділі і в свята приходять до храму Божого на Святу Літургію, але не беруть у ній повної участі, тобто тільки раз на рік приступають до Святого Причастія. Їхні душі закриті перед Євхаристійним Ісусом, який так прагне ввійти до нашого серця, в особливий спосіб з'єднатися з нами, з нашими радостями і терпіннями, їх осолодити, а нас підтримати. Часто особи, які тільки поверхово виконують церковні приписи, нездатні до більшого духовного подвигу у своєму житті, нездатні до героїчних подвигів у справі Бога, Церкви і народу. Тож для повної нашої радості духовної нам потрібні не тільки зовнішні заховання окремих церковних приписів, хоч вони є дуже важливі, але ще й участь нашого серця і душі.
Розважаючи про день Господній, ми підкреслили його значення як Воскресіння із мертвих Божого Сина. Наша участь у Святій Літургії, а також ці застанови не були б повними, якщо б ми не застановилися над Євхаристією, до якої кожна душа має прагнути і єднатися з Христом, утаєним у цій Тайні любові. Глибокі і повчальні думки в цій справі висловив єпископ Мануель Мадурейра Діас: "Неділя є витвором суто християнським, який народжується з події Воскресіння Ісуса. Християни збираються, щоб зустрітися серед братньої громади, щоб проповідувати і визнавати свою віру у воскреслого Христа і величати Його як Переможця смерті, визнаючи в Ньому божественність, об'явлену саме у Воскресінні. Недільне зібрання у своїй суті має Євхаристійний характер і є самим центром і метою буття спільноти, що збирається разом у неділю. В Євхаристії концентрується зміст неділі, бо вона згадує Христа, котрий присутній і дає життя. Без служіння Євхаристії неділя була б порожньою; втратила б усе своє значення, а зібрання не мало б сенсу. Неділя без Святої Літургії була б Господнім Днем, але без Господа, днем культу, але без самого культу. Водночас із відправленням Євхаристії тісно пов'язані відпочинок і радість".
Частина людей вимагає реформи Богослужінь: мовляв, вони задовгі, незрозумілі, треба їм надати іншої форми, забарвлення, щоб вони були більш притягальними і цікавими. Часто доводиться спілкуватися з тими людьми-реформаторами, до них також належить і частина духовних осіб, і хочу зауважити, що із світських людей — це ті, які дуже рідко беруть участь у Богослужіннях, не є практикуючими християнами. Бажаючи продемонструвати свою обізнаність у релігійних справах, вони здебільшого показують своє незнання і далекість від духовного життя, провадять пусту полеміку без змісту і сенсу. Такі люди хочуть, щоб до них прислухалися, прагнуть "керувати" Церквою. Така картина в житті УГКЦ відома ще з діда-прадіда. Частина духовенства робить "усну реформу", викидає все, що можна, і змінює все на свою руку, щоб Богослужіння "наблизити" до світу. Для них наводжу слова авторитету Церкви, нинішнього Папи Венедикта ХVІ, який, ще будучи кардиналом, писав: "Недільна Літургія не матиме жодного успіху, коли схоче конкурувати зі світом, що залюблений у видовища. Бо настоятель— не шоумен, а Літургія — не телевар'єте. Буде також погано, якщо вона стане подібною до жіночого рекреаційного клубу. Це може статися внаслідок (хоч не обов'язково) людських зв'язків, зустрічей та стосунків, які зав'язуються також завдяки спільній участі у Літургії. Сама ж Літургія повинна бути чимось вагомішим. Насамперед відбувається унікальна подія, чого не можна знайти деінде. Зрозуміло, що відкривається той екзистенційний вимір, якого в глибині свого серця прагнемо ми всі: присутність того, що людськими руками створити не можна, теофанія — об'явлення Таїнства, а в ній ласкавий погляд Бога, який усією Своєю силою панує над життям, і лише Він спроможний зробити його добрим, таким, щоб ми змогли його прийняти і адаптувати, хоча живемо серед різних страждань і випробувань".
Світ провадить конкурси красивих, знаменитих, сильних, багатих, розумних — всі інші категорії людей він відкидає. Отож люди, які не підпали під ту чи іншу категорію, є викинуті із суспільства, одне слово — непотрібні. Так, існує безліч організацій, які займаються доброчинністю, опікою, але здебільшого це пов'язане з тілесними вадами, а душевні проблеми людей залишаються з ними. Є різного роду медичні заклади, в яких поміщені хворі, як ми їх називаємо, душевнохворі особи. Ці люди також, на жаль, позбавлені духовної опіки, правдивої радості, яку несе Христос для кожної душі. Мабуть, тут не тільки провина держави, а також і Церкви, яка б мала наслідувати Христа, адже Він був великим приятелем людей, яких суспільство викинуло геть і хотіло їх позбутися. Потрібно привести тих людей до Христа, до Євхаристії, показати їм приязнь не тільки на деякий час, в окремі дні чи періоди, але навчити їх жити в постійній радості, яку дає Христос. Вони можуть самі зазнати, скуштувати цієї радості, жити на щодень цією радістю. Навчити іншу людину любити Ісуса, щоб у Христі вона знайшла того, хто для неї у даний період життя найпотрібніший: батьки, приятелі, чоловік, дружина тощо. В Ісусі пригнічена, забута, покинута душа знайде того, хто їй найбільше потрібний. Знайде того Доброго Самарянина, який залікує, обмиє, перев'яже рани, пригорне її до серця, візьме на свої рамена і постійно буде пам'ятати про неї. Правдива духовна радість не потребує реклами, розголосу, Бог приймає тебе і приходить до тебе в тихості твого серця і душі.
Не можна обминути ще одного болючого питання: чи наш народ живе тією духовною радістю, яку нам приносить Христос Спаситель? Це питання досить делікатне, але про нього також варто говорити, не можемо його замовчувати. Свідомий того, що не можна нарікати лише на суспільство, бо роками нас переконували, що Бог, Церква, духовенство — це вороги прогресу, цивілізації, поступу технічного, медичного... Наша суспільність за останні 17 років нібито змінила свою думку щодо релігії. Але слід зауважити, що тільки думку, а не серце і душу. А цього замало. Суспільство всього лише толерантно чи з більшою повагою почало ставитися до релігії, але Бог як був далеко від його особистого, родинного життя, так і залишився. Це можна пояснити на такому прикладі. Я запрошую особу до свого помешкання і даю його їй у власність, але ключі залишаю у себе. Подібно є і в нашому народі. Ніби народ християнський, з тисячолітньою християнською культурою і традицією, але життя його далеко не є християнським. Ми явно бачимо, як зневажений Божий Закон у нашій державі. Ми офіційно, законно, вбиваємо своїх дітей (аборти) і тут же сміємо говорити про любов до народу, Батьківщини, патріотизм. Як це можна поєднати? Адже коли я люблю свій народ, то для мене є дорогою не тільки земля, держава, національна атрибутика, а також і майбутнє мого народу і Боже благословення для нього. Як говорив слуга Божий Йоан Павло II Папа Римський до поляків, своїх земляків, напоминаючи їх: "Народ, який вбиває (аборти) своїх дітей, не має майбутнього". Про майбутнє окремих європейських держав і народів багато говориться останніми десятиліттями, але тільки говориться, бо наслідків цих високих розмов, на жаль, немає жодних; кожного року та чи інша держава узаконює цивілізацію смерті (аборти). Народ, який переступає Заповідь Божу "Не вбий", не слухає свого Творця, Законодавця, — чи може сподіватися на Його любов, прихильність і благословення?
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. № 3 (26), 2006
