Критичні роздуми над сторінками праці отця Рафаїла Турконяка
Знову пишу Вам... Не розумію, чому так довго відлежується мій матеріал з критичним аналізом перекладу Острозької Біблії о. Рафаїлом Турконяком. Інші газети, навіть офіційно-державні, давно вже сказали своє слово на ці теми. Чому ж мовчить "Літературна Україна"? Адже письменник має право виступити з будь-яким матеріалом у своєму рідному виданні. З щирим ООНівським привітом —
Така вже гірка доля випала нинішньому поколінню українських людей: жити в епоху тотальної духовної профанації. Коли впала стіна тоталітаризму, всі патріоти полегшено зітхнули, сподіваючись, що незалежна Україна — вже без вказівок Москви — стане сама мудро і справедливо розпоряджатися своїми культурними та інтелектуальними цінностями.
До чого ми дійшли за ці п'ятнадцять років у галузі науки — добре відомо: наші нинішні дипломи (в тому числі кандидатів і докторів наук) Захід уперто ігнорує, роблячи виняток для дипломів "донезалежних" часів — з ними беруть на роботу без зайвих балачок.
Про літературу — і говорити не хочеться. Сайт НСПУ (слава Богу — розжилися вже нарешті на свій куточок в Інтернеті) рясніє переможними реляціями про найрізноманітніші премії і нагороди — встигай лишень читати, не перестаючи дивуватися при цьому, звідкіль у нас раптом така сила талантів.
Ще більше подивування настає тоді, коли береш до рук твори щойно канонізованих героїв. За роки редагування і видання журналу "Ятрань" я навчився з певною обережністю ставитися до носіїв почесних літературних титулів, бо вони часто й густо подають свої писання з такою кількістю орфографічних, лексичних, морфологічних і синтаксичних помилок, що вже й не знаєш, що думати про ті премії та їхніх лавреатів.
На жаль, майже те саме можна сказати нині і про галузь художнього перекладацтва, в якій — на відміну від оригінальної творчості (що завжди була під недремним оком ідеологічних церберів) — критерії художності навіть раніше, ще в совдепівські часи, були майже на європейському рівні.
А тепер скажу про працю цьогорічного лавреата Шевченківської премії Раймонда (Рафаїла, Романа) Турконяка — "переклад Острозької Біблії сучасною українською мовою», оскільки ще раніше вже мав нагоду читати і студіювати той переклад, розміщений в мережі Інтернету.
Наш час характеризується лавиноподібним зростанням інтересу до Святого Письма. Сказати, що Біблію перекладають нині сотнями мов Африки, Азії та Латинської Америки — отже, нічого не сказати. Старий і Новий Заповіти з'являються нині у десятках нових перекладів основними європейськими мовами, зокрема англійською — настільки велике прагнення біблієзнавців та всіх віруючих мати найповніше, найглибше і найправдивіше уявлення про Слово Боже. Ясна річ, на тлі таких подій появу ще одного перекладу Святого Письма українською мовою (а їх у нас не так уже й багато!) можна тільки вітати. Переклад Біблії (хай навіть і не в повному обсязі), здійснений братами Кирилом і Методієм, був подвигом, який можна порівняти лише до подвигу, здійсненого Святим Ієронімом, що переклав Біблію латиною, чи єпископом Вульфилою, котрий перетлумачив Святе Письмо готською мовою, чи Джоном Вікліфом, що самотужки переклав Слово Боже середньоанглійською мовою.
Мабуть, останнім із титанів, хто поєднував в одній особі здібності енциклопедиста, знавця давніх і сучасних мов, біблієзнавця, філолога і письменника, — був наш Пантелеймон Куліш, однак і він не встиг довести до кінця свою найголовнішу життєву справу: його переклад Біблії завершували, як відомо, Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй.
Виконання такої праці однією людиною — річ неможлива з огляду на колосальний обсяг роботи і складність завдань. Усі новітні переклади Біблії сучасною англійською мовою — це результат копітких і напружених старань великих колективів. Досить згадати такі нещодавні видання Біблії, як "Новий англійський переклад" (New English Translation), над яким трудилась група у складі 20 перекладачів, "Новий живий переклад» (New Living Translation), над яким працювало 90 науковців, "Сучасний англійський переклад» (Contemporary English Version) —результат праці 100 перекладачів!
Взірцем організації роботи в цій справі можна вважати третій український переклад Біблії, здійснений Іваном Хоменком (з'явився друком у Римі 1963 року). Сподвижницькі зусилля І. Хоменка, який, усамітнившись на о. Капрі, дванадцять років перекладав біблійні тексти, були доповнені працею рецензентів і філологів різних спеціальностей. До вичитування текстів були залучені майстри слова, які жили тоді на Заході: Ігор Костецький, Василь Барка, Михайло Орест. Українському Біблійному Товариству варто було б узяти на озброєння таку традицію.
Не вникаючи в подробиці суперечок, що тягнуться віками, — щодо того, який саме канон слід вважати першоосновою Біблії (зокрема Старого Заповіту), зазначимо, що Септуагінта, на яку, як на першоджерело, орієнтувалися Кирило й Методій і наступні покоління перекладачів церковнослов'янською мовою (тут маємо чітку політичну мотивацію східної, грецької церкви), була перекладом біблійних першорукописів на тогочасну грецьку мову. Переклади церковнослов'янською мовою саме з Олександрійського кодексу, а не з давньожидівських текстів (у тому числі й переклади Кирила й Методія), які лягли в основу Острозької Біблії, були, отже, перекладом з перекладів. Версія, яку пропонує нам о. Рафаїл, є, таким чином, перекладом перекладу з перекладу.
З досвіду перекладацтва в системі ООН добре знаю, як різко зростає ймовірність неточностей і помилок при послідовному ланцюжкові перекладів — навіть відносно простих сучасних політичних текстів: переклад, зроблений, скажімо, з арабської на російську через англійську мову, і переклад, здійснений з арабської на російську мову через французьку, часом мають вельми значні розходження. Що тут говорити про вкрай складні тексти двотисячолітньої давності!
Склавши до самого тексту Острозької Біблії найдетальніші примітки з посиланнями на інші джерела і різномовні переклади, о. Рафаїл у процесі перекладання орієнтувався винятково на текст Острозької Біблії (адже роботу було анонсовано як переклад саме Острозької Біблії українською мовою), цебто в даному разі ми принципово не можемо розраховувати на якісь нові прочитання і тлумачення першоджерел.
Коли перекладацька версія пана Турконяка апріорі не націлена на нові наукові інтерпретації, то, може, її специфіка полягає у високих літературних якостях, таких, які притаманні, скажімо, перекладові Пантелеймона Куліша, котрий не раз і не два согрішив проти смислової точності, зате дав неперевершені зразки красного письменства, завдяки чому його твір одразу потрапив до скарбниці української словесності? Не даремно ж найславетніший україніст усіх часів Микола Лукаш удосконалював знання рідної мови, штудіюючи Біблію в перекладі Панька Куліша!
На жаль, ближче знайомство з перекладом о. Рафаїла не дає підстав для такого оптимізму. Візьмімо навмання будь-який розділ Святого Письма, — скажімо, "Плач Єремії" зі Старого Заповіту. Ось що ми там, зокрема, вичитаємо: "Господь забрав всіх моїх сильних з-посеред мене, накликав на мене час, щоб розбити моїх вибраних. Господь вибрав точило дівчині - юдиній дочці" (15 Самех).
Даремно сушитиме собі голову читач, аби зрозуміти, до чого тут те "точило" (в Острозькій Біблії саме так і написано — "точило"), яке в сучасній українській мові має лишень одне значення — "наждачного круга, за допомогою якого гострять інструменти». Звідкіль йому знати, що йдеться про винний прес, яким у давні часи точили, цебто чавили вино. Кулішева "тискарня", Огієнкове "чавило" і Хоменковий "винотік" значно краще передають ідею першотвору.
Читаймо далі: "Ті, що їдять і п'ють, згинули на дорогах, вигодовані зернами, зодягнулися в гній» (5 Ге). Як можна "одягнутися в гній" (в оригіналі — "одєшаса в той") відомо, мабуть, лишень шановному о. Рафаїлові. Порівняймо у Куліша: "...хто кохався на пурпурнім ложі, тулиться до гною", у Хоменка: "...хто на пурпурі був вихований, той тулиться до гною", в Огієнка: "...ті, що виплекані на пурпурі, тепер смітники обіймають".
Або що означає ось така головоломка: "Ще як ми були, наші очі поникли на нашу поміч надаремно" (17 Фе). У Куліша цей рядок звучить так: "Наші ж очі аж умучились, визираючи надармо підмоги". В Огієнка: "Уже прогляділи ми очі свої, даремно чекавши на поміч собі". У Хоменка: "Досі виснажуються наші очі, сподіваючись на ту марну допомогу». Як бачимо, у всіх трьох перекладачів сказано ясно і зрозуміло.
Може, герой нашої замітки краще впорався з текстами із Нового Заповіту? Спробуємо пересвідчитися у цьому. Розкриймо Євангеліє від Матвія. Гляньмо, як там відтворено його ключові ідеї та образи (один із них — кардинальний для всього Нового Заповіту "Голос волаючого в пустелі" — цебто самого Івана Хрестителя): "Підготуйте господню дорогу, простими робіть його стежки!" (3:3) (Виділення курсивом моє. — С.Т., в Острозькому тексті — "прави творите стезя его").
У Куліша: "Приготовте дорогу Господню, правими робіть стежки Його». В Огієнка: "В пустині готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому". У Хоменка: "Приготуйте Господню дорогу, вирівняйте стежки його» (Скрізь виділення курсивом моє. — о). Ми бачимо, як від перекладу до перекладу українські перекладачі, безумовно, враховуючи досвід своїх попередників, дедалі все більше розпрозорювали і увиразнювали цю ключову ідею. Переклад о. Рафаїла перериває цю традицію і затемнює архіважливу думку Предтечі.
Погодьтеся, шановний читальнику, важко зрозуміти одну з головних Божих заповідей; читаючи таке: "Не вб'єш, бо якщо хто вб'є, є винен судові» (5:21).
Порівняймо у Куліша: "Не, вбий, а хто вб'є, на того буде суд", в Огієнка: "Не вбивай, а хто вб'є, підпадає він судові", у Хоменка: "Не вбивай; і коли хтось уб'є, той підпаде судові". Варіації різні, але думка цілком зрозуміла.
Гаразд, зробімо ще одну спробу переконати самих себе в тому, що переклад о. Рафаїла справді є "четвертим перекладом Святого Писання українською мовою», як вважає сам панотець (див. його інтерв'ю газеті "Дзеркало тижня" від 8-14 листопада 2003 року) і як його на всіх усюдах вже поспішили розрекламувати наші засоби масової інформації, при цьому деякі гарячі голови (газета "День" від 29 квітня 2005 року) навіть проголосили його "найточнішим перекладом Біблії"!
Розгляньмо кілька фрагментів із "Пісні пісень" царя Соломона — видатного шедевру любовної лірики всіх часів і народів: "Ось ти є гарний, мій брате. І ще красень — наше ліжко з покриттям» (1:16).
У Куліша: "А ти, мій любий — прехороший, уродливий! А постеля наша — мов трава зелена». В Огієнка: "Який ти прекрасний, о мій коханий, який ти приємний! А ложе нам зелень". У Хоменка: "Який же ти прекрасний, о мій любий! Який ти милий! Постеля наша — сама зелень". Коментарі, як то кажуть, зайві.
Або ще ось таке: "Введіть мене до хати вина, покладіть для мене любов» (2:4). У Куліша: "Він увів мене в дім веселої гостини, а стяг його надо мною — любов". В Огієнка: "Він впровадив мене до винярні, а прапор його надо мною кохання!". У Хоменка: "Він увів мене в бенкетний покій, і любов — стяг його надо мною".
Або: "І твоє горло, як добре вино. Ходить він, мій брат, правильно задоволений моїми устами і зубами" (7:10). У Куліша: "Та й уста твої, як вино найлучче. Воно тече право до милого мого, й солодить уста утомлені». В Огієнка: "А уста твої як найліпше вино: простує воно до мого коханого, чинить промовистими й уста сплячих!" У Хоменка: "Твоя розмова, мов вино добірне, що по устах моїх і зубах стікає". Так, перекладачі дають різні нюанси тлумачення цього пасажу, але їхні інтерпретації — інформаційно навантажені і не здаються сумбурним набором випадкових слів.
Читаючи переклад шановного, пана Турконяка, весь час хочеться ущипнути себе за вухо, аби отямитись і збагнути — що це за чудернацькі такі словесні витвори? Хіба так говорять українською мовою? Невже це і є Святе Письмо?! Те Слово Бога, яке Кирило й Методій — у передмові до свого перекладу — закликали почути весь слов'янський народ?!
Хтось, можливо, запідозрить мене в упередженому підході до аналізу праці о. Рафаїла: мовляв рецензент вибрав «невдалі» місця й уперто акцентує увагу саме на них. По-перше, таких місць — величезна кількість у рецензованому перекладі (обмежений формат газетної статті не дає змоги розглянути їх ширше), і це не прикрі недогляди, а цілком свідомий і послідовний метод перекладу. По-друге, ми цілком серйозно вважаємо, що перекладання Біблії — це не написання шкільного есею, у якому можуть бути "сильні" і "слабкі" місця: у перекладах Святого Письма кожне слово має звучати так само богонатхненно й могутньо. Священний текст має викликати у читача і слухача священний трепет, а не почуття ніяковості й сорому за безпорадність перекладача.
Парадокс ситуації в даному разі полягає в тому, що переклад Острозької Біблії з церковнослов'янської на сучасну українську затівався, аби, як зізнавався сам пан Турконяк, "улегшити читачеві зрозуміти старослов'янський текст", а вийшло все навпаки: текст перекладу став заплутаним і малозрозумілим. Оригінал же — через близькість до тексту Біблії в російському перекладі (на якому виросло не одне покоління віруючих в Україні) — і досі зберігає свою первозданну силу й красу!
Ми анітрішечки не сумніваємось у тому, що величезна багаторічна робота, виконана богословом Рафаїлом Турконяком, зокрема з впорядкування тексту самої Острозької Біблії (уніфікації шрифтів, поділу тексту на окремі слова й розділи і т. ін.), із складання — на основі порівняльного аналізу інших біблійних текстів та їх численних іншомовних перекладів — сили-силенної приміток і пояснень, є вкрай потрібною для біблієзнавців, особливо для тих, котрі не зовсім упевнено почуваються у старослов'янській мові.
Що ж до самого україномовного перекладу Острозької Біблії, скомпонованого, як було показано вище, шляхом механічної трансплантації лексичних одиниць і калькування синтаксичних структур оригіналу (на межі насильства над українською мовою), то його навряд чи взагалі можна вважати перекладом. В основі концепції дослівного перекладу (яку поділяє, на жаль, не тільки о. Рафаїл, а й багато інших сучасних біблієзнавців Заходу) лежить хибне й антинаукове уявлення про мовний текст як механічну суму окремо взятих лексичних одиниць. Остаточні для кожного конкретного випадку значення слів — лексичні чи граматичні — визначаються й актуалізуються їхнім оточенням, іншими словами і структурами тексту, у строгій відповідності до законів кожної мови.
Таким чином, питання про належність отриманого в результаті вже згадуваної процедури мовного тексту до найвищих досягнень українського словесного мистецтва вирішується просто й однозначно (в передмові до своєї праці і сам пан Турконяк дипломатичне зазначає, що "поданий переклад не є літературно чи мовно вишліфуваний"). Спантеличений читач вигукне: ну, то до чого ж тоді тут література і культура взагалі?
