Представники неомарксистів і їхній вплив на західну цивілізацію

Темою цього дослідження є ідеологи марксизму, комунізму і соціалізму. Це не Маркс, Енгельс чи Ленін, імена яких знає весь світ, а дещо менш відомі люди, такі як Грамші, Маркузе, Лукач, Адорно, Хоркхаймер, Фромм та інші представники Франкфуртської школи. Саме вони творили основну концепцію і план дехристиянізації Західної цивілізації, а також спричинили своїми творами та ідеями моральний, етичний і духовний занепад Західної цивілізації.

Після жовтневої революції в Росії спроби комуністичних бунтів мали місце в Будапешті, Мюнхені і Берліні. Німецькі ветерани без труднощів розтоптали Баварську республіку; Розу Люксембург, яка очолила "Повстання Спартака", а Карла Лібнехта в Берліні застрелили. В Будапешті режим Бели Куна протримався при владі всього декілька місяців. Це означало, що пролетаріат не підтримує революцію, яку було здійснено нібито заради нього.

Тоді Троцький вирішив, що російську революцію слід нести у світ на штиках Червоної Армії. Як відомо, більшовики захопили Україну, але далі просунутися не змогли, бо їх зупинили польські війська на чолі з маршалом Пілсудським. Час показав, що всі передбачення марксистів не витримали реальності: їх час прийшов — і пішов.

Західні робітники, той самий міфічний пролетаріат, відмовився грати написану для нього революційну роль. Так в чому ж була помилка Маркса?

Двоє послідовників Маркса представили таку теорію.

Так, Маркс помилявся: капіталізм не веде до збідніння пролетаріату. Навпаки, робітничий клас стає все багатшим, а до революції не приєднався тому, що душі людей були отруєні двотисячолітньою проповіддю християнства, яке заступило західному пролетаріату його справжні класові інтереси. До тих пір, поки в душі західної людини буде корінитися християнство і західна культура, до того часу марксизм на Заході не приживеться і революцію постійно будуть зраджувати ті самі робітники, на благо яких вона і творилася. Якщо використовувати аналогію з Біблії, то слово Маркса — це зерно революції, яке впало на кам'янистий християнський ґрунт і не змогло прорости. Розмірковуючи про інтереси пролетаріату, марксисти поставили не на того коня.

Першим із цих послідовників Маркса, хто так думав, був угорський єврей Дьордь Лукач (1885-1971), агент Комінтерну. "Я вважав, що революційне знищення суспільства є єдино правильним і точним способом дій, — писав Лукач. — Всесвітня зміна людських цінностей не може відбутися без знищення попередніх цінностей і без створення нових, революційних цінностей". Лукач як заступник народного комісара з культури в уряді Бели Куна на практиці вводив свої "демонські" погляди, і його методи отримали назву "культурний тероризм".

Наприклад, шкільна програма радикального курсу сексуального виховання. Дітей на цьому курсі вчили вільної любові і сексуальної вседозволеності, навіювали їм думки про відмирання попередніх норм поведінки і інституту моногамної сім'ї як такого, а також про незаконність релігії, яка позбавляє людину всіх чуттєвих задоволень.

Пропозиція Лукача щодо пропаганди "розбещеності" серед жінок і дітей була спрямована на знищення сім'ї — основи західної і християнської культур. Через 50 років після того, як Лукач втік з Угорщини, його ідеї з захватом були підхоплені бебі-бумерами (покоління, яке народилося після Другої Світової війни —Прим. Ред.) епохи сексуальної революції.

Другим із цих послідовників Маркса був Антоніо Грамші (1891-1937), засновник і голова комуністичної партії Італії, якого останнім часом називають найбільшим марксистським стратегом XX століття. Після маршу Муссоліні на Рим у 1922 році Грамші втік до Росії. Щоправда, на відміну від "потрібних ідіотів" та "інфантильних лівих" ленінського призову, Грамші не піддався ілюзіям, зауваживши, що більшовицький рай на землі ніяк не будується. Режим більшовиків міг домогтися послуху громадян тільки через терор. Росіяни, українці та інші народи СРСР не тільки не бажали прийняти нову владу — вони її свідомо ненавиділи. Наприклад, в українців було сильне почуття національної свідомості, розбуджене під час Визвольних змагань 1917-1921 pp., вони не хотіли також втрачати своїх культурних традицій, які СРСР намагався відібрати в них. А для росіян вислів "Матушка-Росія" означав набагато більше ніж міжнародна солідарність трудящих. Народи СРСР підкорялися владі лише тому, що непослух означав опівнічний стукіт у двері і кулю в стінах Луб'янки.

Грамші сказав, що причина цього — християнський світогляд, який не дає народам Радянського Союзу засвоїти комуністичні ідеали. "Цивілізований світ майже 2000 років перебував під ярмом християнства, — писав Грамші, — отже режим, заснований на християнському віросповіданні, не можна знищити, спочатку не викорінивши його". Християнство є своєрідним щитом Заходу, тож, щоб підкорити Захід, марксисти повинні спочатку його дехристиянізувати.

Коли СРСР очолив Сталін, Грамші повернувся до Італії, маючи намір очолити італійську компартію. Але в Муссоліні були інші плани, він заарештував Грамші. Саме в ув'язненні Грамші пише свій твір "Тюремні записки", в яких викладає план успішної марксистської революції на Заході.

Замість того, стверджує Грамші, щоб захоплювати владу і насаджувати культурну революцію зверху, західним марксистам потрібно спочатку змінити культуру — і тоді влада сама впаде їм у руки. Але зміна культурного пласту потребуватиме битви за оволодіння засобами масової інформації — газетами, журналами, кінематографом, радіо, а також театрами, школами, семінаріями та підпорядкування собі мистецтва. Їх потрібно завоювати поступово, поволі і тихенько робити з них інструменти революції. І з часом суспільство не тільки зрозуміє нас, але визнає наші революційні ідеали.

 Грамші радив колегам-марксистам об'єднатися із західними інтелектуалами, які заперечують християнство та буржуазну культуру і мають вплив на розум молоді. "Все діло в культурі, дурні!" — казав Грамші.

У 1923 році Лукач і декілька членів німецької компартії заснували у Франкфуртському університеті Інститут марксизму. З часом він отримав назву Інституту соціальних досліджень, який невдовзі став відомим як Франкфуртська школа.

В 1930 році його директором став німецький єврей Макс Хоркхаймер. Так само як Лукач і Грамші, він дійшов висновку, що теорія Маркса помилкова. Пролетаріат не в змозі виконувати роль авангарду революції. Бо західні робітники поступово перетворюються на середній клас, тобто стають буржуазією. І таким чином зраджують марксистів.

Під керівництвом Хоркхаймера Франкфуртська школа почала "перекладати" марксистську теорію в культурні терміни. Для ранніх марксистів ворогом був капіталізм, для неомарксистів ним стала Західна культура. Ранні марксисти бачили шлях до влади в силовому скиданні правлячої влади (Париж 1789 р. і Санкт-Петербург 1917 p.). Неомарксисти розраховували домогтися свого, не вдаючись до насильства, через десятиліття копіткої праці. Перемога стане можливою тільки тоді, коли в душі західної людини не залишиться найменшої крихти християнства. А це станеться лише тоді, коли новий марксизм заволодіє всіма засобами масової інформації і суспільними інститутами. Як говорив Грамші, необхідно лише захопити фортецю з міцними мурами — тоді держава сама впаде без бою.

Але і ранні, і нові марксисти мали спільний погляд на мораль: все, що добре для революції, — моральне і етичне; все, що проти неї, — мусить бути викорененим.

Незабаром до Франкфуртської школи приєдналися музичний критик Теодор Адорно (1903-1969), психолог Еріх Фромм (1900-1980) і соціолог Вільгельм Райх (1897-1957). Всі троє — вихідці з єврейських родин. У 1933 році до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер. Як відомо, представниками Франкфуртської школи були марксисти і євреї, яким місця у Третьому Рейху не знайшлося. Тому їхня школа "запакувала свою ідеологію" і втекла з нею в Америку. Разом із професорами Європу покинув і студент-випускник Герберт Маркузе. Співпрацюючи з Колумбійським університетом, втікачі поселилися у Нью-Йорку і стали задіювати свої таланти і сили до знищення культури країни, яка надала їм притулок.

Серед нової зброї, яку розробила Франкфуртська школа, була так звана критична теорія. Один із адептів цієї теорії назвав її "доказовою критикою всіх без винятку елементів західної культури, в тому числі християнства, капіталізму, авторитету, сім’ї, патріархату, ієрархічної структури, традицій, сексуальних обмежень, вірності подружнього життя, патріотизму, націоналізму, етноцентризму, конформізму і консерватизму".

Послуговуючись критичною теорією, марксисти, наприклад, не перестають обвинувачувати Захід у геноциді проти всіх цивілізацій і культур, з якими Західна цивілізація стикалася протягом століть. Згідно з їхньою теорією, західні суспільства — сукупність расизму, шовінізму, націоналізму, ксенофобії, гомофобії, антисемітизму, нацизму і фашизму. За тією ж теорією, злочини Заходу випливають із характеру західного суспільства, яке сформувалося на базі християнської цивілізації. Наприклад, неомарксисти часто звинувачують Папу Пія XII в підтримці Голокосту, хоча чудово знають, що існують десятки томів документальних матеріалів, які заперечують їхні звинувачення.

Одним із породжень критичної теорії є книги: "Втеча від свободи" Еріха Фромма і "Психологія мас і фашизм" та "Сексуальна революція" Вільгельма Райха. Але найвпливовішою з усіх книг Франкфуртської школи є "Авторитарна особистість" Адорно. Це своєрідний священний текст франкфуртців, в якому економічний детермінізм Карла Маркса звільняє місце детермінізму культурному. За цією книжкою, якщо в християнській суто капіталістичній сім'ї головує авторитарний батько, то діти переважно виростають расистами і фашистами.

Ідеї франкфуртців були підхоплені і поширювані лівими. В середині 1960-х кожному, хто протистояв університетській революції, давали прізвисько фашиста, і це діяло. Бебі-бумери, самі того не відаючи, йшли лінією комуністичної партії СРСР, накресленою 1943 року.

З 1960-х років обвинувачення суперника в недоумкуватості та інших малоприємних речах стало найефективнішою зброєю лівих. Ось "таємна формула" успіху, висловлена психологом Томасом Ташем: "Якщо потрібно відвернути увагу публіки від діяльності суперника, назвіть його розумово відсталим".

З того часу пішло масове зацікавлення психологами. Бо, за Франкфуртською школою, люди потребують терапії, тому що вони, за окресленням неомарксистів, є розумово неповноцінними, оскільки дотримуються не тих ідей. Відтоді психологи на Заході замінили людям священика. Ще одним досягненням Хоркхаймера і Адорно була теза про те, що дорога до культурної гегемонії пролягає через психологічну обробку. Наприклад, дітей потрібно привчати, що їхні батьки — расисти, шовіністи і гомофоби, і що їм потрібна нова мораль. Це призвело до того, що в післявоєнній Німеччині діти почали масово ненавидіти своїх батьків через те, що вони жили в Третьому Рейху, а також до створення у Німеччині Фракції Червоної Армії, яка відома своїми терористичними актами.

Франкфуртська школа відкрито заявляє, що важливо не те, якими знаннями оволодівають діти, а чи вони засвоять "правильне" ставлення до життя, згідно з їхніми ідей. Наприклад, дітям втовкмачують, що всі релігії рівні, а тому, хто з цим не погоджується, учителі занижують оцінки і т.д.; вчать дітей, що людина походить від мавпи, хто з цим не погоджується, того також чекає щось для нього неприємне і незаслужене; вчать дітей про якісь давні африканські культури, забуваючи нормально навчати про культуру своєї країни, а якщо згадати про СРСР, це був приклад Павлика Морозова, який зрадив своїх батьків.

Але найголовнішою зброєю неомарксистів стали засоби масової інформації. Ось як пише Вільям Лінд, директор культурного консерватизму при фонді "Вільний конгрес": "Індустрія розваг... повністю проковтнула ідеологію марксистської культури і проповідує її, не тільки напряму, а й іншими способами: сильні жінки перемагають слабких чоловіків, діти виявляються розумнішими за батьків, чесні парафіяни публічно викривають злодіїв-священиків, чорні аристократи справляються з насильством у районах білої бідноти, гомосексуалістів приймають у найкращих будинках... Це все казки, викривлення реальності, але мас-медіа з казок роблять це реальним явищем, реальнішим, ніж світ за вікном".

Наприклад, якщо порівнювати довоєнні фільми, відзняті в Америці, із сучасними фільмами, то зауважимо разючу відмінність. Подивімося лише, які фільми були визнані найкращими Американською кіноакадемією у 2000 p.: "Краса по-американськи", де розповідається про злодія, колишнього морського піхотинця, який має гомосексуальні бажання і поволі перетворюється на маніяка, бо йому нудно жити в типовому американському місті. Або фільм "Правила виноробів", де показано добренького підпільного акушера, який допомагає робити жінкам аборти.

Тому можна сказати, що мас-медіа Західної цивілізації стали зброєю марксистів, вони є найкращим засобом одурманення молоді.

У 1950-і pp. Франкфуртській школі бракувало людини, яка б могла популяризувати їхні ідеї. І ось з'явився Герберт Маркузе (1898-1979), німецький єврей, учасник соціалістичного повстання спартацистів, професор філософії. Саме Маркузе дав відповідь на запитання Хоркхаймера, хто повинен зіграти роль пролетаріату в культурній революції.

На думку Маркузе, кандидатів декілька: радикальні молодіжні угрупування (лівого спрямування), феміністки, етнічна меншість, гомосексуалісти, революціонери з країн "третього світу" та інші "жертви" Заходу.

У минулому суспільний лад підривали словами і книгами, але Маркузе був впевнений, що секс і наркотики — зброя кращої дії. У своїй книзі "Ерос і цивілізація" він подав знаменитий "принцип задоволення". "Відкинь попередній порядок і культуру, — сказав Маркузе, — і тоді ми зможемо створити світ "поліморфної перверсії". Коли покоління бебі-бумерів пішло в університети, час Маркузе настав. Студенти буквально ковтали його книги, сам він став культовою фігурою. Під час паризьких демонстрацій 1968 р. студенти несли транспаранти з написом: "Маркс, Мао і Маркузе". Його охрестили батьком нових лівих.

"Займайся любов'ю, а не війною" — це гасло належить саме Маркузе. У своїй роботі "Одномірна людина" він захищає диктатуру в навчанні, а в творі "Гнітюча толерантність", закликає до "ліберальної терпимості", яка означає "нетерпимість до правих рухів і терпимість до лівих рухів".

Для неомарксистів найголовнішою метою було знищення інституту сім'ї, який вони розглядали як приклад диктатури і як інкубатор шовінізму та соціальної несправедливості.

Але ворожість марксистів до інституту сім'ї не була абсолютно новою. Ще Маркс у своїй "Німецькій ідеології" писав, що при патріархальному способі життя чоловіки сприймали жінку і дітей як свою власність. У роботі "Походження сім’ї, приватної власності і держави" Енгельс висловив типову феміністичну точку зору: патріархальна сім'я завжди веде до дискримінації жінок. Еріх Фромм стверджував, що різниця між статями не закладена в людській природі, це фікція, присутня у західній культурі. До речі, Еріха Фромма вважають батьком сучасного фемінізму. Для Вільгельма Райха "авторитарна сім'я є авторитарною державою в мініатюрі... Сімейний імперіалізм відтворює себе в державному імперіалізмі". Для Адорно патріархальна сім'я — колиска фашизму.

Для того щоб обезголовити патріархальну сім'ю, Франкфуртська школа запропонувала зрівняти жінок у всьому з чоловіками. Наприклад: жіночий бокс, жінка-солдат, жінка-священик. Якщо чоловік у чомусь не погоджувався з жінкою, то це означало, що він не хоче зрівняти себе з нею, а значить він є шовіністом.

Подібно Лукачу, Вільгельм Райх вірив, що традиційну сім'ю можна знищити через раннє сексуальне виховання та революційну сексуальну політику. Введення в американських і в європейських школах курсу сексуального виховання — прямий результат діяльності Лукача, Райха і Франкфуртської школи.

Саме Франкфуртська школа є головним винуватцем відмирання інституту сім'ї в Західній цивілізації. До відмирання інституту сім'ї призвели її численні пропагандистські нападки на традиційну сім'ю. Тепер традиційні сім'ї в країнах Західної цивілізації складають не більше чверті від загального числа замешкалих разом людей.

Мільйони західних жінок нині поділяють ворожість феміністок до шлюбу і материнства. Мільйони прийняли феміністичну теорію і не збираються виходити заміж та народжувати дітей. Йдучи за маркузіанським "принципом задоволення" та іншими ідеалами сексуальної революції, вони повністю ігнорують шлюб. Як показує рівень розлучень і народжуваності, навіть ті зареєстровані шлюби є менш стабільними і менш "плодючими", ніж шлюби, укладені до 1960-х років. У вимираючих європейських націях, навіть в тих, де є сильні католицькі традиції, майже всі жінки користуються протизаплідними засобами. Контрацепція, стерилізація, аборт, евтаназія — ось чотири вершники апокаліпсису, які здатні похоронити Захід.

У доповіді 1998 року про депопуляцію Європи Папська рада сім'ї також висловлює песимістичне бачення майбутнього європейських націй: "Повернення до попереднього високого рівня народжуваності в тих країнах, де цей рівень падає, можливе за вимоги "переміни настрою", тобто при переході "всенародного песимізму" до такого стану думок, який був характерним для епохи бебі-буму".

Наразі в Старому Світі не спостерігається і натяку на подібну "переміну настрою". І в цьому теж заслуга теоретиків Франкфуртської школи, праці яких підірвали повагу до сімей і посприяли поширенню культурного песимізму. За третину століття контркультура Франкфуртської школи стала домінуючою культурою, а домінуюча, за виразом Гертруди Хіммельфарб, перетворилася на "дисидентську культуру".

Небезпекою цієї культури є політ-коректність. Вона передбачає коректність до лівих рухів, нацменшин, гомосексуалістів, іммігрантів, інших релігій і т.д.. Наприклад, в Америці, якщо білий зробить якийсь злочин проти чорного, то шпальти газет на першій сторінці будуть про це кричати, а якщо чорний зробить найстрашніший злочин проти білого, то ці ж газети нічого не скажуть. Хоч насправді в Америці білі рідко вибирають об'єктом злочину чорного. Але чорні часто вчиняють злочини проти білих. Ще один приклад: зараз, як відомо, християнство перепрошує за всі свої гріхи перед іншими релігіями, але це не означає, що інші релігії будуть перепрошувати християнство. Також, коли ти проти в'їзду до твоєї країни іммігрантів, то тобі одразу чіпляють ярлик фашиста, расиста, нациста і ксенофоба.

Покійного Папу Йоана Павла II називали гомофобом через кілька його фраз: "Гомосексуалізм є протиприродним" і "Церква не може мовчати — тоді як же можна відділити добро від зла?"

"Слова — зброя", — зауважив Оруелл. Представники Франкфуртської школи і їхні послідовники вміло нею користувалися і користуються. На Заході прямо кажуть про людину з традиційним баченням світу, що вона — фашист, нацист, гомофоб, антисеміт чи несповна розуму і т.д.. Наприклад, якщо під час дискусії між послідовником Франкфуртської школи і людиною, яка дотримується традиційної точки зору, послідовник буде словесно програвати традиціоналістові, він моментально почне навішувати на традиціоналіста вищезазначені ярлики, тоді традиціоналіст буде змушений виправдовуватися. Але навіть якщо він виправдається, то все одно його репутація буде вже підіпсованою.

Саме Франкфуртська школа знищила ту Західну цивілізацію, яка існувала ще 40-50 років тому. На щастя, в Україні ця культура не так поширена, як у Західних країнах. Але, на жаль, вона сюди вже прийшла і поширює свій вплив. І багато молодих людей, а навіть старших йде за маркузіанським "принципом задоволення".

Тому ніколи не йдімо за лівими партіями (у нас це Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивно-Соціалістична партія України, Соціал-Демократична партія України). Ми не повинні захоплюватися ідеологією марксистів, більшовиків, леніністів, троцькістів, ідеологією представників Франкфуртської школи, а також фройдизмом, неофройдизмом, фройдомарксизмом. Стараймося завжди дотримуватися традиціоналізму — як християнського, так і морального та культурного.

Підготував Євген ШЕВЧУК,
студент Бізнес-коледжу Європейського університету, м. Львів