II. НЕБЕЗПЕКА І НАСЛІДКИ МІЖРЕЛІГІЙНОГО ДІАЛОГУ, ШКІДЛИВІ ДЛЯ КАТОЛИЦЬКОЇ СПРАВИ*
Екуменічний діалог із протестантами у нинішній його формі з безконечними і численними ініціативами католицької сторони і без щонайменших істотних поступок протилежної сторони відчинив двері релятивізмові (від латинського relativus - відносний: принцип відносності людських знань) та діалектиці. Робляться спроби узгодити неузгоджувальні речі, витлумачити навіть саме протиріччя. Уже не правда займає першопланову позицію, не її пошук є відправною точкою, а позірна єдність, якої сподіваються досягти за допомогою спільної дії і молитви. Екуменізм, у його нині практикованому вигляді, є генеральним наступом на абсолютний характер правди, а в наслідку - на Того, який сказав про себе: "Я є Правда". Особливо небезпечним документом стала так звана "Декларація про виправдання" (1999). Цей документ стверджує, що доктринальні католицькі осуди з XVI ст. не стосуються доктрини про виправдання, яку визнають сучасні протестанти, а з другого боку, сентенції протестантів вже несумісні з католицькими позиціями. Так само Інгольф Дальферт, протестантський професор систематичної теології з Цюриха, гостро критикує Світову Лютеранську Федерацію. На його думку, непохитна, живуча протестантська позиція міститься у твердженні, "що безбожна людина є виправданою через саму лишень віру, а віра ця походить від вільного слова Божого, а не зі святої благодати, отриманої через Святе Причастіє".
Розуміння віри як Божого Об'явлення під протестантським впливом зазнало глибоких змін. Відкидають, як "інтелектуальну", завжди важливу дефініцію; її замінила сентиментальна віра, справа серця і досвіду; зближення з життєвою іманентністю (тобто з тим, що внутрішньо притаманне людині і випливає з її природи) та модернізмом - вражаюче. (...) Екзистенційна думка, яка ставить у центр усього людину, пронизала Церкву і зашкодила вірі. (...) Якщо ж віра перестає бути певною у найвищому ступені, тоді валиться вся будівля Церкви і християнського життя.
Далі: відома думка Отців Собору щодо ієрархії правд ("Декрет про екуменізм" -"Unititus redintegratio", №11) входить у суперечність із визначенням віри, яке подав І Ватиканський Собор. Увесь зміст Об'явлення мусить бути прийнятий вірними з однаковим переконанням з огляду на авторитет Бога, Який об'являється. Лад поміж різними правдами Об'явлення існує у тому сенсі, що одна випливає з іншої, але взяті окремо, вони мусять бути прийняті з однаковим переконанням. Жодним чином не можна, отже, замовчувати тих, які не подобаються протестантам, як, скажімо, Марійних догматів чи догмату про примат Папи.
Екуменізм поширює серед католиків і некатоликів помилкову думку, нібито Церква ще не досягла єдності (мова йде про розділену Церкву або, маючи на увазі католиків і протестантів — про "Церкви"). Така концепція може цілком затьмарити сутність Єдиної, Святої, Католицької і Апостольської Церкви.
З огляду на екуменічний діалог, відкидання протестантизмом інституту папства і центральної влади Наступника святого Петра не може не мати наслідків для католиків. (...).
Нинішня екуменічна діяльність підриває повагу католика до Церкви, до її віри, її ієрархії, її священства, культу, маріології і Святих, а також до її моральних вимог. Не можна роками вдавати, що протестантське віровизнання разом із Католицькою Церквою є окремим виразом того самого християнства, не ведучи таким чином католиків до прийняття протестантських інтерпретацій (різнотлумачень). Папа Пій XI слушно перестерігає перед цією небезпекою у своїй енцикліці "Mortalium animos", вказуючи, що подібні екуменічні зусилля ведуть до релігійної байдужости, а в кінцевому результаті - до атеїзму та апостазії (відступництва).
З цієї перспективи найбільша небезпека загрожує священству, священичим покликанням і Святій Літургії. Оскільки ці зусилля завжди спрямовані на об'єднання через найменший спільний знаменник, усе слід чинити згідно з засадою ієрархії правд, роль священства зводиться до служби спільноті, а Жертва Святої Служби Божої - до спомину. То не Церква жертвує Розп'ятого Христа Отцю Небесному у переблагальній Жертві за світ - то радше Отець Небесний дає нам Свого Сина у Євхаристійній вечері. Архієпископ Буньїні сказав, що з нової літургії намагалися усунути навіть найменшу "кістку розбрату", якщо це не подобалося нашим "відлученим братам".
Позицію протестантів щодо питань католицької теології Святої Жертви Служби Божої чітко виявляє Бультманн: ідею переблагальної жертви, що червоною ниткою пронизує Новий Завіт, згідно з якою Ісус Христос через пролиття Своєї Крові перепросив за гріхи людей, зайнявши їх місце, він (Бультманн) вважає за "первісну міфологію", якої сучасна людина не може прийняти.
Екуменічний діалог також посягає на честь Пресвятої Євхаристії: адорація Найсвятіших Тайн, виставлення і процесії з Найсвятішими Тайнами у багатьох країнах практично занепали. Те, що мало місце в Мюнхені кілька літ тому, лише підтверджує цей стан справ; зустріч великої кількості протестантів і протестантських згромаджень відбувалася у столиці Баварії саме в час свята Божого Тіла, а оскільки процесія планувалася спільно з протестантами, то, не бажаючи разити їх виглядом монстранції, вирішили просто залишити Євхаристійного Ісуса у церкві, і процесія відбулася без Нього...
Сучасний екуменізм здійснює також руйнівний вплив на те, що є свідченням тотожності католицького священика, адже протестантизм не знає онтологічного уподібнення своїх служителів до вічного і найвищого Священика через Таїнство свячення. Католицький священик перестає бути свідомим свого священичого характеру, завдяки якому може здійснювати Жертву Євхаристії, уділяти Святі Тайни, відпускати гріхи, освячувати і благословляти. Тому слушно каже Георг Мей: "Не буде перебільшенням стверджувати, що екуменізм зламав хребет католицькому священикові".
У результаті цього затушовування місії католицького священика, доведення його до рівня функціонера спільноти (на протестантський взірець Церква реалізує покликання і щораз у більшій мірі толерує світських спільнотних експертів, експертів пасторальних чи парафіяльну раду на рівні з висвяченими священиками). Настоятель, як пастир, який опікується душами, стає відірваним від свого післанництва: він став шефом команди або звичайною людиною світського колективу.
Саме в такий спосіб руйнується ієрархічна структура Церкви, і це є, між іншим, однією з причин браку покликань.
Протестантський пастор є лише представником спільноти, він не жертвує Отцю Небесному Найсвятішої Жертви, він не є містично заручений з Церквою. В результаті така концепція не тягне за собою необхідності целібату. А оскільки сьогодні католицький священик все менше відрізняється від протестантського служителя, немає чого дивуватися бажанню скасувати обов'язковий целібат.
Цей самий дух екуменізму засіває також сумніви щодо Тайни Покути. Якщо протестант отримує прощення гріхів через безпосереднє звертання до Бога - то чому католик мусить приступати до такої не для всіх приємної сповіді? Отож: вона стає, таким чином, "забутою Тайною" (проф. Георг Мей).
Останнім часом жінки стають пасторами, "священиками" і навіть "єпископами" в численних відгалуженнях протестантизму. Католицькі прогресисти вважають, що Церква тут запізнилася і слід було б це якнайшвидше виправити.
Рух, званий "Kirchenvolksbegehren" ("прагнення вірного люду") в Австрії, Німеччині та інших країнах свідчить, до якої міри через екуменізм протестантський рух увірвався у душі і серця: мільйони католиків бажають скасування обов'язкового целібату і дозволу висвячення жінок-священиків, домагаються допущення розлучених, які вступили у нові зв'язки, до Євхаристії, дозволу протизаплідних засобів, демократизації Церкви. Ці кола працюють так, як рух "Los von Rom" ("Геть від Риму") на користь утворення "національних Церков". Нещодавно єпископ-емерит Іннсбрука Штехер відкритим листом заявив про свою участь у цій програмі. Понад 780 австрійських священиків підписало після цього декларацію солідарності з ним, і за опитуванням найвпливовішого в Австрії часопису "Die Presse", 97 % тирольців (народності колись надзвичайно католицької міні-держави) висловилося за висвячення жінок.
Протестантський вплив сягає навіть канонічного права. У випадку змішаних шлюбів канон 1125 Кодексу від 1983 р. не вимагає вже від некатолицької сторони обітниці хрещення і виховання дітей в католицькому дусі. Канон 844 посувається до запевнення протестантам прийняття за певних умов Тайни Покути, останнього єлеопомазання і Євхаристії без їх відмови від своїх помилок. Оскільки вони не дуже виявляють зацікавлення двома першими Таїнствами, то для них стала частою практика приступання під час католицької Служби Божої до Святого Причастія. Вони не визнають католицької віри, тож можна слушно припустити, що вони не перебувають у стані освячаючої ласки. Отже, цей канон узаконює святотатство.
Існує багато інших прикладів, які варто навести: школу віровизнання пожертвувано на вівтар екуменізму, постава у Церкві змінилася, відміняється вже клякання, приймається постава стояча або сидяча, як у протестантів; прийнято протестантський спів або протестантські ідеї у католицькому співі.
А надто змінилося сприйняття самого католика. Не знайдемо зовсім у нинішній час свідомих своєї гідності католиків, які б активно долучалися до творення християнського суспільства. Церкву, що завжди базувалася на молитві та жертві, перетворено в "авторитарну церкву" з безконечними дискусіями (діалогом), якому слово "покута" майже зовсім чуже.
Протестантський дух вдерся у життя Церкви також і в сфері моралі. Він відсилає раз у раз до власного сумління у тих справах, які є частиною вимог об'єктивного морального права. У справі використання протизаплідних засобів як німецькі, так і австрійські єпископи самі ставлять особисте сумління подругів понад нормою, викладеною Magisterium в енцикліці "Humanae vitae". Правда повсюдно поставлена в залежність від свободи.
Подружжя вже не розуміється у світлі його святої гідності (Лютер казав: "Шлюб - річ абсолютно тимчасова"); використання протизаплідних засобів ніколи не зустрічає найменшого спротиву з боку протестантів. Все частіше протестантські служителі асистують "шлюбам" "партнерів" однієї статі, існують навіть зв'язки пасторів-гомосексуалістів. Тож у зв'язку з цим: чому те, що дозволене протестантам, повинно бути заборонене католикам?
Перша протестантська "єпископ" у Німеччині, "лагідна феміністка" Марія Йефсен в інтерв'ю для часопису "Rheinischer Merkur" від 16 січня 1998 р. заявила: "Знаю, що гомосексуалісти прагнуть, окрім благословення, також визнання їхнього партнерства Церквою. Для мене це дві різні справи. Я би прагнула все ж і того другого кроку, тобто, щоб благословення не стосувалося виключно окремої особи, але й спільноти між особами однієї статі". (...).
III. ПІДСУМОК
Чи не існує, отже, жодної можливості діалогу з протестантизмом чи протестантами? З тим першим - очевидно ні, оскільки він за своїм визначенням є антикатолицьким. Успішний діалог не є можливим з його представниками, він міг би мати місце хіба у вузьких колах теологів, працю яких повинна супроводжувати гаряча молитва вірних, бо віра є перш за все ласкою. У кожному разі такі зустрічі не відбуваються без загрози для католицької думки, як про це засвідчує діалог, який триває донині. Уникнути цих небезпек могла б лише місійна і апостольська Церква. Але чи є такою нинішня Церква?
Навпаки, практикований нині екуменізм тяжко заразив, а подекуди навіть знищив розуміння правди, віри Церкви, тотожності католицького священика, реальності Святої Служби Божої як Жертви, сповіді як відпущення гріхів.. Таким чином, екуменізм є несправедливістю щодо Церкви і її вірних, а також і браком любови до протестантів, яких продовжують тримати в облуді і обмані. Тому слід за всяку ціну поборювати формулу "subsistit" з "Lumengentium" (№ 8) і усунути або змінити відповідний фрагмент у §3 "Unitatis redintegratio".
Лікар, який би обманював свого пацієнта стосовно стану його здоров'я і стосовно засобів лікування, тяжко завинив би перед Богом. Георг Мей зауважив це дуже слушно ще в 1975 p.: "Заяви, що останніми роками здійснюється справжня реформа Церкви, є величезним ошуканством. Рух прогресистів здебільшого є нічим іншим, як прийняттям протестантських ідей та інституцій: є протестантизацією у Католицькій Церкві, здійсненою самою Церквою. Те, що нині діється у Церкві, є не відновою, а велетенським руйнуванням. Має бути очевидним для кожного об'єктивного спостерігача: якщо розвиток триватиме в тому ж напрямку, тоді в людських очах уже настав кінець Католицької Церкви".
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. № 4 (27), 2006
