STATUS QUAETSIONIS
3. Магістеріум проти Магістеріуму? Необхідність вибору*
/…/ Єпископ Павлович підсумовує: "Слід, нарешті, визнати, що соборова "Декларація про релігійну свободу" здобула загальне визнання". Це стало можливим в епоху, в якій теологія базується на науці II Ватиканського Собору. Проблема полягає у тому, що ця "теологія" суперечить постійній (незмінній) доктрині Церкви, як стверджує навіть провідний модерніст Конгар: "Не можна заперечити, що цей текст" Декларації про релігійну свободу" говорить щось інше, відмінне від Силабусу з 1864 p., а навіть вступає у суперечність із твердженнями 15 і 77'-79". Ще одним доказом, який підтверджує суперечливість "Декларації" з доктриною Церкви, може бути факт, що теологи, засуджені Церквою до Собору через їх гетеродоксію (схильність до двозначного тлумачення певних основоположних речей), не лише були повністю реабілітовані, але навіть стали "батьками" важливих документів Собору: "До Собору єзуїтові о. Джонові Куртнею Мурраю було заборонено писати і висловлюватися на тему релігійної свободи, оскільки його погляди вважалися відхиленням від офіційної католицької науки. На Соборі ця "відступницька" теологія стала офіційною католицькою наукою. Ось урок, який постійно слід повторювати у нинішній Церкві", — тріумфально пише о. Річард МакБраєн.
Перед лицем очевидної суперечності поміж дособоровою та пособоровою і післясоборовою наукою не можна ствердити, що "II Ватиканський Собор прийняв іншу точку зору — не протилежну, а лише доповнюючу" (Єпископ Павлович). Тому також необхідним вважалося цитування текстів Магістеріуму. Церква погоджується зректися ідеалу католицької держави, а природна гідність людини представляється як щось, чого ніколи не можна втратити. Тут свідомо сплутується фізична і психологічна свобода людини з її моральною свободою, яка не є абсолютною і незалежною, а цілком релятивною (відносною) щодо правди і добра. Навіть якщо декларація "Dignitatis humanae" не говорить прямо, що людина має об'єктивне право на визнавання помилок, то в дійсності домагається для неї такого права, ставлячи правду і облуду на один рівень. Це веде до індиферентизму (байдужості), а в наслідку — до спаду (зменшення) навернень і занедбання людьми місійного ідеалу.
Антагонізм поміж цими двома різними доктринами виникає із цілком відмінного бачення людини і світу. "Dignitatis humanae" є декларацією величі людини: "II Ватиканський Собор зайнявся гідністю людини, трактуючи її як одну з центральних цінностей, яка проходить майже через усі документи Собору, а в основоположний спосіб Собор потрактував її у Конституції про Церкву в сучасному світі. Ця Конституція не містить майже жодної статті, в якій би не було слів "особа" або "особистий". Церкві ж бо йдеться про вилікування гідності особи, звідси перший розділ Конституції займається "гідністю людської особистості", вживаючи вираз "гідність людини" сорок шість разів" (Ibidem, c.106). На вівтарі гідності і свободи людини освячено сталу доктрину Церкви про обов'язки, які кожна людська особистість, а також кожна утворена інституція має щодо свого Творця і Відкупителя. Перед лицем цього посягання на Божі права в ім'я прав людини католики повинні наздоганяти те, що веде до вічного спасіння: "Держави, зі свого боку, під час щорічних святкувань цього празника (Христа-Царя) довідуються, що губернатори, урядовці і окремі громадяни зобов'язані віддавати Христові публічну честь і шанувати Його права. Керівники світського суспільства, зі свого боку, згадають про Останній Суд, коли Христос оскаржить тих, котрі викинули Його з публічного життя, котрі з погордою відсунули Його вбік або зігнорували Його, і виллє на них Свій гнів через таку зневагу. Адже Його царська гідність вимагає, аби вся держава керувалася Божими Заповідями і християнськими засадами при встановленні прав, під час проведення трибуналів, в інтелектуальній і моральній формації молодого покоління, яке має шанувати здорову доктрину і моральну чистоту" (Папа Пій XI. Енцикліка "Quas primas").
Папська інституція може повернути собі колишнє значення лише після видання нового документа, який би проголосив Христа Главою кожної держави, з Церквою як Його Обручницею.
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. №. 4 (27), 2006
