Вогонь, який формує безсмертну душу

Фільми Олеся Янчака, присвячені героїчним часам Руху Опору ("Атентат ", "Нескорений ", "Залізна Сотня " та ін.), без сумніву, є знаковим явищем в українській культурі. Навіть хоча б тому, що режисер сміливо торкнувся теми, огорненої темрявою, принаймні для українців східних областей, і зумів донести її до глядача очищеною від намулу скверни. Та так уже є в житті, що поруч з досягненнями ходять невдачі. Такою невдачею, на мій погляд, став фільм "Митрополит Андрей Шептицький". Сподіюся, п. О. Янчак не почується аж надто діткненим цим висновком — кожна невдача є й певним стимулом до дальшої праці. Та й вини самого режисера тут щонайменше —радше, дається взнаки слабкість сценарію через брак відповідного рівня консультацій.

Фільм зітканий з десятків епізодів, де зворушливими є кадри про Климентія Шептицького — Тарас Жарко лише кількома жестами, очима, самою поставою відтворив велич його душі, або ж кадри про відвідання Митрополитом Андреєм дітей-сиріт, чи про порятунок маленьких юдеїв. Та це лише окремі крапелини. На загал, у фільмі чимало надуманих і навіть трафаретних епізодів — наприклад, про начебто "графський" побут з їздою на конях по лісових "алеях", балами, наївним захопленням панночки-кузини Зосі, що згодом обере монаше життя (що нагадує моменти з фільму про Абеляра, проте на значно нижчому рівні) і т. п. Можливо, в такий спосіб автори фільму намагалися підкреслите, від чого "відмовився" молодий Шептицький, вибравши монарший чин? Та це наївно, адже покликання — це таємниця, а святість (про яку так часто, а особливо в нашу добу, не хочуть чути) — це "нищівний перст Господній" (за словами В. Стуса), покладений на чоло великих. Тому титуловані пігмеї завжди заздрісні і готові власне пігмейство оправдати своїм начебто "не-графським" (не-панським) походженням. Мабуть з огляду на це автори агіографічної літератури не наголошували на соціальному походженні святих? Натомість, вони розповідали, що в дитячому віці майбутні святі віддавали свій "білий" (як ознака багатого походження) одяг ровесникам — і одягали взамін їхнє лахміття, не цуралися простої роботи, не любили модних забав і відкидали сатанинські спокуса. Що ж, агіографи скупі в описуванні чеснот, таких, здавалось би, простих і доступних. Та саме ці чесноти сприймалися оточенням як щось дивне і незрозуміле. Проте, крім чеснот, була ще праця — щоденна і виснажлива, за яку не дають земних нагород. Тому агіографічна література акцентує саме на праці святих... Житійну літературу нині майже ніхто не читає. Бо й начебто нащо? Бо, наприклад, що кому до того, що св. Кирило завдяки молитві та натужній праці лише за рік опанував слов'янські мови, уклав слов'янський алфавіт і переклав Євангеліє — основу богослужень — на сакральну (церковнослов'янську) мову, і повіз його у Рим, щоб освятив цей переклад Папа? Але ж так утвердив право слов'ян — і наше право — на свій культурний розвиток, посоромивши ворогів слов'янщини! Або ж святий Августин, глибоко освічений, знавець мов і античної культури, історії й філософії, теж відмовився від зваб сучасного йому світу і став найвидатнішим християнським філософом, чиє вчення дарувало натхнення епосі "Карлового відроження", Декартові, Петрарці, Дайте і... Т. Шевченкові, августинівцеві за духом, який започаткував і наш, український, ренесанс...

Праця митрополита Андрея на ниві нашої культури у фільмі, фактично, майже не згадана, хоча вже з огляду на його розуміння і намагання зберегти скарби національної культури, іконопису, допомогу митцям, діяльність у Науковому Товаристві ім. Шевченка, ця тема могла б лягти в основу навіть окремого фільму. Не висвітлена (і не лише у фільмі) й душпастирська праця Митрополита, хоча його Пастирські листи і звернення до вчителів, молоді, творчої інтелігенції актуальні до нині. Та й не є ще Митрополит Андрей визнаний Церквою, як святий.

Деколи питаю себе, чи були б возвеличені вище згадані вчителі людства та інші Отці Церкви (до речі, святий Августин в російському православії вважається лише блаженним), якби в їхні часи церковні діячі вимагали якихось чудес на їхніх могилах чи сумнівних об'явлень, як це є нині? І яким би був стан християнського богослів'я і навіть Церкви без цих велетнів духа? Та Митрополит Андрей не канонізований не лише через кризу, що почасти торкнулася й духовенства Католицької Церкви у час духовного краху (за висловом сучасного філософа Жаклін Рюс), який опанував Європу в XX столітті, а й через певну недолугість наших сучасних богословів, які не можуть навіть для свого народу висвітлити належно титанічну працю Владики Андрея — цей вогонь, який формує безсмертну душу, щоб її світло сяяло нам у пітьмі віків. Тому полишимо в спокої намагання перенести все на пошуки примітивних чудес. Адже справжнім чудом є інше — той ореолі любові, яким оточують Митрополита Андрея прості миряни, які знаходили і знаходять опору своїй вірі в безмежній глибині його віри. Віра не піддається поясненню, але без віри — людина "жива мертва". І, можливо, тому постаті справжніх святих не надаються до екранізації? Не знаю...

Автори фільму "Митрополит Андрей Шептицький" намагалися торкнутися ірраціонального — та марно: нема переконливості, є лише награність. Не тішить серце й солодкава картинка гуцульського села, куди прибув Митрополит, ні сценка зустрічі з лікарем... Та чи задумувалися ми, скільки годин на день простоював Митрополит на колінах на холодній підлозі, передчуваючи, що лиховісна руйнація, як привид апокаліпсису, насувається на світ? І чи була б ми, нині сущі, без його молитви? Проте найприкрішим у фільмі є нерозуміння науки Митрополита про об'єднання християн. Автори фільму намагаються подати її в дусі нині модного квазіекуменізму, в якому зрівнюються всі християнські течії, кожна зі своїм "патріархом" чи "пастором" на чолі, внаслідок чого втрачає значення основний принцип життя — ієрархічність, принцип, який є запорукою духовної еволюції. Не розглядатиму тут проблеми еволюції, адже це поняття є, радше, умовним, оскільки означає, що людина сприймає створення, як реалізацію Божого Задуму, в часі. Натомість для Бога немає часу — Він у вічно теперішньому, Незмінний і Всевічний. Та з огляду на цілком закономірне для нашого мислення часове сприйняття, дозволю собі нагадати, що, за даними науки, між біологічним та духовним розвитком (структуризацією структур) є чимало спільного. Біологічна еволюція (або ж, виходячи з вчення св. Василія Великого, дія оживлюючого принципу Духа Божого) завершилася єдиною біосистемою, яка має ієрархічну структуру, завдяки чому існує розмаїття всього живого. Водночас науковці зауважують, що між біологічною та духовною (культурною) еволюцією є суттєва відмінність — перша базується на єдиному генетичному коді, друга — на навчанні (або ж, надії одухотворюючого принципу Духа Святого; за св. Василієм Великим Дух Божий є оживлюючим й одухотворюючим принципом). Шлях духовного розвитку вказав Христос-Пантократор, заклавши строго ієрархічну структуру єдиної Церкви, як єдиного "Тіла", що є гарантією розмаїття націй і культур, з одного боку, та об'єднуючої людську спільноту віри в Єдиного Бога, Законодавця і Творця всього сущого, з іншого боку. Віра в ієрархічну структуру не є вірою в того чи іншого найвищого Архієрея Церкви, адже сотворений Богом світ підлягає перемінам. Та не було б життя — цього загадкового світу перемін (як в його біологічному, так і в духовному становленні) без Незмінного. А Незмінним і Досконалим є лише Бог (св. Августин, див. також апостол Яків). Якби земні архієреї всі до одного були бездоганними (досконалими), не було б потреби в словах "і врата адові не одоліють її" — Церкву, очолену земним наступником Христа апостолом Петром. Але закладення земної Вселенської Церква ієрархічної структури, яка є дорогою до Єдиної Церкви Небесної — це найбільше чудо Христа, яке знімає будь-які сумніви у Його божественній природі. У таку Церкву вірив Митрополит Андрей і віддавав їй всі свої сили. І захищав українські православні церкви, бо знав, що Христова наука про Святий Дух та духовні чесноти — "зворотна точка у житті людства" (Митр. Андрей Шептицький. На грані двох віків. Пастирські листи. — Торонто, 1965. — С. 108), і вірив, що до єдності у Вселенській Церкві прийде й українська православна Церква, як уже структуроване об'єднання християн, які зрозуміють і визнають ієрархічне, встановлене Христом, підпорядкування Наступникові Апостола Петра (як вірили в це ще ченці Печерського монастиря на початках його заснування). Як найвірніший Син Католицької Церкви, Митрополит Андрей не міг відступити від її ієрархічного принципу і слушно пропонував шлях до Єдності через попереднє встановлення Патріархату української православної Церква, а не навпаки. На жаль, у фільмі ця тема не те що не розкрита, а й до певної міра перекручена. Проте, наскільки глибоко в душі людини закорінена віра в ієрархічну структуру Христової Церкви і наскільки вона усвідомлена завдяки праці митрополита Андрея, свідчить те, що саме за таку Церкву вмирали, карались і мучились по тюрмах і засланнях десятки тисяч українських католиків, не приставши на начебто "аргументовану" намаганням "зберегти християнську віру" перед загладою атеїзму позицію Г. Костельника. І не дивно: віра без дотримання основного догмату — ієрархічної структури Вселенської Церква, яка є "знаком і знаряддям внутрішньої єдності з Богом і єдності всього людського роду" (за підтвердженням II Ватиканського Собору) веде до протистояння і ворожнечі. Прикладом цього є московський патріархат, який визнає лише "свою правду", "свою віру" і "свого Бога". Що ж, висохле русло візантійсько-московського протестантизму давно привело у мертву пустиню, проторувавши через цезарепапізм шлях від Антипетра до Антихриста (відомо, що Петро І, ліквідувавши патріархат і встановивши синодальне управління, назвав себе самого "главою Церкви", а розпусна імператриця Катерина II вже й підписувалася" як "глава церкви". Що ж, як сказав відомий російський письменник, "якщо всі царі — Христи Господні, то хто ж останній—Антихрист?"). Говорю тут лише про Московський патріархат — слугу земних владоможців та їхньої політики, а не про тих російських християн, які шукали Бога і досягнули глибоких одкровень, дослухаючись до власного серця — та це самотні серця, які, хоча й знаходять Бога, не можуть об'єднати людство в єдине духовне Тіло.

Сумно, але саме фільм мимоволі змусив мене торкнутися ситуації в нашій Церкві, адже всі ці теми мали б порушувати наші богослови, висвітлюючи значення ієрархічної структури Католицької Церкви та аргументовано, протидіючи намаганням політизувати науку Христа. І тоді, можливо, не було б тих прикрих непорозумінь, які проявилися у фільмі. Наприклад, епізод про лист до Сталіна. За задумом авторів фільму Митрополит говорить, що начебто він написав його, керуючись політичними мотивами — остерігаючись атеїстичного режиму... Та застановімся на мить: Митрополит Андрей не був навіть Кардиналом — він лише із сотень митрополитів. А на вершину світської влади піднялися злочинці, позбавлені будь-яких докорів сумління. І всі, навіть найсвітліші уми, немовби оніміли, знічевлені розмахом нелюдської сваволі і руйнації... Відізвався лише Митрополит Андрей, бо знав: кожна людина, яку б владу не посіла, — смертна. Нагадати всемогутньому володареві, що він просто людина, важливіше, ніж написати гнівний оскаржуючий лист. Адже всі дії владоможних деспотів не випадково спрямовані на те, щоб викликати гнів і оскарження — останні лише бажані кожному тиранові, бо посилюють страх людей перед ним, страх, завдяки якому він бачить себе надлюдиною... Невідомо, якою насправді була реакція Сталіна на лист Митрополита Андрея. Але відомо, що тирани є найбільшими боягузами, якщо перед ними постає ірраціональне, тобто те, що не піддається будь-яким розумуванням—світло духовної мудрості, яка є любов'ю і жертовністю. Прості вірні це завжди розуміли — не випадково одним з найцікавіших архетипів є образ чорта, який не боїться ні меча, ні кулаків, ні прокльонів, він боїться лише піднятого до рівня його очей хреста — споконвічного Символу Божої любові і жертовності. Можемо лише уявити, яким жахом сповнилися очі Сталіна, коли він узяв у руки лист, в якому Митрополит звертається до нього, як до смертного владоможця, і побачив підпис та печатку Митрополита... Тиран причаївся, начебто терплячи Митрополита, адже вдаваність — шати боягузів... Та коли смерть забрала Митрополита, тріумфально розперезався, не відаючи, що невдовзі все буде розставлено по своїх місцях—до домовини Митрополита у церкві св. Юра щодня приходять вірні... Тіло ж тирана викинене, ім'я та статуї його поганьблені... Та чи не тому ще до нині бояться Митрополита Андрея жадібні земної величі, багатств і влади нікчеми, готові що не крок паплюжити ім'я Владики нашої Церкви, лиш би заглушити мову божественних символів і знаків?

Очевидно, не вина сценариста, що він не осягнув трагедію епохи і велич віри Митрополита, яка вчила вистояти перед цією трагедією, ні не вина актора, який, мабуть, щиро хотів відтворити образ великого Митрополита, що, на жаль не вдалося. Добрі наміри здійснюються лише за умови глибокої віри, яку мали розкрити авторам та акторам представники нашого духовенства. Та, як виглядає, багато хто з них уникає згаданих вище тем, бо за кожною з них — проблеми і дискусії, що їх вимагає порушити наше сьогодення, а насамперед, уникає праці і над власною освітою, і над освітою мирян як через проповідницьку діяльність, так і через релігійні видання.

Українські католики часів Митрополита Андрея виявили високий духовний і науковий потенціал, започаткувавши чимало релігійних журналів, тижневиків, газет. Нині наші церковні газети подібні, радше, на заводські багатотиражки, хоча започаткувати доступні для широкого загалу видання газет, журналів, тижневиків мало б не лише Єпархіальне управління, а й Український Католицький Університет. Проте не відповідає він ще своїй назві — дається взнаки мода на західну псевдокультуру і квазіекуменізм.

(Одним із представників такого квазіекуменізму є, наприклад, сучасний католицький єпископ Каспер, який не лише заграє з Москвою, а й бавиться в христологію, як начебто універсальну науку про Христа, не розуміючи, що універсальною є лише наука Христа, натомість, усі людські вчення про Христа—в кращому разі її повторення, а в гіршому — тінь або й омана). Та не буду тут згадувати того, про що вже говорилося не раз, а лише зауважу, що, наприклад, журнал "Патріархат", який видається в УКУ, мав би бути, радше, дискусійним, проте для дискусій там немає місця, та й рівень його, м'яко кажучи низенький. А дискусії потрібні — і про те, чи обрядовий прозелітизм римо-католицького духовенства польського походження зміцнить католицьку єдність українців, чи, навпаки, роз'єднає їх? Адже обряд — лише зовнішня форма, "одяг" єдиного віровиявлення, а уніфікувати його — лише умертвляти животворну силу віри в ієрархічну структуру Католицької Церкви, за яку помирали тисячі українців-католиків. Проте нині, коли я питаю деяких наших мирян, чи готові вони були б померти за свою Церкву, бачу нерозуміння і здвигання плечами. Чому? Чи не через брак твердої позиції з боку нашого керівного духовенства і богословів? А, може, для деяких з них, захоплених привабами світу, віра Митрополита Андрея — завеликий тягар і обов'язок? І все ж вірні до останнього подиху Єдиній Церкві миряни та духовенство ще є і будуть — навіть відкинені, вони тримаються Католицької Церкви у своєму східному обряді, бо віра в її ієрархічну структуру — не ідеологічна вигадка, а випливає з позасвідомого, усвідомлена через науку Христа. Проте, чи не тому, що така віра певною мірою не співпадає з ідеями журналу "Патріархат", досі лежать в УКУ не видрукувані томи з історії нашої катакомбної Церкви? Та, дасть Бог, підніметься й цей університет, як справді Католицький, адже нині виходить там і чималий ряд цінних праць, а наші католицькі видавництва друкують і святого Василія Великого, і "Сповідь" святого Августина, й інших Отців Церкви. Та цього ще замало... Особливо важливим нині є видання українських католицьких журналів, зокрема релігійно-історичного журналу. Очевидно, видання релігійно-філософського спрямування можливі за умови співпраці з освіченим і твердим у своїй вірі католицьким духовенством Європи, вченими і, зокрема, з достойними представниками Апостольської Столиці. Це, на мій погляд, допоможе талановитим режисерам, письменникам, митцям створити дійсно гідні нашої історії твори про великих святих України (як, наприклад, надзвичайно високо рівня фільм Мела Гібсона "Страсті Христові", який, на відміну від протестантських версій, є чи не єдиним справжнім і переконливим фільмом про Сина Божого), твори, які знайдуть стежку до кожного серця і піднімуть націю з вегетативного існування до справжнього життя.

Ірина КАЛИНЕЦЬ, Передрук із часопису "За вільну Україну "№26, 10 липня 2008 року