РОЗДІЛ IV
ПРО НАБОЖЕНСТВО ДО НАЙСВЯТІШОГО СЕРЦЯ ХРИСТОВОГО В УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДІ*
Уже в Частині першій зазначено, що сліди як всіх інших католицьких набоженств, так і набоженства до Серця Христового виразно помітні у Церкві східного обряду. На це вказують численні вислови у Богослуженнях наших церковних книг.1/ У деяких місцях виразно зазначений культ Серця Христового. Так, наприклад, в Акафісті до страстей Христових у 6 пісні канону є такі слова: "Покланяюся пречистій, пресвятій язві Твоїй, яже в прободенім Твоїм Серці, Ісусе". А в 9 ікосі того ж Акафісту говориться: "Ісусе, от Серця всю благодать мні істочивий, даждь ми, да серце моє не судит іно что видіти, точію Тебе разпятаго". А в заключній молитві читаємо: "Прободенноє іміяй Сердце, сердце чисто во мні созижди". Те саме знаходимо в Акафісті до Чесного Хреста, а саме в 9 пісні канону: "Сердце імаши отверзто, Спасе, хотяй нас всіх помилувати к Тебі прибігаєм, многомилостиве", а в заключній молитві міститься пречудовий виголос до Серця Христового: "О Ісусе, Сердце отверзто іміяй, яви благодать Твою мні грішному".
А вже зовсім очевидним виразом почитання і набоженства до Серця Христового в нашому обряді є свято так званої "Десятої п'ятниці", яке припадає в першу п'ятницю по восьмидневному попразденстві Найсвятішої Євхаристії, тобто якраз у той самий день, коли в Західній Церкві відзначається свято Серця Христового. Справді, у нас ця "Десята п'ятниця" призначена "Состраданію" Пречистої Діви Марії, проте страсті Пречистої Діви Марії тісно злучені з Жертвою Серця Христового і від Нього беруть своє значення, і тому це свято "Десятої п'ятниці" не називається "Страданіє", а"Состраданіє".
Ця п'ятниця—десята після тієї Великої П'ятниці, в яку Ісус Христос з любові свого Серця приніс за нас жертву і вмер на хресті. Ця п'ятниця — десята після тієї Великої П'ятниці, в яку Марія стояла під хрестом, терпіла разом з Ісусом і була свідком проколення Його Серця. Також і вірні, котрі є великими почитателями цієї "Десятої п'ятниці", беруть це свято в загальному значенні Великої П'ятниці, не задумуючись, наскільки цей день присвячений страстям Пречистої Діви Марії, а наскільки Страстям Ісуса Христа. А якщо кожна п'ятниця в тижні, то тим більше ця "Десята п'ятниця" присвячена пам'яті страшних подій і сцен Великої П'ятниці, серед котрих найбільше на гадку приходить і впадає в очі Серце Христове, розпалене любов'ю, прободене, терням увінчане і хрестом навершене.
Втім, чому саме "Десята п'ятниця" припадає на той день, коли Західна Церква відзначає Свято Серця Христового і саме за бажанням самого Христа Спасителя?! Видно, що набоженство до Серця Христового є посівом Св. Духа у самому зародку всієї Католицької Церкви, лише у Східній Церкві не могло зрости через схизму, зате в Західній Церкві воно розвинулося і дало чудові плоди.
Проте немає сумніву, що ця "Десята п'ятниця" заключає у собі глибоке таїнство Серця Христового першої Великої П'ятниці, в котрій Христос, без сумніву, мав намір "через жорстоке пробиття копієм свого Серця дати нам певний і непомильний доказ своєї правдивої смерти і хотів, щоб як інші члени Його Тіла окремо терпіли, так і Його Серце мало бути вдарене, зранене і роздерте — там іще було кілька крапель крови, але й вони мали були пролиті за нас. Це, напевне, було причиною цього таїнства. Проте хто ж може не визнати, що отворення боку має ще інше містичне значення? Спасителеві не досить було того, що Він усе зробив з любови для нас. Він хотів тепер нам вказати через отворений свій бік на укритий верстат Його життя, на джерело, з якого випливли Його науки, Його діла, Його чуда, на свою любов, котра все спланувала і довершила, — на Боже Серце. Він хотів нам вказати на пребагатий скарб благодатей, на котрий призначив своє Серце, бо Воно брало виняткову участь у терпінні і здійсненні справи відкуплення. Таким чином, Він заклав основу до набоженства до свого Божого Серця, щоб ми мали в ньому (у набоженстві) ключ для всіх здобутків Його безконечної любові. Звідти це набоженство взяло свій початок. А цей маленький гурт, що стояв під хрестом і був присутній при отворенні боку, — чи не мав не пізнати цього таїнства, котре довершилося на його очах? Це важко нам осягнути. Чому св. Йоан надає такого великого значення отворенню св. боку? Чи в блаженстві цього таїнства не мало міститися і блаженство нашого набоженства? Страждальна Мати, Магдалина, св. Йоан стояли під хрестом, вони були окроплені Його останньою кривавою росою, вони могли крізь велику рану також бачити Боже Серце і торкатися, вони були першими почитателями і поклонниками Божого Серця, їхні імена — перші у книзі дітей Серця Ісуса. Від хреста вирушив цей похід почитателів і апостолів Божого Серця і взяв із собою таїнство цього набоженства з повнотою благословення і проголосив це всьому світові. Таким чином, під хрестом з отвореного боку вибухнув ручай цього набоженства; віками він вився у глибокому і невидимому руслі, води його лише у вибраних святих видобувалися наверх, аж врешті в наших часах Господь у своїй доброті зібрав води разом і велів з одного джерела плисти для спасення всієї Церкви. Але від нас залежить, чи використаємо ми це добродійство Господа".2/
Потрібно дуже вболівати і шкодувати, що це набоженство, хоч і сильно вкорінене в нашій Церкві, проте не тільки не розвинулося і не пустило як слід пагонів, але навпаки застигло, подібно як усі інші набоженства, і то через схизму, котра відірвала всю Східну Церкву, а разом з нею і нашу від життєдайного стовбура Католицької Церкви.
Лише коли наша Церква знову з'єдналася з Католицькою, тоді почало пробиватися і прийматися також у нас це набоженство, і то в такому самому значенні і дусі, як воно було затверджене і впроваджене у Католицькій Церкві. Воно досить сильно розвинулося спочатку в тій частині нашого народу, котрий жив у єдності з Католицькою Церквою, а саме на Холмщині, Білій Русі і на Підляшші. Поширенням цього набоженства зайнялися в основному оо. Василіяни. Про те, що там справді процвітав культ Божого Серця, свідчать багато релігійних видань і книжечок для моління, а також Богослуження на честь Серця Христового і Братства цього Серця, перше з яких була засноване у Мінську оо. Василіянами у 1738 р.3/
Коли ж цареславна Росія здавила брутальним насильством і жорстоким переслідуванням католицьку віру в нашому народі, тоді перестало практикуватися набоженство до Серця Христового. Народ справді протестував, опирався, багато загинуло під кнутами (батогами) і від куль і понесло мученицьку смерть, проте російська держава своїм насильством досягла свого і здушила все католицьке життя.
Легша доля спіткала ту частину українського народу, котра, мешкаючи в Галичині, опинилася під австрійською державою. Тут не було релігійного гніту. Проте набоженство до Серця Христового у тому вигляді, як воно є в Католицькій Церкві, одразу не було впроваджене. Його впровадили оо. Василіяни і то лише після здійсненої реформи Чину. І справді, цей Чин є першим пропагандистом набоженства до Серця Христового. Перша зав'язь цього набоженства постала між самими монахами цього Чину в Добромильському монастирі 1883 p., звідки воно перенеслося до монастиря св. Онуфрія у Львові 1886 р. і тут при монастирській церкві виникло перше Апостольство молитви для вірних. Відтак це набоженство поширилося по всіх монастирських церквах Галичини.4/
Оо. Василіяни дуже прислужилися також до поширення цього набоженства через релігійні книжки про Серце Христове, через видавництво пісень на честь Серця Христового, а найбільше через видання "Місіонара", заснованого 1897 року, котрий заступає орган набоженства до Серця Ісусового.
Це видання спричинило, що любов і почитання Серця Христового поширилося по всій Галицькій провінції, а навіть перекинулося до наших переселенців за морем: у Канаду, Сполучені Штати Америки, Аргентину і Бразилію. У цій останній країні виходить навіть окремий орган набоженства Серця Христового під назвою "Місіонар бразилійський", заснований 1910 року.5/
Розбуджене таким чином оо. Василіанами набоженство знайшло відгук також у декого зі світського клиру. Серед них о.-д-р Йосиф Мільницький, віце-ректор духовної семінарії у Львові, а пізніше соборний крилошанин, підніс голос у "Галицькому Сіоні" 1886 p., де він хвалить це набоженство, а о. Лука Бобрович видав книжечку 1887 р. під назвою "Поученнє о набоженстві до Сладчайшого Серця Г. Н. Ісуса Христа". Багато про Найсвятіше Серце Ісуса проповідував свого часу у катедральному храмі св. Георгія у Львові покійний о. крилошанин Кобилянський, однак через свій нефортунний спосіб і через свою вдачу не осягнув ніякого успіху. Врешті, о. Ізидор Дольницький, духівник семінарії у Львові, видав 1891 р. Акафіст до Серця Христового, який Папа Лев XIII 14 жовтня 1892 р. наділив повним відпустом за відмовлення його в празник Серця Христового під умовами: сповідь, Св. Причастіє і молитва в наміренні Св. Отця, а 300 днів — в усі інші дні.6/ Цей акафіст, перекладений латинською мовою самим автором, о. Nilles помістив у своїй брошурі під назвою "Variapientatis exercitia erga Sacratis-simum Cor. Jesu", Oeniponte 1898. Також о. Ізидор Дольницький уклав і видав Службу на день свята Серця Христового (видана у Жовкві 1909 р.). Ця Служба дуже гарна. Шкода лишень, що автор не передбачив у ній більше експіяційного елементу, який саме повинен відповідати дневі празника Серця Христового.
Церковна ієрархія галицької провінції, як тільки це набоженство почало поширюватися, завжди ставилася до нього прихильно, а в 1909 р. всі три єпископи розпорядилися, щоб усі три єпархії разом з усіма парафіями були посвячені Найсвятішому Серцю Христовому.7/
А якщо запитаємо, як ставляться до цього набоженства вірні, то з цілковитою щирістю слід визнати, що вони буквально прагнуть цього набоженства. Народ інстинктивно відчуває, що це набоженство корисне для нього і необхідне, і тому так охоче вірні переймаються ним. Вони радо вступають до Апостольства молитви, а крім того, багато хто з-поміж членів цього Апостольства молитви самі ревно поширюють це набоженство. Те, що вірні справді бажають цього набоженства, видно з кожної першої неділі місяця, як вони горнуться до Св. Сповіді і приймають винагороджуюче Св. Причастіє. До монастирських церков сходяться тоді вірні з усіх сторін, немов на відпуст. Так само і по парафіях, де душпастирі запровадили Апостольство молитви, де вміло провадять це Товариство і не шкодують праці, там вірні наскрізь переймаються набоженством до Серця Христового, бо вони добре відчувають, чим для них є це найлюбіше Серце, в якого вони знаходять потіху і осолоду у своїй гіркій долі. А проте, незважаючи на сприятливі обставини, незважаючи на зичливу, прихильну позицію єпископів і незважаючи на гаряче бажання вірних, загально складається дуже прикре враження, коли бачиш скупі наслідки і мале пробудження цього набоженства в нашому церковно-реліїійному житті. Це набоженство не охопило всього народу, не розбудило релігійного життя, не піднесло і не привнесло тепла у церковні Богослуження так, як цього можна було б сподіватися. Крім монастирських церков, де це набоженство розвивається, існує не дуже багато парафій, де воно впроваджене. А навіть у тих парафіях, де запроваджене, не всюди як слід розвивається. По деяких із тих парафій це набоженство радше вегетує, а не живе. Здається, на пальцях можна порахувати ті парафії, де це набоженство дає свої корисні плоди.
Це лихо не без причини. Найперше, велику перепону зустріло це набоженство з боку русофільської партії, яка не тільки неприхильно поставилася до нього, але буквально поборювала його у своїх виданнях і пресі. Приналежний до цієї партії клир, перебуваючи під впливом таких видань і преси, не тільки не міг перейнятися духом набоженства до Серця Христового, але навпаки — був наставлений до нього ворожо. Лише одиниці не піддалися цим впливам і стали на церковному полі вище понад партійні засади. Але це були "білі круки" між клиром русофільської партії. Якщо так стояла справа з клиром цієї партії, то що можна сказати про тих вірних, котрі були збаламучені і отруєні русофільським і схизмофільським духом. А потрібно знати ще й те, що русофільська партія від самого початку, заки пробудилася національна свідомість у народі, мала в своїх руках весь провід над народом. Звідси також стає зрозумілим, чому набоженство до Серця Христового вже після нашої злуки з Апостольською Столицею так пізно було в нас впроваджене. Треба було чекати аж на реформованих Василіян, котрі першими почали поширювати набоженство до Серця Христового. Вже на самому початку о. Іван Наумович виступив ворожо проти Серця Христового удвох брошурах: "Посланникъ сладчайшаго Іисуса добрымъ хрістіянамъ" та " Посланникъ св. равноапостольнаго князя Владиміра Великаго".
Головною все ж і загальною причиною того, чому набоженство до Серця Христового як слід відразу не розвинулося і тепер не розвивається, є орієнтальне (східне) візантійство у церковно-релігійній сфері, як про це ширше сказано в Частині І під 10. Якби не це лихо, то і русофільська партія не мала б такого податливого фунту для розростання та агітації. Якщо візантійство змогло умертвити розвій Євхаристійного культу в нашій Церкві, якщо зуміло стримати, викривити або звести лише до зовнішньої формальности всі інші набоженства, які вже виросли з самого початку на ниві Церкви східного обряду, то що говорити про набоженство до Серця Христового, котре було впроваджене в пізніші часи та ще й у Західній Церкві латинського обряду?! Хоча сліди цього набоженства помітні і в нашій Церкві і хоча воно є католицьким, а тим самим корисним для всіх, проте божище орієнтального візантійства змогло це набоженство овіяти духом якщо не напряму ворожим, то в кожному разі чужим і неприйнятним. З обрядової точки зору це набоженство почало вважатися у нас як чуже нашому обрядові, як небезпечний середник латинізації, а з національної точки зору (це наша характерна риса) — як середник полонізації. Треба було, отже, довго чекати, поки це набоженство виробило в собі у нас таке-сяке громадянство.
Таким чином, цей дух візантійства є також головною причиною того, що це набоженство вже після проторування собі дороги до нас не знайшло в нас великого зацікавлення і благодатного ґрунту для свого розвитку. Неприхильність і упередження до нього направду відступили, але натомість воно зустрілося з байдужістю і апатією клиру, який ще й досі не зажив повним духовним життям. Ця байдужість у справах царства Божого — можливо, найболючіша рана серед переважної частини нашого клиру. З цієї причини це набоженство вважається справою зайвою і не конче потрібкою. Тому немає ясного розуміння цього набоженства, а його вага, користь і далекосяжне значення не відчуваються. Лише одиниці зі світського клиру більше зацікавилися і прийняли це набоженство. Інші, навіть ті, котрі запровадили у своїх парафіях Апостольство молитви, зовсім несвідомі всієї суті цього набоженства. Бо деякі з них запровадили в себе Апостольство молитви переважно для конкуренції проти латинізації та полонізації — яка непослідовність! — або навіть для того, аби стримати своїх парафіян від василіянських церков, а затримати при своїх церквах; деякі ж, у свою чергу, трактують Апостольство молитви як звичайне "церковне братство" або "братство тверезости". Це також наша характерна риса.
Трапляються душпастирі, котрі запроваджують у себе ніби набоженство до Серця Христового і вмовляють вірних, що це "братство Серця Христового", з тією метою, аби парафіяни не йшли до чужих церков, де є Апостольство молитви. Інші ж ані в себе нічого не роблять, ані вірним не дозволяють іти до інших церков, де є Апостольство молитви.
Через те ці Товариства Апостольства молитви, засновані по парафіях, не відповідають своїй властивій меті. У них немає розбудженого культу Серця Христового і не видно зростання духовного життя. Провід душпастирів у цих Товариствах Апостольства молитви недостатній, а що найгірше — душпастирі не завдають собі труду і заходу, яких вимагає Апостольство молитви. Тому всі Товариства зводяться лишень до пустої формальності, а весь провід душпастиря звичайно полягає у тому, що в першу п'ятницю місяця він відправить "замовлену" Службу Божу для членів Апостольства, за що, звичайно, отримує від них щедру винагороду.
Тому слушно можна сказати, що набоженство до Серця Христового не тільки не осягнуло в нас вповні своєї цілі, але стало частково викривленим. А які нещасні наслідки цього занедбання — не можна навіть передати словами. Бо звідси велике применшення, приниження для Богопочитання, звідси великий занепад і брак оживлення нашого церковного Богослуження, звідси спустошення у релігійному культі, звідси велика кривда для розвою самого обряду.
А яка шкода від цього для всього нашого католицького життя! Адже Серце Христове є осередком і головним проводом життя Католицької Церкви, воно є незглибимим джерелом, звідки випливають благодаті і щедроти, які оживляють і провадять до вічного життя тих, що перебувають у самому єстві, осерді Католицької Церкви. Тож якого добра ми себе позбавляємо через те, що хоча й перебуваємо в Католицькій Церкві, а однак не хочемо повними устами пити воду вічного життя із Серця Христового! Як через це ми самі собі суперечимо, бо визнаємо Католицьку Церкву, вважаємо себе за її дітей, але не поспішаємо стати якнайближче до Серця Христового і зав'язати з Ним якнайтіснішу лучність і найсильніший зв'язок!
А хто може відчути велику кривду, яка діється самому народові! Народ наш—то справді безталанний народ. Він ніколи не зазнав правдивого життєвого тепла. Він завжди потурюваний і ошукуваний. Вороги і приятелі, чужі і свої для того до нього наближаються, аби його обдурити і визискати. Цей народ уже не знає, кому вірити. А він же прагне любити і бути любленим. Це вже така його слов'янська вдача. Не дивно, отже, що його тужливі думки виливалися у сумних піснях, його меланхолійний настрій є мовби тим загальним виразом а водночас і протестом його зболілого, заблуканого і ошуканого серця! Так чому ж не вказати йому на Серце Христове, котре єдине може заспокоїти бажання і втихомирити біль серця нашого народу? Чому не вказати йому на те Серце Христове, котре своєю любов'ю по-справжньому ощасливлює і ніколи не зраджує? Яку відповідь дадуть перед Богом ті, котрі не вказали народові на те Серце або навіть заступили дорогу до Нього?!
А чи звернули ми як слід увагу на те, що наш народ, не заспокоєний у своєму бажанні і ошуканий, потрапив у хворобу і що в серце його кинулася гангрена? Чи задумуємося над тим, що вся культурна робота в нашій суспільності отруєна деструктивними засадами? Чи зауважуємо те, що наша інтелігенція, вихована в дусі лібералізму і релігійної індиферентності, веде народ у прірву? "Чи не затемнення і несвідомість у справах віри є майже загальним проявом серед нашого народу? Чи не гріхи, блуди, низькі пристрасті і зіпсовані засади взяли гору над чеснотами і релігійним життям? Чи не витворилися з-поміж нас ряди ворогів Божих? Чи дух народу не є отруєний? Чи русло народного життя не спрямоване у багно моральної гнилі? 8/
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. № 5 (10), 2003
1/ Зібрав і пояснив у книжечці: “Найсолодше Серце Христове” о. Яким Фещак, ЧСВВ: Жовква, 1911, стор. 162-167 та 180-187.
2/ Meschler, с. 178-180.
3/ о. Яким Фещак, цитована праця, с. 171-176.
4/ о. Яким Фещак, стор. 239-240.
5/ о. Яким Фещак, стор. 245-346.
6/ о. Яким Фещак, стор. 243-244.
7/ Див.: Спільне послання галицького Єпископату від 11 червня 1909 р.
8/ Пастирське послання до духовенства і вірних Станиславівської Єпархії: “Про допусти Божі в часи війни”. – 1915, стор. 7.
