Найстаршій вірній Св. Традиції -101 рік!

Емілія Тенюк з продовжувачами свого роду

Час проминав, люди поволі приживалися в нових життєвих обставинах. Офіційний курс комуністичної ідеології - воюючий атеїзм - для одних людей став спонукою до утвердження у вірі, а для інших падінням. На прикладі переселенців зі Щеп'ятина, проаналізувавши духовний стан людей, можна побачити актуальність слів Святого Письма на всі часи: "Симеон же благословив їх і сказав до його матері Марії: "Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя, та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець" (Лк. 2, 34-35) Треба було особливої Божої благодаті, щоб у тих важких часах

для Церкви і народу знайти правильний шлях, не впасти в розчарування і зневіру, цілковито довіритися Ісусові, бути вірним Йому і Святій Матері-Церкві навіть тоді, коли залишаєшся у меншості і всі, що оточують тебе, вороже ставляться до тебе. Вистояти у вірі - це не так легко. Більшість щеп'ятинців, які мали добру духовну формацію від малої дитини, не сприймали православної віри, старалися в різний спосіб шукати для себе духовної підтримки.

До арешту Блаженного отця Олексія Зарицького всі користали з його духовної опіки. Після його арешту на парафію приходили священики, які підписали перехід на Православну віру -можливо під тиском, зі страху чи з інших невідомих причин, але в серці вони залишалися прихильниками Греко-Католицької Церкви. Таких священиків серед "підписантів" була більшість. Вони дотримувалися уніатських релігійних практик і звичаїв, по суті нічого не змінювали в богослужіннях, хіба що згадували ієрархію Московської Православної Церкви, а деякі з них і то "крізь зуби". Люди це бачили, розуміли і мали ще якусь довіру до тих духовних осіб. Інша частина вірних пішла до Римо-Католицької катедри.

Це не був легкий крок. Рани, заподіяні поляками українцям, зокрема примусове переселення, коли з людьми поводилися, як зі скотиною, ще кровоточили.

Самі поляки, парафіяни катедри, також не дуже, так би мовити, з відкритими руками приймали наших людей. Особа, яка в тих часах прийшла до катедри, мусила бути глибоко переконаною у правдивості Католицької Віри. Справа віри мала стояти вище понад людські емоції, інтереси, ідеї. В римо-католицькому духівникові вона мала бачити не польського, а католицького священика. Це була дуже велика проблема для багатьох вірних.

Ніхто не знав, коли і в який час закінчиться панування комуністичного режиму. Він був настільки могутній, аж багатьом здавалося, що така потужна ідеологічна структура ніколи не розпадеться. Люди були пригнічені. Минали роки, старші відходили у вічність, народжувалося молоде покоління, яке жило в радянській дійсності. Дітей в школі виховували в атеїстичному дусі, вдома батьки навчали їх в дусі релігійному, і це не було так легко для греко-католицьких родин. На жаль, не всі родини, які на початках були вірні Католицькій Вірі, витривали до кінця.

Причини були різні. Літні особи переживали, як буде з їхнім похороном. Хто їх похоронить, який священик відпровадить у дорогу до вічності. Вони не уявляли собі похорону без священнослужителя. Часто, зустрічаючись, переселенці зі Щеп'ятина говорили між собою: "Ну доки буде так тривати? Більшість наших людей почала ходити до церкви, а ми до яких пір будемо їздити по ночах шукати священиків, ходити до польського костьола? Маємо храм, ідемо до нього молитися". Так перетягали одні одних.

Витривати, вистояти до кінця не було так легко. Деякі особи, як мені розповідали, практично перед самою своєю смертю почали ходити до православної церкви. Наш Спаситель неодноразово нагадував своїм послідовникам, що в цьому житті є дві дороги, але тільки одна заведе до Небесного Царства: "Входьте вузькими дверима, бо просторі двері й розлога дорога, що веде до погибелі, і багато нею ходять. Але тісні двері й вузька дорога, що веде до життя, і мало таких, що її находять" (Мт 7, 13-14). Знайти ту вузьку дорогу і йти нею до кінця життя -це не легка справа. Без Божої благодаті, ніхто з нас не витриває до кінця у доброму. Історія Церкви Христової засвідчує про дивні дії Божої благодаті. Вже сам вибір Апостолів, простих рибалок, для голошення Доброї Новини, виглядав в очах тодішнього світу парадоксальним. Христос дуже добре знав думки провідної духовної верстви ізраїльтян, з якою погордою вони дивилися насамперед на самого Ісуса. Вибір Апостолів не був випадковий, а радше дуже добре продуманий Христом Спасителем: "Я восхваляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що затаїв єси це від мудрих та розумних і відкрив це немовлятам" (Мт. 11, 25). І справді: коли не могли встояти у вірі багато духовних осіб, вчених цього світу, то Господь вибирає простих звичайних людей, яким відкриває очі і серця, а благодать Божа в предивний спосіб провадить їх найважчими стежками у цьому житті. Чим більші людина має труднощі на своєму шляху, тим сильніше має уповати і довіряти Господові. Хто витривав у часах переслідувань Греко-Католицької Церкви в часах комуни? Ті, хто довіряв і уповав на Господа. Ті вірні і священнослужителі, які перебували в тісній злуці через молитву, жертву, покуту і піст зі своїм Спасителем Ісусом Христом. Ті, котрі були свідомі того, чим є для них Церква Христова Католицька, ті, котрі знали, що не мають права покинути і забути про свою Матір-Церкву - Обручницю Ісусову.

Вірні, які почали ходити до місцевої православної церкви, насміхалися з тих, які ходили до римо-католицької святині чи на підпільні богослужіння греко- католицьких священиків. Часто зневажливо називали їх "поляками", зрадниками, насміхалися з них. Залишитися в меншості завжди важко, а ще до того в атеїстичній державі.

Духовна боротьба була надзвичайно велика. Емілія Тенюк згадує про свою родину. Як важко було в тих часах вистояти у вірі, але добрий Господь ніколи не опускав зі своєї опіки. Мама Емілії відійшла у вічність, хоронили її без священика, тільки при найменшій можливості священик відправив Святу Літургію і запечатав гріб. Так, потрібно було мати відвагу в тих часах і у всьому довіряти Божому Провидінню. У Рясному в підпіллі відправляли Божественну Літургію в домі Сенюків. Участь у підпільних богослужіннях переважно брали вихідці зі Щеп'ятина: Салдак Катерина, Михальчук Станіслава, Бакун Анастасія, Бакун Марія і Ярослав, Маняк Меланія, Сенюк Марія, Сенюк Марія, Сенюк Анастасія, Сулима Анна і Василь, Рачинські Стефан і Теофілія, Лещук Марія, Бакун Іван і Анастасія

(світлої памяті Іван Бакун належав до Апостольства Молитви і був ревнителем), Симочко Катерина, Мазур Анна, Кокалюк Ярослав і Марія, Козак Текля, Бонцюнь Анна, Коростель Анастасія, Сироїд Олена, Лещук Текля, Скіра Пелагія і Василь.

В тих часах не тільки держава боролася проти церкви. Диявол також мав велику ріллю, на котрій працювали його слуги. Його підступ і хитрість нам добре відомі зі Слова Божого. Він тричі спокутував самого Христа Спасителя, коли Ісус молився і постив у пустелі, аж до того часу, коли Месія категорично промовив до нього: "Геть, сатано! Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся і Йому єдиному будеш служити. Лишив його тоді диявол. І ось Ангели приступили й почали Йому служити" (Мт 4, 9-11). Пригадаймо слова Ісуса Христа, які Він промовив до Апостола Петра: "Симоне, Симоне! Ось сатана хотів просіяти вас, як пшеницю, та Я молився за тебе, щоб віра Твоя не ослабла, і ти, коли навернешся, утверджуй твоїх братів" (Лк. 22,31-32). Сатана через своїх служителів - атеїстів, комуністів, піонерські і комсомольські організації ревно працював, щоб знищити Віру Христову.

Тільки людина молитви в тих часах могла встоятися у правді Божій. Подібно як за Апостола Петра молився Ісус, щоб його віра не ослабла, в такий же спосіб молився Христос, за всіх тих, які терпіли у в'язницях, на засланнях, щоб їх віра не ослабла. Це не вони були такі відважні сильні, щоб перенести такі жахливі тортури. Їх заслуга була в тому, що вони співпрацювали з ласкою Божою, відкрили свої серця для Ісуса і своє життя віддали в руки Божі.

Про таке випробування віри мені розповіла пані Емілія Тенюк. її рідна сестра Анна (по чоловікові Сулима) певного часу захиталася у Греко-Католицькій Вірі. Коли односельці зі Щеп'ятина почали більше ходити до місцевого православного храму, то мабуть, також спокутували і її з чоловіком. Аргументи в усіх були ті самі: ми нічого не зробимо проти влади; церква є, треба ходити до неї; ви відправляєте по хатах там де живете, а хата є хатою, там спите грішите і відправляється Служба Божа; а яка різниця - один Бог, невідомо також, хто ті священики, які приходять до вас...

Ці намови настільки пригнітили серце і душу вже покійної Анни, що вона була на великому роздоріжжі, мала сумніви щодо богослужінь

підпільних греко-католицьких священиків, перебувала у великій душевній боротьбі. Випробування тривало не один день, час минав, а душа, мов бурхливе море, була неспокійна і тривожна. Хотілося бути разом зі своїми односельцями на свята і в неділі, разом молитися, співати, прославляти Бога, але щодо віри, вона пам'ятала добре, як було і яка церква була в селі. Одного дня, коли пасла худобу, на місці, де сьогодні стоїть заправка, стояв Хрест, вона заливалася сльозами і ревно молилася, просила, щоб Христос Спаситель допоміг їй знайти спокій і вказав ту єдину правдиву дорогу, яка веде до Царства Небесного. В щирій молитві зі сльозами на очах перед фігурою розп'ятого Ісуса Христа вона знайшла душевний спокій і утвердження в правдивій Католицькій Вірі. Від цього часу Анна зі своїм чоловіком Василем ходили тільки на католицькі богослужіння і витривали у вірі до кінця своїх днів. Тим Хрестом, який був біля заправки, опікувалася Мриглоцька Анастасія. Як глибоко віруюча людина, вона не могла змиритися з однією подією, яка мала місце в її родині. Настільки глибоко взяла до свого серця, що попала в хворобу. Покійна постійно приходила до Хреста, під ними падала на коліна молилася, прибирала, ставила свічки, квіти - в такий спосіб виявляла свою вірність Господові і перепрошувала Його за гріхи, які люди робили проти Бога. На початку 50-их років вийшов наказ безбожників-комуністів - зрізувати і нищити всі придорожні каплички, фігури, хрести. Зла рука не оминула Хреста біля заправки. Раннього ранку, коли люди ішли до роботи, побачили зрізаний Хрест. Ця вістка рознеслася по всьому Рясному, долинула і до священика. Отець сказав, щоб хрест привезли до церкви. Мешканці Рясного зробили свого роду духовну маніфестацію. Люди взяли коней, постелили на віз біле полотно. Хто мав можливість, прийшов до заправки, і так зі страсними піснями на устах і зі сльозами на очах процесійно привезли хрест до церкви, де і закопали його. Цей день для віруючих людей був великою жалобою в Рясному, ніби хоронили когось найріднішого, найближчого, найдорожчого.

Прикладом жертвенної молитви і посвяти був також Ульгурський Петро. Звичайний собі чоловік, який на перший погляд не відрізнявся від решти пересічних жителів. Але це була надзвичайно глибоко віруюча людина. Перед тим, як іти на роботу, він щодня насамперед ішов до катедри на Службу Божу, приступав до Святого Причастя і після цього ставав до праці.

Греко-католицькі священики в тих часах мали дуже багато праці, а також працювали на державних роботах, тому в різний спосіб треба було собі давати раду. Як згадує пані Емілія Тенюк, хоч люди відвідували латинську катедру, слухали Святу Літургію через Ватиканське радіо, ходили по домах, але хотілося також брати участь у богослужінні в храмі Божому. Час від часу уніатські священики відправляли богослужіння в "недіючих храмах". Люди одні одним передавали, коли буде Свята Літургія в тому чи іншому місці, як доїхати до церкви, гуртувалися по декілька осіб і так збиралися на підпільні богослужіння. Такі відправи відбувалися переважно вночі при закритих церковних дверях. Незабутнє богослужіння відбулося в селі Мшані Городоцького району на свято Божого Тіла, де за багато років люди взяли урочистість у Євхаристійній процесії до чотирьох престолів.

Давали собі раду в різні способи, але завжди старалися, наскільки це було можливо в тих часах, жити з Богом і дотримуватися греко-католицьких звичаїв і традицій. Були різні ситуації: ходили святити паску і по хатах, і до костела, а було так, що по радіо Ватикан священик відчитав молитву і вдома на столі покропили страви свяченою водою і сідали до Великоднього сніданку. Коли прийшов час, видавали заміж дочку Марію за Застріжного Петра, який походив із села Петриці Буського району і нічого не знав про підпільну Греко-Католицьку Церкву, але спокійно погодився взяти шлюб 25 липня року Божого 1969 у хаті Анни і Василя Сулимів. Їхні діти Наталя і Іра були також охрещені підпільним греко-католицьким священиком світлої пам'яті іспо-відником віри отцем Адамом Муравським. Хтось шукав паради, слави, щоб усе було гарно при відкритих церковних дверях. А хтось при закритих і заслонених вікнах, напівшепотом відправляв і слухав Божественну Святу Літургію, хрестив, вінчав своїх дітей, щоб тільки зберегти вірність Святій Католицькій Вірі.

Теплими словами згадують рясненці сповідника віри покійного отця Муравського. Народився 26 травня 1911 року в селі Завадів Бережанського району Тернопільської області. Закінчив Бережанську гімназію, а згодом Львівську Духовну Академію. 1942 року висвячений владикою Йосифом Сліпим у катедрі святого Юрія. Працював парохом у с. Підлипці, потім у Глинянах Золочівського району. З 1946 року, не підписавши перехід на православіє, змушений був працювати сторожем. В 1949 році отця заарештовують і вивозять із родиною в Усть-Абакан Красноярського краю (Сибір, Росія). Виконував різні важкі роботи, через що став інвалідом. У 1958 році родина повернулася на Україну і поселилися у Рясному, де отець провадив душпастирську працю серед вірних підпільної Греко - Католицької Церкви.

У 1982 році Господь Бог покликав свого священика у вічність. Перед смертю покійний передбачав відродження Греко-Католицької Церкви. Люди, які зустрічали пані Емілію, говорили до неї: "Помер твій священик". Вірні, які користали з духовних послуг отця Муравського, цілу ніч сиділи біля небіжчика. Вночі приходили підпільні греко-католицькі священики, відправляли Служби Божі, парастас, молилися вервицю, Хресну дорогу. На похорон, крім місцевих жителів, прийшли священики, сестри-монахині, які звичайно були одягнені по-цивільному, і миряни, які приходили до покійного або покійний отець відвідував їх. Похорон отця Му-равського перетворився на свого роду мовчазну маніфестацію підпільної Греко-Католицької Церкви.

Від січня 2000 року Божого щомісяця в першу суботу місяця відвідую пані Емілію Тенюк зі Святими Тайнами. Бо ще в рідному селі Щеп'ятині вона була прийнята в братство Апостольства Молитви і все своє довге і свідоме життя старалася зберегти вірність Найсвятішому Ісусовому Серцю. Приходжу до хати, дзвонить дзвіночок, на ліжку чи в кріслі сидить невеликого зросту бабця, на її очах дві пари окулярів і лупа в руці, на столі або в руках -вервиця, "Молитовник християнської родини" і брошурка "Світло вервиці". Сторінки книжок витерті - знак, що їх господиня щоденно користується ними, а можливо, і декілька разів на день. Не завжди можу прийти точно на ту саму годину. Якщо трохи запізнююся, зустрічає мене докором: "А я вже думала, що отець забув про мене, так довго немає” Стіл покритий обрусом, на столі стоїть свічка, свячена вода, кропило і рушник. Сполоскав пальці, витираю рушником, кроплю помешкання свяченою водою і сідаю, щоб вислухати Святу Сповідь... На лиці і в очах видно жаль і сльози... Запитую себе: наскільки треба любити Господа Бога, щоб розуміти Його Святість і Велич, а свою неміч і гріховність. Рідко яка людина може виробити в собі такий стан душі. Деколи попрошу о молитву і чую у відповідь: та я молюся декілька разів на день за наших священиків, парафію, за цілий світ, щоб люди навернулися і перестали грішити, бо своїми гріхами страшно ображають Господа Бога ...

Звідки люди в тих страшних часах комуністичної неволі брали мужність, щоб давати свідоцтво своєї віри? Першим таким середником була постійна молитва. Другим - читання духовної літератури. В тих часах підтримкою для багатьох вірних був Святий Йосафат, мученик за Католицьку Віру. В "Молитовнику християнської родини" описаний життєвий подвиг священномученика Йосафата. Для таких людей, як Емілія Тенюк, святий Йосафат був найбільшим прикладом до наслідування і світлом. Вона часто повторювала: "Які муки терпів наш Святий Йосафат за Віру Католицьку, схизматики вбили його, ми також маємо триматися Святої Віри і ніколи не зрадити її".

Так не один раз роздумую над тим, з чим і з ким зустрічаюся в цьому житті. Різні люди, людські долі, родини, духовні і світські особи, професори і звичайні селяни, бідні і багаті, щасливі і розчаровані, оптимісти і песимісти, віруючі і атеїсти, герої, знаменитості і звичайні трудяги. Одні вміють жити, здобути для себе славу, гонор, геройські відзнаки, а інші тихо виконують свій обов'язок і все віддають у руки Божого Провидіння. Тому герої - не ті, які поміняли свої партійні квитки, перейшли з однієї віри і церкви до іншої, змінили свою політичну і ідеологічну орієнтацію. Можливо, одна частина з них зробила це з переконань, а інша - шукаючи своєї безпеки і теплого місця чи кар'єри в цьому суспільстві. Правдиві герої, варті наслідування, це ті, які геройським прикладом, молитвою і жертвенною любов'ю до Бога, Церкви і свого народу були готові до найбільшої жертви і посвяти. Нажаль більшість із них є нині покинутими і забутими в нашому суспільстві, бо не вміли пристосуватися до сьогоднішніх умов. Їх може забути народ, держава, але їх імена назавжди записані в книзі вічного життя.

Нам здається, що в цьому житті ми робимо великі подвиги, є рушіями історії, змінюємо її, направляємо в те чи інше русло, що наш голос вирішальний в тій чи іншій ситуації. Насправді так не є. Останнє слово завжди за Господом Богом, крапку над "і" ставить не людина, а Господь Бог.

(Далі буде)

о. Василь КОВПАК, СБССЙ

*Продовження. Початок див.: № 2 (43), 2009