30 років тому навесні недобрі чутки поповзли Львовом. Особлива тривога і неспокій огорнули львівську інтелігенцію. Зустрічаючись будь-де чи вдвох, чи то більшим гуртом, неодмінно говорили про одне і те ж, а саме - запитували із завмиранням серця: "Ти давно бачив Володю?" І майже кожен відповідав, що бачив його ще вчора чи позавчора то тут, то там... Ішов наш Володя, як завжди, з ясними сяючими очима, гарним чубом, високо несучи свою красиву юначу голову... Москва і Варшава, Америка, Канада і Японія з захватом у цей час співали його незрівнянну "Червону руту", а її автора вже поміж нас не було. Уся планета, мов зачарована, гойдалася на крилах життєрадісних мелодій українського композитора, поета-пісняра і талановитого виконавця, а Володя Івасюк раптом десь пропав. Молодий, повний сил і творчих задумів, пропав серед білого дня. Упав, як камінь у воду. І - ні слуху ні духу. Цілий місяць невідомості. Напруга відчаю, здогадів і чуток не спадала. Свідома частина народу не сумнівалася, чиїх рук це діло. Спочатку зростаюча популярність композитора лише дратувала панівний комуністичний режим, але згодом, коли вона стала набирати світового масштабу, надаючи таким чином небуденної слави українському мистецтву і українському народові, - було вирішено "вжити рішучих заходів". Як уже методи цькування, дискредитації і приниження українського митця не допомогли, відповідні органи вдалися до радикальніших дій -його фізичного усунення.
... Володимира Івасюка знайшли повішеним на дереві у Брюховицькому лісі під Львовом, його молоде тіло було вже майже зруйноване весняними дощами, сонцем і вітрами, очі виклювали птахи. Комітет державної безпеки виступив у засобах масової інформації з офіційною заявою про самогубство українського композитора на грунті "психологічної депресії". На велетенський багатотисячний похорон митця у травні 1979 року до Львова з'їхалася майже вся Україна. Це був перший український політичний захід національно-визвольного спрямування. Над свіжою могилою композитора із гострим засудженням панівного режиму виступили Петро і Василь (батько і син) Січки, яких одразу після того було ув'язнено. Звільнені з Мордовських таборів напередодні проголошення незалежності України, вони стали ініціаторами створення Української Християнсько-демократичної партії. Полум'яне патріотичне слово виголосив голова Львівської організації Спілки письменників України, поет-комуніст Ростислав Братунь, який очолив комітет із поховання композитора і за це позбувся своєї посади. Львів стрепенувся. Похорон Володимира Івасюка розбудив притлумлену гідність українців.
Простий люд, селяни і студенти, робітники і службовці, в якому ще не до кінця згасла пам'ять про визвольні змагання попередніх поколінь і про репресії окупаційних режимів проти українців, ішов мало не щодня до могили композитора на Лича-ківському цвинтарі і до місця його загибелі у Брюховицькому лісі. Збиралися групами, співали стрілецьких і повстанських пісень, пісні самого Івасюка, залишали там свої квіти, записки з віршованими рядками, запалені свічки... Демонстрували таким чином свою любов до України, до її мучеників і героїв, своє прагнення до волі і державної незалежності. Вірші в записках були прості і нехитрі, без особливої художньої майстерності чи вражаючих творчих прийомів. Але в тих словах -душа народу, його емоції і патріотизм, справедлива оцінка своєї історії і вияв одвічних непереборних поривань до висот національного духу.
Цього року Священиче Братство Святого Священномученика Йосафата започаткувало ще одну пішу прощу вірних Святої Унійної Традиції УГКЦ - до місця загибелі талановитого українського композитора Володимира Івасюка у Брюховицькому лісі. Молімося за його невинно замучену душу, аби вона могла втішалася миром праведних у нашій спільній Небесній батьківщині.
