Свідчу про любов Марії

Спогади*

На суді, який присудив батька до розстрілу дали йому останнє слово. Він не просив полегшення вироку не каявся, а лише попросив про одне: щоб не переслідували його сім'ю. Ми цього не знали. А якби й знали - то чи можна довіряти ворогові, що він дотримає слова? Тому продовжували жити, як більшість: попереджена добрими людьми, мама збирала нас усіх, ми мали в запасі мішечок сухарів - і так чекали до ранку. Проте по нас більше не приходили...

Ув'язнення тато відбував у Комі АССР, м. Інта, Перший Горний. Напевне, не одній українській родині знайома ця страшна адреса.

Хотілося б кілька слів сказати про тих наших славних хлопців, мучеників-героїв, які каралися по тюрмах і таборах, як вони в муках, у голоді й холоді боролися, гуртувалися, молилися, підтримували одне одного і поставили на висоту велике слово "українець", примусивши себе поважати.

Батько мій працював у бані, куди приносили багато прання, в тому числі і з пекарні. У пекарні працював наш хлопець і разом із білизною передавав хліб. Хліб призначався для тих, що тяжко працювали у шахті, а також для хворих. З батьком відбував покарання також мій вуйко Емільян Качмар, він приходив по цей хліб, запихав під куфайку і ніс далі. Одного разу, розповідав він, хліб був такий гарячий, що обпік йому весь живіт, але вуйко витримав це і хліба не викинув. Все ж якось трапилося, що хліб вислизнув із білизни на підлогу, і батька посадили в БУР ("барак усиленного режима"). Друзі, довідавшись про це, тут же спромоглися якимось чином передати йому глюкозу, аби підтримати його здоров'я. Гідно трималися наші хлопці, цвіт нашої нації. Навіть ворог змушений був поважати їх і боятися, бо вони нікому не дозволяли над собою знущатися.

Поважали їх і представники інших національностей, адже разом з українцями там каралися також німці, естонці, латиші, литовці.

А якими жертовними були наші українські дівчата! З якою мужністю і гідністю вони трималися! Батько розповідав, як йому неодноразово доводилося зустрічатися з ними в коридорах катівень: "Ведуть її з допиту - побиту, скривавлену, ледве на ногах тримається, бідна. Щойно було чути крики від болю - притискали їй пальці рук дверима до одвірка. Ведуть її, нам команда "Повернуться к стєнє!", а вона співає "Ще не вмерла Україна!" Ось так вони підтримували одна одну на дусі і навіть чоловіків прикладом своєї стійкості. Це про них складені найкращі пісні нашої боротьби:

Люба матусю, я не жалію,
Що я тут гину за нарід свій.
Я не сказала тоді ні слова,
Як домагався червоний звір.

... У нашому селі Библо облавники викрили криївку у хаті Рожняків. Хату спалили, хворого батька і матір забрали, а двох дочок і сина вбили. Такі були гарні дівчата, а в них такі довгі гарні коси. Як везли їх, вбитих, на фірі в Добромиль, то ті коси довгі розплетені звисали мало не до землі.

Люба матусю, тепер цю косу,
Цю косу русу, що ти чесала,
Тепер цю косу мечуть кати...

Як тяжко згадувати це все! Мимоволі підступає думка: невже це було все надаремно?! Але ні! Ми засвідчили цілому світові, що ми є нація, що ми довго терпимо, але коли нас вже добре припече - тоді пильнуйся, враже!

Там, у Сибіру, в тюрмах і таборах, наш народ молився, благав Ісуса і Марію о поміч і був вислуханий. Розкулися, упали додолу ворожі кайдани, і вийшли наші мученики на волю. Розказували, що від їхніх молитов повітря Сибіру ставало теплішим.

А вдома молилися і просили о ласку Милосердя для них ті, що залишилися, - матері і сестри. Моя мама була однією з тих жінок, які приносили себе в жертву не на війні, не в тюрмі, а щоб зберегти дітей і свій дім для тих, що повернуться, а вони в це вірили і чекали, довго чекали.... Жертви наших матерів були гідні подиву і рівні подвигові.

... Мамі сказали: "Сьогодні будуть вивозити арештованих із Нижанкович". Вивозили звичайно вночі. Мама зібрала клуночок із харчами та одягом і пішла під вечір у Нижанковичі (6 кілометрів) на стацію, чекала, поки поведуть батька і всіх інших. Сиділа в кущах і чекала... Чи думала вона тоді про те, що її може розстріляти конвоїр? Напевне, усвідомлювала це, але водночас знала про свій обов'язок. Вона не може залишити в біді свого чоловіка, вона мусить йому допомогти. Що давало силу моїй мамі побороти страх?

Мама розповідала: "Я так вірила, що Матінка Божа мені допоможе, я всю дорогу молилася до Неї і не мала часу думати про небезпеку".

Арештантів вели до поїзда. Вели під дулами автоматів, з собаками. Ніхто не знав своєї подальшої долі. Напевно, кожен у думках прощався зі своєю ріднею, з дорогою домівкою, коханою землею, на якій минало дотеперішнє життя. Не знаю, які почуття можуть викликати в сучасної людини ці рядки і думки. Адже, на відміну від сьогодення, тоді люди були надзвичайно прив'язаними до свого шматочка землі, до родинного гнізда, тоді розлучень у нашому краї не було...

Мама розповідала: "Крики, гавкають собаки, а вони йдуть - руки назад, голови опущені, виснажені, побиті" (Коли мамі віддали подушечку, яку вона передавала татові в тюрму в Нижанковичах - та була вся в крові...). Побачивши батька в колоні, мама гукнула: "Михайле!..." і кинула поміж арештантів свій клуночок для нього. Ні розмовляти, ні навіть слова одного сказати не дозволялося. Конвоїр кричав, але мамі здалося, що він це робив лише для годиться. Клуночок, дякувати Богові, таки потрапив батькові в руки. Знову зм'якла душа ворога, знову Матінка Божа допомогла вийти моїй мамі живою з цієї ситуації. А потім були передачі: Стрий, Дрогобич, Львів і нарешті Інта. Возила передачі мама, возила моя сестра Стефа, якій на той час було 15 років. Мама зробила їй наплечник і, наладувавши його, відправляла доньку зі знайомими, які теж їхали з передачами до своїх ув'язнених. Це було в тих випадках, коли мама з якихось причин не могла сама вибратися до тата. "Той наплечник різав, давив мені в плечі, тягнув униз, бо був важкий, але я несла його терпеливо і гордо, бо то було для тата, то була для нього поміч", - згадувала пізніше сестра.

Так виховувала нас мама. Ми всі разом молилися до нашої дорогої, найдорожчої мами - Небесної Матінки. Боже Провидіння дало нам наймужнішу найрозумнішу, найдобрішу нашу земну маму. Була невисокою на зріст і дуже худенькою. Але скільки було в ній духовної сили! Скільки було Віри, Надії і Любові до Бога, що можна було їй позаздрити в цьому. Таку мужність і витривалість не часто зустрінеш навіть у чоловіків, а тим більше в теперішній час.

Мама не думала про себе, а турбувалася тим, як зберегти життя своїм чотирьом дітям і не тільки зберегти життя, але й вивести їх у люди. Особлива набожність до Матінки Божої, яку наша мама плекала в своєму серці, сприяла тому, що Марія простирала Свої Непорочні Руки над нами, охороняла нас на кожному кроці. Вона примушувала навіть ворогів поважати маму і допомагати їй. За молитвами нашої мами Пречиста Діва Марія охороняла нас і нашого тата від всякого зла і від лихих людей, завжди посилала нам на поміч добру душу.

Як я шкодую, що так мало говорила своїй мамі ті прекрасні слова, які завжди жили в моїй душі!

(Далі буде)

Лідія ФЕДИЦЬКА-ДУЖА, с. Ралівка на Самбірщині

 

*Продовження. Початок див.: № 1 (42), 2009