(19 серпня)
… Він прийшов не для того, щоб проклинати поганство, а щоб перетворити його, не для того, щоб проголосити анатему землі і її таємничим силам, а щоб показати їй небо. Його серце було досить велике і вчення було досить широке, щоб обійняти всі культи й сказати усім народам: “Підніміть голову і пізнайте, що в усіх вас один і той же Отець”. Отож Він опинився на найдальших кордонах Ізраїлю, переслідуваний, немов небезпечний звір, і здавлений між двома світами, які однаково відкидали Його. Перед Ним стелився поганський світ, який не розумів Його, в якому Його слово безсило завмирало; позаду Нього – жидівський світ, народ, який каменував своїх пророків і затуляв вуха, щоб не чути свого Месії, і зграя фарисеїв і садукеїв, що чатували на здобич. Яку надлюдську мужність, яку нечувану напругу треба було мати, щоб здолати всі ці перешкоди, щоб крізь поганське болвохвальство і жидівську нечутливість пронинути до самого серця стражденного людства, щоб воно почуло слово про воскресіння з мертвих? Перед обличчям іншого світу думка Його мала спрямуватися назад, за водою Йордану, священної річки Ізраїлю. Від храму Пана вона перенеслася до храму єрусалимського: вона виміряла всю відстань, що відділяла античне поганство від всесвітніх думок пророків, і, підіймаючись до своїх витоків, вона звернулася від скорботи, пережитої в Кесарії, до візії в Енгаді. І ось перед Ним знову виплив з Мертвого моря той же страшний привид хреста!.. Чи не настав час великої жертви? В Ісуса, як у всіх людей, було дві свідомості. Одна – земна, сповнена ілюзій, – казала: либонь, ще можна уникнути долі; інша – божеська – невблаганно повторювала: шлях до перемоги лежить через брами скорботи. Чи треба прислухатися саме до останньої?
Ми бачимо, що у вирішальні хвилини життя Ісус ішов у гори для молитви. Чи не говорить великий мудрець: “Молитва підтримує небо і землю і має владу над Богами”? Ісус знав цю найбільшу з усіх сил. Звичайно, Він не допускав нікого в свою самоту в хвилини, коли сходив у святе святих своєї свідомості. Цим разом Він узяв з Собою Петра і двох синів Заведея, Івана та Якова, і пішов з ними на високу гору, щоб провести там ніч. Легенда каже, що це була гора Тавор. Там між вчителем і трьома найбільш утаємниченими учнями відбулася та таємнича подія, яка в Євангелії називається Преображенням. За Матеєм, апостоли побачили в прозорих сутінках східної ночі сяючий і ніби прозорий образ Вчителя, причому лик Його сяяв, як сонце, і одяг яскрів, а обабіч з’явилося дві постаті, яких учні прийняли за Мойсея та Іллю. Коли ж вони прокинулися з цього незвичного стану, який здавався одночасно і глибоким сном і найяскравішою дійсністю, то побачили, що Вчитель стоїть біля них і торкається до них, щоб остаточно розбудити. Але преображений Христос, якого вони споглядали у видінні, назавше закарбувався у їхній пам’яті (Мт. 17, 1 - 8).
Але що ж бачив, що пережив сам Ісус протягом ночі, яка передувала рішучому моменту в пророцькій місії, що добігала кінця? Спершу поступове зникнення земних речей в полум’ї молитви, піднесення через сфери на крилах екстазу, потім піднесення свідомості дедалі вище, поки вона не проникла в інший світ чистої духовності і божеськості. Далеко від Нього залишилися сонця, світи, землі, вихори скорботних інкарнацій; а тут – однорідна атмосфера, флюїдична сутність, розумне світло, в цьому світлі легіони небесних сутностей утворювали рухливе склепіння, твердь тіл етеру, білих, як сніг, з котрих вихоплювалися ніжні зірниці. На блискучій хмарі, що служила для Нього підніжжям, шестеро в одягу первосвящеників підіймали в сполучених руках блискучу Чашу. То були шість Месій, які вже з’являлися на землі, сьомим має бути Він, і ця Чаша означала Жертву, яку Він повинен скласти, втілюючись у свою чергу. Під блискучою хмарою розкрилася чорна безодня: кола поколінь, вир життя і смерті, земне пекло. Сини Бога підіймають з благанням Чашу, нерухоме небо чекає. Ісус, на знак згоди, простягає хрестоподібно руки, немов бажаючи обійняти світ. Тоді Сини Бога схиляються ницьма і стовпище янголів з довгими крилами і опущеними очима підносить блискучу Чашу до світного небозводу. “Осанна!” – лунає від неба до неба у напрочуд ніжних звуках… А Він, не чуючи їх, поринає у темну безодню…
Ось що мало відбуватися у світі сутностей, в надрах Отця, де святкується містерія вічної Любові і де обертання зірок – наче легкі хвилі. Ось що Він повинен здійснити, ось для чого Він народився, ради чого досі боровся. І тоді Його знов опанувало велике рішення, повністю збагнуте в хвилини екстазу Його божеською свідомістю.
Він зважився: чашу треба випити до дна. Після екстатичного сп’яніння Він прокинувся на дні безодні, на рубежі мучеництва. Сумніви зникли, час настав, небо заговорило, земля кликала на допомогу.
Відтак, вийшовши на дорогу, Ісус поволі спустився у Йорданську долину і попрямував до Єрусалима.
