Свідчу про любов Марії

Будучи малою, я знала, що наш тато – сильний, мужній борець за Україну. І це справді так було. Він був дуже сильний, витримав усі тюремні тортури і не зламався. Нікого не зрадив, не продав, хоча й знав багато. Ставши дорослою, а особливо матір’ю, я усвідомила, якою великою людиною була наша мама. Майже завжди в усіх своїх складних життєвих ситуаціях і терпіннях я зверталася до неї. Безцінною наукою для мене були не лише її слова, бо мама за роботою не мала часу багато говорити, – наукою для мене були перш за все її життя, принципи і поведінка.

… Було це за німців. У нас тоді була ще цілою хата, була й господарка. Мама побачила здалеку, що в панському дворі біля вогнища грілися якісь люди. Довідалася, що це були німецькі полонені. А вона завжди жаліла голодних і старших людей. Тож спекла пиріг і придумала, як хоч трохи допомогти тим нещасним. Запхала цей пиріг моєму чотирнадцятирічному братові під куртку, прив’язавши на спині, і він пішов. Ходив не раз до тих полонених з маминими передачами, хоч було це не зовсім безпечно. Німці за таке могли й розстріляти. Але мама знала, що ті невідомі нещасні люди хочуть їсти, і не могла бути байдужою.

А ще пам’ятаю, як у нас переховувалися дуже поважні люди, знаю, що вони належали до високих чинів проводу ОУН. Їхні клички були в одного Нестор, а в другого Інгул. Батько казав мамі, що якщо хтось про це довідається, то нас усіх можуть розстріляти. Так, справді, адже це була боротьба – боротьба не за бізнес, не за збагачення, а нерівна боротьба за Віру і Волю народу українського. Боротьба проти комуни, яка нищила на своєму шляху все побожне, чисте, шляхетне. Мама не заперечувала батькові, годилася з тим і завжди нам говорила: “Так треба!”

Дуже багато молилася. Молилася і в праці, і в дорозі. Наприклад, вибираючи з кіпця картоплю і маючи зайняті пальці, вона придумала за кожним “Богородице Діво” ставити картоплину – і вже знала, скільки відмовила. Так мама навчала нас великої Віри, Надії і Любови до Матінки Божої (У нас не було тоді вервиць, тож ми молилися на пальцях). Казала мені: “Коли щось собі дуже просиш у Марії, зроби таку постанову: пообіцяй Їй в подяку за отриману ласку відмовити сто, чи двісті, чи п’ятдесят “Богородице Діво”. Йдучи на базар до Добромиля (а це майже 18 кілометрів), мама всю дорогу молилася, старалася іти сама, щоб ніхто не заважав молитися. На плечах несла товар, який мусово треба було продати. Всіх нас мама посилала в школу, всіх потрібно було одягти, взути, нагодувати. До того ж, від восьмого класу навчання у школі було платним. Закінчивши школу, ми всі пішли вчитися далі…

Будучи тепер, вже багато років парафіянкою Традиційної церкви Святих Верховних Апостолів Петра і Павла у Рясному, до якої доїжджаю за 70 кілометрів, думаю: ну, хіба можливо, щоб Матінка наша Небесна та мене сюди не привела?! Для мене це велика нагорода за почитання, любов і довіру до Неї – мою і мамину. Марія царює в цій церкві, живе тут разом зі Своїм Сином. Такого почитання, такого возвеличення, такого прославляння і великої любові, як тут, мені не доводилося чути і бачити ніде, в жодній церкві. Я стояла на Успення біля Гробу Матінки Божої і весь час говорила собі: “Маріє, яке щастя бути зараз тут, біля Тебе. Яка я щаслива, що Ти мене сюди привела. Як жаль, що не всі можуть бути тут, біля Твого Гробу”. Може, не можуть, а може, не хочуть… Маріє, візьми їх усіх під Свій Покров! Деякі не розуміють, чому я раз у раз пускаюся в таку далеку дорогу до нашої святині, деякі мене жаліють – це ж так тяжко…А я таке скажу: тяжко не мати Матері, не знати Її. Марія завжди, від малої дитини була в моєму серці, і це Вона привела мене сюди, до Традиційної церкви. Марія захотіла, щоб я була тут, і тому я є ТУТ!

 

… Пам’ятаю, на Різдвяні свята я сідала біля мами на стільчик, клала голову на її коліна, а вона мене гладила і розказувала… Розказувала про Вифлеєм, про народження Ісуса, про вифлеємських дітей, погублених Іродом, про все життя маленького Ісуса, Марії і Йосифа, а я слухала і ходила з ними тими дорогами. Тому ми з мамою і виживали, бо ніколи не були самі, були з Марією…

 

… Наближаються Великодні свята. Треба щось придумати, щось вислати татові в тюрму. А що придумати, що вислати?.. Мама молиться, випрошує у Господа і Марії добру людину, щоб допомогла. Дуже часто допомагали нам зовсім чужі люди, яких посилав Господь Бог. Нарешті купили пачку з фанери - готуємо татові посилку. Для нас, дітей, це грандіозна подія. Мама складає, а ми дивимося – помічники. Посилку не наповнили доверху – більше нема чого класти. Мама говорить до брата: “Біжи, Ромцю, до вуйка, хай би, може, трохи врізав, бо вже нема що класти…” Отак ми складали посилку татові…

Ми, діти “ворога народу”, захищали себе своєю поведінкою. Добре вчилися, були слухняні, поважали старших і старалися не засмучувати маму, бо вона часто говорила: “Я би не витримала цього життя, якби мала погані діти”.

… Мама прийшла одержати зароблене в колгоспі зерно (одержували один грам на трудодень). Котрийсь із наших посіпак не хотів мамі дати, придумав якийсь борг. А для нас півмішечка зерна був великий маєток. Змелене на жорнах зерно ми кидали на воду чи на молоко – і це був наш перший харч. Мама почала плакати. І тут почувся з-за її спини голос: “Отдай женщінє! Что ти дєлаєш? У нєйо же чєтвєро дєтєй”. Це був голос уповноваженого з району. Як це пояснити – не знаю. Можу твердо сказати лише одне – це сталося за молитвами нашої мами, це була Опіка Марії. Ворог підкорявся наказові Пречистої, а може, Вона сама посилала нам серед них милосердних. Це вже справа не наша, а Божа і Божого Милосердя.

А ще – мама ніколи не нарікала. Ніколи! Не проклинала навіть ворогів, і цього вчила нас. Не чули ми від неї нарікань на батька, на свою долю. Вона смиренно несла свій життєвий хрест. У ті страшні часи для нашого народу на нашій Україні було багато таких дивовижних матерів, які заради своїх дітей, заради збереження сім’ї, заради своїх обов’язків перед чоловіком приносили в жертву своє життя. Тоді це було звичайним.

Якось мама розповіла мені трагічну історію двох матерів, почуту від жінки, з якою лежала разом у лікарні. Ні прізвища, ні імени, ні місцевості, де все те діялося, не знаю. Розказує невідома жінка: “Увечері до мене на нічліг попросилася молода жінка з маленькою дитиною. Я постелила їй на підлогу соломи, дала якесь накриття. Не мала де більше постелити – мала своїх шестеро дітей. На ранок бачу – немає жінки, а лише дитя. Шукала всюди за нею, але марно. Ніде її не було. Так і не прийшла до самого вечора. Що робити? Люди радили і намовляли мене здати ту дитину в дитбудинок: мовляв, своїх ротів купа. І ніхто би мене не осудив. Але я не змогла цього зробити. Сумління не дозволило. І був у моїй душі якийсь смуток і жаль, щось мені підказувало про великий душевний біль тієї матері, що залишила цю дитину. Адже вона не викинула її, не дала замерзнути, а прагнула зберегти їй життя. Напевне, велика небезпека загрожувала їм, що вона вирішила таким чином зберегти маленькому життя.

Я подумала: якщо в мене є шість ложок і мисок, то знайдеться і сьома. Так ця дитинка залишилася у мене. А тепер усі мої діти порозліталися від мене, а цей хлопець лишився зі мною. Він любив мене більше, ніж мої діти. Він ніколи не прийшов додому, щоб чогось мені не принести: то яблучко, то цукерку. Він став моєю радістю, і я вирішила доживати свій вік при ньому”.

Дві українські матері – одна з болем мусить розлучитися зі своєю дитиною і вибирає хату, де багато дітей, бо де багато дітей – там і Бог зі Своїм благословенням. Друга, маючи по-справжньому добре, любляче серце, відчула глибокий біль тієї, що залишила їй під опіку свою дитину. Напевне, та, перша мати, випросила у Бога ласки і опіки над своєю дитиною…

Жертвенні наші матері! Що було би зі мною, з нами, чотирма дітьми, якби у нас не було такої жертовної мами? Пропали б, як сліпі кошенята. Боже мій Єдиний, Матінко Божа Милосердна, дякую Вам щохвилини, що Ви послали мені таку маму. Дякую за всіх матерів нашої рідної землі, безталанної нашої України. Матінко Божа, Заступнице наша!

Не позбав нас і сьогодні Свого святого Покрова, збережи нашу Віру, Святу Традицію і

Нашу Батьківщину. Заступися за нас, вислухай наші молитви і просьби, не допусти, щоб над нами знову запанувала гірка доля наших батьків і матерів. Хай прийде Царство Боже і Твоє!

Віддані під Покров Матері Божої ще в часи Київської Русі, ми вижили завдяки цьому. Кров наших священиків, монахів і монахинь, кров чесного народу нашого волала про Опіку над нами. Доки будемо молитися – доти будемо тривати на цій землі.

Р.S. Моя мама, Дужа Ольга, донька Фрузини і Василя, прожила довгий вік. Відійшла до нашого Небесного Отця на 88-му році життя. На 65-му році цілком осліпла від недоїдання, переживань і тяжкої роботи в колгоспі. Не скаржилася, не нарікала, а завжди казала: “На все воля Божа”. Вона разом з моїми братами і сестрою завжди робила для мене майже з нічого свято. Тому завдяки їм у найстрашніші, у найтрагічніші часи нашої історії у мене було щасливе дитинство.

Лідія ФЕДИЦЬКА-ДУЖА
с. Ралівка на Самбірщині