Чим довше живу, тим більше переконуюся в тому, як мало ми знаємо один про одного. Живемо, працюємо, вітаємося, зустрічаємося, розходимося врізнобіч. Кожен живе своїми проблемами, переживаннями, успіхами і невдачами чи глобальними подіями, які відбуваються у світі. Так мало з нас має час, щоб застановитися і заглянути в серце свого народу, його життя. Цього року на Спаса довелося мені поїхати до однієї родини в Крим. Це вихідці з Галичини. Хоча їхні діти й онуки вже зрусифіковані, але старенька мати бажала, щоб діти повінчалися, онуки прийняли Тайну Святого Хрещення, і вони згодилися виконати її волю.
Повертався з Криму потягом у загальному вагоні. Більшість людей поверталася додому з відпочинку. Люди різного віку, різної національності, релігії, мови. Моє місце було серед родини: батько, дочка і онук. Їхали вони до Тернополя, батько (особа за 50 років) сказав, що народився на Львівщині в Жовківському районі. Було приємно, що поруч “свої” люди Галичани, з якими можна по-братньому порозмовляти.
Зайшла мова про життя політичне, економічне в Україні. Кожен висловлював своє бачення, погляди, розуміння, ставлення до тієї чи іншої політичної партії. Молода жінка, а також і мама (бо поруч із нею сидів її син може мав десь близько 13 років) почала різкоо критикувати президента Ющенка, нарікати на економічну кризу, на країну. Поряд з нами звучала російська мова, не знаю, чи це були росіяни, чи російськомовні українці, але мені чомусь стало дуже боляче.
Не захищаю президента, я не є його прихильником, але це наш президент, президент моєї країни, в якій я живу. Президент – також людина, як кожен із нас, він має свої плюси і мінуси, позитивні і негативні риси, ідеальних людей на землі немає. Матеріальний добробут і процвітання країни залежать не від однієї особи, а від кожного з нас. Одна особа, навіть якщо вона є президентом, не може зробити нічого, робить команда, яку він добирає, а також кожен громадянин держави.
Щоб якось виправити ситуацію, я дуже спокійно і лагідно почав шукати те позитивне, що зробив президент для України. Для мене і, гадаю, для багатьох українців було надзвичайно важливим, що до світової громадськості було донесено правду про Голодомор 1933-1934 р. як геноцид над українським народом. Це питання на міжнародному рівні відважно підняв нинішній президент, який старався показати це жахливе людиновбивство. Страшною є смерть, але морити народ голодом, коли батьки бачать, як на їхніх очах вмирають безневинні діти, коли психологічно люди не витримують, втрачають розум, божеволіють – це набагато страшніше. Це не тільки трагедія українців, а й трагедія світового масштабу. Тут виявляється, якою страшною, жорстокою, садистською, в духовному значені диявольською була ідеологія більшовиків. Людина, вихована на засадах ленінської і марксистської ідеології, стає страшнішою, лютішою від звіра. Бо звір, взявши одну жертву і наситившись нею, інших залишає у спокої. Людина, вихована на садистській ідеології, постійно в пошуках нових безневинних жертв, для неї не існує відпочинку: навіть якщо немає більше ворогів, вона їх вишукує, ворогами для неї стають вчорашні приятелі і друзі. Це жахливо, це страшно, про це ми не маємо права забувати, щоб через певний період часу знов не появилися в світі нові Леніни, Сталіни, Берії. Про це треба пам’ятати, говорити, писати, вивчати. Тому, на мою думку, підносячи питання про геноцид над українським народом, президент Ющенко не тільки захищає історичну справедливість нашої нації, а також всієї світової спільноти.
Друге питання, яке постійно підносить наш президент (хоча, на жаль, воно не доведено до кінця) – це героїчна УПА, воїни якої боролися за незалежність Української держави.
Коли я висловив ці думки вголос, мої співрозмовники накинулися на мене, як голодний звір на здобич: “Що ви піднімаєте питання про голодомор, УПА?! Це було колись, мені і моїй дитині треба жити нині, я маю вищу освіту і мушу торгувати на базарі, для чого мені така країна…”. Ніколи не думав, що можу почути з уст корінних галичан подібні речі. Мені стало страшно: а що ж тоді говорити про зрусифікованих українців на Великій Україні??? Галичино, Галичино, галицька земле, колиско Ростиславовичів… Про Ярослава Осмомисла говорили, що він “підпер гори Угорські своїми військами” і “зачинив ворота Дунаю”. Така була славна історія Галицької землі, – і що сталося з тим запалом, з тим духом, ідеєю галицьких українців???
Де ж та слава і могутність, де ж та єдність, яка була в народі, коли брат братові подавав руку допомоги? В 1139 р. київський князь Ярополк зі своїми полками приходить на допомогу галичанам і вони розбивають польського короля Болеслава Кривоустого під Галичем в порох, аж той на чужім коні втікав з нашого краю, а галичани заспівали:
Радість, радість, Галичани,
Не загостить більше враг,
Греми, Дністре, шуми, Сяне,
Не прискаче вовком лях!
Мене мовби кип’ятком обдали, сидів, мовчав, ні про що вже не хотілося говорити, вогонь запалав у моєму серці. Не вогонь ненависті, а вогонь жалю за безталанний і нерозсудливий народ. Хотілося сказати: а хіба провідники повстанського руху, священики, які пішли в Сибір на заслання, в тюрми, були неосвіченими, темними, не мали освіти? Хіба їхні батьки, які залишилися на старості літ на вигнанні і у в’язницях, не хотіли мати щасливої і спокійної старості, хіба генерал Чупринка не мав дітей, дружини? Але кому і до кого говорити…
Сидів я мовчки, взяв вервицю в руки і молився, щоб хоч в такий спосіб заспокоїтися. Спостерігаю далі за родиною, яка їде зі мною. Мама бере в руки карти, розкладає і до пізнього вечора тато, дочка й онук грають в карти. Прийшлося лягати спати – хоч би хтось один осінив себе знаком святого хреста, жоден. Зранку всі встали і знову за карти. А де ж подяка Господу Богу за щасливу ніч, де ранішня молитва, щоб Бог день новий благословив?! Навіть ніхто хреста на собі не поклав. Про що можемо говорити, якщо дитина росте, а сім’я живе без Бога. З цього треба і починати: там де переважає дух матеріалізму, там ніколи не будуть пошановані цінності національні і духовні, для таких людей гроші – і Бог, і Батьківщина, вони можуть навіть міняти рідних батьків, чоловіка чи дружину і рідних дітей. Через ті нещасні заробітки скільки людей забуло про все – про дім, родину, батьків, матеріальні цінності взяли гору над цінностями духовними, моральними і національними.
Звичайно, прикро, коли людина переживає різного роду неприємні зустрічі чи спілкування. Проте це не повинно нас знеохотити чи вкинути в байдужість: мовляв, у нашому народі усе вже втрачено. Ні, навпаки, такі сумні реалії нашого сьогодення мають змобілізувати нас усіх. Тим, слабодухим або зматеріалізованим співвітчизникам, для яких не мають жодного значення слова “Бог”, “Україна”, “народ”, “нація”, “жертвенна праця в ім’я Бога, Церкви і свого народу”, “історія народу”, “визвольна боротьба” мусимо показати, що не тільки матеріальними благами маємо жити, що є ще інші духовні, національні цінності, які мають бути найдорожчим для кожного українця.
А ось враження від спілкування з сестрами Анною і Марією Гірними, які походять із села Якимова Камянко-Бузького району Львівської області, а зараз мешкають у Львові, Рясне-1. Анна Гірна народилася 1926 р., а її сестра Марія – 1928 р. в сім’ї Миколая і Катерини Гірних. Дівчата любили своїх батьків, почувалися щасливими, мали безтурботне і спокійне дитинство. Здавалося, що так завжди буде. Батько тішився своїми дочками тому важко працював, щоб його дітям було добре, а крім того, занав, що як діти виростуть, треба буде їх звінувати, а найціннішим віном було поле, тож батько заздалегідь думав про майбутнє своїх дівчат. У народі кажуть: людина планує, а Господь керує. Так сталося і в цій родині. Коли Анні було 7 років, а Марії 5, батько важко захворів і Господь покликав його до себе. Мама Катерина залишилася вдовою з двома дочками. Важко було – забракло чоловічих рук у родині. Мама з дітьми мусіли виконувати свою і чоловічу працю. Але того, хто уповає на Всевишнього, Господь ніколи не опускає. Єдиною надією і опорою для родини стала жива віра і надія на Господа Бога і Пресвяту Богородицю.
Релігія на цей час відігравала важливу роль в житті українського народу в Галичині. Церква, школа і читальня “Просвіта” були осередками, які гуртували всіх мешканців села. Так минало і життя мешканців села Якимів. З приємністю і вдячним словом згадують сестри про своїх душпастирів – світлої памяті о. Юрія Малого і о. Стефана Цибрана. Храм Божий був посвячений на честь Йоана Предтечі, відпуст обходили 20 січня. Село було надзвичайно співуче, діяв гарний церковний хор. Люди пам’ятали про церкву і молитву. У травні збиралися на спільні богослужіння на честь Матері Божої, які в нас називали маївками, в червні на молебень до Найсвятішого Ісусового Серця.
В урочистий спосіб обходили церковні свята. Таким пам’ятним святом для кожної дитини є день Святого Отця Миколая. Дітвора ставила декламацію і старалася виступити якнайкраще, бо очікувала на подарунки. Отець Юрій ніколи не забував про дітей, сам за свої гроші куппував презенти і дарував їм. Навіть коли його перевели на іншу парафію, він поштою вислав на день Отця Миколая дітям подарунки.
Звичайно радісним часом було наближення Різдвяних свят. Молодь села збиралася по домівках, проводили репетиції, щоб гарно заколядувати, хлопці ставили вертеп. На другий день свят, на Йосифа і Марії, селом лунав гомін колядок, – то йшли старші і діти від хати до хати нести радісну новину про Різдво Божого Сина. На третій день свят збиралися до отця Стефана Цибрана, щоб його привітати з іменинами. На Новий Рік ішли засівати і складати побажання одні одним. На Йорданські свята воду ішли святити на став, а після свят священик відвідував своїх вірних і благословляв помешкання і господарку.
Отець Малий, крім уроку релігії, який був обов’язковим у школі, також провадив катехизу в неділю перед вечірнім Богослужінням. Особливо старався, щоб діти мали добре виховання, а також давав різні науки батькам: як мають правильно виховувати своїх дітей. Отець Юрій не був одружений, тому всю любов серця передав дітям своєї парафії.
Перед війною отця Юрія перевели на іншу парафію, а до села дали отця Стефана Цибрана. Він теж був неодружений, з ним приїхали його батьки і дві сестри. Отець Стефан народився 1910 року в селі Демидові на Ходорівщині. Це була людина високоосвічена, добра, дуже відповідальна і воднораз строга. Парафію тримав у порядку і в дисципліні. Якщо до нього дійшла якась вістка, що хтось себе не так повів, хтось скривдив батька чи матір, або почув про моральне падіння, то в неділю відразу виголошував прізвище цієї особи, ганьбив і старався пояснити, усвідомити людей, молодь – чому так не можна поступати. Отець Цибран був не тільки священиком, але й головою “Просвіти”, ревним катехитом і організатором, добре знав історію і хотів це передати своїм парафіянам.
Молодь збирав біля себе, викладав їм історію, розказував про останні події в світі, організовував релігійні і національні свята. Парафіяни збиралися і спільно святкували День матері, День героїв під Крутами. Збирав своїх парафіян щонеділі після вечірнього Богослужіння, і обговорювали різні теми. Звичайно, в ті часи люди не мали багато інформації, що відбувається в світі чи на Україні, не всі вміли читати, не було такого доступу до преси, як сьогодні, тому духовну і просвітницьку роботу виконували священики.
Одного разу отець прийшов додому до Гірних і в розмові з мамою, показуючи на старшу дочку Анну, сказав: “Катерино, вважай, щоб ця дитина не пропала”. Тобто ця дитина має здібності, посилай її на науку. Священик дбав і розумів, що народові потрібні виховані і розумні діти.
Особливу роль відігравала в селі школа. В Якимові всі мешканці були українцями і одна юдейська родина. Директором школи був Михайло Жук. Людина ідейна, добрий християнин, ревний патріот свого народу. Добре розумів, в якій ситуації перебуває українська нація, тому велику увагу приділяв вихованню молодого покоління. В нього вдома було радіо, він часто запрошував молодь до себе, щоб слухала радіо і цікавилася життям у краю і у світі, любив спілкуватися на різні теми і провадити дискусії. Розповідав дітям і молоді про славних Січових Стрільців, Українську Галицьку Армію, виховував у них патріотичний дух і свідомість, любов до Батьківщини.
В селі підпільно діяла організація українських націоналістів (ОУН). Пригадують сестри, як одного разу прийшла до них тітка Парасковія Томків і була вельми стривожена за свого чоловіка Василя, розповідала їхній мамі Катерині, що постійно її чоловік виходить на горище, ховає якісь папери, одні віддає, інші приносить, приходять якісь хлопці, говорять про політичні справи… Як довідається польський жандарм, то заарештує його і як вона дасть собі раду в тому житті…
Дух батьків також переймали і діти. Згадує п. Анна, як в час національних польських свят (наприклад, День Конституції третього травня), в школі треба було співати гімн Польської держави. Звичайно, гімн співається стоячи, Анна і Кук Володимир під час гімну не встали, сиділи за лавою. Це був свого роду дитячий протест: ми, українці, і в українській школі, і на своїй землі – чому маємо співати гімн чужої держави? Така було свідомість, яку закладала і виховувала школа, Церква і, звичайно, батьки.
Прийшло страшне лихоліття – Друга світова війна. 17 вересня 1939 року, коли польська армія була розбита німцями, радянські війська перейшли польсько-радянський кордон на території Західної України. Наприкінці жовтня 1939 року Народні Збори прийняли Декларацію про возз’єднання Західної України з Радянською Україною у складі СРСР. Багато людей були обдурені і далися на більшовицьку пропаганду, але в скорому часі пізнали, який “солодкий комуністичний рай”.
Жертвою більшовицького режиму ставали священики, діячі політичних партій, громадських організацій, власники підприємств, багатші селяни. З 1939 по 1941 рр. тільки в тюрмах “визволеної” Галичини було замучено 50 тисяч політв’язнів, а з її території депортовано понад мільйон жителів.
ОУН розглядала війну між Німеччиною та СРСР як можливість відновлення Української держави. 30 червня 1941 року в зайнятому німцями Львові Ярослав Стецько проголошує Акт відновлення Української держави.
(далі буде)
