(До 20-ї річниці виходу Церкви з підпілля)
Саме греко-католицькі священики на переломі XVIII і XIX ст. започаткували так зване “Галицьке Відродження”. Осередками духовного і національного відродження народу на сході став монастир оо. Василіян у Почаєві, а на Заході – владичний престіл у Перемишлі. В Почаєві о. Юліан Добриловський (1766-1825) першим почав писати “простим” стилем і в 1794 р. видав у почаївській друкарні “Науки Парохіяльні”, що розходилися по всій Галичині. У Перемишлі велику діяльність розгорнув Холмсько-Белзький єпископ Максим Рило ЧСВВ, який перебував на єпископському престолі в 1781–1793 рр. Хоча українці належали до Католицької Церкви, проте римо-католицькі священики і єпископи вважали себе вищими і мали більші привілеї, ніж уніатське духовенство. Звичайно, це було несправедливо і образливо як для духовенства, так і для вірних. Величезну роль у національному житті українців відіграли на цей час перемиські професори уніатської духовної семінарії священики, лемки за походженням о. Яків Лапчинський та о. Ігнатій Вільшинський, які у “Кольоквіюмі” який відбувся дня 1 липня р. Божого 1783 з цісарем Йосифом ІІ (1780-1800) у Перемишлі домагалися рівних прав Греко-Католицької Церкви з Римо-Католицькою в Галичині, і від цього часу розпочинається новий напрям у житті Церкви і народу в Австрійській імперії. Перемишль знову стає центром пробудження духовного і національного життя. До цього особливо причинилися єпископ Іван Снігурський, що був на владичному престолі від 1818 до 1847 р., і крилошанин о. Іван Могильницький (1777-1831), який створив у 1818 р. в Перемишлі “Дяко-учительський Інститут”, а цісар затвердив його. З цього інституту вийшли не тільки грамотні дяки, а також вчителі парафіяльних шкіл, які багато спричинилися для усунення неграмотності в українському народі. Інститут проіснував до аж до Другої світової війни. Добру славу мав інститут, це була найкраща дяківська школа в Галичині. Про людей, які закінчили дяківську школу в Перемишлі, говорили: “Це іспитований дяк з Перемиського інституту”, – це вже щось означало. То не тільки були дяки, які вміли співати, а насамперед люди глибокої віри, культури і виховання. В часах підпілля часом дяки самі відправляли богослужіння і підтримували Католицьку віру в народі. Виховували своїх дітей в любові до Бога Церкви і свого народу.
З великою повагою згадує про свого батька, іспитованого дяка Петра Марковича п. Ліда Белюх – довголітня дитяча лікарка в Рясному і Кам’янці. Петро Маркович народився 1905 р. в селі Нова Весь Горлицького повіту (воєводство Новий Сонч на Лемківщині). Походив з бідної селянської родини Григорія і Єфросинії Маркович. Батьки мали трьох дітей: синів Петра, Івана і дочку Стефанію. Життя було дуже важке, не було де заробити грошей на прожиток, тому батько вирушив шукати праці в далекій Америці, з якої вже не повернувся на рідну Лемківщину. Іван і Стефанія були шевцями. Священик помітив неабиякі вокальні здібності Петра, тож посилає його до інституту в Перемишль. Хлопець закінчує дяківський інститут, і на початку 1925 р. його направляють на вакантне місце в парафію Преображення Господнє с. Монастирець (повіт Лісько біля Сянока). Там у кінці 1925 р. він одружується з Анною Совірко. Парохом був о. Йосиф Добрянський, неодружений священик.
Молодий енергійний дяк жив церквою, любив дім Божий, церковний спів, порядок і дисципліну. Береться за нелегку, але таку потрібну працю – духовне і національне відродження рідної Лемківщини. Організовує церковний хор, дбає про красу церковного співу. В цьому часі о. Йосифа Добрянського переводять на парафію до села Постолова. В Монастирець приходить новий парох о. Олександр Стиранка який також походив з Лемківщини, був одружений і мав двох синів – Ярослава і Юрія. Дяк і священик дуже скоро знайшли спільну мову, бо мали одну мету – духовне і національне відродження Лемківщини.
Отець Стиранка дуже добре розуміє, що потрібна духовна віднова лемківського села, адже часто на Лемківщині процвітало москвофільство і дуже старалися агітатори за православіє. Такою відновою парафії стали тижневі місії, які організував о. Стирка 1934 року. До села з’їхалося багато священиків з навколишніх сіл. Вони жили по родинах і цілий тиждень працювали з молоддю, дітьми, старшим поколінням. Церква була відкрита день і ніч, постійно відбувалися богослужіння, адорація Найсвятіших Тайн. Священики голосили Слово Боже місійні науки. Люди сходилися з навколишніх околиць, надворі було тепло, тож вірні спали в засіках або місцеві розбирали їх по хатах. Це була надзвичайна духовна подія, яка в майбутньому дала величезні плоди. На закінчення місій прибув блаженний єпископ Йосафат Коциловський, також родовитий лемко, який утвердив серця своїх земляків у Католицькій вірі. Місії закінчилися 16 липня 1934 року.
Весь український народ, де б він не жив, у тих часах терпів від алкоголізму. Практично в кожному селі була корчма, де українські селяни пропивали свої господарки, землю, свій доробок. Також і в Монастирці була корчма, яку провадив жид Мошко Лейба. Там спивався народ, там пропивали свій доробок, там чинилося велике зло і беззаконня. Священик і дяк дуже добре розуміли: доки буде корчма в селі, доти будуть сльози на очах матерів, дружин, дітей. Треба було щось робити… Почали працювати над свідомістю окремих селян. А найбільше духовні святі місії спричинилися до духовного пробудження народу. В короткому часі були відповідні плоди. Народ зібрався і виявив бунт та загальне незадоволення з того, що в селі процвітає корчма, вигнали Мошка, сказавши, що не потребують його послуг.
У 1935 році забрали корчму, зробили ремонт і з цього будинку зробили читальну “Просвіту” і “Народний кооператив”. Петро Маркович працював у цьому кооперативі продавцем. Коли знайшлося місце на українську читальню, тоді дяк Петро організовує національний хор при “Просвіті”. Священик із дяком організовують релігійні свята: на святого Отця Миколая, а між Миколаєм та Різдвом ставлять спеціальну виставу Різдвяного змісту. В урочистий спосіб обходять день Матері. Священик організовує різні лекції для господарів, дітей, молоді, жінок. Люди поспішають уже не до корчми, а до читальні. Пані Ліда, яка також брала участь у різних виступах, згадує, що читальня ніколи не пустувала, завжди ще бракувало місця. Якщо було тепло, то відкривали вікна і двері і люди слухали чи дивилися виступ знадвору. Священик організував різні гуртки: драматичний, танцювальний, гурток дитячої самодіяльності, хоровий. Їздили по селах, а на зібрані кошти а них купували книжки.
Священик дуже переживав і дбав про майбутнє українського народу – молодь. Батьки не мали часу та й не могли дати дітям відповідної освіти, виховання, культури. Тоді священик на літні вакації запрошував вчителів і вихователів з Перемишля, які протягом двох літніх місяців виховували українську дітвору. Батьки з сіл Монастирця і Лукавиця радо давали дітей до захоронки на літо, бо бачили, що їх діти на очах міняються. Деякі батьки приходили і готували обіди, інші приносили продукти, так що в майбутньому такі літні вакації стали традицією для парафії.
Особливу увагу родина Марковичів приділяла вихованню дітей. В родині був порядок і дисципліна. На першому місці було християнське виховання. Щоденна ранішня і вечірня молитва була обов’язковою – це контролювали мама і бабця. Виховували також дотримування Заповідей Божих які діти знали і мали їх дотримуватися. Рано, йдучи до школи, спершу мали прийти до старших, тата, мами чи бабці, і поцілувати руку і попросити благословення. Навіть коли батька вже не було вдома, був на праці, то діти дорогою до школи заходили до нього до кооперативи, щоб попросили благословення. Діти мали також батькам допомагати по господарству і на городі, а також в неділі і свята брати участь у Службі Божій.
Отець прищеплював своїм парафіянам любов до Пречистої Діви Марії. Незабутні богослужіння у травні на честь Матері Божої – Цариці Мая, так звані маївки. Майськими вечорами до храму Божого ішли, як у неділю і свята. Престіл Пресвятої Богородиці був вистелений квітами. Квіти збирали і ставили дівчата, а також молоді жінки. Квіти були не тільки на престолі, а також з квітів зробили “коридор”, по якому ішов священик до престолу на відправу. Щодня в святині лунали майські богослужіння: Молебень до Матері Божої, Суплікація і марійські пісні, священик мав проповідь про життя і чесноти Матері Божої.
В особливий спосіб обходили Йорданські свята. Процесія ішла на Сян. Практично виходило все село, хіба немічні і грудні діти сиділи в хаті. З льоду вирізували хрест, прикрашали його. До греко-католицької процесії приєднувалися римо-католики поляки і приходила процесія з Ліска.
Священик, дяк, а також провід “Просвіти” дбали про освіту молодих юнаків. Якщо молода людина мала здібності до науки, то старалися її відпроваджувати до Перемишля в гімназію і по можливості оплачувати її науку. Коли гімназисти приїжджали в село – то була велика радість. Вона працювали і спілкувалися з молодими хлопцями і дівчатами, розповідали їм про життя в місті науку, заохочували до культурного життя. Звичайно, що їх поведінка, мова були вже відмінними від їхніх ровесників, які не вчилися в гімназії. І тому для молодого покоління було дуже приємно спілкуватися зі своїми ровесниками, вони завжди щось брали для себе нового, цікавого. Ліда Белюх згадує про одного гімназиста Ореста Грабика, 1924 року народження. Він був надзвичайно обдарованою дитиною, навчався в гімназії, мав чудовий голос. Як приїздив на вакації, виходив на хори, і батько давав йому читати “Апостола”, то всі дуже уважно слухали його спів. Коли покликала Батьківщина, юнак пішов визволяти рідний край, вступив у дивізію “Галичана”.
За таку жертвенну духовну і національну працю о. Олександра Стиранку заарештувала польська влада і 1938 р. ув’язнила його в Картузькій Березі. На початок Другої світової війни, коли в Галичину прийшли більшовики, село Монастирець опинилося під більшовиками, а за Сяном були німці. Під час ув’язнення о. Стиранки парафію обслуговував священик із Бельгії, редемпторист Ван де Мальє. Після виходу з підпілля о. Олександр із родиною повернувся в село і продовжував нелегку душпастирську працю у воєнному часі. Село лежало між двома горами, посередині протікала річка, місцевість була сприятлива для повстанського руху. Священик всіляко старався допомагати українським повстанцям як матеріально, так і духовно. Жінки плели светра, шкарпетки, приносили речі чи продукти до дяка, а він знав, кому дати і де віднести в ліс. Дяк Петро часто сам ходив по людях і просив о ту чи іншу поміч, яка була потрібна повстанцям.
Старший син священика Ярослав Стиранка вступив у дивізію “Галичина” і загинув під Бродами. Сам священик о. Олександр вступив капеланом в УПА і також загинув. Жінка померла на Лемківщині, а доля молодшого сина невідома. Так родина о. Олександра Стиранки принесла себе в жертву за Бога, Церкву і народ.
Село залишилося без священика, воєнна розруха, плач і ридання в цілому краю. Дяк Маркович провадить всі богослужіння, наскільки це йому позволяли церковні канони. Народ збирається разом на спільну молитву, щоб випросити в Господа Бога кращої долі для себе і рідного краю. Двічі арештовували дяка Петра в 1945 році поляки за сина Левка, який пішов в українську партизанку. Били, допитували, знущалися… І завжди те саме питання: де є син, але батько нічого не сказав…
23 березня 1946 року мешканців села Монастирець і Лукавиці вивезли. Люди не мали можливості щось взяти із собою, а крім того, їм і не давали, говорячи, що там, в Радянській Україні, є все: і картопля, і сіно для худоби, нічого не треба брати, але це була тільки більшовицька пропаганда. Потяг приїхав до Заліщиків, люди вийшли з вагонів. Зустріла їх особа з району і назвала села, звідки виселили поляків і де можна зайняти вільні помешкання. Чоловіки розійшлися по селах, а жінки з дітьми поставили собі шатра і так під голим небом чекали два тижні. Діти і жінки сиділи голодні…
Дяк Маркович вибрав село Винятинці за 22 кілометри від районного центру. Можна сказати, що село було “глухе і забите”, але він хотів спокійного життя, подалі від людей. До того села ще раніше приїхав о. Володимир Дубляниця з Перемишля, вони зналися з дяком Петром, і так почалося нове життя в Радянській Україні. Життя проходило в страху. Батьки переживали за сина Левка, якого засудили на 10 років за зв’язок із бандерівцями. Звичайно, нікому не признавалися в селі, що мають сина-політв’язня, який відбував покарання.
Дяк Петро і тут не сидів, склавши руки, незважаючи на те, що багато пережив у своєму житті. Організував хор, працював з людьми, заохочував до молитви, церковного співу. Люди горнулися до храму Божого. Священик Дубляниця був нежонатий, відправляв по-греко-католицьки. Недалеко села був яр, де, за свідченням людей, було об’явлення Матері Божої, і на цю пам’ятку поставили каплицю. У першу неділю після свята Верховних Апостолів Петра і Павла був відпуст, на який збиралися тисячі народу з навколишніх сіл. Понад десять осіб сиділи і записували на богослужіння. Просили відправити Святу Літургію, молебень чи акафіст, парастас за усопших. Люди приходили зі сльозами на очах і вірили в Божу поміч і опіку Пресвятої Богородиці. Коли питали, за кого молитися – живих чи померлих, багато, людей знизували плечима, бо не знали, що відповісти, адже не мали відомостей про своїх рідних …
Люди приносили до каплички різні жертви: вишивані рушники, шалянові хустки і багато інших речей. Хоч часи були важкі – голод і холод, але люди були виховані наскільки богобоязливо, що ніхто не посмів взяти ту чи іншу річ для себе, чи продати, щоб мати гроші навіть на харчі.
У 1970 роках помирає о. Володимир Дубляниця, церкву в селі закривають. Дяк Маркевич разом з людьми відправляють богослужіння біля каплиці, збираються на спільні молитви за живих і усопших і вимолюють у Господа Бога кращої долі для народу. Так із 1946 по 1978 рік іспитований дяк, який закінчив дяківську школу в Перемишлі, працював для прослави Господа Бога тут, на землі. Господь Бог покликав його душу до вічності 1985 року, похований у Надвірній, де проживає його молодша дочка Іванна Маркович.
Коли родина приїхала на похорон своєї тети Грабик Тереси у 1993 році, то обступили їх хористи, яких організовував і в часах комунізму разом з ними прославляв Господа Бога і Пречисту Діву Марію. З вдячністю згадували свого дяка Петра Маркевича, кажуть, що донині в їхній церкві лунає спів і церковні пісні, яких їх навчив покійний дяк. Дяк Петро мав найкращі спомини про дяківський інститут. Науку, отриману в цьому духовному навчальному закладі, передав багатьом людям. Навчав любити Господа Бога і Матір Божу, а також передавав іншим цю любов до Бога прикладом свого релігійного життя.
Маємо бути вдячними і молитися за єпископів і священиків, які так старалися пробудити український народ з духовного сну. Це була важка праця, яка зазнавала багато перешкод з боку польської держави, а навіть і духовних осіб римо-католицької Церкви, які не дуже бажали, аби бачити щоб українці мали відповідний рівень в освіті і культурі. Хай ніколи не зітруться з пам’яті народу ці героїчні подвиги минулих поколінь.
Українські школи практично не мали жодних підручників народною мовою. Не було також підручників до навчання уроків релігії. Так, о. Могильницький за дорученням єпископа Левицького 1816 р. заснував перше в Галичині видавниче товариство, уклав і видав перший в Галичині “Букварець” 1815 р. видавав і писав перші популярні книжечки , а також перший катехизм для народних шкіл “Наука Християнська”. Владика Левицький окремим пастирським листом доручив вживати цього катехизму рідною мовою до навчання релігії, який був розісланий до всіх церков Перемиської єпархії. Сам єпископ Левицький уклав і видав друком катехитичні науки для дітей. Також о. Могильницький організував товариство священиків, які мали видавати релігійні книжки і часописи для поширення правд віри й моралі серед народу. Таким чином, перемиська земля стає колискою духовного і національного пробудження.
У Львові в цьому часі звершується галицьке літературне відродження, пов’язане з особою греко-католицького священика о. Маркіяна Шашкевича(1811-1843) та ним зредагованою і в 1837р виданою книжкою “Русалка Дністрова”. Отець Маркіян перший перекладає на живу українську мову Святе Євангеліє від Матея та Йоана і перший в 1836 р. виголошує проповідь народною мовою у соборі св. Юрія у Львові. Його серце палає великою християнською любов’ю і патріотизмом до української землі. Він має великий вплив серед студентської молоді, нагадуючи, що “Ти – не неволі син!”, закликає народ взятися стати до боротьби за історичну незалежність держави:
Гей, хто русин, за ратище,
В кріпкі руки меч ясний,
Шпарка стріла най засвище,
Гордий ляше, день не твій!
Не один ти город красний
Лютим мечем розметав,
Руки не один нещасний
По родині заломав.
Нині щезла пуста слава,
Скверний розвіявсь вінець…
Практично всім життям духовним, патріотичним, національним і культурним на цей час провадили греко-католицькі священики. Немає такої ділянки, де б не брали участі священики. У 1848 році був заснований перший австрійський парламент. До нього галицькі українці вибрали 35 послів, серед яких 23 селян, 8 священиків і 4 світських представників інтелігенції. В цей час українцям велося дуже добре, але, на жаль, мало було священиків. Особливу роль відіграв о. Григорій Шашкевич, парох Угринова, біля Івано-Франківська. Він був не тільки добрим проповідником, людиною глибокої віри, а й добре розумів і мав орієнтацію в політиці того часу. Він звернув на себе загальну увагу, і тому йому дають високе становище в міністерстві освіти у Відні – шефа департаменту для народного і середнього шкільництва в Галичині. До нього належала також і справа контролю та цензури всіх шкільних підручників для галицьких середніх і початкових шкіл. На цьому становищі о. Григорій Шашкевич пропрацював від 1849 до 1860 рр.
У 1848 р. виходить книжка “Слово Перестороги” о. Василя Подолинського, політичного ідеолога новітнього українства. Цього ж 1848 року о. Лев Трещаківський подав ініціативу про будівництво “Народного Дому” у Львові.
Не можна оминути о. професора Омеляна Огоновського. Це була людина глибокої віри і великий український патріот. Він був правдивим ученим-мовознавцем, дослідником і першим істориком українського письменства, який залишив після себе величезний скарб – чотиритомну “Історію української літератури”, не лише старої, але й нової та тодішньої, найновішої.
(Далі буде)
