Коли у Львові 30 червня 1941 року був проголошений Акт відновлення Української держави Ярославом Стецьком, це стало великою подією, а разом з тим і надією для багатьох українців, що настав час будувати, жити, працювати для своєї незалежної Української держави. Свідоме населення Галичини розуміло, що не можна сидіти, склавши руки, а слід братися до боротьби.
Молоді чоловіки, юнаки, виховані в патріотичному дусі, в любові до Бога, Церкви і свого народу, розуміли, що Мати-Батьківщина, яка стікає кров’ю, кличе їх на захист. Одні пішли в дивізію “Галичина”, інші чекали свого часу, і коли 1942 року організувалася Українська Повстанська Армія, молоді чоловіки і юнаки влилися в її ряди. Директор школи в Якимові Михайло Жук, великий патріот і ідейна людина, пішов служити в дивізію. З ним також до лав дивізійників долучився Володимир Кук, який до того навчався в духовній семінарії, але коли постала українська армія, втік з дивізії “Галичина” і пішов в УПА. У селі було вбито 22 повстанці і арештовано 28.
Трагічна доля чекала на мешканців Якимова. Як більшовики, так і поляки не могли їм простити їхньої відданості і жертвенної боротьби за самостійну Україну. 15 серпня 1944 року енкаведисти і місцеві поляки-шовіністи з сусіднього села Колодного оточили село і підпалили його. Уціліла третя частина осель, все інше згоріло. У полум’ї загинули також і окремі люди, бо боялися виходити зі своїх помешкань, щоб не потрапити до рук більшовиків або поляків – воліли вмерти у вогні.
Почалася справжня Голгофта для мешканців села. Про долю деяких родин згадують сестри Анна і Марія Нагірні. Жертвою більшовицького терору стала родина Куків. Володимир Кук був воїном УПА, його рідний брат і господарка згоріли під час більшовицької акції. Під кінець війни сотенний наказав жонатим повертатися до своїх родин, інші залишилися боротися за волю України.
1946 року Володимир Кук прийшов до свого двоюрідного брата Андрія Возного разом з іще одним двоюрідним братом Андрієм Куком. Ночували в стодолі на сіні. НКВД зробило знову облаву на село. Андрій Возний і Андрій Кук були спалені в стодолі, а Володимирові пощастило втекти. Маючи добрий військовий вишкіл, він, за свідченням очевидців цієї події, втікаючи, відстрілювався і “скакав по хатах”. Та все ж не вдалося Володимирові зберегти своє життя – його застрелили. Радянський полковник, який керував цією операцією, сказав: “Он действительно геройски сражался, похороните его, как героя”. Офіцер від’їхав, тоді радянські солдати порубали на куски тіло загиблого Володимира Кука, адже, відстрілюючись, він поклав кілька більшовиків, тож вони йому, вже померлому, бажали помститися за своїх товаришів. Батьків Володимира Кука в 1947 році виселили в Сибір.
Сестри Гірні з Якимова пам’ятають ще один героїчний подвиг повстанця Михайла Кріля, 1926 року народження. Енкаведисти вишукували по лісах криївки, схрони, які мала УПА. 1946 року навесні надибали криївку, в якій перебувало чотири повстанці. Вояки бачили, що їм не під силу відбити атаки НКВД, набої у них закінчувалися, тому, щоб не потрапити до рук ворогів, вони застрелили себе. У Михайла відмовила зброя, його захопили в полон. За допомогою тактики залякування, психологічного терору більшовики прагнули змусити населення видавати повстанців або принаймні продемонструвати, що чекає всіх непокірних їхній владі. Напівживого Михайла, відливаючи водою, допитували, примушуючи, щоб він видав своїх товаришів-повстанців. Він героїчно мовчав, не видавши нікого. Його рідна мама, причаївшись у стодолі родини Гірних, через шпарку дивилася на тортури свого сина. Як тільки витримало тоді її материнське серце?! Побачивши, що від Михайла вони нічого не доб’ються, енкаведисти поклали його на віз і повезли до району. Не доїхав повстанець до району… В дорозі помер… Невідомо, де викинули його і що зробили з тілом… Родина Кріль після смерті Михайла переховувалася по людях, але уникнути рук катів їй не вдалося. Батьки, брат і сестра Михайла Кріля були виселені в Сибір.
Трагічна доля спіткала родину Тарапатів. Подружжя Іван і Ксеня мало трьох синів – Василя, Михайла і Йосифа. Йосиф навчався в духовній семінарії, а Василь і Михайло пішли в УПА. Михайло загинув під Кам’янкою. Василь перебував у криївці в сусідньому селі Соколів, там у церкві чи на церковному подвірї і був убитий. Йосиф, будучи семінаристом, на поклик Батьківщини пішов у повстанці, щоб боротися за свободу Церкви і народу. Був убитий в Карпатах. Мати знала тільки про смерть Василя, про долю двох інших її дітей ніхто з людей не наважився сказати їй правду. Мама виглядала своїх синів-соколів, розпитувала в людей, чи вони чогось про них не чули. Жила надією, що одного дня вони прийдуть до неї, і вона огорне їх любов’ю свого материнського серця… Не настав цей день для родини Тарапатів тут, на землі, не побачили заплакані материнські очі своїх синів-соколів, ніхто не звільнив її серця від болю і страждання… Натомість чекала цю родину, як і багато інших українських родин, важка дорога в Сибір, звідки вони вже ніколи не повернуться на свою Батьківщину, за яку їхні діти віддали своє юне життя, – їх тіла скриє Сибірська земля…
Катерина Форись мала одного сина Михайла, 1921 року народження. Можна тільки уявити, як любила ця мама свого сина-одинака! Всю любов свого серця, всю материнську ласку і опіку віддавала вона для нього. Він – одинак, любляча, плекана, колисана дитина. Надія і опіка в старості, підтримка в хворобі, єдиний годувальник. Він мав закрити своєю рукою мамі очі, коли Господь покличе її до вічності, і відпровадити в дорогу на цвинтар. Але так не сталося. Михайло мав одружуватися, будувати своє родинне гніздо. Не міг бути байдужим і легковажним до справи рідного народу, не міг свої особисті інтереси поставити вище за справи нації. Мати-Батьківщина покликала його. Тож полишивши рідну матір і кохану дівчину, Михайло пішов у повстанці. 1945 року героїчно загинув, віддавши своє зовсім юне життя за Бога, Церкву і народ. А мама не могла допустити думки, що її синочка Михайла немає серед живих… Він, мабуть, десь переховується з іншими повстанцями в лісі, можливо, перейшов кордон і живе десь там, на чужині, далеко за океаном, може, змінив прізвище… Ніхто не наважився матері сказати правду, хоча всі в селі знали долю повстанця Михайла Форися. Кожен боявся сповістити їй трагічну звістку – чи перенесе це серце матері? Не було біля неї її єдиного рідного синочка в часі хвороби і старості, не було в годині смерті, не закрив він своєю рукою материнські очі… Але хто знає… Можливо, в годині смерті Милостивий Господь дозволив, щоб душа сина була біля вмираючої матері…
Тепло і зі словами вдячності згадують сестри Гірні про свого сусіда Стефана Кука, 1922 року народження. Коли мама Катерина залишилася вдовою у молодому віці з двома дітьми-сиротами, він для їхньої сім’ї не раз ставав у пригоді в різних господарських справах. Навіть не треба було його просити: бачачи, що жінка рубає дрова, він мовчки брав сокиру від неї і мовчки продовжував цю важку для неї роботу. Іншим разом сам запитував: чи треба в чомусь допомогти. Був дуже чуйний, милосердний, мав добре серце і душу. Пішов в українську партизанку, щоб боротися за самостійну Україну. Одного разу Стефана спіймали «яструбки», страшенно били, катували, багнетом проколювали ноги, щоб видав своїх товаришів. Проте хлопець був витривалий, сильний і мав таку силу волі, що його ніхто не міг здолати. Найбільші фізичні терпіння не зламали його. Нічого від нього не вивідавши, дали йому спокій в надії, що він залишиться в селі і буде співпрацювати з ними. Повстанець, звичайно, довго не затримався у селі і знову повернувся до своїх – у ліс.
Стефан мав одружуватися з Парасковією Антонів, дівчиною-сиротою. Вже відбулися заручини в церкві, вже оголосили оповіді, молода пара мріяла про щасливе родинне життя, але реальність була жорстокою. В 1945 році Стефана спіймали вдруге і засудили на 25 років суворого режиму. Покарання відбував у Воркуті.
Там хлопця спіткала страшна доля. Одного разу, коли його разом з іншими в’язнями вели на роботу, Стефанові вдалося розірвати собі кайдани на руках. Це помітив наглядач, який тут же вистрелив у нього і вбив на місці. Стефанова дівчина Парасковія Антонів чекала і жила надією, що її наречений повернеться з каторги, і вони одружаться. Часто розпитувала людей, які поверталися з Сибіру, чи не знають про долю її нареченого, але ніхто нічого не знав. Пізніше, довідавшись правду, що її Стефана вже немає серед живих, вона вийшла заміж за вдівця.
Стефан Кук мав сестру Марію, яка також була в українській партизанці. За співпрацю з українськими партизанами дівчина сиділа у в’язниці у Львові, а відтак була засуджена на 10 років заслання до Казахстану. Після закінчення терміну покарання оселилася в Казахстані в спецпоселенні Петропавловськ, там і вийшла заміж за політв’язня Василя, який походив з Івано-Франківської області. Мама Анна була заслана 1947 році в Кемеровську область у місто Прокоп’євськ. Ось так одна родина була розділена, розсіяна: син в одній в’язниці, мама на засланні, дочка в іншій тюрмі. Не знають одні про одних нічого… Які то були душевні переживання і тривоги! Після звільнення Марія віднайшла свою маму Анну, яку забрала до себе в Казахстан. Там, на чужій землі, довелося українській жінці і закінчити свою життєву мандрівку. Знаючи про долю рідного брата Стефана, Марія боялася розповісти про це матері, яка продовжувала вірити, що її син живий. З цією вірою вона і відійшла до Господа Бога.
Марія Кук приїжджала на свою рідну землю, останніми роками писала, що дуже хотіла б повернутися на Батьківщину, але, на жаль, не судилося. Діти її проживали на Уралі, були вихованні в російському середовищі, далеко від патріотичних ідей своїх батьків. Багато тих, що боролися за Україну і жертвували своє молоде життя за свободу рідного краю, мусили спочити на чужині. Проте вони залишилися жити в пам’яті свого народу, і ми кожного разу згадуємо їх у своїх заупокійних молитвах.
Про ще один героїчний подвиг свого земляка-повстанця Василя Форися (псевдо Орлик) розповідають сестри Гірні з Якимова. В 1945 році відбувся великий бій в селі Сілець Беньків, в якому загинув їхній односельчанин – воїн УПА Василь. На місці того бою за комуністів було колгоспне поле. Дівчина Василя, з якою він зустрічався і, мабуть, збирався одружуватися, зберегла вірність своєму нареченому. Вона не тільки не вийшла заміж за нікого, але кожного року навесні, як переорювали землю, місце бою вона обсипала піском. На тих теренах був чорнозем, і щоб не забути дорогого місця, де лежать тіла повстанців, дівчина позначала його, аби колись, як прийде час, віддати їх землі з усіма християнськими почестями і згідно з традиціями. Яку треба було мати сильну і непохитну віру в те, що Українська держава колись таки постане! Дівчина дожила до незалежної України і вже старшою сивою жінкою показала місце бою, місце спочинку тіл повстанців, які не мали християнського похорону, і їм як героям віддали належну честь – відбулося урочисте перезахоронення.
До боротьби за Українську державу ставали не тільки хлопці, дорослі чоловіки, а навіть діти. Бабич Григорій з Якимова і Нестор, який походив з села Желехів (тепер Великосілки), перебували в криївці, де командиром був Петро Кук (“Буревій”). В Великодню суботу 1947 року повстанці прийшли з лісу. Люди були жертвенні і щирі, бо розуміли долю українського повстанця, давали хто що міг: паску, яйця, ковбасу чи інші продукти. Господарі розпізнавали, хто прийшов і хто стукає у вікна. Як приходили повстанці, то навіть собаки замовкали. В такий спосіб німе сотворіння “боронило” своїх. На “яструбків” собаки гавкали затято – давали знати, що прийшли чужі.
В нашій галицькій традиції Великодні свята відзначали урочисто. Тож і повстанці, хоча і були в лісі, але старалися зберігати свої релігійні звичаї і традиції. Михайло Кук, батько Петра Кука (“Буревія”), також переховувався зі своєю родиною. Спіймавши його, “яструбки” примусили вказати місцезнаходження криївки. Михайло Кук їм показав. Енкаведисти вкинули туди гранату, і двоє повстанців загинуло. Пізніше на розпитування односельців, чому він це зробив, Михайло виправдувався: мовляв, вважав, що в криївці нікого немає. А як було насправді – один Бог знає…
На сам Великдень привезли тіла партизан і поскладали біля сільської ради, стали зганяти селян, примушуючи впізнавати, чиї то тіла. Звичайно, люди впізнавали повстанців, але ворогові ніхто не признався – адже могла потерпіти вся родина. Брат Михайло, маючи 16 років, пішов у ліс до українських повстанців, бажаючи помститися за вбивство рідного брата Григорія Бабича. Невдовзі зовсім ще дитиною він загинув від рук енкаведистів.
Григорій Бабич любив часто наспівувати сумну пісню, в якій ніби бачив свою долю: “Нащо мене породила ріднесенька мати, такий світ гарнесенький – я мушу вмирати”. Мати не змогла пережити такі два великі хрести – втрату двох молодих синів і відійшла до своїх дітей у вічність. Сестра Настя залишилася сама, переховувалася, не вийшла заміж – для неї також не було людського життя. Без мами, без братів, близької родини. Це рана, якої ніхто не може ні зцілити, ні загоїти – такі події залишають слід на все життя. Людина з ними прокидається зранку, з ними провадить свій день, з ними лягає спати – і так аж до самої смерті.
Неабиякий це героїзм – зберегти пам’ять про тих, які віддали своє молоде життя за Бога, Церкву і свій народ. Чи нинішнє покоління здатне на такий героїчний крок?..
Не легшою була доля була священика і його родини. Як ми вже згадували, отець Стефан Цибран був неодруженим, до Якимова приїхав перед війною. З ним приїхали його батьки і дві сестри. Отець був глибоко духовною людиною і великим патріотом свого народу. В такому ж дусі виховував і своїх парафіян. Страшні то були часи. Відступник від Католицької Віри о. Гавриїл Костельник очолив так званий собор за добровільне возз’єднання греко-католиків Галичини з Російською Православною Церквою.
“Добровільність” та виглядала так: до греко-католицьких священиків на парафії приїжджали енкаведисти, а до окремих – і сам ініціатор “возз’єднання” о. Костельник, який переконував отців підписати православіє. Тому, хто відмовлявся, погрожував, гримаючи кулаком по столу, і кричав: “Не хочеш підписати, тоді зігниєш у Сибіру!” В 1946 році о. Стефан Цибран пішов на відпуст на Преображення Господнє в сусіднє село Вирів. На парафію повернувся вельми засмучений. Коли вірні стали його розпитувати, що сталося, отець відповів, що не брав участі в Божественній Святій Літургії, бо священик у Вирові перейшов на православіє. Для о Стефана це був великий біль і тягар. Він був свідомий того, що в короткому часі слід чекати непрошених гостей. Так і сталося. Отця засудили на 7 років, а святиню закрили. Після повернення з Сибіру о. Цибран продовжував свою душпастирську підпільну працю серед вірних як підпільний греко-католицький священик.
Сестра о. Стефана Марія, 1923 року народження, вийшла в Якимові вийшла заміж за директора школи Михайла Жука. В них було двоє дітей. Директор школи був великим патріотом і націоналістом, коли була створена дивізія “Галичина”, він вступив у цю військову організацію. Ніхто не знав, як склалася його подальша доля. Марія вчителювала в школі і жила на плебанії, нова влада з підозрою дивилася на неї. Мабуть, не знали, що її чоловік був у дивізії, зате добре знали, що вона – сестра уніатського священика.
Її з двома дрібними діточками вигнали з плебанії, яка потім стояла пусткою, в ній більше ніхто не проживав, але більшовики мстилися, як тільки могли. Марія стала жити в одного господаря – здається, вже мав би настати спокій, але спокою їй не давали. Була гарною на вроду, і один з районних начальників почав до неї залицятися. Звичайно, особа зі священичої родини, не могла позволити собі чогось аморального. Тим паче, що любила свого чоловіка, якому старалася зберегти вірність, була віруючою людиною. Начальники – це була безбожна голота, яка прийшла з “совєтського раю”, уявляючи себе великими визволителями, що прийшли для того, аби навчати “затурканих галичан”, як вони мають жити і будувати комунізм. Звичайно, шляхетна, віруюча галичанка ніколи не могла собі позволити непристойної поведінки.
Помста – це було гасло тієї системи, яка не знала ні любові, ні милосердя, ні співчуття. Хтось мені не подобається, а я маю владу і силу – треба знищити таку людину. Урядовець з району приклався до цього, щоб Марію Жук виключили з учительської праці. Немає праці, немає свого помешкання, немає в селі родини, чоловік – невідомо де і що з ним, брат на засланні… Вирішила Марія повернутися у своє родинне село на Ходорівщині.
Не оминула трагедія і родину Гірних. 15 серпня 1944 року, в день, коли спалили їхнє село, заарештували Анну Гірну, якій на той час було 18 років. Привезли її до райцентру Милятина, де був районний відділ міліції, і стали допитувати: били нагайкою, проводили інші тортури, добивалися, щоб розповіла про діяльність УПА в їхній околиці, кого знає зі свого села, а також де знаходяться криївки. Допит тривав до самого ранку. Анна знепритомніла, дали хвилину передишки, а потім знову відливали водою - і все повторювалося спочатку. Били до крові. Допит тривав цілу ніч.
Зранку вивели Анну на ганок: вона здогадалася – напевне, хтось стояв в укритті, що мав подивитися на неї і підтвердити, чи то вона, чи ні. Цього дня також прийшла мама і принесла передачу, яку передали Анні.
Другого дня Анну, а також одного хлопця Михайла Михайлюка з села Неслухів повезли у Львів до страшної в’язниці, яка була пострахом для усього населення в Галичині, – в’язниці на Лонцького.
Анну вкинули в тісний підвал, в якому сиділа ще одна людина – полька віку близько 30 років з організації АК. Побачивши перестрашену і скатовану дівчину, вона почала підтримувати її на дусі, потішати, а також розпитувати, за що її заарештувалиі. Дівчина мовчала, остерігаючись довіритися незнайомій особі. Так минула перша ніч у в’язниці.
Наступного дня викликали Анну до слідчого Клєймьонова. Побачивши перед собою молоду дівчину, він з єхидною усмішкою промовив: “Ти відкриєш уста свої, ти мені все скажеш, це тобі не район!”. Підійшовши ближче, з усієї сили вдарив дівчину в лице. Анна не одразу зрозуміла, що відбувається з нею. Вперше у своєму житті відчула щось таке страшне і дивне. Пригадався вислів, чутий з уста старших людей: так вдарив чи так впала, що “аж свічки в очах засвітилися”. Так “свічки засвітилися” в очах Анни. Слідчий дав зрозуміти, що в’язниця на Лонцького – це “солідна” контора і “поважна” катівня, з якої рідко хто виходить живим. А ті, що виходять, то з підірваним здоров’ям або каліки.
На допит переважно викликали вночі. Прийшли, наприклад, до якоїсь камери і викликали по буквах: наприклад, буква “П”. Хто мав прізвище, яке розпочиналося на літеру “П” (скажімо, Пришляк), той мусив відізватися, і його брали на допит. Наступної ночі взяли знову на допит Анну Гірник. І знову те саме: кого знаєш з повстанців, де криївки, хто допомагає їжею – одне слово, вимагали всю інформацію про повстанський рух тієї чи іншої околиці або села. Не витримати – означало видати своїх побратимів, на яких, можливо, вже нині чи завтра чекає смерть, або самій стати жертвою цієї ж смерті.
Це був нелегкий вибір. Комусь із нас сьогодні, можливо, здається: я б нізащо не видав. Всі ми “герої”, коли справа безпосередньо не стосується нас. А коли черга доходить до нас, ми тоді швиденько шукаємо виправдання для себе. Витримати може тільки людина глибокої непохитної віри, сильної волі і переконання у тому, що справа, за яку вона страждає, мучиться і готова віддати своє життя – це справа свята, за яку варто навіть умерти. Таку людину Господь ніколи не покидає, додає їй сили, мужності, відваги і терпеливості. Кожна людина хоче жити, втішатися життям, мати родину, народжувати дітей, бути коханою і самій любити інших. Вибір був дуже важливий для кожного ув’язненого. Стояло виразне і цілком ясне питання: кого більше любиш – Бога, Церкву, свій народ чи самого себе? Кожен на це питання відповідав після своєї формації, переконань і сили волі.
Наступної ночі Анна знову стала перед слідчим, який суворо і цілком серйозно сказав: “Не думай, що я буду довго з тобою панькатися, у мене таких, як ти, багато… Іди в карцер!”. Місце в карцері було жахливе – не існує слів, щоб його описати. Місця там було стільки, що можна було тільки стояти з опущеними донизу руками, людина практично була позбавлена можливості найменшого руху. Темно, сиро, пліснява, страшний сморід, від якого можна задихнутися, гризуни - це все було настільки страшно, що цього не можна усвідомити і збагнути сучасній людині. Холод, який просяк стіни карцеру, пронизує усе людське тіло – здається, що ти в холодильнику і зараз замерзнеш…
Опинитися у такій безвихідній і страшній ситуації, звичайно, дуже страшно. Напевне, в такі моменти перша наша думка лине до Господа Бога – Боже, рятуй, Боже, допоможи, Боже, змилуйся, Боже, не дай загинути… Це були благання, акти стрілисті, які виходили з глибин людського серця і душі. Сьогодні ми мусимо усвідомити те, що то була інша молодь, вихована на інших засадах і цінностях. Молодь, яка не знала, що таке телебачення, фільми жаху і фантастики. Можливо, як ми сьогодні часто вживаємо це слово, дівчина впала в депресію, страх, але віра не покидала її серце. Анна душею линула до рідної мами, бо завжди в обіймах мами дитина почувається безпечною і захищеною, часто вона повторювала це слово: мамо, мамо, мамо… Десять, сто, двісті разів – хто його знає, одному Богу відомо. Душа полинула до рідної домівки, до села, до приятелів: як вони, де, що з ними … Просиділа в карцері п’ять годин від 21 до 2 ночі, а здавалося, що проминула ціла вічність, що вже ніколи не вийде з цієї темряви, що тут її загибель…
Після карцеру знову допит, слідчий запитує: “Ну що, надумалася?”. Відповідь ув’язненої та сама: “Я нічого не знаю”. Так тривало всі два роки ув’язнення. Анну помістили в камеру номер 20, де перебувало біля 20 дівчат – таких самих політв’язнів, як і вона. Місця там, звичайно, було “більше” ніж у карцері, принаймні можна було лягти спати – щоправда, боком, упритик одна до одної, як оселедці в закритій банці. Були в камері також умивальник і туалет.
Так минали страшні, сірі дні українських політв’язнів у тюрмі на Лонцького. Кажуть, людина в біді стає добрішою і милосерднішою. І це правда. В’язні підтримували один одного, допомагали, отримуючи раз на місяць передачі, ділилися одна з одною. Бо у в’язниці – яке харчування: ранком і ввечері кип’ячена вода, на обід – суп, чечевиця і кусник хліба.
Дівчата всі були місцеві, галичанки, виховані в греко-католицьких родинах. Завжди була спільна молитва рано і вечір, Анна часто провадила також молитву Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького за український народ. Співали побожних, релігійних і національних пісень. Особливу набожність мали до Матері Божої. На честь Пресвятої Богородиці в місяці травні співали вечорами маївку, в червні – Молебень до Пресвятого Ісусового Серця. Всі ці набоженства знали напам’ять, бо на волі завжди брали живу участь у них. Пані Анна Гірна згадує, що в їхньому Якимові в церкві стояла фігурка Матері Божої, перед якою вона часто молилася. Будучи в карцері чи йдучи на допити, завжди перед своїми очима мала цю фігуру Пречистої Діви Марії і просила в Неї захисту і опіки. Кожного разу, як тільки долинав якийсь голос із коридору і черговий рухав клямкою дверей їхньої камери, в кожного завмирало серце: мабуть, це знову по мене…
(Далі буде)
*Якимів і якимівці - Продовження. Початок див.: №5 (46), 2009
