1.
Ще до приходу Христа погани розуміли важливість самопізнання для морального життя, як про це свідчить, наприклад, загальновідомий напис на Аполлоновій святині в Дельфах: “Пізнай себе самого!”
Перед численними людьми, що приходили за порадою до оракула, цей напис ставив вимогу: докласти всіх зусиль, щоб ґрунтовно пізнати своє нутро.
Але стародавній світ передав нам ще інший вислів: “Живи у собі самому”.
Чимало поган бажало йти високим шляхом самопізнання, та чи досягли вони своєї мети і чи змогли дійти до повної правди – взнати про це неможливо. Однак ті душі, що прагнули його відшукати, блукаючи у пітьмі цього світу, навряд чи могли знайти – це було під силу лише святим праведникам Церкви. Просвічені світлом віри, вони не тільки пізнавали вартість цієї науки, як каже св. Вернард “науки наук”, але й шлях, який до неї веде, й не переставали наполегливо дораджувати іншим.
Так, наприклад, великий єпископ св. Августин називає самопізнання найвищою та найкориснішою наукою, понад усі інші науки, що їх плекають люди.
Не менш вимогливо та наполегливо дораджували її набуття св. Григорій Великий, св. Вернард чи св. Тереса. “Самопізнання, – говорить вона, – не слід занедбувати. І хоч би яка велетенська душа пройшла шляхом досконалості, то без уваги на те, вона була б приневоленою безліч разів ставати відносно того пункту малою дитиною та знову повертатись до матірних грудей, бо нізащо у світі ми не сміємо забувати про те, що жоден ступінь молитви не є настільки високим, щоб вважати зайвим повернення до первісної точки”. Ця вихідна точка пізнання наших гріхів є тим хлібом, який необхідно споживати навіть із найціннішими стравами, що зустрінуться нам на шляху роздумування. Без цього хліба неможливе життя.
2.
Однією з найважливіших причин, коли йдеться про спонуку до самопізнання, є та велика користь, яку воно приносить для нас.
Щоб із численних користей назвати одну, в першу чергу треба вказати на ту, що має найбільше значення для всіх, а особливо для початківців у духовному житті, тобто на справжню і тривку покору, яка виростає із самопізнання, бо вона є, за словами св. Папи Григорія, “матір’ю всіх чеснот”.
А коли в нас уже є матір, то діти, тобто інші чесноти, у свій час підуть слідом за нею. Іншими словами: якщо ми справді маємо цю воістину дитячу покору, цю солодку Ісусову приману, то нам залишається тільки виконання закону, й Ісус стане нами і в нас, стане нашим другим “я”.
В одній оповіді св. євангелист Лука розповідає про жінку, яка мала десять драхм і одну з них загубила. Оскільки бідна людина відчуває навіть найменшу втрату, то вона всюди розшукувала монету. Але без успіху. Нарешті після довгого даремного пошуку вона запалила світло, взяла в руку мітлу і почала вимітати все з помешкання. Потім жінка згорнула сміття докупи та взялася його переглядати. І нарешті в нагороду за свій труд і невсипущість вона віднаходить цю так боляче втрачену драхму…
Святий Єронім прекрасно використав цю подію в листі до Рустика. Під час обговорення цього випадку він звертає увагу в першу чергу на те, що срібняк знайшовся саме в купі сміття. Не можемо заперечити того, що ми всі загубили драхму, а саме драхму покори. Якщо бажаємо її віднайти, то це вдасться нам тільки тоді, коли ми шукатимемо її в відповідному місці. Та де воно?
Перейдім увесь світ, передусім усі скарбниці володарів та підприємців цього світу; розпитуймо в усіх аудиторіях мудреців і теологів; разом із гірниками проникнім аж у нутро землі, перепливімо навіть найдальші моря або замешкаймо на шостому континенті, проте ніде ми не знайдемо цієї втраченої драхми. То де ж вона все-таки криється? Вона лежить найближче до нас. Перешукаймо хоч раз дім душі, комірки та куточки свого серця; позамітаймо врешті все сміття, яке тут може бути; перегляньмо всю цю суміш у подвійних окулярах – і тоді під смітником своєї ницості, своєї нужденності та своїх гріхів ми знайдемо дорогоцінний скарб, тобто погорду до себе самих, а в цьому скарбі – перлину безцінної вартості: драхму, що її ми розшукуємо і якої всі так дуже потребуємо, чудовий клейнод покори разом із лагідністю – одну з улюблених чеснот серця, в якій криються всі скарби мудрості та знання.
Із сказаного вище чітко видно, якою великою є і мусить бути користь самопізнання.
Та вона проявляється ще й іншим чином. Чимало людей протягом тривалого часу посідають великі скарби, які все ж рано чи пізно вислизають із їхніх рук. Інколи їх крадуть злодії, деколи вони стають жертвами нещасних випадків або банкрутства.
Що це означає? Не одні з нас були зміцнені в покорі, щедро наділені ласкою та прикрасою цієї чесноти. Але настала година спокуси, випробування з боку диявола та світу, в першу чергу, через гордість і пихатість, і вони втратили перлину вбогості духа – покору. Ласки відступили від них, і вони, наче корабель без керма, потрапили в боротьбу із щораз новими наступами пристрастей. Тому поникли і впали, наче той, ще недавно ревний пустельник. Великий батько пустельників – св. Антоній Великий оплакує їх такими словами: “Сьогодні впав один із найсильніших стовпів чернечого життя”.
Ця подія вирвала з уст блаженного Томи із Кемпіс жалісні слова: “Зорі попадали з неба; люди, діла яких виглядали гідними похвали, ринули в безодню гріха; я бачив тих, які досі споживали ангельський хліб, як вони з цього часу заспокоювали свою пожадливість залишками свинячої їжі”.
Напевно автор “Наслідування Христа” має велику рацію, пишучи: “Поправді – себе пізнати та собою маловажити – це найвище та найкорисніше життєве завдання”.
Цього достатньо для спонукання кожної людини – ревно та невсипущо прагнути до щирого, ґрунтовного самопізнання, без уваги на труднощі, які з цим пов’язані, та які так можуть відлякувати слабкі душі від його здобуття.
3.
Коли одного разу грецького філософа Талеса запитали, котра із природничих наук є найважчою для вивчення, він дав відповідь, гідну справді мудреця світового масштабу. Він сказав: “Самопізнання”.
Ніхто не може визнати за поганином рації. З того часу, коли наші прародичі з’їли заборонений овоч, усі ми, люди, маємо хвору душу. Нашим спільним лихом є самолюбство. Через високу самооцінку та симпатію до себе самих ми не усвідомлюємо різноманітності та величини зла, яке сидить в нас. Навпаки, обмануті та засліплені самолюбством, ми дуже часто зовсім іншими очима дивимося на позірне добро, яке буцімто в нас є, багатократно його перебільшуючи.
До цієї недуги, тобто самолюбства, в різних душах долучаються ще особисті недоліки, які або затримують самопізнання, або його затруднюють. А саме чимало душ зовсім не люблять заглядати у своє нутро, бо це, на їхню думку, засоромлювало б їх та принижувало б перед собою. Тому для них навіть не може бути мови про ґрунтовне дослідження свого внутрішнього стану.
А коли своїм зауваженням привернемо їхню увагу до їх власних недоліків, то вони на це не зважають. Якщо вони зовсім не зростають у доброму, то ані не дошукуються причин, які породжують ці недоліки, ані не завдають собі клопоту, щоб їх дослідити.
Коли ближні, наставники чи духовні провідники вказують їм на їхні недоліки, то вони дуже погано це сприймають: хвилюються, вибухають лихими словами і лише у рідкісних випадках, із мудрості чи розсудливості, вважають за краще приховати своє невдоволення та гнів. У них немає жодної глибини духа; вони в жодну річ не вникають глибоко.
Такі душі навряд чи знають себе самих. Тому намагатися переконати їх у тому, що вони є такими чи іншими, було б тратою часу, бо вони не хочуть або не можуть цьому повірити. Отже, те, що послужило б їм для миру, залишається закритим перед їхніми очима.
Побіч них є ще душі, які на все дивляться, як на дрібничку. Жодна хиба, хоч би яка небезпечна, не має для них великого значення. На все вони відразу мають готове виправдання: “Людська слабість і нічого більше, ми ж не є ніякими ангелами”. Такі легковажні люди ніколи не доходять до самопізнання.
Поза цим є ще так звані зневірені душі, які зовсім ніяковіють з причини усвідомлення своїх численних недоліків, тобто вони заздалегідь переконані, що вже все втрачено, що на майбутнє для них немає жодного порятунку, а ще менше надій на поступ і досконалість. Папа св. Григорій Великий наводить приклад іще однієї категорії людей: “Є деякі люди, які, почавши служити Богу та присвятивши себе праці над чеснотою, відразу ж думають, що вони вже добрі та святі”.
Таким чином, вони звертають свою увагу на те добро, яке творять, забуваючи про свої давні гріхи та злобу, а деколи навіть і теперішніх гріхів не бачать.
Нарешті є ще такі душі, які майже ніколи “не бувають удома”, вони переважно ніколи не стежать за тим, що твориться в їхньому власному домі. Якраз для себе у них немає нітрохи часу, бо вони завжди зайняті своїми ближніми, на слабкі сторони та похибки яких невпинно спрямовують свій дуже насторожений та гострий зір. Отже, вони прекрасно ознайомлені з чужими житлами, зате у власному домі залишаються чужинцями. Вони вміють перечислити всі можливі хиби та промахи, зате мовчать про себе та про власні недоліки і то через достатні причини: саме про це вони не мають жодного поняття.
Якщо йдеться про сусіда, то вони чудово бачать його хиби, однак щодо себе самих вони справляють враження сліпих або щонайменше вражених недугою катаракти чи нічного недобачання: любов до темряви у них давно перевищила радість від світла.
4.
Яким же чином можна дійти до такого цінного знання як самопізнання?
У першу чергу, через щире бажання та сердечне прохання за просвічення нашого розуму і прояснення нашого нутра, як це звик робити пророк, коли молився: “Ти, о Господи, просвічуєш моє світло – цебто мій ум. О мій Боже, розжени в мені темряву світлом правди” (Пс. 17, 29).
Якщо наше прохання, з яким мусимо звертатися до Бога, часто із глибини душі щире, то те, про що просимо, дасться нам у такій мірі, яка відповідає Божій мудрості і яка є гідно з нашим бажанням та користю для нашого спасіння.
Це світло Бог дає різним способом: то через натхнення, то через духовних провідників або сповідників і, врешті – через наставників або книжку, яка випадково потрапила нам до рук, або через проповідь чи загалом через яку-небудь зовнішню причину. Тоді, я повторюю, ми мусимо приймати це світло з покірливим та простим серцем, і по змозі старатися його зберегти.
Якщо так не робимо, то воно являтиметься нам все рідше та скупіше, потім зовсім перестає з’являтися. Це є поясненням того факту, що так багато людей, а між ними немало побожних душ, знають себе так мало.
Вину за це жалюгідне знання власного нутра несе ніхто інший, як тільки вони самі. Однак недостатньо прийняти це світло чи із захватом його подивляти: ми повинні таким чином дійти до чимраз то кращого пізнання, глибокої погорди самих себе, глибокої покори та більш гострого відчуття своїх недоліків, іншими словами – до невпинного поступу у самоосвяченні.
При цьому слід мати на увазі одну річ: Господь приходить до людини зі своїм благословенними відвідинами тоді, коли вона Йому сподобається. Щасливий той, якого Він кожночасно “застане вдома”. У протилежному випадку Він промине двері нашого серця та зупиниться зі світлом своєї ласки біля іншої, краще підготовленої та зосередженої душі, як це наприклад довелося досвідчити, на превеликий жаль її серця, Обручниці із “Пісні пісень”, коли вона дещо завагалася відчинити двері Обручникові своєї душі…
Тому той, хто більше цікавиться подіями та випадками світу, аніж поривами та порухами власної душі; хто майже повністю приділяє свою увагу ближньому та пильно придивляється до його справ і занедбань, до його життя і вчинків, а особливо до його слабкостей і недоліків, через що втрачає з поля зору самого себе, а відтак зовсім забуває про власні душевні біди та потреби, – той, звичайно, не є у себе вдома і внаслідок цього втрачає ощасливлюючу частину любові та радості наших душ (св. Франциск Сальський).
Здобуття самопізнання – тяжка і разом із цим упокорююча та засоромлююча наука, через що від неї звичайно так дуже тікають, так мало про неї дбають і так небагато цінують її красу та необхідність.
Хто має знання і переконання про те, що все, обіцяне та дане Ісусом, перевищує всі можливі дари світу, той разом з Апостолом (Флп. 3, 8) вважає все вуличним болотом тільки ради зростання у понад усе вищому знанні та пізнанні Ісуса Христа, щоб врешті Його здобути. Само собою зрозуміло, що дуже погано чинить людина, коли знічев’я затримується на половині дороги та опускає руки замість того, щоб на початку (коли перший вогонь розпалював серце і волю; і воно сміливо билося) вправлятися у дослідженні свого “я” та завершити цю роботу.
Самопізнання суттєво потрібне для досягнення досконалості. Воно є щасливим початком святості. Воно – мати справжньої покори.
Куди більше, аніж що-небудь інше, самопізнання заслуговує на те, щоб прагнути святості та за неї боротися з усією витримкою та невтомністю, яких вимагає від людини здобуття кожної чесноти. Як сказав Фрідріх Шіллер:
Тільки праця, що не знає втоми,
Битиме із правди джерела.
