У листопадові дні поминаємо невинно убієнних братів і сестер наших, які відійшли до вічности в трагічних 1932-33 роках. Це відчуття причетности до збереження пам’яті про жертв голодомору потрібно виховувати перш за все в душах представників молодого покоління – тих, за ким майбутнє нації.
Пропоную читачам журналу “Дзвін з Фатіми” свої роздуми над сторінками Книги-Меморіалу “33-й: голод”, які вперше були опубліковані у 2002 р. в часописі “Філологічні студії”.
До глибин пам’яті народної
(способи реконструкції історичних фактів на сторінках Книги-Меморіалу “33-й: голод”)
Особливою силою у процесі відтворення, “реставраціі” подій минулого володіє жанр документальної прози, за яким утвердились терміни “магнітофонна література”, “епічно-хорова проза”, “жанр голосів”.
Важке, іноді надзвичайно жорстоке знання про дійсність несуть нам книги, створені на основі усних документальних свідчень. Не завжди вони легко піддаються освоєнню, якщо враховувати ту надзвичайну силу психологічного навантаження, яку акумулюють в собі, – та все ж величезна цінність таких книг для нас полягає у тому, що вони зберігають “живу історію”, дихання часу, епохи, висвітлюють суперечливі сторони дійсності. Цінність зафіксованого за допомогою усних голосів-свідчень матеріалу визначається ще й тим, що неминуче відходять від нас учасники тих чи інших подій, живі свідки історії.
Встигнути – встигнути вислухати, записати, зібрати спогади (а вже потім систематизувати їх) – ось одне із основних завдань письменників, які беруться за те, щоб “повернути народові історію, а історії – правду”. Встигли– саме така думка виникає у читача, який торкається трагічних сторінок історії українського народу, що постають за рядками Народної Книги-Меморіалу “33-й: голод”. Минуло б ще кілька років, і вже не було б кому розповісти нам, тим, хто переступив поріг XXI століття, й майбутнім поколінням про невідомі 1932-ий, 1933-ій роки. Відійшла б у небуття разом із свідками, жертвами пережитої трагедії пам'ять про вистраждане – пам'ять, яка ніколи їх не залишала.
Очікуваною для багатьох була книга, яку задумали створити Лідія Коваленко та Володимир Маняк, – книга, на сторінках якої правда заговорила тисячами людських голосів. “Пишіть цю книгу – правду для нащадків, щоб вони знали, що було на світі...– З такими словами звертались до авторів тисячі кореспондентів.– Ми вже скоро помремо, і не буде живих свідків тієї страшної бувальщини” (Ямборська О.Я., 1917 р.н.)[1;4].
Думки про те, що правда врешті-решт повинна заговорити на повен голос, знову і знову звучали у листах людей, які пройшли випробування голодом: "Ми довго мовчали, наче тих страхіть не було. Нині, при світлі дня, розкриваємо чорні сторінки історії. Вони важко розкриваються, скапуючи слізьми і кров'ю, нам боляче розкривати їх, мов зривати бинти з присохлих ран, але ми мусимо це зробити. Мусимо, щоб наші діти не повторили наших помилок, щоб повернути історії чесні імена, назвати біле білим, чорне – чорним" (Федоренко П.У., 1919 р.н.); “Як хочеться, щоб про це страшне горе, про цю страшну трагедію дізналися люди, поки ще є хоч трохи свідків, бо з кожним днем їх стає все менше” (Снігур Г.І.); “Спішіть сказати світові про те лихо, про голод той страшний сьогодні, бо завтра буде пізно, ми вже старі, помремо, й ніхто вам більше правду не розкаже. Усе запишіть, нічого не пропускайте...” (Ляховенко Н.К., 1913 р.н.) [1;4].
Книга “33-й: голод” побачила світ у 1991 році. Книга-пам'ятник, книга-трагедія, яку з особливим відчуттям бере у руки читач, народилась “після десятиліть безмовства” і покликана була “лягти першим каменем у підмурок всенародного пам'ятника трагічній історії українського народу” [4;2].
До теми голодомору неодноразово звертались у своїй творчості письменники – представники української діаспори. Як вказує поет і літературознавець Яр Славутич, "еміграційні письменники й поети виконали свій обов'язок відносно рідного народу й дали твори непроминальної вартості, по суті, документальні" [2;18]. Повість “Марія” (1939) Уласа Самчука, оповідання “М'ясозаготівля”, “Зойк” та п'єса “Чий злочин” (1952) В.Чапленка, повість “План до двору” (1951) Т.Осьмачки, роман “Жовтий князь” (1963) В.Барки – кожен із цих творів є спробою художнього осмислення трагічної доби в історії українського народу. Можна назвати у літературі діаспори і книгу, яка вміщує розділи, що переходять у спогади чи репортажі – це повість "Їм дзвони не дзвонили" (1987) О.Гай-Головка. Ґрунтовним документальним дослідженням, у якому подано глибокий історичний аналіз подій 1933-го року, є “Жнива скорботи” Р.Конквеста. І ось лишень наприкінці 1980-х на Батьківщині українського народу з'явилась можливість вголос сказати про те, що довгі роки замовчувалось, та все ж залишалось жити у пам'яті людей. “Що й казати – ми спізнилися, – наголошує Л. Коваленко. – Це не наша вина, а наша біда, доля поневоленої України. Без нас поминав світ наших великомучеників і тоді, як все відбувалося, і пізніше – 30, 20, 10 років тому. Спасибі. Все ж віримо — ще є час... І світ, і ми маємо знати правду”[3;2].
Книгу “33-й: голод” можна назвати історичним дослідженням, яке з допомогою шести тисяч голосів-свідчень висвітлює події, що мали місце півстоліття назад. Перше, що вражає кожного, хто бере у руки Народну Книгу-Меморіал, – це чорні фарби – вираження нашої запізнілої скорботи. На чорному тлі названа кожна із семи областей тодішньої Української РСР, селяни яких були піддані масовому винищенню; на чорному тлі подано фотоматеріали – багатомовні свідчення трагічної доби; на чорному тлі знайшли своє місце публіцистичні, історичні коментарі, матеріали із розсекречених архівів. Як вказує у вступному слові до книги Володимир Маняк, дане видання – “це і цвинтар пам'яті, і поминальник, і енциклопедія горя та смутку. Трагедія народу, висповідана голосом людей-мучеників. Книга народної пам'яті, де люди звіряються, виважують, свідчать, де правда історії озивається в тисячах людських доль.
А хто глибше, вичерпніше, щиріше скаже про це, хто правдивіше і достовірніше відтворить тодішній трагізм українського селянина? Хто, як не жертви голоду?” [4;9].
З глибокою переконаністю у тому, що "народна пам'ять, як і сам народ, незнищенна", що після найстрашніших утисків та заборон вона здатна оживати, взялись Л.Коваленко і В.Маняк у другій половині 1980-х років збирати свідчення очевидців голодомору. Ось як згадує початок цієї роботи Лідія Коваленко: “Звернулись до людей через газети “Літературна Україна” і “Сільські вісті” (ми щиро вдячні їм за допомогу), і почалося у нас в домі дивне життя. У нас постійно гостювали незнайомі люди, магнітофон крутився без упину, телефон і пошта працювали з небувалим навантаженням. Люди поспішали повідати страшну правду, яка гнітила їм душу ціле життя. То було якесь чудо: пам'ять, оте крихке, невідчутне, ефемерне “щось”, виявилась дужчою від страху і заборон, міцнішою від змови мовчання. Як же близько був для цих людей той далекий 33-й рік, як він їм болів!... Ті людські сповіді були документами найвищої проби, їх достовірність було скріплено важкою печаттю рідних могил”[4;18].
За попереднім задумом Л.Коваленко та В.Маняка усні свідчення, “живі голоси” повинні були стати ілюстрацією до розсекречених архівних матеріалів і все це разом мало скласти книгу. Однак після такого “вибуху” свідчень-спогадів все переконливішою ставала думка авторів, що усні розповіді складуть основний пласт книги, і що це буде саме Народна книга, Книга-Меморіал, побудована майже цілком на свідченнях очевидців.
Численні спогади людей, які пережили голод, розміщені у Книзі-Меморіалі згідно з адміністративно-територіальним поділом Української РСР початку 1930-х років. Хор людських голосів час від часу переривається публіцистичним чи історичним коментарем, архівними документами. Свідчення доповнюються фотоматеріалами тридцятих років; поміщені у книзі і фотографії, з яких дивляться наші сучасники – автори спогадів, діти чи підлітки трагічного 1933-го...
Зі сторінок книги звучать спогади жителів окремих сіл, записані людьми, які відчували свій святий обов'язок зберегти пам'ять про пережите їхніми односельцями. Тут можна пригадати свідчення жителів села Заливанщина Вінницької області, записані Зінченком А.Л.; свідчення жителів сіл Бруслинів та Городище цієї ж області, записані вчителькою Вінничук В.1.; свідчення жителів сіл Іллінецького та Гайсинського районів Вінницької області, записані письменником В.Кобцем. Перелік цей можна продовжувати і продовжувати, та безсумнівним залишається одне: за роботу по збереженню пам’яті народної взялись десятки, сотні людей. Багато оповідачів додають до своїх свідчень-спогадів імена тих односельчан, яких забрав голод – у книзі пам'яті вперше згадані невинні жертви, – та це лише тисячі із семи з половиною мільйонів, знищених голодомором.
Свідчення, зібрані на сторінках книги “33-й: голод”, дають об'єктивну картину буття (саме буття, життям голодне напівіснування неможливо назвати) в українському селі 1932-1933-го років. Голоси доповнюють один одний, всі розповіді про страждання чимось схожі, та все ж кожна сповідь страшна і важка по-своєму. Оповідачі, сприймаючи як явища одного трагічного ряду події 1930-х років та інших десятиліть, часто вдаються до аналізу (особливо коли це стосується причин голодомору, кількості жертв у тому чи іншому селі): “За приблизним підрахунком, за першу світову і громадянську війну село втратило десь за півсотні людей, за 33 рік загинуло десь близько 700, а у Велику Вітчизняну не вернулось десь до півтори сотні у село фронтовиків і тих, кого забрано в Німеччину” (Франчук Д.І., Вінницька обл.) [4;132]; “Вітчизняна війна тривала 4 роки. З нашого села вбито і пропало безвісти 164 чоловіки. А у 33 році було зареєстровано померлих 460 чоловік. Не рахуючи смертності 32 року” (Приступний І. Я., Одеська обл.) [4;407]; “Наше село невелике було – 300 дворів, а це значить – 300 сімей, а померло з голоду 750 душ. За роки війни на фронті загинуло 100 чоловік з нашого села. Так то ж яка війна була!” (Чешківський П.А., Вінницька обл.) [4;85].
Важко, неймовірно важко читати людські сповіді про те, як гинули сім'ї, як вимирали цілі вулиці, села –і все це у мирний час, на своїй всеплодючій землі. Як доповнення до розпачливих слів-спогадів звучать роздуми одного із авторів-упорядників книги: “А хліб же був! Посеред сіл, охоплених голодом, стояли церкви з позбиваними хрестами, повні зерна. Хліб гнив у тисячотонних буртах на залізничних станціях. Здавалося, варто лиш простягнути руку – і ось він, порятунок...
Порятунку не було” [4;82].
Авторські коментарі у Книзі-Меморіалі "33-й: голод", акумулюючи в собі енергію тисяч свідчень людських страждань, водночас закликають кожного із нас не залишатись осторонь від трагічних подій в історії нашого народу. Завдання сьогодення – назвати імена мільйонів українських селян, замучених голодом. “Прах семи з половиною мільйонів стукає в наше серце, їх ніхто не судив — отже, ніхто не реабілітує,– наголошує Л.Коваленко. – Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників, нащадків і довічних боржників” [4;19].
Публіцистичність інтонацій, стриманість оцінок, неповторний стиль спілкування з читачем властиві авторському тексту Лідії Коваленко – тексту, який є своєрідним путівником читача у величезній кількості фактів-свідчень, поданих у книзі “33-й: голод”. Величезною силою впливу на читача володіють рядки із вступної статті Л. Коваленко до тисячоголосої книги-сповіді. Вражає епіграф – слова, які сягають у минуле і майбутнє одночасно:
“Літа 7441 від Сотворення світу (літа 1933 від Різдва Христового був в Україні Великий Голод.
Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших.
І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, і дітей, і ще не народжених – у лонах матерів.
До книги Буття українського народу, – якщо таку Книгу буде колись написано” [4;15].
Далі авторський голос апелює до свідомості читача, святим обов'язком якого є вникнути, як би це не було важко, у глибини людського горя і людських страждань. Епічного звучання набувають слова автора, за якими постає трагічний період в історії українського народу:
“...Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю.
Чорне вороння зграями ширяло над селами, зціпенілими в тяжкому смертному сні.
Танули на обширах України важкі сніги весни 1933 року, являючи світові трупний сморід, апокаліптичні видива, співмірні хіба що з картинами Страшного Суду.
Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річками солов'ї? Ніхто того не пам'ятає сьогодні. Пам'ятають інше”[4;15]
І тут автор надає слово жертвам трагедії – звучать спогади людей, у яких “кровоточать рани пам’яті”. На основі поданих декількох свідчень виникають страхітливі картини, що відтворюють події голодного 1933-го року. “Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися – від того, що це було на землі” [4;16], – з гострим відчуттям болю, підсумовуючи вислови героїв, звертається до читача Л. Коваленко і закликає нас, єдиних спадкоємців усього, що було, пом'янути мучеників і “знайти в собі силу й відвагу пройти за ними дорогою їхньої хресної путі” [4;16].
Читач повинен “знайти в собі силу” пройти дорогами людських страждань, які постають за словами свідчень-спогадів, – на цьому наголошують не тільки автори-упорядники Книги-Меморіалу “33-й: голод”: аналогічні настанови звучали і у документальних творах про спалені села, про блокадну ціну життя і смерті, про жінку на війні, про пекло Освенціма і трагедію “невідомої” нам афганської війни...
Документальні книги, побудовані на основі усних голосів-свідчень, ведуть читача у світ “зберігаючої” людської пам’яті – пам’яті, яка володіє властивістю зберігати дух часу, атмосферу часу. Тільки таким чином, вникаючи у трагічні події вже далеких для нас минулих десятиліть і заглиблюючись у суть суперечливих явищ сучасності, читач має можливість торкнутись трагічних сторінок історії, взяти на себе частину тієї важкої ноші, яка випала на долю його співвітчизників.
Література
1. Маняк В. Як не ми, то хто?// Літературна Україна. – 1990, 17 травня. – С.4.
2. Славутич Яр. Голодомор в українській літературі Заходу // Слово і час. – 1991. – №7. С.18.
3. Час громадити каміння /Розмова з головою Української Асоціації “Голод-1933” Лідією Коваленко-Маняк /Розмову вів В.Кирилюк // Літературна Україна. – 1992, 6 серпня, №31. – С.2.
4. 33-й: голод: Народна Книга-Меморіал /Упоряд.: Л.Б.Коваленко, В.А.Маняк. – К.: Рад. письменник, 1991. – 584 с.
