Роздуми молодої людини
Ісус стукає у двері твого серця, твоєї душі. Але ти, людино, залишаєшся глухою до цього. Ти не чуєш Божого поклику: “Залиш усе, візьми свій хрест і йди за Мною…” – тобі це невигідно. Сьогодні світ пропонує набагато “цікавіше” життя, він заманює у свій вир осяйними мерехтливими вогнями різних реклам, і людина цим спокушається, адже її егоїстичне “я” на цій долині сліз прагне спробувати всього сповна. Глянцева обкладинка – це двері, так, це парадні ворота у світ темряви, хаосу і погибелі. Але чому ж ми так легко відкриваємося для світу і так нерадо – для Бога? Чому сьогодні люди з десятьма дипломами про вищу освіту і різними науковими ступенями не розуміють, що все у цьому світі минеться, і тільки небо є вічним? Небо, яке нам, грішним, невдячним і черствим людям, заслужив Спаситель Своєю Жертвою на горі Голгофті. Ми забуваємо, що Бог дав нам найбільший скарб – небо, забуваємо, що для нашого спасіння Він прийняв хресну смерть, ми забуваємо…, а Ісус і сьогодні, так як і в ту Різдвяну Вифлеємську ніч, не має місця…
Не було місця для Тебе в господах у Вифлеємі… Але чи є сьогодні у нашому серці?! Господь знову стоїть перед закритими дверима, які нікому відчинити.
Сьогодні в людей немає часу для Бога. Сучасний світ настільки зматеріалізував наше серце, зробив його маріонеткою у своїх руках, що воно уже не в силі ожити, не в силі запалати тією щирою (хоча й людською та хиткою) любов’ю. Немає у людському серці любові ні до Бога, ні до Батьківщини, ні до ближніх.
Ті очі, які Бог нам дав, щоб вони шукали Його, щоб знайшли Його і більше не втратили, сьогодні є духовно сліпими. Вони шукають лише вигоду у всьому і для всього, але тільки не для душі.
Руки, які Бог дав нам, щоб приводили до Нього інших, направляли на дорогу правди, опустились – і все, що вони тримали, зараз летить шкереберть. Бо хоч би як прекрасно все не складалося, на наш погляд, – без Божого благословення початок кожної справи ознаменовується її провальним закінченням.
Ноги, які Господь подарував людині, щоб приходила до Нього, щоб спішила приклякнути до молитви, ведуть зовсім деінде широкою розкішною дорогою.
Серце, яке Ісус нам дав для того, щоб любити Бога, Церкву і Батьківщину, своїх ближніх – стало зматеріалізованим, осучасненим і сформалізованим настільки, що навіть не може віднайти в собі іскринки тої непевної людської любові: їй у такому серці вже немає місця…
Стільки усього Ісус подарував людині, як люблячий Батько своїй дитині, і ось як у подяку за це – сьогодні залишився всіма забутий, зневажений, відкинутий…
Ми шукаємо золотих куполів церков, а Ісус шукає золотих куполів наших душ. Дуже часто доводиться бути свідком того, як юрми туристів завзято фотографують фасади наших церков. Вони можуть довго стояти, милуватися, захоплено й зі знанням справи обговорювати архітектурні достоїнства тієї чи іншої сакральної пам’ятки, але щоб зайти помолитись… – на це немає. часу… А коли й зайдуть досередини, то все одно тільки для того, щоб порозглядатися. І страх, і жаль, і жах, і біль сковують серце, якщо поглянути на все це з боку.
І знову забутий Ісус, Він чекає… Як ми обурюємося, як ображаємося, коли про нас хтось забуде – можливо, й справді випадково, адже у метушні сьогоднішнього життя одну букву можна загубити між двома іншими, але це настільки вражає наше самолюбство, що ми не годні опанувати себе. Ми даємо волю своєму гніву, злобі, ненависті, ми не можемо контролювати себе, хоча самі забуваємо про покинутого Ісуса, котрий мовчить, хоча дав нам устократ більше дарів і за це залишається забутим…
Бог подарував нам стільки прекрасного на цій землі, але ми усе це прагнемо зматеріалізувати. Проте незграбній, але такій загребущій людській руці зовсім не усе є підвладним: світанок і схід сонця, краплинки роси і пухнастий іній, привітне гаряче сонце і красень-місяць, пори року, сентиментальний дощ, вечірній серпанок та нічні сутінки – це ті дарунки Божі, за які ще ніхто не встановив податок і ніхто не сховав у свою кишеню. Це те, що дано нам Найвищою Добротою, а ми бачимо у цьому лише буденність, необхідність та звичайність. Ми не замислюємось над тим, що за все це потрібно дякувати Господеві. Ми маємо складати подяку за кожен кліп очей, за кожне слово, за кожен порух руки, за кожен крок вперед, новий удар серця, за чергову інноваційну думку, за кожну секунду життя. Але сьогоднішня людина не хоче визнавати над собою когось вищого, а надто Бога, якому “підвладні всі земні створіння”. Ми переконані: це людина винайшла мову та знаки письма, це людина здійснила перші фізичні та хімічні відкриття, це людина досліджує Галактику, ступає на Місяць, це людина… – і хіба ж їй потрібен сьогодні Бог, коли вона сама навчилась керувати світом?!. Людська самовпевненість, егоїзм, впертість приводять до логічного фіналу: вічна загибель або зупинка серед “ніде”, коли вже немає дороги “у нікуди”; немає дороги ні вперед, ні назад: назад – пізно і немає вороття, вперед – вічна пропасть…
Людино, пам’ятай, що на землі ти всього лише тимчасовий паломник, прочанин у сучасному світі, в якому тобі потрібно побожно вижити. Не дати втоптати в асфальт свою людську честь, гідність, національну гордість, тобі потрібно стояти на сторожі своїх інтересів, знати своє місце під сонцем на цій землі, а не бути в руках кожного дешевою маріонеткою. І водночас ти, людино, повинна жити з Богом, адже кожен новий прихід вечірньої пори має нагадувати нам , що ми знову на один десь стали ближчими до вічності. Коли закінчиться наша подорож – невідомо, тому все життя потрібно йти Хресною дорогою Спасителя, тяжкою стежиною, встеленою терням, дорогою світла і Правди, щоб коли наша земна мандрівка закінчиться, ми могли знову повернутися до Дому Отця Небесного і з Його рук прийняти вічний вінок слави…
Ісус – наша Дорога, Правда і Життя. Ісус – наша підтримка й допомога. Ісус – потіха і опора. Ісус - це ціль усього нашого життя. Адже без Ісуса, без Його благословення, без опіки Його Божого Провидіння ніщо у цьому світі не має ціни. Усе най-най-найкоштовніше без Бога перетворюється в барвисту мильну бульбашку, яка моментально зникає, залишаючи на долоні краплинку сльози…