У кожної людини деколи в один момент змінюється життя. Людина думає, що це якийсь випадок, збіг обставин, й лише згодом, через роки, вона розуміє, що це не випадок, не збіг обставин, а Боже Провидіння нею керує. І коли вона усвідомить, яка це для неї велика Божа ласка, благословення, тоді цю людину можна назвати найщасливішою в світі, бо протягом цілого життя з нею перебуває Господь Бог.
Так і у нас на Рясному навесні 1990 року линули ріки Божого благословення. Вулицями нашого мікрорайону ішла процесія: в кожну оселю завітала Мати Божа “Містична Троянда”. Рясненці від старого до малого були під силою молитви. Кожного вечора діти, молодь, старше покоління просили благословення у Матері Божої для своїх родин, для парафії. Дівчатка у вишиванках несли фігуру Матері Божої, отець Василь відправляв молебні до Матері Божої, до Пресвятого Серця Ісусового, молилися вервицю “О Мати Божа Неустанної Помочі”, співали пісень.
До нашої родини Мати Божа завитала у день 24 липня 1990 р., на свято рівноапостольної княгині Ольги. Здається, звідки через 20 років я можу пам’ятати все так детально, але всі ці події різко повернули моє життя, хоч на той час воно вже було усталене: сім’я, діти, одній доньці – 2 роки, другій – 3 місяці, професія… Але враз я зрозуміла, що все це – марнота, суєта супроти Божого Промислу. Коли все це поєднуєш, Господь Бог обов’язково допоможе, благословить.
Підштовхнула до цього покликання моя мама. Я на той час була у декретній відпустці і багато часу присвячувала вихованню своїх дітей. Мама із старшою донечкою ходила кожного вечора на молебень і підказала мені, що я можу підівчити дівчат пісень до Матері Божої. На початку їх було п’ятеро. І от пісня “В Назареті зацвила лелія” привела до нас на заняття, (а заняття проходило в мене вдома) отця Василя. Десь у середині серпня наш отець сказав, що в останню неділю серпня діти мають отримати Боже благословення перед початком навчального року, тобто відбудеться Перша Св. Літургія для дітей. Звичайно, мені було лячно, але Божа рука вела мене. Допомагала мені багато сестра Олімпія із згромадження Св. Священномученика Йосафата. На Св. Службі Божій було вже приблизно 12 дітей. Отець Василь і сестра Олімпія допомагали і підтримували мене. І для села це було щось незвичне. Храм ще був старої забудови, і для дітей була велика честь співати, як всі казали на “хорах”; тим більше, що до цього часу співали у церкві. До 1989 року церква була православною, і в ній співав тільки один старий академічний хор, а тут діти прославляють своїми дзвінкими голосами Господа Бога. Служби Божі спочатку відправлялися кожної неділі увечері, а вже з вересня ми займались у церкві. Але у храмі не завжди була можливість збиратися, тож деякий час заняття відбувалися в клубі фанерного заводу, а з 1994 року – в актовому залі середньої школи № 92.
Пам’ятаю жовтень 1990 року. Місяць Матері Божої – Цариці Св. Вервиці. Знову для нас щось нове і незвичайне, хоча насправді це було відродження Св. Традиції нашої Греко-Католицької Церкви. Процесія навколо села, благословення Матері Божої Св. Вервиці. Все, що досі було заборонене, ми вбирали в серце з великим натхненням: пісні до Матері Божої Св. Вервиці, молебень до Св. Йосифа… До речі, пісню “Вервиці Царице Маріє”, яка була складена у жовтні 1990 року, вперше виконав дитячий церковний хор. Перші дні листопада – Дев’ятниця за душі, які терплять у чистилищі. Здавалось, для чого дітям співати Панахиду, але на цьому й будується справжнє духовне виховання. Посвячення могили Січових Стрільців у Рясному, Дев’ятниця до Священномученика Йосафата, Дев’ятниця до Непорочного Серця Матері Божої, Різдвяні свята на парафії, перший дитячий вертеп, в мене він зберігся до цього часу, записаний на магнітофонну касету. Діти, які в ньому брали участь, нині – дорослі люди, які мають свої родини. І це справжні християнські родини, жаль, що деякі з них виїхали за кордон (Америка, Англія).
Хочу зупинитись на окремому спогаді. Свят-вечір 1991 року. Кожна українська родина готується до Святої вечері, а дитячий хор на чолі з отцем Василем їде у Будинок пристарілих на вулиці Медової Печери. Діти у маленькому автобусі-“чобітку” колядують, радісні, жартують, повторюють слова вертепу, привітань… Але приїхавши у Будинок, ми відчули, що таке біль, сльози, страждання, хвороби. При живих дітях старенькі батьки одинокі. І коли ми поверталися додому, в дітей на очах були сльози. Вже не було жартів, сміху, усі сиділи у великій задумі. Ось на чому треба виховувати наше молоде покоління. Тут виховується у дітей милосердя, повага до старшого покоління, любов до ближнього.
Не забуду ніколи час Великого посту (переписування, виучування Хресної дороги – цей блокнотик проспіваний, прочитаний до дірок), страсні пісні. У Страсну П’ятницю вистава за участю дітей на честь Страждань і Хресної Смерті Сина Божого. У церкві не було де яблуку впасти. Це вже тепер у нас відбувається жива Хресна дорога, а перший раз це проходило у храмі. Діти з тим росли, удосконалювались. Великодні свята, перші гаївки в саду біля нашого храму, та й взагалі у Рясному. Як все це було весело, радісно, урочисто!
І ось пролетіло не мало, не багато, а 20 років. велика кількість дітей пройшла через дитячий церковний хор. Хоч я не маю права так говорити – ті діти приходили до Божого Дому, до Господа Бога.
І в моєму житті сталися зміни. Поряд із професією музиканта я отримала професію учителя християнської етики.
Дякую Господові Богові, Пречистій Діві Марії, Ісусові Христові, що моє життя пішло в такому благотворному напрямку.
Стежка людського життя сповнена великими випробуваннями, але водночас і великим Божим благословенням.
І коли сьогодні я приходжу у неділю на Св. Літургію і співаю Її з новими діточками, з діточками, мами і батьки яких починали співати в хорі, то, дивлячись на дитячі обличчя, бачу очі їхніх матерів і чую, як із спільних уст лине пісня: “В Назареті зацвила лелія”…
