Покаяння

Слово пастиря на початок Великого посту

Дорогі брати і сестри! Ось і знову ми на порозі святого Великого посту. Кожний християнин має застановитися над своїм життям і приготувати свою душу й серце до Святої Пасхальної Сповіді. Звичайно, Великий піст - це осо­бливий час, в якому Отець Небесний про­мовляє до людства через терпіння й стра­ждання Свого Єдино­родного Сина, а нашого Спасителя Ісуса Хри­ста. В цьому часі хри­стияни практикують різні набоженства: Хресну дорогу, розва­жання Страстей Го­сподніх. Ми пам'ятаємо у своїх молитвах про наших усопших, тво-римо милостиню для бідних, сиріт і вдів, стри­муємося від гучних забав та їжі. Звичайно, що такі постанови в нашому духовному житті - добре, але це ще не все покаяння.

Покаяння - це не тільки зовнішня форма Богопочитання, Господь вимагає від нас чогось більшого, а саме - нашого серця. Щоб покаяння пройшло через наше серце. Тому ще в Старому Завіті пророк Йоіл взиває до нас: "Слово Господнє, - поверніться до Мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі. Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу, і поверніться до Господа, Бога вашого, бо Він благий і милосердний, довготерпеливий і много­ми­лостивий, - і уболіває над нещастям" (Йоіл. 2, 2-13).

Покаяння серця є великою проблемою для більшості християн. Це проблема в родині, коли батьки проживають у гніві зі своїми дітьми, чи навпаки діти проживають у гніві зі своїми батьками. Сусід гнівається з сусідом, брат із сестрою, з колегою по праці не спіл­куємося роками, чоловік тримає в серці образу на дружину, дружина на чоловіка, один народ не може простити іншому народові його злодіяння. В цьому полягає велика проблема християн­ського життя. Раху­ємо, скільки помолилися вер­виць, скільки збили по­клонів, які відпустові місця відвідали, яку дали милостиню, а не може­мо порахувати, скільки разів Господь давав нам можливість і скільки було нагод, щоб про­сти­ти ближньому своєму.

Не ошукуймо самі себе, бо жодна молитва, жодна жертва, поклони й пости не можуть нам замінити покаяння серця. Диявол часто використовує нашу "побожність", щоб засліпити нам правдиву дорогу до покаяння, відвернути нашу увагу від реального стану речей. Будемо шукати різних виправдань, щоб тільки вигородити себе, оправда­ти себе перед іншими, довести свою правоту, показати свою "духовну ревність" у справах віри, а серце наше з року в рік стає все черствішим і закаменілішим.

Не шукаймо для себе оправдань, а шукаймо нагоди, щоб примиритися з особами, з якими живемо в гніві чи неприязні. Не робімо рахунків: хто кого скільки разів скривдив і образив, хто кому в чому завинив, хто кому що винен. Бо якщо ти рахуєш гріхи і провини свого ближнього щодо своєї особи, то що ти, бідна людино, скажеш, як Господь Бог виставить перед тобою Свої рахунки? Не оправдовуймо себе, що ми маємо вразливий характер і не можемо простити, забути, вибачити, спілкуватися з особами, які завинили перед нами. Причина не у вразливому характері, а в особистій гордині, яку диявол побудував у твоєму серці. Це зухвала гордість яка вбралася в "плащик вразливості", тримає тебе в своїх кігтях і не випускає твою душу, щоб вона стала на шлях покаяння. Застановися, розваж добре, подумай розсудливо над станом своєї душі. Покайся, навернися, і тільки тоді твоє серце знайде спокій і Божа благодать зійде на тебе.

Христос-Спаситель, знаючи людську неміч, сказав нам оцю притчу, над якою маємо застано­витися глибше :

"Тут підійшов Петро й каже до Нього: "Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разівмаю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?" Ісус промовив до нього: "Не кажу тобі: До сімох разів, але до сімдесяти раз по сім".

"Тому Царство Небесне схоже на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми. Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що винен був десять тисяч талантів. А що не мав той чим віддати, то пан і звелів його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав, і віддати. Тоді слуга, впавши йому в ноги, поклонився лицем до землі й каже: Потерпи мені, пане, все тобі поверну. І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той. Вийшовши, той слуга здибав одного зі своїх співслуг, який винен був йому сто динаріїв, схопив його й заходився душити його, кажучи: Віддай, що винен. Тож співслуга його впав йому в ноги й почав його просити: Потерпи мені, я тобі зверну. Та той не хотів, а пішов і кинув його в темницю, аж поки не поверне борг. Якже побачили товариші його, що сталося, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про все сподіяне. Тоді його пан покликав його і сказав до нього: Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою? І розгнівавшись, пан передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу. Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого" (Мт. 18, 21-35).

Людина нинішнього віку, перечитавши цю притчу, можливо, й не зрозуміє до кінця її змісту. Якщо десять тисяч талантів перевести на нинішню грошову одиницю - в долари, вийде понад десять мільйонів доларів. То ж була то дуже велика сума на ті часи. Ще одне порівняння: пересічна людина в тих часах витрачала на їжу близько одного цента в день. З цього випливає, що його борг становив близько одного мільярда доларів, якщо порівняти його з конкретними витратами на їжу особи середнього достатку в наші дні.

Звичайно, що слуга не був у силі сплатити такий великий борг цареві. Пан розпорядився продати слугу, його жінку, дітей й усе, що він має, в рабство, щоб сплатити борг. Слуга падає на коліна лицем до землі і благає, просить царя про помилування, прощення. Цар був людиною доброго серця і ласкаво відпустив його, простивши весь борг.

Тим слугою-боржником є кожна людина. Наш борг гріха настільки великий, що ми не в стані заплатити чи повернути його. Гріхи людства перед Маєстатом Божим були такі великі, що Отець Небесний посилає на землю Свого Єдинородного Сина, який своєю Найсвятішою Кров'ю заплатив наш великий борг Отцю Небесному. Кожен із нас отримує помилування Кров'ю Агнця Непорочного, який приноситься Отцю в жертву на кожній Святій Літургії.

Після прощення своїх великих боргів слуга вийшов з дому царя дуже щасливий і радісний. І тут на вулиці він випадково зустрічає свого співтовариша, який винен був йому сто динаріїв. Сто динаріїв - це сьогодні близько п'ятнадцяти доларів. Слуга настирливо наполягав, щоб товариш віддав йому його борг. Почав його душити, а потім вкинув його у темницю.

Борг співтовариша не був такий великий, коли ми порівняємо його з заробітною платнею тих часів. В тих часах робітник мусив працювати сто днів, щоб отримати таку суму грошей. Коли б його співтовариш дав час і можливість, він міг би легко повернути свій борг. На жаль, слуга, якому цар простив такий величезний борг, виявився немилосердним і взагалі неспівчутливим до свого співбрата. Коли слуга просив царя словами "потерпи мені, я верну тобі", цар прислухався до тих слів, його товариш тими ж самими словами просить його: "Потерпи мені, я верну тобі", але той був глухий на його прохання.

Закаменілість серця - як це страшно! І які нерідко сумні плоди збираємо ми з нашої впертості і закаменілості. Ідемо до Святої Сповіді, бажаємо, щоб Господь простив нам "множество согрішеній" наших, а нашим близьким і рідним не бажаємо простити їхніх провин. Такого стану душі треба дуже боятися. Наша гордість і закаменілість провадить нас до страшних наслідків, з чого користає сатана.

Один з останніх випадків, які мені довелося пережити. Чоловік зрадив жінці у подружньому житті. Зрада стала явною для всієї родини. Для всіх рідних і знайомих це був великий шок, бо ніхто не сподівався, що в такій взірцевій родині може трапитися щось подібне. Чоловік, зробивши такий крок у житті, усвідомив свій злий вчинок. Через деякий час він прийшов до жінки і попросив у неї вибачення, бо справді дуже щиро жалів, приступив до Тайни Покаяння, йому було жаль жінки, дітей і тому хотів повернути усе так, як було до того вчинку. Я був свідком того, як чоловікові було важко йти до хати: жінка і діти часто не відмикали дверей, побачивши його на порозі будинку. В моїй присутності чоловік падав на коліна, плакав, як мала дитина, і просив прощення. Це не була гра, це був доконаний акт жалю за свій гріх.

Жінка мала тверде серце. З нею не можна було спілкуватися, вона не хотіла нікого вислухати, дітей наставляла проти батька. Звичайно, коли не слухаєш добрих порад, які походять від Святого Духа, тоді твоє серце прислухається до порад злого духа. Злий дух вибрав колег жінки, з якими вона спілкувалася і прислухалася до їхніх порад. Єдиним бажанням закаменілого серця була помста. Помститися будь-якою ціною - стало гаслом жінки. Диявол ревно працював, колежанки знайшли коханця, який почав часто гостювати у їхній родині.

За деякий час дітям було представлено "нового батька". Шлюбний чоловік, який колись був страшним противником алкоголю, тепер полюбив алкоголь. Дивишся на цю родину, яка розпалася, і бачиш: як страшно, коли людина не вміє простити, вибачити, забути... Як сатана використовує нас у своїх руйнівних планах! Адже одне слово "прощаю" могло повернути цій родині спокій і злагоду, любов і мир, який панував між ними десяток років! Біймося закаменілості наших сердець! Якщо надіємося на прощення наших гріхів від Господа Бога, то вміймо й самі прощати нашим ближнім.

...Товариші ув'язненого прийшли до царя і розповіли все, що бачили на власні очі. Тоді цар розгнівався на того слугу за його черстве, закаменіле серце, які довели його невдячність, відкликав своє прощення та вкинув лукавого слугу до в'язниці, аж поки не віддасть йому всього боргу. А віддати практично неможливо, бо сума грошей надзвичайно велика.

Чому цар запалав таким великим гнівом до свого слуги? Можливо, він не був уже й таким добрим? Ні, справа не в цареві, а в слузі. Слуга у своєму серці не змінився. Він зловживав тією благодаттю, яку йому виявив цар. Після прощення такого величезного боргу він у своєму серці залишився таким самим, яким був до того, коли зле вико­ристовував довір'я свого пана, марнотратно розпустивши доручені йому гроші.

Ця притча стосується безпосередньо кожної людини. Добрий і милостивий Господь прощає нам превеликий борг гріха, то ж невже ми не можемо простити тим, які провинилися проти нас? У притчі чітко говориться, що вина і кривда, які люди можуть нам заподіяти, є набагато меншими у порівняні з нашими превеликими гріхами супроти Господа Бога.

Щоб отримати від Господа Бога радість, прощення гріхів і всі інші благословення для нашого спасення в нас немає вільного вибору: прощати чи не прощати. Людина позбавлена цього вибору, умова - прощення. Ідеш до Святої Сповіді, і якщо хочеш, щоб Господь простив тобі твої гріхи, насамперед маєш простити своєму ближньому його прогрішення супроти тебе. Тільки простивши своєму ближньому його прогрішення, можеш сподіватися, що Боже ласкаве і милосердне прощення стало частинкою твого життя. Свята Сповідь - це велика радість для нашої душі, це велике свято, це Великдень, коли душа, привалена важкими каменями гріхів постає до життя Божої благодаті.

Чому так мало людей є учасниками цієї Пасхальної радості? Адже в святинях деколи стоять такі великі черги до Святої Сповіді. Чому так мало людей розуміє, якою великою є радість Божого прощення і милосердя? Провідну думку про прощення знаходимо в словах Ісуса Христа: "Отак і Мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого" (Мт. 17, 35). Замало прийти до Святої Сповіді і сказати устами я простив синові, дочці, чоловікові, дружині, братові, сестрі, сусідові. Потрібно поди­витися: а що каже моє серце, чи в серці моєму і в моїй душі є спокій, чи моє прощення є тільки на словах, а в душі прихований жаль, нехіть, обурення? Я простив, а як? Чи я відчув радість того мого прощення, чи моя чергова сповідь є Вели­коднем моєї душі і серця? Чи це тільки поверхневе відбуття обрядовості?

У Господній молитві "Отче наш" промовляємо: "прости нам довги наша, як і ми прощаємо довжником нашим". Особа, яка відмовляється простити з серця своєму ближньому його провини, а повторює ці слова Господньої молитви, не може надіятися ані на прощення своїх гріхів, ані на вислухання Господом Богом її молитви. Мусимо підійти до цієї справи самокритично та старанно подивитися в своє серце. Господь знав, як важко людям прощати ближнім їхні провини, тому бажав, щоб щодня, коли молимося "Отче наш", ми пам'ятали: немає прощення для тебе, якщо ти не простив своїм ближнім; не отримаєш плодів зі своєї молитви, якщо перебуваєш у гніві і ненависті; не дійде твоя молитва до Божого престолу, доки не примиришся і не простиш братові своєму.

Скільки разів маємо прощати

Як маємо ставитися до гріхів і провин свого брата? Чи ми, як християни, маємо взагалі не звертати уваги на гріхи інших людей, ігнорувати такими особами, не звертати на них увагу? Це важливе питання на сьогоднішній день. Людина взагалі втратила розуміння гріха. Тому навіть чимало християн вважає себе безгрішними, в багатьох країнах світу в храмах священнослужителі не говорять про гріх, там називати людей, які прийшли до святині, грішниками, вважається великою образою і приниженням людської гідності.

Виникає ще одне важливе питання: а скільки разів маємо прощати? Часто від людей чуємо: вже останній раз, більше ніколи. Чи це правильна відповідь? Звичайно, що ні. Це питання мучило не тільки нас, а також і Апостолів, як читаємо в Слові Божому: "Тут підійшов Петро й каже до Нього: "Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?" Ісус промовив до нього: "Не кажу тобі: До сімох разів, але до сімдесяти раз по сім".

Апостол Петро був вражений і почав дивува­тися, коли Ісус Христос навчав про покаяння, прощення. Єврейські рабини навчали, що ніхто не сміє просити про прощення більше трьох разів. Апостол, певне, хотів показати перед Ісусом свою великодушність, коли, ставлячи питання про прощення, виявив бажання прощати своєму ближньо­му аж сім разів.

Святий Петро, мабуть, очікував похвали від Ісуса Христа за свою щедрість і милосердя, але виявилося навпаки. Спаситель вказує Апостолові, що він, як і рабини, які встановили трикратний принцип прощення, помилявся у своїх поглядах і твердженнях. Христос пояснив нам, що прощення - це не механічна справа, яка вимірюється кількістю заподіяних кривд, прощення - це справа серця і віри.

Коли Христос сказав Апостолові, що мають прощати сімдесят разів по сім, то не мав на увазі, що треба прощати чотириста дев'яносто разів. В такому випадку ніхто з нас не дав би собі ради, кожен мав би носити грубий талмуд і записувати в ньому всіх людей, з якими спілкується, і вести рахунки: кому скільки разів я простив, а якщо в когось перевищило за чотириста дев'яносто, тому вже не маю прощати. Христос вчить нас, що не маємо пам'ятати образ і кривд, які нам заподіяли наші ближні, не маємо рахувати, хто скільки разів нас образив, але завжди з щирого серця прощати всім тим, які нас скривдили свідомо чи не свідомо, якщо хочемо отримати прощення від Отця Небесного.

Варто при цьому зауважити, що люди часто люблять перебільшувати, перекручувати, прибріху­вати різні ситуації або, як кажуть у народі, з мухи робити слона, робити з себе "невинну жертву", а з когось "вбивцю", а опісля вимагати від інших вибачення, перепрошення. Звичайно етикет, культура вимагають певних правил поведінки, але якщо особа вважає себе християнином, вона навіть не має застановлятися над такими речами. Християни - це не конфліктні люди, які мають жити судами, спорами, підозрами, звинуваченнями одні одних. Христини - люди, які мають жити наукою Святого Євангелія і згідно з нею будувати своє життя. Якщо тільки хочемо, завжди можемо знайти у своєму ближньому ворога, а сатана радо нам у цьому буде допомагати.

Ми можемо "придертися" до слова, діла, погляду, жесту і руху кожної людини. Все можемо взяти на озброєння, але пам'ятаймо: якою мірою судимо своїх ближніх, такою мірою буде судити нас Господь Бог. У житті бувають різні ситуації, випадки обдумані і необдумані. Вилетіло необачно слово, якого вже не повернеш - не берімо необдуманого вислову, слова на озброєння і звинувачення іншої особи.

Пригадується один випадок, що мав місце на початку моєї священичої діяльності. Одного разу в свято я запізнився на Святу Літургію в Рясному тому, що ходив сповідати в Янові хворого. Наближаючись до храму, був вражений поведінкою людей, в тому числі й дітей: одні стоять у гурті і розмовляють невідомо про що, діти бігають у саду біля храму, чоловіки собі курять за церковною огорожею... Така поведінка вірних мене "вивела з себе". На початку Богослужіння всі прийшли в храм. Мене боліла душа, що люди не розуміють значення святині і як поводитися біля неї. У проповіді я зазначив, що біля святині наша поведінка має бути відповідною, як належить у домі Божому, не можемо собі йти на перекур, на пусті розмови, балачки чи діти гуляти в саду. Навіть тоді, коли священик запізнюється (а в тих часах часто бракувало священиків: закінчив Богослужіння на одній парафії, підходять - треба висповідати важкохворого і їхати на іншу парафію на Службу Божу. Живі й здорові можуть зачекати, але до важкохворого треба їхати вже, і, звичайно, священик не зі своєї вини запізнюється на 30-40 хвилин).

Звичайно, мої проповіді на початках були дуже різкі й конкретні - давався взнаки молодечий максималізм. Наголосив я в проповіді: нема священика, маєте брати вервицю в руки і спільно провадити молитву, а не вештатися по церковному саду і подвір'ю, привчайте своїх дітей до молитви, хай стоять біля вас каменем, а не крутяться і ходять туди-сюди.

Наступного дня покійний паламар Володимир Кіцак крутиться біля мене: бачу, що хоче мені щось сказати, а не має відваги. "Говоріть, що маєте говорити, на ніщо не зважайте, я все зрозумію". "Отче, погані справи... дуже погані..." Я з усміхом запитав: "Що, знову православні будуть від нас церкву забирати?" - "Та ні". - "А в чому справа?" - "Я йшов додому і чув, як жінки говорили між собою: "Як священик міг людей заклясти в церкві?" - "Заклясти?.. Я в житті ніколи нікого не кляв, це не мій принцип і не мої засади". - "Ви сказали, щоб люди стали каменем". Дійшло до мене! Вислів "стати каменем" має двояке значення. Можна його вжити, як проклін. Я вживав його, як часто вживали батьки до дітей: "Стань каменем і стій". Старші зверталися в такий спосіб до дитини, коли вона крутилася, була неспокійна, заважала батькам у праці. Цей вислів був строгий, і його вживали тоді, коли дитина вже досить "допекла" батькам чи особам, які були з нею. Він мав наказову, попереджувальну форму: стій гарно, чемно, а то дістанеш! Я вжив цей вислів виключно в такій формі. Деякі люди сприйняли його у своєму розумінні.

Так часто буває у нашому житті: вирвалося слово, якийсь ненавмисний жест, жарт, погляд - і ми вже готові свого ближнього розп'ясти, не вислухавши його, не зрозумівши, що він хотів сказати чи висловити в такий спосіб. Як часто доводиться чути від людей: як міг священик так сказати, так зробити, так висловитися... Священик - також немічна людина, яка потребує Святої Сповіді і прощення в людей і Господа Бога, тому будьмо завжди вирозумілі, не поспішаймо когось судити, дивитися на речі відразу з негативного боку й давати гостру оцінку. Будьмо самокритичними, хай кожен у собі бачить те, що негативне, а в своєму ближньому те, що добре, і все буде гаразд. Тоді ми дуже добре зрозуміємо слова Ісуса Христа який сказав: прощайте сімдесят разів по сім.

Без прощення ближнього немає прощення Божого

Багато християн легковажить прощенням, вважає, що це їхня приватна справа і вони чинять так, як вважають за потрібне. Це велика помилка, яку необхідно якнайшвидше виправити, щоб не було запізно. Прощення - це не приватна справа кожного з нас, це засада Святої Віри, бо Христос чітко і виразно навчав: "Ви чули, що було сказано давнім: Не вбивай; і коли хтось уб'є, той підпаде судові. А Я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові. Хто ж скаже братові: Нікчема! - той підпаде Верховному Судові. А скаже: Дурень! - той підпаде під вогонь пекельний. Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, примирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій" (Мт. 5, 21-24). Примирення, прощення з ближнім своїм Христос-Спаситель ставить вище за жертву. Це Його святі слова, до яких маємо дослухатися, щоб бути спасенним і осягнути Царство Небесне.

Гарний приклад про важливість прощення подає нам Життя Святих. В Антіохії Сирійській жили в великій любові і приязні між собою два мужі-християни: священик Саприкій і мирянин Никифор (що означає "побідоносець"). Їхня приязнь була такою великою і щирою, що з них брали приклад інші християни. На превеликий жаль, злий дух став між ними, і вони посварилися: стали гніватися один на одного, взаємно сторонитися один одного. Так тривало певний час. Одного разу Никифор читав Слово Боже, науку Святого Йоана: "Коли хтось каже: "Я люблю Бога", а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми Заповідь одержали від Нього: "Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого" (1Йо. 4, 20-21). Перечитавши ці слова, Никифор не міг заснути, вони настільки вразили його, що йому захотілося негайно при­миритися з священиком Саприкієм, бо зрозумів, що вони обоє перебувають у великій духовній небезпеці.

Він посилає до священика, щоб від його імені просили в нього прощення, а опісля сам приходить, припав до його ніг і благає: "Прости мені, отче, Христа ради!" Та серце Саприкія кипіло ненавистю, він навіть глянути не хотів на Никифора.

Настав час великого переслідування християн в Римській імперії за часів імператора Валеріяна та його сина Галлієна. Священика Саприкія, одного із перших, поставили перед імператорським трибуна­лом. Священик мужньо визнавав Християнську Віру. Його непохитність у вірі була добрим прикладом для інших християн. Імператорські прислужники звеліли піддати Саприкія якнайсуворішим фізичним торту­рам. Найжорстокіші побиття, знущання, приниження не зламали віру в серці священика. Він був готовий віддати своє життя і пролити кров за віру Христову так само, як робили тисячі мучеників того часу в Римській імперії.

Підписано вирок смерті, священика Саприкія ведуть на страту. Дорогою його зустрічає приятель Никифор і благальним голосом крізь сльози просить: "Мучениче Христовий, прости мені мою про­вину!"

Вдруге, втретє зі сльозами на очах благає Никифор священика Саприкія простити йому ради Христа. Однак той відвернув свою голову від Никифора, не бажаючи навіть глянути на нього. Дух сатани, гордості й закаменілості, заволодів серцем Саприкія, і той, хто задля Ісуса терпів муки і готовий прийняти смерть, задля Імені того ж Ісуса не хотів простити малої образи.

Прийшли на місце, де кат мав відтяти голову священикові Саприкію. І знову Никифор падає на коліна і благає прощення у священика, але він і тут відвернувся від нього.

Многомилостивий і довготерпеливий Господь довго чекав на опам'ятання священика, але жодної поправи не було. Тоді Господь відвернувся від Саприкія, Божа поміч покинула гордого й зухвалого священика. В останню мить, коли кат вже підніс меч, Саприкій закричав: "Стійте, я готовий принести божкам жертву, я зрікаюся Христа!" А навіть якби він і не зрікся Христа, все одно, незважаючи на перенесені терпіння і мученицьку смерть, через закаменілість свого серця пішов би до пекла, бо Святе Письмо навчає: "Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любові, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний. Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори пере­ставляти, але не мав любові, я був би ніщо. І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любові, то я не мав би жодної користі" (1Кр. 13, 1-3).

Никифор, почувши, що священик Саприкій зрікся Христа, припав до його ніг і зі сльозами просив: "Що робиш, нещасний?! Ось ще одна мить, і ти приймеш вінець нев'янучої слави!" А коли слова його були даремні, тоді Никифор став голосно кричати: "Я - християнин, накази імператора - ніщо для мене, ваші божки - це одна гидота. Мене вбийте замість цього відступника!"

Саприкія відпустили на волю, а Никифорові стяли голову мечем. Було це близько 260 року Божого. З цього прикладу бачимо, яку важливу роль має в житті кожного християнина смирення і покора, ці чесноти підносять душу до неба. Гордість, зухвалість, закам'яніле серце - це найбільший диявольський гріх, що передає душу дияволові; смиренний Никифор іде до неба, а гордий Саприкій стає відступником.

Час святого Великого посту - це особлива благодать від Господа Бога, щоб зректися гріхів, подолати свою гординю, щиро покаятися і з серця простити усім без винятку, які нас образили в житті. Не змарнуймо цієї великої Божої ласки, доброти і милосердя, а відкриймо свої серця для Святого Духа, хай Він діє у нас.