Парохія Біла
Наприкінці 1874 р. Б. градоначальник Алешко і його помічник сотник Губанєв кликали декілька разів більських міщан до повітової канцелярії. Говорили їм про необхідність прийняття православ'я, що Унії вже немає, бо немає греко-католицької церкви ані греко-католицького священика, що інакше будуть худобою без релігії. Отець Ливчак тимчасом перейшов на православ'я.
На ті всі пропозиції міщани відважно відповідали, що доки Бог на небі - доти буде і Його релігія між людьми. Коли їм вже не вільно бути з'єднаними - уніатами з Католицькою Церквою, то будуть з'єднаними - уніатами з Богом. На православ'я не підпишуться і до православної церкви не підуть.
Коли начальники запевняли міщан, що всі в околиці греко-католики перейшли вже на православ'я і що тільки вони залишаються такими впертими, міщани відповідали, що вони хочуть бути людьми, а не тваринами. За прикладом інших не підуть, а залишаться такими, як їм велять совість і переконання, і готові терпіти за свою віру хоч би й найтяжчі муки, навіть якщо б з них здирали шкіру нагайками, як це робив градоначальник в околиці зі сільським народом, якого силували до православ'я.
Коли начальники побачили, що таке масове скликання міщан ні до чого не привело, почали викликати до канцелярії кожного міщанина поодинці. Але незабаром переконалися, що й це даремно. Коли навіть просьбами нічого не осягнули, взялися начальники до переслідування людей. Кількадесят міщан Алешко наказав заарештувати. Одних посадили до в'язниці в Білій, других в Седльцях, третіх у Бересті. Тримали їх там понад півроку. Десять поважних і впливових міщан вивезли у глибину Росії, деякі з них повернулись аж в 1905 році, але більшість померли на засланні у вірності своїй вірі. Зі свого заслання ці ісповідники писали листи до своїх жінок та дітей, заохочували їх до витривалості та до прив'язаності до Святої Унії.
Настав 1875 рік, в якому Попель проголосив скасування Унії і перехід на православ'я. Білу уряд вибрав місцем, де мали проголосити православ'я на Підляшші. Там був головний осередок оборонців Святої Унії, отців-василіан, там був гріб Мученика - святого Йосафата, там чисельно збирався народ для віднови свого духа віри.
Тому після розігнання отців-василіан, після закопання тіла Покровителя святої Унії випадало тепер поставити тут хоругву перемоги православ'я. Тут повинен зібратися штаб православ'я й урядово проголосити світові смерть Унії і початок життя православ'я на Підляшшя.
З Петрограда від синоду надійшов наказ, щоб на день 24 січня 1875 року приїхав до Білої православний архиєпископ з Варшави Йоанікій і в більській церкві відправив торжественну Літургію і довершив акт сполучення уніатів з православ'ям. Сам архиєпископ був хворий і дуже до того діла не охотний, але мусив зібратися з силами і поїхати на зазначений день до Білої.
Архиєпископ привіз із собою цілий хор з Варшави. Губернатор Громека зі свого боку постарався піднести це торжество. Всі урядовці Більського повіту зобов'язані були відбути це богослужіння. Алешко дав наказ, щоб не лише з Більського, але і з сусідніх повітів по 10 чоловік з кожної громади на чолі зі своїми солтисами були присутніми на цьому богослужінні. У разі відмови винуватець мусив заплатити 10 рублів кари.
Пощо збирали людей до Білої, ніхто не знав, бо інакше був би не йшов. Для війтів найти 10 здорових чоловіків-уніатів було трудно. Одні з них конали від козацьких нагайок, інші лікувалися від завданих ран і каліцтв, ще інші гнили у в'язницях та кайданах за віру. Але мусили доставити. Тому часто, якщо бракувало до числа уніатів, брали римо-католиків.
У сам день торжества "Возсоєдиненія" понад 30 греко-католиків більських міщан і селян з передмістя Білої Волі заарештували і відіслали до в'язниці. Військо стерегло порядок і зганяло міщан до церкви. Церква наповнилася достойниками, що прибули сюди з Варшави, Сілець і повітових міст, а також урядниками з повіту.
Народ ховався за стовпами церкви, тож військо підганяло його на середину, а тому було багато гамору, що не пасувало посвяченому місцю.
Архиєрей з 30 священиками відправляв богослужіння в багатих ризах. Священики між собою розмовляли, сміялися до себе, чесали бороди, вешталися часто до захристії.
Тим неладом і браком пошанування при богослужінні народ був згіршений. Православ'я постало тут в усій своїй наготі перед очима народу, що звик до іншого набоженства, інакше розумів свою віру, святість жертви і церкви. Пуста поверхневість, виставність хору, блиск риз і сам зверхній обряд не заспокоїв народ, а навпаки збунтував. Він зрозумів, що йому відібрали хоч убогу, але повну внутрішнього життя віру, а силою нав'язують багато прибраного трупа. Народ вийшов з церкви згіршений з присягою ніколи вже туди не ступати ногою.
