Під опікою Божого Провидіння

Бог Отець. Помпео Батоні, 1779

У лютому ц. р. я перебував на лікуванні в Києві. Останній мій день у шпиталі 14 лютого 2012 року Божого. Біля 12-ї години перед полуднем лікуючий доктор приносить мені виписку, дає настанови щодо подальшого режиму й лікування - і я вільний. Хоча лікар дозволив мені залишитися в палаті до вечора, однак моїм бажанням було походити по столиці, відвіда­ти храми, книгарні. За день до цього ми з п. Володи­миром Хавалком погоджу­вали деякі деталі мого від'їзду до Львова. Я сказав, що сам собі пораджу з мої­ми багажами: заздалегідь завезу на вокзал, здам у камеру зберігання, а ввечері перед відправкою потяга заберу. Пан Хавалко на­полягав, щоб я залишив свої речі в шпиталі: "Я за ними приїду і доставлю Вам на вокзал". Я погодився.

День виявився не дуже погідний. Великого морозу, щоправда, не було, але була сильна заметіль і вітер. Походивши по столиці, вирушаю на вокзал, забираю з камери зберігання свій пакунок із книжками, дивлюсь на годинник. До відправки поїзда ще години зо дві, тож спокійненько йду собі в їдальню, вечеряю, переглядаю нову, придбану в столиці літературу. Біля 21 години телефонує пан Хавалко: "Отче, такі пробки зараз на дорозі, що ми не встигаємо доставити Вам ваші речі. Ви сідайте на потяг і їдьте додому, а ваш багаж ми передамо наступним потягом". Я б так радо зробив, без жодних проблем, але мій білет в дипломаті... Страшно розізлився на себе: ну невже ж той білет такий важкий, що не можна було його взяти з собою!.. Трохи собі побурчав також і на пана Хавалка за те, що збив мене з пантелику, бо якби я одразу забрав з собою свої речі і завіз їх у камеру на вокзал, цієї проблеми не виникло б...

Можливо, якби то був звичайний день, я б так не переживав... Але ж то Стрітення Господнє - таке велике свято, і я його дуже люблю. Спеціально виписався раніше з лікарні, де мав лежати ще 5 днів, а тут маєш тобі! Ні, я за всяку ціну маю бути у Львові. Поки збирався з думками, вирі­шував, як діяти, час спливав. Залишалося 35 хвилин до відправки потяга. Іду в каси. На щастя, білети в продажу є, купую новий білет, і на душі мені відлягло.

Знову дзвінок від пана Хавалка: "Ми постара­ємося з Божою поміччю встигну­ти..." - "Не спішіть, - заспо­коюю і їх і себе, - дорога слизька, небезпечна. В мене вже є новий квиток". За 8 хвилин до відправки - авто на вокзалі. Перші мої слова, які я промовив до пана Хавалка і водія: "Ну, ви космонавти! Це неймовірно!"

Потяг стоїть на першій колії, в моїх руках два білети. В який вагон сідати? Сідаю до вагона, квиток у який купив півгодини тому. Провідник радить здати другий квиток у касу, бо до відправки залишається ще 6 хвилин. Водій швиденько побіг у зал, щоб це зробити, а я спокійно сів у вагон, подякував Господу Богу, і мій поїзд вирушив до міста Лева.

Зі мною в купе їде жінка. Привітавшись, беру постіль, збираюся стелити. Трохи втомився від походів по столиці, а до того всього ще додалася остання година переживань і біганини. Присівши, кажу до пані, що я втомлений і якщо не буду їй давати спати (бо можу хропіти), хай вона без всяких церемоній просто кине на мене он той рушник, і я пробуджуся. Жіночка усміхнулася й каже: "То ще не відомо, хто кому не буде давати спати. Я також дуже втомлена, бо їду з Житомирської області, похоронила двоюрідну сестру". А потім питає: "Ви, мабуть, священик?" "Так, - кажу, - священик".

Бачу, хоче людина поділитися своїми пережи­ваннями. І жінка стала розповідати про свою покійну сестру, яка народилася перед Другою світовою війною, була охрещена в римо-католицькому костелі, походила з мішаної українсько-польської родини, а хоронив священик із Православної Церкви Мос­ковського Патріархату. "Не знаю, яку Церкву Ви представляєте, - зітхнула вона, - але наша родина дуже обурена й незадоволена, що так похоронили нашу сестру". "Я теж, - кажу, - здивований, що ваша сестра належала й ходила до Католицької Церкви, а хоронив її православний священик. А яка причина цього всього?" Жінка пояснила, що син покійної одружився з дочкою православного дяка, і тому ніхто з родини не міг протистояти синові. Я зрозумів, що й син той покинув католицьку віру через свою жінку і перейшов на православіє, або покійна мама не навчила і не виховала своїх синів у католицькій вірі, але вже не хотів заглиблюватися в ці тонкощі.

Причиною великого обурення родини стало те, що коли дали пом'яник за усопших, щоб священик згадав всіх тих з родини, які відійшли до вічності, то деяких імен батюшка не зачитав, а потім почав давати свій коментар... Моя сусідка по купе назвала два чи три імені, одне з них я запам'ятав - Яніна. Православний священик на похороні почав навчати людей, що такі імена не християнські, і тому він не може згадувати їх у богослужінні. Він досить багато часу присвятив цьому поясненню, незважаючи на те, що на похороні було багато римо-католиків, діди, батьки яких, а навіть вони самі носять такі імена. Це було неприємно родині: для чого говорити такі речі на похороні, коли родина мішана. Таке доречно говорити в церкві, де присутні виключно православні християни. "А як Ви вважаєте?" - запитала мене жінка. Звичайно, я дав свій коментар - щиро й відверто, як би я повівся в такій ситуації.

З цієї розмови я зрозумів, що моя співрозмовниця не є галичанкою. Щоправда, акцент я відчув одразу, але припускав, що й галичани, які проживають на Сході, можуть забути свій говір. Виявилося, що жінка була з Житомирщини. Пані ділилася своїми спогадами про життя: як вони були студентами, навчалися у вищих львівських вузах, познайомилися зі своїм покійним чоловіком, який працював викладачем в одному із закладів, мав науковий ступінь, а сама вона все життя працювала державним службовцем. У розмові пані декілька разів зауважила, що є глибоковіруючою людиною і її чоловік також був глибоковіруючим. Мені було приємно чути, що людина вважає себе не просто віруючою, але - глибоковіруючою.

Жіночка поділилася переживаннями, які випали на її долю: виховала з чоловіком двох синів, які отримали освіту за кордоном, мають гарні сім'ї.

Хоч минуло п'ять років після його смерті, але в душі вона все ще носить біль. Він був дуже добрий чоловік для неї, а для дітей батько, ніяк не може змиритися з його смертю, дуже бракує його у її житті. Справді, смерть його була трагічна: помер на весіллі своєї племінниці, на її очах, коли вони танцювали. Має жаль на свекруху, бо та часто проклинає з най­меншого приводу. Жінка вважає, що така смерть її чоловіка - через ті важкі прокльони.

Мене мучила одна думка: що моя спів­розмовниця розуміє під висловом "глибоковіруюча людина"? При цій нагоді питаю, чи покійний чоловік ходив до церкви, сповідався. "Ходив до церкви на великі свята, ми хрестили дітей, хоча й були студентами, але ні я, ні чоловік ніколи не спові­далися". Для мене то був великий удар! Людина, яка говорить про свою "глибоку віру", ніколи не користала з Святих Тайн, жодного разу в своєму житті не приступала до Святої Сповіді і не приймала Святого Причастія!

Звичайно, люди, які жили в часи комуністичної неволі, люблять перекладати усю провину на радянську владу, воюючий атеїзм, а навіть на своїх батьків, які не дали їм християнського виховання. "Як я в такому віці маю приступити до сповіді?" - зі здивуванням запитує мене жінка. І як здебільшого буває, перераховує свої добрі вчинки: вона навіть і немає з чого сповідатися... Має знайомих свяще­ників, які їй нагадують про потребу висповідатися, але якось вона не дуже прислухається до їх голосу...

Бачу, що жінка відхиляється від духовної тематики - знову за життєві, суєтні проблеми. А мені навпаки хочеться розвинути й завершити тему Святої Сповіді. За десять днів буде святкувати свій 60-річний ювілей, зайнята приготуваннями. Моє зустрічне питання: "Ну, і як ви подякуєте Господу Богу за прожиті 60 років життя?" - "Прийде родина, друзі, і відсвяткуємо всі разом". - "Я розумію, цей день для вас є важливий. Але як Ви подякуєте Господу Богу за всі Його щедрі благодаті, які Він вам уділив зі Своєї милості?" - "А що я маю зробити? Ну, мабуть, піду в церкву, помолюся Господу..."

Тут я почав пояснювати, що найбільшим дарунком для Господа Бога є подяка її серця і душі: коли вона звернеться до священика, замовить подячну Службу Божу за прожитті роки, виспо­відається з усього життя, очистить своє сумління, отримає духовну полегшу - це найбільший дар. Священик уділить їй Боже благословення на подальші роки життя. "Я даю на молитву постійно, якщо буваю в храмі: за дітей, онуків, усю родину, але за себе ніколи. А хіба можна за себе молитися?" Знову треба було пояснити жінці вартість молитви за себе самого, сказати про необхідність просити Божої благодаті о ласку щасливої години смерті.

"Бачите, ваш покійний чоловік відійшов у вічність без Сповіді і Святого Причастя, ви ж маєте перед ним обов'язок". - "Так я справляла і дев'ятини, й сороковини, й річницю, ми поставили пам'ятник, моя совість чиста перед ним". - "Це добре, що ви давали на Богослужіння, але ви самі, чому не приступили до Святого Причастя й не пожертвували за його душу?.."

Довго ми спілкувалися, провадили різні дебати, виникали суперечливі ситуації, але я старався бути стриманим і виваженим, бо розумів, що все-таки спілкуюся з людиною, яка дуже далека від Бога, віра її поверхнева... Звичайно, державні службовці - люди часто високої думки про себе, вони звикли, щоб їх слухати. Хоч моя співрозмовниця в цьому виявилася дуже коректною й толерантною. Мені було дуже шкода, що не мав біля себе жодного молитовника або книжки про Святу Сповідь. Я записав цій пані адресу книгарні, а також книги, які там можна придбати - про Святу Сповідь і молитовник за душі усопших, також записав свій мобільний телефон.

Подивився на годинник: вже вибила 1.30 ночі. Треба лягати спати. Змовивши молитву до Матері Божої, віддав її в опіку Богородиці і просив, щоб Мати Божа, запровадила цю особу до Свого Сина.

Зранку ми встали, привіталися. Все було мовчки, без жодного слова. Під'їжджаємо до Львова. Я знову почав розмову першим: "Думаю, що ви не забудете про нашу розмову?" Почув відповідь: "Ні, нашої розмови не можна забути, я добре її собі запам'ятала". Не знаю, що цими словами хотіла сказати мені достойна пані, але відповіла дуже серйозно й щиросердечно. Допомогла мені винести багаж, і ми, попрощавшись, розійшлися. Чи ще зустрінемося колись - одному Богу відомо...

Знаю, що випадкового в житті нічого не буває. Та найвища сила - Боже Провидіння знає, хто, з ким і на яких дорогах має зустрітися, в який рік, місяць, день і час і в якому місці чи при якій нагоді. Мені стало соромно за самого себе, що деколи так поспішно й швидко роблю висновки з деяких ситуацій, які виникають у житті. Початок може бути злий, а наслідки чудові. Так сталося і в моєму випадку: не в тому вагоні я мав їхати, який був вказаний у першому білеті, а саме в тому, куди мене скерувало Боже Провидіння, і в тому купе, в якому сиділа ця достойна пані. Половина вагона була вільна, у мене могло бути інше місце, але Бог скерував так, що мені треба було їхати саме тут.

Дорогі мої, таких випадків у нашому житті трапляється дуже багато, деколи ми їх просто не помічаємо, вважаємо, що це випадковість, збіг обставин, рідко хто визнає, що всім тим керує Боже Провидіння. Тому взиваю вас усіх, хто читає цю статтю: ніколи в своєму житті, навіть у найгірших і найстрашніших ситуаціях, не впадайте в розпач і зневіру, не робіть завчасних і поспішних висновків. Віддаймо усе в руки милостивого Бога, Боже Провидіння ніколи не помиляється. Бог в різний спосіб діє в нашому житті, часто через інших людей, можливо, яких ми і не знаємо. Звертаюся до родин, які, переживаючи втрату рідних і близьких, ставлять собі питання: чому так скоро, так несподівано? Мабуть, для моєї супутниці з київського поїзда це був найсприятливіший час, щоб Господь покликав її до себе, мабуть, стан її душі був таким, що можна її ще спасти, іншого моменту Господь, мабуть, не бачив.

Молімося до Божого Провидіння і кожен день нашого життя віддаваймо в Його руки!