Будуймо все для Бога. Слово духовного пастиря

Я - Добрий Пастир і знаю своїх, а мої мене знають... (Йо. 10, 14)

Перечитавши статтю "Два будівельні май­данчики: Вавилон і Єрусалим" о. Романа Лаби в рубри­ці "Роздуми до Слова Божого на урочистість Зіслання Святого Духа", хочу поділитися своїми враженнями від неї, а також пере­нести її на реалії своєї душ­пас­тирської праці і духовних спосте­режень за життям вірних.

Перед нами два будівельні майданчики: Вавилон і Єрусалим. Розгляньмо перший Вавилон. Зі Слова Божого про Вавилон чер­паємо таку інформацію: "Уся земля мала одну мову й одні слова. І сталося, що люди, пересуваючися зі сходу, знайшли рівнину в Шінеар-краю й осілись там. Вони сказали один до одного: "Нумо лишень робити цеглу та випалювати її". І була цегла їм за камінь, а земляна смола за заправу. Та й сказали: "Ану збудуймо собі місто й вежу з верхом до неба та й утворімо собі ім'я, щоб ми не розпо­рошувались по всій землі" (Бут. 11, 1-4).

На перший погляд, можемо подивляти цих людей, які беруться до праці, щоб збудувати місто і вежу в ньому. Адже ця праця досить важка й відповідальна, вона вимагає від людей багато зусиль і фізичної праці. Люди мають добру ціль - збудувати місто, укріпити його і утвердитися в ньому, щоб бути єдиними. В тексті явно перше місце займає людина: ми збудуємо, ми укріпимо, ми з'єднаємося, як одна родина, щоб наші люди не розпорошувалися по всій землі. Перша помилка людей: ми маємо владу, силу, все в наших руках. Тут Господь Бог показує людині цілковиту перевагу своєї влади над нею. Ніколи не буде так, як бажає людина, а так, як цього хоче Всевишній. Марні людські зусилля створити єдність тільки матеріальними засобами - без Господа Бога. Єдність стосується також родини, села, міста, усього народу й цілого світу. Замало людських зусиль, прагнень, декларацій, ідей, економічних санкцій, а навіть революцій і війн. Якщо окрема людина, народ чи спільнота бажає збудувати єдність, але без Божої допомоги і благословення - це марна справа, тож уже на початку найгарніша ідея провалена. Брак Божого Слова, Божого мислення, Божого благо­словення знищує наші найкращі ідеї, навіть якщо назовні й теоретично виглядає, що все складається й виходить ідеально - це лише розмови і слова. Хто-хто, а ми, українці, добре знаємо, бо пережили в своїй національній і духовній історії немало таких випадків. Навіть остання з подій в історії нашого народу - Помаранчева революція явно й виразно показала, що замало ідей, крику, галасу, шуму, поверхневого єднання: в ідеї чільне місце мусить посідати Господь Бог - якщо Його немає, справа приречена на загибель. Жаль, що стільки разів ми стаємо на ті самі граблі, стільки разів вони нас вдаряють, а ми навіть і не думаємо змінювати своєї тактики. Дуже жаль...

Багато християн вважає, що люди, які будували вавилонську вежу, були великими безбожниками, можливо, навіть атеїстами й хотіли дістатися до самого Бога, мали таку нахабність. Це не так. Вони були досить побожними й релігійними, а вавилонська вежа мала бути однією із святинь, яка називалася зіккурат і мала кілька рівнів - терас. Мешканці Шінеар-краю будували цю вежу-святиню для якогось свого божества. В чому полягає, в чому криється, де прихований гріх цих первісних людей? При­гляньмося ближче до тексту.

Свою будову мешканці Шінеар-краю за­правляли земляною смолою. Спільнота, народ, родина, коли її заправою буде земляна смола - земне мислення, земні слова, - ніколи не дійде до спільної думки, яка б об'єднувала, додавала сили, наснаги в житті. Євангеліє щодо цього подає нам таку науку: "Я - виноградина, ви - гілки. Хто пробуває в Мені, і Я в ньому, той багато плоду приносить. Без Мене нічого не можете чинити. Якщо хто не пробуває в Мені, того, як гілку, викинуть геть, і він усохне; зберуть їх і у вогонь кинуть, і вони згорять. Коли ж ви в Мені перебуватимете і коли Мої слова у вас пробуватимуть, чого б ви не хотіли, просіте, і воно вам буде. Отець мій тим прославляється, що ви приносите плід щедро і станете моїми учнями. Як Мене Отець полюбив, так і Я полюбив вас. Пробувайте у Моїй любові! Ви в Моїй любові будете пробувати, коли заповіді Мої будете зберігати, як і Я зберіг заповіді Отця мого і в Його любові пробуваю" (Йо. 15, 5-10).

Далі читаємо, що "цегла була їм за камінь". Що це означає? Яка різниця між цеглою а каменем? Цеглу виробляють люди, натомість камінь є твором Божих рук, його ніхто не виробляє. В цьому місці можемо зробити багато різних порівнянь. Христос-Спаситель навчав людей, на чому вони мають будувати своє життя: "Кожний, хто приходить до Мене, слухає Мої слова й виконує їх - скажу вам на кого він похожий: він похожий на чоловіка, що будуючи дім, викопав глибоко й поклав підвалину на камінь. І як настала злива, води натиснули на дім той, але не могли його захитати, бо він збудований був добре. Той же, хто слухає й не чинить, похожий на чоловіка, який збудував дім свій на землі, без підвалин. Води натиснули на нього, і він відразу завалився, і руїна того дому була велика" (Лк. 6, 47-49). Тому можна дуже дбайливо під маскою "служіння Богу" випалювати власну цеглу.

Найбільший гріх криється в намірах цієї будови: "Ану збудуймо собі місто й вежу з верхом до неба та й утворім собі ім'я..." В латинському перекладі Святого Єроніма говориться навіть про культ для свого імені (целебрацію), вшанування свого імені - celebremus nomen nostrum. Люди прагнули будувати храм Богу, але не для Бога, а для власної слави. Тут слід бути дуже обережним. Скільки святинь останніми роками побудовано в нашому краю! Але якщо щиро приглянутися до тих будов - то скільки їх зведено для Божої, а скільки для власної слави? Тут криється велика небезпека. Часто чуємо: в тому чи іншому місті, селі побудували гарний храм. І в дуже багатьох випадках люди пишаються цим: ми побудували, нам ще треба такі-то предмети релігійного культу придбати, те викінчити, інше закінчити - одне слово, на парафії рух і біганина. Священики на відпустах хваляться, що вони зробили за останній рік, що придбали, жертводавцям співають многая літа, вручають нагороди...

Все гарно, все чудово, все прекрасно, якби не одне але... Деколи сам подивляю працю людських рук, чистоту біля Божого дому, але в дуже багатьох випадках усе це - пуста людська слава. Людська слава є великою небезпекою в житті кожного християнина - як духовної, так і світської людини. Святий Йоан Ліствичник подає таку науку про пусту людську славу для кожного з нас: "Той, хто любить пусту славу, - це віруючий ідолопоклонник. Він ніби величає Бога, однак бажає подобатися не Йому, а людям... Той, хто запродав себе пустій славі, веде подвійне життя. Зовні він живе з монахами, але в серці й думці він перебуває у світі... Часто буває так, що коли гусениця вповні дозріє, то вона дістає крильця і високо зноситься. Подібно і буває з пустою славою, коли вона підросте, породжує гордість - джерело і кінець всякого зла" (Святий Йоан Ліствичник, Слово 22).

Єврейський коментар Мідраш Рабба говорить про те, що коли з висоти впала якась цеглина, то всі лементували й робили велику проблему з того, як її замінити, але коли в часі будівництва гинула людина, ніхто на це не звертав уваги, ніхто цим не пе­реймався. А хіба не те саме повторюється сьогодні в наших спільнотах? Всі переймаємося якоюсь цеглиною - "реколекції", "конференції", "школа", "прощі", "празники"... Всі на голові стоїмо, бо нам здається, що ми невідомо які великі духовні справи робимо, провадимо, а ближній за крок від нас гине, і ніхто на нього не звертає уваги...

Можна використати Бога до самоутвердження, молитви й харизми, лідерства, духовного керівництва, щоб будувати собі "духовну кар'єру", будувати й стверджувати своє ім'я. В священичому житті це досить поважна спокуса: наприклад, священик говорить гарну проповідь не для того, щоб людей привести до Бога, відкрити для них Христа, який помер на хресті задля нашого спасіння, а для того, щоб усі потім говорили: "Який гарний проповідник! Які реколекції!" І тоді виходить, що Господь Бог у таких ситуаціях відіграє роль скромного міністранта, який тримає нам свічку.

У цій справі Святий Василій Великий дає священикам таку науку: "Не годиться слова науки використовувати ані для своєї слави, ані для хизування, ані для користі, догоджаючи слухачам, зважаючи на приємність, але треба говорити перед Богом на Його славу" (Святий Василій Великий, МПр.70). Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький також навчає, що священик має виконувати свої обов'язки з великою любов'ю і посвятою: "Мусимо виконувати обов'язки серед трудів та посвяти... Не з власного інтересу! І не тому, щоб вдержати своє становище в суспіль­ності. А тому, що Христос віддав у наші руки діло спасіння нашого народу. Дав нам у руки чашу Своєї Крові, а в уста наші вклав слово Своєї науки" (Митрополит Андрей Шептицький, Наша програма, 1899).

Часто доводиться чути від тих чи інших людей з різних околиць і парафій такі слова: в нас колись був добрий і ревний священик, скільки він пригорнув людей до церкви, молоді, дітей, чоловіків, ми всі його згадуємо з великою приємністю і зі сльозами на очах. Коли його забрали від нас (чи він відійшов у вічність), дали іншого священика, храм Божий став порожнім, парафіяльне життя завмерло, люди перестали ходити до церкви, стали пасивні і байдужі до святині. Ставлю перед собою питання: Чи справді цей священик був ревним пастирем людським душ? Він мав окремі харизми, яких не мають теперішні священики, що потім прийшли на парафію, але як священнослужитель він не виконав свого най­важливішого завдання - навчити людей любити Господа Бога й виконувати Його заповіді: "Як Мене Отець полюбив, так Я вас полюбив. Перебувайте у Моїй любові! А в любові моїй перебуватимете, коли заповіді Мої будете зберігати, як і Я зберіг заповіді Мого Отця і в Його любові перебуваю" (Йо.15, 9-11). Не заперечую: попередній священик міг бути добрий як людина. Мав лагідну вдачу, грав у футбол з дітьми, часто їздив з ними на різні прощі й прогулянки, організовував різні зустрічі для молоді і старших людей, гарно співав, говорив чудові проповіді, якими закохував у себе й захоплював людей, зовнішньо був приємним і вродливим - одне слово, мав підхід до людини.

Люди лестять таким священикам, "закоху­ються" в таких священиків, "адорують" таких священиків - і в цьому полягає їхня віра і смисл відвідування церкви в неділі та свята. Священно­служитель, якщо він є правдивим пастирем людських душ, завжди буде старатися уникати всякого прив'язання до тієї чи іншої особи, родини, а буде правдивим і критичним до всіх своїх овечок. Коли священик щось подібне помічає в своєму житті, в ставленні людей до себе, бачить, що це не відповідає його духовному покликанню, він має вжити всіх можливих заходів, щоб пояснити, виправити стосунки, які мають стояти на рівні "священно­служитель і мирянин", а не тривати на рівні панібратства. Всяке панібратство нині чи завтра закінчується різними інтригами й непорозуміннями, після яких виникають різні пересуди, обмови, осудження, наклепи, звинувачення, підозри. Свя­щеник завжди має залишатися священиком, бути на своєму місті й пам'ятати, до чого його покликано.

Не можна за життя священика дати оцінку його діяльності. Тільки тоді, коли він піде з парафії або Господь Бог покличе його до вічності, і коли вірні надалі будуть ходити на богослужіння, будуть пам'ятати його науку, як треба вірно служити Господу Богу, любити свого ближнього як себе самого, тоді можна сказати: воістину цей священик був правдивим Божим пастирем людських душ; він працював не для своєї слави, він пригортав людей не до своєї особи, а провадив людські душі до Господа Бога, вказував нам дорогу до Царства Божого. Священики й вірні повинні пам'ятати слова Христа-Спасителя: "Не ви мене вибрали, а Я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід, а й щоб усе, про що б ви тільки попросили в Отця в Моє ім'я, дам вам. Ось що вам заповідаю: щоб ви любили один одного" (Йо. 15,16-17).

Слід зауважити, що священик у цій справі має стояти вище за світських людей. Світським людям приємно, для них це "гонор" - мати "приятеля"-священика, до якого можна завжди подзвонити, прийти в гості, просто поспілкуватися, для них це нормальне явище. Кожен священик має свої обов'язки, він є пастирем не для тієї чи іншої особи, родини, а для всіх людей, його не може "прива­тизувати" групка людей і сказати: це наш священик. Кожен священик є насамперед Христовим свяще­ником. Звичайно, люди деколи поводяться так, бо їм так вигідно, так їм подобається, їм приємний такий спосіб життя. Кожен священик покликаний найвищим священиком - Христом-Спасителем, тому він має завдання від Христової Церкви і повинен пам'ятати, що його послано до "загибаючих" дітей.

У світі є певна категорія "духовних і світських", надзвичайно побожних людей, які завжди пере­бувають у пошуках якоїсь "надзвичайної благодаті". Ой, нарешті я знайшла те, чого прагнуло моє серце!.. Так говорить багато людей. Мені довелося знати хлопців, які шукали "духовного прибіжища" для себе. В тому монастирі такі-сякі, там настоятель - безбожник, там немає дисципліни, там недобре моляться, а у вас я знайшов те, що шукав... Але бідолахи вистачило в нас тільки на три тижні, бо знайшов він щось таке, чого в нас і близько не було і поніс до інших: які ж ці традиціоналісти погані... Або ще один приклад. Ой, які ласки я отримую від ношення параману, від шнурка Святої Філомени, від того братства чи товариства духовного!.. Але якщо заглянути в душу людини, то вона перебуває в жахливій темряві і дуже далека від Господа Бога.

Не шукаймо побожності десь і в комусь, ми її ніколи не знайдемо. Побожність - це дар Святого Духа, який ми повинні мати в своєму серці. Не шукаймо і не бігаймо за "надзвичайними ласками": Святий Дух діє всюди і завжди, нам потрібно просто прийняти його в своє серце і жити побожним християнським життям. Будь ревним християнином, дотримуйся заповідей Божих, будь добрим вірним чоловіком і батьком, жінкою і мамою, люблячим сином і дочкою - і Господь благословить тебе, й уділить тих ласк, які потрібні тобі в твоєму стані.

Тому пам'ятаймо, що священик є пастирем людських душ. Не однієї моєї душі, а багатьох людських душ! Провадячи безплідні, пусті розмови з тими чи іншими особами - скільки за цей час ми могли б зробити корисного, молячись за навернення грішників! Скільком людям у світі потрібна наша молитва, духовна підтримка, а ми будемо "наповня­тися пахощами духовними" в непотрібних розмовах, шукаючи нібито "поради" там, де самі собі можемо зарадити. Тепер це ввійшло в моду: мені священик так сказав, мені священик так порадив... Звичайно, бувають випадки й ситуації в житті, коли потрібна порада, розрада священика, молитва, духовна підтримка. Але є й чимало таких ситуацій, коли вірні в елементарних, незначних, побутових справах ідуть на пораду до священика. Священик, можливо, сам в них не буде компетентний, але людина чекає від нього поради. Такі вчинки несерйозні.

Не можна зловживати часом священика, не можна втягувати його в пусті, безплідні розмови, дебати, різного роду інтриги, бо тобі це подобається, тобі це приємно, так ти заспокоюєш свою цікавість пустим базіканням, а священик, втомившись від твоєї розмови, не помолиться своїх приписаних молитов. І так від втоми через пусте людське спілкування може розпочатися духовне падіння священно­служителя. Священик, зауваживши, що та чи інша особа "нерівно дихає до нього", негайно має припинити спілкування і дати конкретно такій особі зрозуміти, що він є слуга Божий, покликаний проповідувати Слово істини, а не приємно й комфортно проводити час.

Перед нами, священиками, в третьому тисячо­літті стоїть велике завдання: привести людей до Христа, до покаяння, до навернення, до Царства Небесного, а не прив'язати їх до своєї особи. Центром має завжди бути Господь Бог. Диявол дуже хитрий і старається найкращі наші харизми вико­ристати проти нас, проти Христа. Мусимо бути дуже обачними і завжди просити дарів Святого Духа в нашому священичому житті. Людям притаманно робити помилки, спотикатися, розчаровуватися, знеохочуватися, але коли ми будемо призивати допомоги Святого Духа, який є непомильний, Він завжди буде виводити нас із темряви до світла, зі злої дороги на добру дорогу, від лінивства до праці.

Апостоли в день Зіслання Святого Духа також будують місто, будують вежу. Церква в епоху Святих Отців прирівнювалася до вежі, бо мала вести людей до неба, до Царства Божого. Під час П'ятидесятниці Апостоли не говорили про себе, не будували собі ім'я. У Святому Письмі читаємо, що вони різними мовами проголошували великі діла Божі. Вежа і місто, які зводили Апостоли, була Божою будівлею для більшої слави Божої. Будівничим був сам Ісус Христос, натомість Апостоли були будівельним матеріалом: "Отже ви більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем - сам Ісус Христос. На ньому вся будівля, міцно споєна, росте святим храмом у Господі; на ньому ви теж будуєтеся разом на житло Бога в Дусі" (Еф. 2, 19-22).

Перед П'ятидесятницею Апостоли були зайняті іншими справами, в їхніх серцях були інші бажання, наміри. Послухаймо, про що просить мама синів Заведеєвих: "Скажи, щоб оці два сини мої сіли в Твоєму Царстві - один праворуч, другий ліворуч Тебе" (Мт. 20, 21). Міркуючи по-людськи, мама синів Заведеєвих бажає добра своїм дітям, хоче заступи­тися перед ними у Христа Ісуса, замовити за них слово, бо вони добрі діти й варті цього. Христос на це благання матері відповів: "Не знаєте, про що просите" (Мт. 20, 22). Так, не знала мати, яка насправді доля чекає її синів і яка нагорода вічної слави чекає на них в Царстві Небесному, аж поки не зійшов Святий Дух і не відкрив їм духовні очі на речі земні і небесні.

Пригадаймо собі Апостола Петра, який питав Учителя: "Ось ми покинули все й пішли за Тобою; що будемо за те мати?" (Мт. 19, 27). Святий Петро дивиться на своє покликання і на життя очима людини, яка ще не ввійшла серцем і душею в справи Божі. Дивиться очима земної людини, серце і душа якої ще прив'язані до земних речей. Так, Спаситель не забуде про Апостолів, вони отримають велику зарплатню за свою духовну працю, яка має не людський, а Божий вимір: "Істинно кажу вам: Ви, що пішли за Мною: як новий світ настане, коли Син Чоловічий сяде на престолі своєї слави, сидітимете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїля. І кожний, хто задля імені мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину. Багато з перших будуть останніми, а останні - першими" (Мт. 19, 28-30). Звичайно, що ані Святий Петро, ані інші Апостоли не зрозуміли цієї науки Христа-Спасителя, тільки тоді, коли зійшов Святий Дух, вони усвідомили важливість свого покликання і те, яка нагорода їх чекає у Царстві Небесному.

Сьогодні перед кожним із нас стоїть поважне і дуже важливе питання: що я будую - Вавилонську вежу чи маю стати "каменем" у храмі Бога Живого?

Навернення без Святого Духа - це намагання дійти до Бога особистими зусиллями (молитвами, добрими вчинками, постом, умертвленням, власною земляною заправкою). Християнське навернення - це зіслання Святого Духа на нас, щоб у собі, в кожному збудувати своє ім'я, відбудувати в собі духовну святиню, яка б стала помешканням Святого Духа: "Через Святого Духа довершується по­вернення до раю і синівства та піднесення до Небесного Царства. Через Нього можемо Бога звати Отцем, можемо ставати учасниками ласки Ісуса Христа, зватися дітьми світла, брати участь у вічній прославі" (Святий Василій Великий, Про Святого Духа, гл. 15).

Ранєро Канталамесса, папський проповідник ці дві основи - Вавилон і П'ятидесятницю - порівнює з двома баченнями нашої космічної системи. За Птоломеєм, земля перебуває в центрі Всесвіту, натомість Сонце крутиться навколо неї - це образ життя старої людини. Найважливішим є я сам, усе інше, в тому числі й моє служіння і навіть Господь Бог, мають крутитися навколо мене. Це наша духовна Птоломейська система. Але ми знаємо, що це не так. Особливим чином до іншого бачення сонячної системи спричинився Миколай Коперник. Його бачення зовсім інше: сонце перебуває в центрі нашої системи, а земля і все інше крутиться навколо сонця. В центрі всього перебуває Господь Бог. Все інше має "крутитися" навколо Нього. Коли зрікаєшся "свого центру" і віддаєш його Ісусу Христу, то переходиш на нову систему життя, переходиш від Птоломейської системи до системи Коперника, від Вавилонської вежі до П'ятидесятниці.

Доки ми не відкриємо наших сердець на діяння Святого Духа, людина буде центром нашого життя. Ми будемо шукати для себе ідолів. Будемо їх робити божками і їм покланятися. Візьмемо нинішній світ, в якому ми з вами живемо. Поїдьте в Європу, Америку чи на інший континент. Всюди вулиці великих міст і містечок, а навіть і розвинутих сіл прикрашені різними рекламами. Чи знайдемо ми серед тих багатьох реклам хоча б одну, яка б пропагувала християнське вчення, віру чи християнську мораль? Практично цього не побачите. Коли до тієї чи іншої країни має приїхати знаменита поп-зірка, знаменитий спортсмен - телебачення, радіо, преса неустанно пропагують культ цієї особи. Такі люди збирають на великих стадіонах сотні тисяч шанувальників, на концерт чи хокейні та футбольні матчі люди збираються заздалегідь, знаходять для цього час, можливості, гроші на квитки. Коли ж ідеться про справи віри, то в більшості цих людей знайдеться маса вимовок: немає часу, можливостей, обов'язки, родина, хвороба тощо...

Хоч такі люди можуть називати себе хри­стиянами й дотримуватися тих чи інших приписів церковного життя, але здебільшого все, що вони роблять, - це всього лиш поверхневі дії, релігійні треби, а не духовне життя, якого вимагає Слово Боже. Якщо Святий Дух не просвітить нас, не осінить своєю благодаттю, своїм світлом і силою з небес, ми самі ніколи не в силі пізнати святості Бога й мети свого життя на цій долині сліз. Разом зі Святим Григорієм Богословом скажімо: "Святому Духові передаю все моє і себе самого, діло та слово, бездіяльність та мовчання, тільки хай Він володіє мною, хай водить мене, провадить за руку, керує розумом і язиком так, як хоче і як для мене краще, а відводить від того, від чого потрібно тікати. Я орган Божий, орган розумний, що його настроїв і на ньому грає неперевершений музикант - Святий Дух (Святий Григорій Богослов, Слово 12).

Доки в нашому житті центром, сонцем не стане Господь Бог і ми Йому Єдиному не будемо служити і покланятися, доти будемо перебувати в духовній темряві і облуді. Доти будемо їздити по екстрасенсах і ворожбитах, виливати віск і класти карти, вірити в прикмети тварин і звірів. Тільки людину, просвічену благодаттю Святого Духа, провадить Святий Дух, керує її думками, словами, вчинками, така людина живе в Божій присутності і любові, Господь для неї є усім змістом її життя.

Найменша й найбільша справа в нашому житті, яку прагнемо робити, може бути Вавилонською вежею або П'ятидесятницею. Коли шукаєш у тому, що робиш, лише власної слави й похвали для себе, будь певний, що будуєш Вавилон; коли все чиниш для прослави Господа Бога - береш участь у будуванні Божого Царства, Божої будівлі, де наріжним каменем є Христос.

Ісус Христос виразно сказав Апостолам, що ніколи їх не покине, особливо в час тяжких випробувань, переслідувань: "Оце Я посилаю вас, немов овець серед вовків. Будьте, отже, мудрі, як змії, і прості, як голубки. Стережіться людей, бо вони видадуть вас синедріонам і бичува­тимуть вас по своїх синагогах. Вас волочитимуть і до правителів і до царів за Мене, щоб свідчити перед ними й поганами. І коли видадуть вас, не журіться, як або що вам говорити, - дано буде вам на той час, що маєте говорити, а Дух Отця вашого в вас гово­ритиме" (Мт. 10, 16-20). З вищенаведеного тексту зі Слова Божого маємо незаперечне свідчення самого нашого Спасителя Ісуса Христа: Дух Отця вашого буде говорити вашими устами.

Маємо поставити собі зустрічне питання: а хто говорить нашими вустами? Скільки з наших уст ллється всякого бруду, обмов, очорнень, фальші, неправди, неправдивих свідчень! Багато людей вміє гарно говорити, красномовно говорити, переконливо говорити, всяку брехню вбирають у найгарніші слова. Але яка вартість усього того, коли все сказане нічого спільного не має з правдою, є обманом, облудою, злий дух говорить тоді людськими устами?!

Маємо бути дуже обережними і завжди жити в Божій правді, щоб часом нашим серцем і душею не заволодів злий дух, і ми не стали його знаряддям у поширенні всякої неправди, замішань, розколів, ненависті, брехні. Щодня, а то навіть і декілька разів на день, залежно від того, в яких ситуаціях і обставинах перебуваємо, маємо просити Святого Духа, щоб він жив, провадив і опікувався нами, щоб зло ніколи не заволоділо нашим серцем і душею. Люди переважно не дають собі звіту, не до кінця усвідомлюють, яке велике зло спричинює їхній язик. У цій справі Апостол Яків нас навчає: "Язик - вогонь, світ неправди! Язик, вміщений серед наших членів, бруднить усе тіло й запалює круг нашого існування, запалений і сам вогнем пекельним. Усякі роди диких звірів та птахів, гадів та морських потвор були приборкані й приборку­ються людським хистом.Язика ж ніхто з людей не може вгамувати: він - зло, що спокою не знає, наповнений смертельною отрутою" (Як. 3, 6-8).

Апостол Яків проводить паралельні порівняння щодо нашої мови, наших слів: "Ним ми благо­словляємо Господа й Отця і ним кленемо людей, що створені на подобу Божу. З тих самих уст виходить благословення і прокляття. Не слід, брати мої, щоб це так було. Хіба криниця з одного джерела б'є солодким і гірким? Хіба смоківниця, брати мої, може родити маслини, або виноград - смокви? Ані солонець води солодкої не може дати" (Як. 3, 9-12).

Дуже багато людей навіть не звертає уваги в своєму житті на слова: говорять, аби говорити, не дають собі звіту за результати свого говоріння. Наш Спаситель Ісус Христос у своїй науці так глибоко підкреслив значення людського слова, яке походить з серця людини: "Тому кажу вам: Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа не проститься. І коли хтось каже слово проти Сина Чоловічого, йому проститься. Коли ж хтось скаже проти Святого Духа, йому не проститься ні в цьому світі, ні на тому. Виплекайте дерево добре, той плід його добрий; а посадіть дерево погане, то й плід його поганий. Бо дерево пізнається з плоду. Гадюче поріддя, як можете ви говорити слова добрі, злі бувши? З повноти бо серця уста промовляють. Добра людина з доброго скарбу добро виносить, лиха ж з лихого скарбу лихе виносить. Кажу бо вам: За кожне пусте слово, яке скажуть люди, - дадуть відповідь судного дня за нього. Бо за словами твоїми будеш виправданий і за словами твоїми будеш засудже­ний" (Мт. 12, 31-37).

Бачимо вартість слова, яке походить із серця людини. Якщо серце людини є помешканням Святого Духа, як нас навчає Святий Апостол Павло, то й наші дії, вчинки, слова завжди будуть приємні Богу і будуть голосити славу Божу, нести потіху ближнім. Людина, наповнена Святим Духом, буде своїм словом лікувати зранені людські душі, нести радість і мир у сім'ї, буде давати добрі й корисні поради своїм ближнім, в усьому і всюди буде давати свідоцтво святої віри. Її слово й порада будуть гасити вогонь ненависті і злоби, вона буде мати силу примирити розгніваних і розлючених людей, її присутність у спільноті, на робочому місці, на вулиці, в магазині стане подвигом згоди, любові й миру, її лагідність і доброта змінюватимуть жорстокі й і закаменілі серця своїх братів. Святий Яків так завершує свою науку про людський язик: "Хто мудрий і досвідчений між вами? Нехай покаже гарною поведінкою свої діла в розумній лагідності. Коли ж у вашім серці гірка заздрість та свари, то не хваліться і не говоріть неправди проти правди. Це не та мудрість, що сходить згори, а земна, тваринна, диявольська; бо де заздрість та чвари, там безлад і все, що тільки є лихого. А мудрість, що походить згори, найперше чиста, потім мирна, поблажлива, милосердя та добрих плодів повна, безстороння, нелицемірна. Плід пра­ведності сіється в мирі тим, хто мир чинить" (Як. 3, 13-18).

Застановімося над словами Святого Якова. Яка прозора, чиста, зрозуміла, глибока наука цього Апостола! Якби кожен із нас взяв її до свого серця і жив нею - скільки б зникло проблем у наших родинах, парафіях, спільнотах, нашому народі й цілому світі! Які золоті слова Апостол говорить про Божу мудрість, що походить згори від Духа Святого і є Божим даром! Ця мудрість несе з собою чистоту намірів, любов, згоду, мир, спокій, доброзичливість, радість, примирення.

Одного разу запитав священиків, які обслуго­вують певну парафію, як дана особа поводиться на Святій Літургії, як слухає проповідь, пояснення Слова Божого. Бо коли мав можливість почути її виступ на парафіяльних зборах, то мені було ніяково. Слова з її уст вилітали, як "патрони з автомата", але вони були недоречні. Людина має, як кажуть у народі "підві­шений язик", але слова, які виходять з її вуст, жахливі, немовби повні зміїної отрути. Для кожного знаходиться звинувачення, кожному дається відсіч, в кожній людині бачимо зло, а самі ідеальні і святі. На моє запитання священики відповіли: "Щоб слухати Слово Боже, треба насамперед бути на проповіді, а ця особа приходить до церкви на "Іже Херувими" або ще пізніше, так що вона рідко присутня тоді, коли ми голосимо Божу науку. Зате після богослужіння вона залишається з групкою людей біля храму на годину чи дві, і вони вирішують між собою усі парафіяльні справи..." Тоді мені стало все ясно. По-іншому й бути не може. Якщо ми не слухаємо Слова Божого, наше серце закрите перед благодаттю Святого Духа, немає в нас дарів Божих, тож нічого мудрого й корисного сказати наші уста не можуть.

Пригадаймо початок 90-х років минулого століття, коли постала незалежна Українська держава. Як пан цього світу - диявол зумів посіяти велику незгоду і суперечки в нашому народі! Як поділилися міста і села, скільки було незгоди, ворожнечі і суперечок в народі! Скількома серцями заволоділа ненависть і злоба! Роз'єднані родини, діти відвертаються від батьків, а батьки від дітей, чоловік іде до однієї церкви на Службу Божу, жінка з дітьми до іншої. Скільки відбулося судів між однією і другою громадами одного села! Скільки прокльонів, ненависті було біля Божого храму: обзивали одні одних, сипали одні одним пісок в очі, приходили з вилами, камінням, сокирами, чергували біля храмів, одні одних пильнували, часто випивали там алкоголь... Пригадується один випадок у Немирові з тих часів, коли в неділю ми (греко-католицькі священики) зібралися, щоб відслужити Святу Літургію біля закритого храму. Перед дверима люди поставили стіл. Була відправлена проскомидія, ми вже ставали до Святої Літургії, і тут натовп з усіх боків натиснув, стіл перевернули, Чесні Дари порозсипали на землю, шарпали за фелони, люди напідпитку матюкалися: мовляв, не пустимо вас, бо то наша церква! Мали вони рацію в одному, що той храм був тоді їхній, людський, а не Божий, бо не витав там Святий Дух ані в їхніх серцях, ані в їхніх устах. Витав дух злоби, ненависті, прокльонів... А скільки таких храмів було в цілому краї?!!

Дуже прикро і важко, що багато людей не розуміє завдання храму Божого: для кого він призначений і що в ньому відбувається. Приходимо на богослужіння, бачимо все: від килимів на підлозі, до вишивки на престолах, в яких ризах священик відправляв Святу Літургію, хто тримав церковне братство, хто ходив з тацею збирати пожертви, хто був у святині і кого не було. Все обійдемо своїми очима і розумом, тільки одного Христа-Спасителя, який приходить до нас під час Служби Божої, ми не побачимо, ми з ним не зустрінемося, ми обходимо його. Так, можемо "поцьомати" образок на тетра­поді, хрест при виході церкви чи на церковному подвір'ї, але це будуть усього лиш гарні й побожні релігійні жести, а серцем і душею ми ніколи не побачимо Христа-Спасителя і Пречистої Діви Марії.

Що таке храм Божий, для кого і для чого він має служити? Ще за царя Давида, батька Соломона, було зібрано чимало золота, срібла, міді, дорогоцінних каменів на будівництво святині. Всі ці дорогоцінності цар Соломон зберігав із благоговінням. Коли почалося будівництво Єрусалимської святині, він нічого не жалів для цієї святої справи.

Десятки тисяч робітників прийшли до Єруса­лима будувати святиню. Цар усе мудро підрахував, вибрав робітників, найкращих спеціалістів своєї справи, щоб роботу провадили благоговійно, без жодного нарікання, з любов'ю. Навіть стукоту не було чути під час будівництва, ніхто на нікого не кричав, не метушився, не сварилися між собою, тому що так велів Господь.

Як сьогодні будуються наші християнські святині? Скільки можна почути поганих слів, сварок, непорозумінь, коли робітники розпивають алкогольні напої або напідпитку приходять до праці, а то й можуть собі закурити. Скільки жартів, сміху, непристойних розмов! Маємо зробити порівняння і висновок для себе. Для кого ми будуємо святині, хто її будує і з яким серцем?

Такий підхід до будівництва був милий в очах Всевишнього, і благословив Господь справу людських рук. Дорогоцінні камені, вишуканні тканини, безліч золота свідчили про те, що дому Господньому люди віддавали все найкраще.

Коли храм був закінчений, він виявився вищим від інших споруд. Здалеку можна було побачити дім Господній. Святиня, яку побудував цар Соломон, була перлиною небаченої краси. Серце царя раділо не тільки з того, що збудоване таке диво, але насам­перед з того, що в цьому домі буде жити живий Бог. Сюди може прийти кожен, щоб прославити й возвеличити ім'я великого Бога, Творця неба і землі, Царя цього дивовижного храму.

Сім років будував цар Соломон храм Божий. Коли все було завершено, він прикликав до себе старійшин, священиків, начальників усіх племен для перенесення ковчегу завіту до нової святині. Під час походу до святині Соломон приносив у великій кількості жертви для Бога: овець і корів. Коли священики принесли ковчег у Святая Святих, то його помістили під крила херувимів. З лівого боку жертовника стояли левіти-співаки, одягнені в ошатні одежі, й співали на славу Господа. Коли пролунав звук цимбал, сурм та інших музичних інструментів, тоді дім Господній наповнився хмарою. Священики не могли більше стояти в святині, тому що слава Господня наповнила дім. Це був знак із неба, це була велика радість, бо всі зрозуміли: Господь бажає жити в цій святині.

Усі, хто прийшов на це велике свято освячення і благословення храму Господнього, сердечно молилися Господу Богу й дякували за Його велику милість та щедрість до свого народу. Всі захоплю­валися величчю й незмінною любов'ю Господа. Це була перемога живого Бога над багатьма богами, через яких так часто спотикалися сини Ізраїля. Велич храму нагадувала і про велич Господа Бога!

Слово Боже голосить, що в цей час: "Став Соломон перед Господнім жертовником, перед усією громадою Ізраїля, зняв руки до неба і промовив: "Господи, Боже Ізраїля! Нема Бога, що був би тобі рівня, ні на небі вгорі, ні на землі внизу... Нехай очі Твої споглядають уночі й удень на храм цей, на місце, про яке ти сказав: Ім'я моє буде там!" (І Цар. 8, 22-23, 29).

Цар Соломон у своїй молитві благає Господа Бога, щоб Всевишній приймав народ, який буде звертатися до Нього й приходити до Його святині: коли Ізраїль буде розгромлений ворогом за гріхи перед Тобою й повернеться до Тебе, Свого Бога, і стане прославляти ім'я Твоє, й буде молитися та благати Тебе в цій святині, то вислухай його благання, прости йому його гріхи і знову поверни до землі, яку Ти обіцяв батькам нашим. Коли Ти, Господи, закриєш небо і не буде дощу, бо народ згрішив перед Тобою, але коли вони покаються за свій гріх і прийдуть до цієї святині і будуть просити о помилування - прости їм їхні гріхи і пішли дощ на Твою землю. Коли настане голод на землі, або чума, або посуха, або сарана, або черва, коли буде якась біда, або якась хвороба, коли хтось почує біль у серці і буде простягати свої руки до Твоєї святині, то всяку молитву, всяке благання чи то окремої людини, чи всього народу - вислухай і пішли ласки, про які Тебе просять, адже Ти, Боже, знаєш серце кожної людини й усього народу.

Цар Соломон молиться не тільки за свій ізраїльський народ, а також пам'ятає і за чужинців: "Навіть як і чужинець, що не з твого народу, Ізраїля, прийде з далекого краю задля імені твого, - бо чути буде скрізь про твоє велике ім'я, про твою руку потужну і про твоє простягнуте рам'я, - як він прийде та й стане молитись у цім храмі, то ти вислухай його з неба, з місця, де перебу­ваєш, і вчини все, чого чужинець проситиме у тебе, щоб усі народи на землі знали ім'я твоє та мали страх, як твій народ Ізраїль, та щоб зрозуміли, що твоє ім'я покоїться на цім храмі, що я збудував" (І Цар. 8, 41-43).

Коли Соломон закінчив молитву й благання, які заносив до Господа Бога, встав з-перед жертовника, де стояв навколішках з простягнутими до неба руками, і поблагословив усю громаду Ізраїля. У словах благословення цар заохотив народ, щоб він зберігав вірність Господу Богу в своєму житті, дотримувався приписів і заповідей Господніх, щоб серце народу було всеціло віддане Господу Богу. Також Соломон підкреслив, що Господь є вірним Богом, бо всі обітниці, дані Мойсеєві, сповнилися до одного, і жодне слово, яке вийшло з вуст Божих, не було марним.

Після посвячення Єрусалимської святині Господь вдруге об'явився Соломонові й промовив до нього: "Вислухав Я твою молитву і твоє благання, що ти приніс перед Мене. Я освятив цей храм, що ти збудував, оселивши там навіки Моє ім'я. Очі Мої і серце Моє будуть там на всі віки. Тож як ходитимеш передо мною так, як ходив батько твій Давид, - у чистоті серця і в щирості, та чинитимеш усе, що Я тобі заповідав, пильнувавши моїх установ і моїх наказів, то Я зміцню твій царський престол над Ізраїлем повіки, як обіцяв батькові твоєму Давидові словами: не переведеться у тебе той, хто сидітиме на престолі Ізраїля" (І Цар. 9, 3-5).

Коли прийшов на землю Божий Син, Пресвята Родина з Назарета була вірна приписам Закону Божого: "Як сповнились вісім день, коли мали обрізати хлоп'ятко, назвали його Ісус - ім'я, що надав був ангел, перше, ніж він зачався в лоні. І як сповнилися дні очищення їхнього, за законом Мойсея, вони привели його в Єрусалим поставити його перед Господом, як то написано в Господньому законі:"Кожний хлопець, первородний, буде посвячений Господеві", - і принести жертву, як то написано в Господньому законі: "Пару горлиць або двоє голубенят" (Лк. 2, 22-24). Святий Йосиф і Пречиста Діва Марія, як нам голосить Слово Боже, "виконали все згідно з законом Господнім, повернулися в Галилею, до Назарету, свого міста. Хлоп'я ж росло й міцніло, сповнюючися мудрістю, і Божа благодать була на ньому" (Лк. 2, 39-40).

Про час дитинства Ісуса Христа читаємо: "Батьки його ходили щороку в Єрусалим на свято Пасхи. І як йому було дванадцять років, вони пішли, як був звичай, на свято. Коли минули ті дні, і вони поверталися, то хлопчина Ісус зостався в Єрусалимі; батьки ж його про це не знали" (Лк. 2, 41-43).

Спаситель часто перебував у храмі в Єрусалимі: "Днями Ісус навчав у храмі, а ночами виходив і перебував на горі, званій Оливна. Зранку ж увесь народ приходив до нього в храм, щоб послухати його" (Лк. 21, 37-38). Після урочистого в'їзду в Єрусалим "Ісус увійшов у храм і вигнав усіх, що продавали й купували в храмі; перевернув столи міняйлів, а й ослони тих, що продавали голубів, і сказав їм: "Написано: Дім мій домом молитви буде зватись, - так ви ж чините з нього печеру розбійників" (Мт. 21, 12-13). Тут ми бачимо ревність, якою наповнене Серце Христа-Спасителя до Божої святині, до дому молитви. Найжахливішим було те, що служіння Богові стало прибутком для старійшини і рабинів. Перебувати під владою грошей - огидно в очах Божих, а тим більше заробляти їх, переступаючи Господні закони.

Перед своїми страстями Христос промовив: "Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчат своїх під крила, - але ви не бажали! Ось дім ваш лишиться вам порожній" (Мт. 23, 37-38). Страшні слова! Христос вже не говорить дім Отця Мого, а: "ваш дім лишиться вам порожній". Де немає Бога, там немає святині, а тільки споруда. Яка вартість святині, коли в ній немає живого Бога?

Христос покинув Єрусалимську святиню, вона стала пусткою, і багато протестантів навчає, що християнам не потрібно храмів, адже Богові треба покланятися "у дусі і правді". Так, Богові треба покланятися в дусі і правді, ми цього не заперечуємо, але Христос-Спаситель, покинувши Єрусалимську святиню, вибрав собі іншу - храм Нового Завіту.

Як "Настав день Опрісноків, коли треба було жертвувати Пасху, Ісус послав Петра та Йоана: "Ідіть, - сказав, - та приготуйте нам пасху, щоб ми її спожили". Вони Його спитали: "Де хочеш, щоб ми приготували?" Він відповів їм: "Ось, коли ввійдете в місто, стріне вас чоловік, що буде нести глечик води. Ідіть слідом за ним у господу, коди він увійде, і скажіть господареві дому: Учитель тобі каже: Де світлиця, в якій Я з учнями моїми міг би споживати пасху? І він покаже вам горницю велику, вистелену килимами; там приготуйте". Пішли вони й знайшли так, як Він сказав їм, і приготували пасху" (Лк. 22, 7-13).

Які відбулися події, коли Христос-Спаситель та Його Учні зібралися в горниці? Перед початком вечері Ісус встав, зняв із себе верхній одяг, підперезався рушником, налив води до вмивальниці та й почав обмивати ноги Учням і обтирати їх рушником. Учні не перечили цьому, але коли Ісус підійшов до Петра, то він обурився і промовив: "Ти, Господи, митимеш мені ноги?" Петро вважав себе негідним, щоб Спаситель обмив йому ноги. Господь відповів йому на це: "Коли Я не вмию тебе, - ти не матимеш частки зі Мною". Тоді Апостол злякався і вигукнув: "Господи, - не самі ноги мої, а й руки та голову!"

Обмивши ноги своїм Учням у світлиці, Христос показує приклад любові, глибокої покори, жертви й посвяти. В такий спосіб Він навчав Учнів, а також і нас, християн, служити один одному в любові, покорі, згоді і мирі. Чи в наших християнських святинях сьогодні між нами є ті чесноти, які показав своїм прикладом Христос-Спаситель?

Після вмивання ніг Спаситель, "взявши хліб, віддав хвалу, поламав, дав їм і мовив: "Це - Моє Тіло, що за вас віддається. Чиніть це на мій спомин". Так само чашу по вечері, кажучи: "Ця чаша - це Новий Завіт у Моїй Крові, що за вас проливається" (Лк. 22, 19-20). В цій світлиці Христос відправив першу Святу Літургію. В ній установив Тайну Пресвятої Євхаристії і Тайну священства. В цій святині Нового Завіту воскреслий Спаситель являвся Апостолам і утверджував їхні серця у Святій Вірі.

Перед тим, як вознестися на небо, Христос наказав своїм Учням не покидати Єрусалима, але очікувати обітниці Отця, який зішле їм Святого Духа: "Тоді вони повернулися в Єрусалим з гори, що зветься Оливною, що близько Єрусалиму - день ходи в суботу. Увійшовши (в місто), зійшли на горницю, де вони перебували" (Ді.1, 12-13). Знову Апостоли, а разом з ними перша християнська спільнота (120 осіб) перебувають на спільній молитві, очікуючи на прихід Святого Духа.

Минуло десять днів від дня вознесіння Ісуса Христа на небо. "А як настав день П'ятиде­сятниці, всі вони були вкупі на тім самім місці. Аж ось роздався зненацька з неба шум, неначе подув буйного вітру, і сповнив увесь дім, де вони сиділи. І з'явились їм поділені язики, мов вогонь, і осів на кожному з них. Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти" (Ді. 2, 1-4).

Тут у світлиці, в першій християнській святині Нового Завіту, була відправлена самим Христом-Спасителем перша Свята Літургія, тут були установлені окремі Святі Тайни, в цій святині Апостоли разом з Пречистою Дівою Марією перебували на спільній молитві в очікуванні Святого Духа, в цій світлиці Дух Святий зійшов на них. У цій першій святині, храмі Божому, витав дух правдивої покори й любові, згоди і миру, взаємної допомоги й розради, з цього місця підносилася спільна молитва, яка була приємна перед Маєстатом Всевишнього Бога, і Господь вислухав її і зіслав Духа Святого.

А який дух сьогодні витає в багатьох святинях нашого краю? Перечитавши море різної релігійної інформації про ті чи інші події в нас і за кордоном, ставиш перед собою запитання: чиї це святині - храми Богові, в Тройці Святій Єдиному, чи Вави­лонські святині? Чиї це люди - сини і дочки Бога Живого чи діти пана цього світу?

Не стану шукати за прикладами в Інтернеті чи в інших засобах інформації, таких прикладів багато маю зі свого особистого священичого життя і знаю з розповідей багатьох священиків. З яким духом, духовним настроєм приходить дехто на недільну Святу Літургію, і взагалі чи багато людей усві­домлює, до кого вони прийшли і для чого прийшли, коли для декого найважливішим є тільки одне: хто сьогодні піде з тацею і хто що вкине на пожертву... Нещодавно я мав можливість зустрітися з вірними після Святої Божественної Літургії в провідну неділю (неділю Божого Милосердя) біля храму Божого, щоб поговорити про їхні проблеми, вислухати одну й другу сторону. І що ж - я був розбитий і розчарований до кінця. Ніколи не міг подумати й уявити, що вірні, які ходять до однієї святині, причащаються Най­святішого Тіла і Найдорожчої Крови Христа-Спасителя з однієї чаші, з рук того самого священика, беруть участь у тій самій Службі Божій, можуть мати стільки ненависті, стільки бруду в душі, бути такими жорстокими. Я побачив обличчя, наповненні ненавистю, почув слова, які виходили з їхніх уст, і мені стало страшно. І хоч вже минуло багато часу, але в моєму серці ця рана кровоточить по сьогодні. Страшно тому, що я побачив людей, які вийшли з Святої Літургії, частина з них приступила до Святого Причастія, але їхня зовнішність свідчила про те, що вони були не в святині, бо людина з церкви не може виходити із серцем, повним ненависті і злоби. До кого ці люди молилися? Як приймали Святі Тайни? Неможливо, щоб людина, яка стояла в святині Божій, вийшла з неї такою агресивною, збудженою, знервованою. Як далекі ми від Святого Духа! Тілом стоїмо в святині, а наше серце, душа, розум далеко від Господа Бога.

Ще один випадок, який мене надзвичайно вразив. В одній із парафій проходили парафіяльні збори. Знаю, що там дуже багато духовних проблем, саме духовних проблем: мало людей ходить на недільні й святочні Святі Літургії, священики жаліються, що мало молоді відвідує на уроки кате-хизи, отже на парафії багато духовних проблем. Я хотів поговорити про те, що нам, священикам і вірним, потрібно робити, щоб поправити духовну пустку. На превеликий жаль, замість конкретних раціональних пропозицій, я почув "перепалку" між одним і другим "церковним угрупуванням", чув різні звинувачення з обох сторін. І знову гроші, гроші і ще раз гроші...

Так виглядало, що я потрапив не до святині, яка служить для прослави Господа Бога, а в банк, де працівники вирішують фінансові проблеми. Це дуже боляче, коли люди засліплені грішми, коли не мають довіри одне до одного, вигадують одні на одних всілякі безпідставні історії, чіпляються до слова, яке не раз могло необачно зірватися з уст тієї чи іншої особи, коли "обліплюють" це слово своїми примі­тивними "хворими" уявленнями, на чому ви­ростають "поважні" проблеми. Самі створюємо проблеми, самі в них купаємося, самі їх роздмухуємо, поширюємо, а потім стараємося ще бути "великими героями", бо нам вдалося їх "розкрити і вирішити".

Такий підхід і тактика не мають нічого спільного з християнством. Такі "штучки" походять від злого духа, люди, які займаються такими справами, насправді опановані злим духом, бо сіють страшне зло, підозру, неспокій в парафії, в родинах, розколюють парафіяльну спільноту, створюють страшний дискомфорт для багатьох вірних, і тоді всі ми пожинаємо жахливі плоди.

Не тримаю на тих людей ані образи, ані жалю. Мені шкода їхніх безсмертних душ, адже вони не мають найменшого розуміння, що таке дім Божий, що в ньому відбувається і для кого він служить. Слушно зауважив мені один із наших священиків: "Ви побачили один раз, і який неприємний осад був у вашому серці. А що маємо казати ми, коли відправ-ляємо Службу Божу, проповідуємо Слово Боже, а людські серця тверді, як камінь, і ніхто не бажає поправитися зі свого блуду". Як важко перебувати серед таких людей! Скільки треба ще молитов, науки, жертви, скільки благань і прикликань Духа Святого на цей народ, щоб він усвідомив, для чого існує храм Божий, кому він має належати і для кого має служити. Будуємо Вавилон для особистої слави і краси, а треба будувати дім Бога Живого, який би був помешканням Святого Духа.

Закінчую ці свої розважання словами Святого Йоана Золотоустого: "Сьогодні земля стала небом не тому, що зорі зійшли з неба на землю, але тому, що Апостоли піднялися понад небеса, бо вилилась благодать Святого Духа. Господь зробив Вселенну небом, не міняючи її природи, але обновивши людську волю. Він з митаря зробив євангеліста; богохульника перемінив в Апостола; розбійника увів у рай; знайшов блудницю і зробив її чеснішою від діви; знайшов волхвів і перемінив їх у євангелістів; вигнав гріх і впровадив чесноту, приніс Божу благодать. Земля зробилася небом. І чим є зорі в порівнянні з Апостолами? Зорі - на небі, а Апостоли вище неба" (Святий Йоан Золотоустий, Гомілія на П'ятидесятницю).