Слава Ісусу Христу!
Мій шлях до Бога був непростим. Народилася 1968 року на Харківщині, де й виросла в маленькому містечку з поетичною назвою Барвінкове, що походить від прізвища його засновника - вільного козака Івана Барвінка, що, втікаючи з товаришами від кріпацького поневолення, заснував у так званому Дикому полі невелику слободу.
До церкви мене вперше привела бабуся. Звичайно, це була православна церква, бо інших на той час у нас не було. Бабуся Ганна часто брала мене з собою на Службу Божу, особливо на великі свята. Вона була побожною, знала багато молитов, дотримувалася свят. Найбільше мені запам'яталося, як суворо дотримувалася вона Великого посту. Маючи вже дуже поважний вік і важку форму цукрового діабету, починаючи з п'ятниці, прийшовши зі "страстей", взагалі не вживала нічого, крім води (як у нас казали, "говіла").
До церкви я ходила до 5 класу. А потім почався черговий етап боротьби держави з релігією (кінець 70-х - початок 80 років). Засоби масової інформації рясніли статтями про шкоду релігії, в місцевій газеті навіть велася ціла рубрика під назвою "Липка облуда", мета якої була - закріпити в свідомості читачів відразу до церкви. Школа теж не залишалася осторонь. Учням заборонялося ходити до церкви, під час великих релігійних свят навіть організовували чергування біля храму. Порушників заборони висміювали в стіннівках, принижували на шкільних "лінійках". До речі, поруч з церквою влаштували відкритий танцювальний майданчик, так що у Великодню ніч музика заглушувала навіть церковні дзвони. Звичайно, такі гоніння на церкву не минули безслідно.
На превеликий жаль, для Бога було втрачене покоління моїх батьків, бо їх дитинство і юність припали на сталінські часи. І якщо на Заході України люди, хоч і ховаючись, ходили до церкви навіть у той страшний час, то на Сході тиск з боку влади був величезним, і мало хто його витримав. Крім того, давалося взнаки близьке сусідство з Росією. Покоління моїх батьків розгубило і втратило рештки віри, яку мали їх предки. Вони вже не дотримувалися свят, могли важко працювати не лише в неділю, а й у великі свята. Моя знайома розповідала, як була вражена тим, що її односельчанин у Великдень будував дах на хаті. До речі, той чоловік через якийсь час трагічно загинув. І таких прикладів безліч. Покоління моїх батьків розпочало, а моє - продовжило сумну традицію цивільних шлюбів і розлучень, абортів, безпробудної пиятики і цілковитої остиглості у вірі. Це стало нормою. Стало нормою, коли жінка одягається і поводиться, як чоловік, спілкується нецензурною лексикою, п'є горілку нарівні з чоловіками. Нормою стало не дотримуватися посту (більшість про нього зараз навіть не знає), працювати у неділю та свята, нормою є жити в цивільному шлюбі або постійно змінювати сексуальних партнерів ("для здоров'я, а як без цього?"). Нормою є не відриватися від телевізора чи Інтернету, бути в курсі всіх пліток, осуджувати. Нормою стало не знати жодної молитви і не мати жодної сповіді, та взагалі не знати дороги до церкви.
Звичайно, переслідування за відвідання храмів не минуло безслідно і для мене. Я перестала ходити до церкви, щоб не бути посміховиськом на "лінійках". Але вдома приватно все одно молилася.
Чергова "відлига" для церкви у другій половині 80-х років під час горбачовської "перебудови" припала на мої студентські роки. Тоді почали відкриватися храми, стало "модним" ходити до церкви (саме "модою", а не потребою і переконанням). Серед моїх викладачів Харківського державного університету двоє навіть покинули викладацьку роботу і стали православними священиками. Відвідувала і я харківські храми, але це було скоріше, як відвідування музею.
Але Бог все одно кликав до себе. Щоденна молитва стала необхідністю. Пам'ятаю, як я, ховаючись, молилася в читальних залах гуртожитку, в коридорах - вночі, без світла. Часто молилася своїми словами, випрошуючи у Бога щасливу долю для себе та родини.
Закінчивши університет, повернулася до рідного містечка. Тут працювала у школі, вийшла заміж. Почала знову ходити до православної церкви, але не часто. Та згодом трапилося кілька подій, які остаточно відвернули мене від тієї церкви. Ось одна з них. На Водохреще, маючи тримісячну доньку, яка на той час захворіла, я на кілька хвилин спізнилася на посвячення води. В храмі залишалася, звичайно, щойно освячена вода у великій кількості. Я благала священика дати мені хоч трохи тієї води, але він відмовив, сказавши, щоб приходила на наступний день. Але я не могла покинути хвору доньку. Тоді, ховаючись, наче вчиняла великий злочин, одна з жінок, яка працювала при храмі, дала мені трохи води зі своєї посудини. Це стало для мене великим потрясінням. Але останньою краплею стало інше. Під час Великого посту, відбувши декілька недільних Служб, я попросила священика про сповідь для себе і своєї мами. Але він відповів, що я маю ще щонайменше 3 місяці відвідувати богослужіння, лише тоді він уділить сповідь. Після цього я взагалі перестала ходити до церкви.
Але поклик віри все ж був неустанним, душа все одно шукала шлях до Бога. І врешті знайшла. Якось випадково я почула про те, що в нашому місті є каплиця Греко-Католицької Церкви, де відбуваються Служби Божі. Спочатку дізнавшись, чи це не секта (яких у нас багато), я прийшла до о. Романа, попросивши про сповідь. Він уділив мені тайну сповіді з цілого життя після того, як я відбула дві Служби Божі. Найбільше мене вразила атмосфера у цій каплиці. Парафіян було менше, ніж у православній церкві, але зустріли вони мене надзвичайно привітно і доброзичливо, а сама Свята Літургія здалася мені дуже близькою і зрозумілою. Отак, прийшовши з наміром відбути лише кілька богослужень і сповідь, я залишилася до цього часу.
До церкви я привела своїх батьків, які до цього були майже атеїстами, до церкви з раннього дитинства ходять мої син і донька. Мене часто запитують: "А чому ти ходиш не до православної церкви, а до греко-католицької, хіба ти приїхала з Західної України чи в тебе там рідня?" "Ні, - відповідаю, - я народилася і виросла тут, але лише в цій церкві я знайшла те, що шукала - справжню живу віру".
Не все, звичайно, було так легко і просто. Був час, коли спокушали сильні сумніви, відбувалася важка душевна боротьба: я вважала себе ледь не віровідступницею, адже зрадила віру своїх предків - православну і перейшла до іншої. Це минулося, я зрозуміла, що коли Господь привів мене саме до цієї церкви, то значить, такою є Його воля щодо мене.
Та все ж спершу я все одно не була практикуючою християнкою до того часу, поки не стали приїздити до нас із місіями священики Братства Святого Священномученика Йосафата. Відтоді моє життя, як і життя більшості наших парафіян, змінилося кардинально. Вони навчили нас основних християнських засад, навчили молитися на вервиці, багатьох церковних пісень, почали практикувати й поширювати дев'ятниці, інші набоженства, залучати до Параманного Братства. А найголовніше - вони навчили нас жити, дотримуючись заповідей Божих, і опиратися натискам світу, цього нехристиянського оточення, в якому ми живемо. А це є найважчим. Адже нас мало, нас одиниці - людей, котрі не лише в церкві, а й поза нею намагаються жити побожно. Ми тут є "білими воронами", нас не розуміють, вважають щонайменше диваками. Для переважної більшості оточуючих найголовнішими цінностями в житті є багатство, матеріальні блага. Найстрашніше те, що матері у нас майже не моляться за своїх дітей. То звідки ж тоді діти матимуть щасливу долю? Уроків катехизму в школах ніколи не було і немає. Дітей з дитинства вчать пристосовуватися, бути практичними, щоб заробити якнайбільше грошей, якнайкраще влаштуватися в житті, вміти "крутитися", як у нас кажуть. Бога для більшості не існує. Він є зайвий, непотрібний. Про нього згадують лише тоді, коли станеться якесь лихо - чи то тяжка хвороба, чи смерть близьких. Але біда минає, і минає потреба у Бозі. Тому в такому оточенні дуже важко зберегти віру, не піддатися впливу світу. Важко нашим дітям, які вже з дитинства є не такими, як всі. Адже в ранньому віці ще хочеться мати багато товаришів, ще великою є потреба в спілкуванні. А з нашими дітьми товаришують мало, бо вони - "не такі".
Дуже важко тут священикам Братства, які стільки вкладають праці, стільки витрачають своїх душевних і фізичних сил, щоб більше навернути людей, більше врятувати душ, а дуже мало отримують плодів своєї праці.
Зараз не можу навіть уявити, як склалося б моє життя, якби 10 років тому я не переступила поріг тієї непримітної каплички. Церква навчила мене любити не лише Бога і ближніх, а й свою мову, свою Батьківщину. Адже я свого часу закінчила відділення російської мови та літератури філологічного факультету, бо, як продукт своєї епохи, вважала російську мову кращою і ближчою. Але тепер вдома ми намагаємося говорити лише українською мовою і, як наслідок, моя донька знає рідну мову значно краще, ніж російську, неодноразово займала призові місця на районних та обласних етапах міжнародного конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика та Всеукраїнського конкурсу з української мови ім. Тараса Шевченка. За все це я вдячна Богу і своїй церкві.
Не знаю, як би я змогла перенести всі труднощі, всі хрести, що випали на мою долю, якби не віра.
Я рано втратила батьків, подружнє життя не склалося, залишилася сама з двома дітьми (доньці на той час лише піврочка минуло). Господь немало випробовував мене і бідністю, і самотністю. Рідня відвернулася від мене, коли я лишилася сама, бо в житті, як у тому прислів'ї: "Брат любить сестру багату, а чоловік жінку - здорову". У бідних рідні немає. Маю двоюрідного брата - комуніста, який припинив спілкуватися зі мною через те, що ходжу до церкви. Та у найважчі хвилини життя мене підтримувала віра, я завжди відчувала над собою опіку Матері Божої. Але кому багато дається, від того багато й вимагається. Не знаю, чи вистачить мені навіть цілого життя, щоб бодай трохи віддячити Господу й Матінці Божій за їх допомогу й підтримку.
Історія мого життя є типовою для Сходу. Все це я пишу для того, щоб показати, якою глибокою є криза віри тут, на Сході, яка різниця є в стані духовності, наскільки важливою для нас, парафіян східних традиційних парафій, є молитовна підтримка прихожан Галичини. Хоч між нами є різниця в історичному і культурному минулому, але зараз ми маємо одне спільне - одну віру, одного Бога, одну Батьківщину. Дуже хочу, щоб не було втраченим ще одне покоління - покоління моїх дітей. Дорогі брати і сестри, прошу: моліться за навернення Сходу, жертвуйте свої молитви в нашому наміренні! Адже нас мало. Але, об'єднавши наші спільні зусилля, нашу духовну працю, зможемо значно більше тут врятувати душ від загибелі, відвернувши від спокус цього світу. Прошу також про молитву за священиків, які здійснюють місії на східних парафіях. Підтримаймо їх разом у їхній нелегкій праці.
Особливо прошу про молитви за молодь. Адже без молоді у церкви немає майбутнього. З'єднаймо ж разом цей ланцюжок віри, який був розірваний двома-трьома поколіннями! Колись і у нас віра була сильною, маю багато тому прикладів з життя старших людей, які вже відійшли у Вічність. Молімося за людей, які шукають дорогу до Бога (таких теж чимало), але через необізнаність чи з інших причин не можуть її знайти. Прошу, знайдіть у своїх життєвих клопотах хвилинку хоча б на один "Отче наш" і одне "Богородице Діво" за навернення Сходу. Ми дуже цього потребуємо. Не допустімо, щоб стало втраченим ще одне покоління! Збережімо душі наших дітей і онуків, щоб їхня дорога до Бога була легшою.
