Спогади про мій духовний шлях
Греко-католики Галичини, які пройшли підпілля, не можуть не визнати, що римо-католицькі священики в часи панування більшовицького тоталітарного режиму, тобто в часи СССР, зробили дуже багато для збереження католицького духа в нашому народі, і ми маємо бути вдячними їм за це. Багато вірних підпільної Греко-Католицької Церкви знаходили в польських костелах надійний прихисток, глибокі духовні науки, справжню віру і справжнього Ісуса, утаєного в Найсвятішій Тайні Євхаристії.
Не забуду ніколи прекрасних наук отця Людвіга Камєлєвського з катедри Успення Пресвятої Богородиці у Львові про значення і цінність Святої Служби Божої. Він говорив, що ліпше було б для людини, аби в неї грім ударив, ніж вона мала б під час Святої Літургії свої уста розтулити і не по ділу якесь одне слово сказати чи навіть кудись не туди (наприклад, з цікавості) свою голову повернути. Особливо наголошував на обов'язковому прийманні Святого Причастя під час Служби Божої (малося на увазі, звичайно, гідне приймання). Неприйнята Євхаристія, казав цей душпастир - це мовби впале з дерева гниле яблуко. Це означало б, що ти змарнував, знехтував, відкинув прекрасний і корисний плід. І що з того, що ти вислухав Службу Божу, як не скористав на ній з найціннішого?..
Інший отець (на жаль, уже не пам'ятаю, хто саме), засоромлюючи вірних, які спішать покинути храм до закінчення Святої Літургії, казав: "Як багато втрачає людина, яка вислухала Службу Божу, але не прийняла святого благословення!" Неотримане благословення - це не тільки образа Бога, а й обкрадання себе з ласки Божої. Ми відпихаємо від себе милостиву Господню руку - руку Бога, Який дає нам життя. Чи задумується хтось із нас над цим?..
Але повертаюся до часу, коли стала оживати наша Церква. Мою хату відвідувало багато священиків. Був отець Антоній Масюк, ЧСВВ, були брати Гуглевичі... Отець Орест Гуглевич давав мені і моїй сестрі ще раз шлюб. При сповіді він спитався моєї сестри, який вона має шлюб із чоловіком. Сказала, що православний. В мене була така сама ситуація. Тоді отець, висповідавши нас, поправив це діло. Також у моїй хаті отець Городецький хрестив онука моєї сестри. Перед тим було домовлено про шлюб моєї племінниці. З цією метою мав прийти до нас отець Макар Грень. Сестра Діогена порадила йому взяти з собою Василька (сьогодні це наш отець Василь): "Прошу отця, він Вам допоможе, бо любить співати". Пам'ятаю ще одного молоденького священика - редемпториста, якого звали отець Івась. Пам'ятаю похорон отця Гуглевича, брата отця Ореста. Він мешкав на Пасічній, а хоронили його у Винниках. Пам'ять моя вже тупа стає, багато чого повипадало з неї...
Перед виходом нашої Церкви з підпілля 1989 року понесла я святити паску до катедри (була то Великодня субота, а римо-католицька провідна). Відбувалося то скрито в захристії. У момент, коли я схилилася і стала розкривати свій кульок, щоб приготуватися до свячення, до мене підійшов незнайомий чоловік і тихенько привітався: "Слава Ісусу Христу!" Я відповіла йому: "Слава навіки!" Тоді він продовжив упівголоса: "Я греко-католицький священик, приїхав із Польщі. Я міг би Вам освятити цю паску, але не маю як..." Кажу йому: "Та ось, бачите, крадемося, як злодії. Гонять за нашими отцями, як за якими злочинцями. Ні молитовників не маємо, нічого... " А він мені: "Я маю молитовники. Міг би Вам передати чи переслати..." Домовилися ми зустрітися на завтра, тобто на сам Великдень.
Другого дня вийшла я з однією жіночкою з катедри, і стали ми з нею на вулиці 17 вересня на зупинці. Почала розповідати їй про цю зустріч, аж тут бачу того священика у цивільному на протилежному боці вулиці: дивиться на мене - упізнав. Підійшов до нас, запитав мене: "То Ви були вчора в катедрі?" І дав мені молитовник. Тоді завів розмову про те, що хотів би побачити когось із підпільних священиків і чи не могла б я допомогти йому в цьому. Я погодилася, але зустрітися другого дня він не міг, мав інші плани, тому ми домовилися про зустріч аж на третій день.
Так і сталося. Того третього дня я була в катедрі на Службі Божій. Ми якраз поклякали до Причастя, а тут заходить цей "мій" священик. З катедри вийшли вже разом і прямуємо на Театральну до сестермонахинь. Веду його до сестри Діогени, але щось мене страх огорнув. Думаю, приведу стареньким до хати біду... Ноги мені затряслися: веду, а кого? Відкриваю йому свій страх. А він каже: "Та не бійтеся, нема чого боятися! Тепер вже буде наша Церква, ось побачите - буде!" Прийшли ми до сестри Діогени, і тут він нарешті представився. Це був отець Теодозій Янків, ЧСВВ.
Сестри-монахині почали розпитувати його про сестер, які служать Господу в Польщі, а потім попросили відправити їм Службу Божу. Отець Теодозій з жалем зізнався, що не має при собі речей до цього, але сестри сказали: "У нас є все потрібне". І він відправив їм Службу Божу. Ми дали йому снідання, і сестра Діогена скерувала мене з ним до отця Богуна, який був тоді ігуменом Василіян. Потрібну адресу ми розшукали, але отця, на жаль, вдома не застали. Тоді попрощалися з отцем Теодозієм і роз'їхалися по домівках. Після того, коли я приходила до сестер на Театральну, вони завжди питали, чи бачила я отця Теодозія, і казали: "А він у нас був".
9 жовтня 1989 року Божого зайшли ми якимось чудом до Преображенської церкви. Отець Ярослав Чухній "висповідався" перед людьми і попросив прощення за те, що говорив їм неправду. Отець Антоній Масюк відправив Службу Божу, а потім нас багато лишилося там чергувати через ніч. Рано отець Антоній прийшов до церкви відправляти Службу Божу, а йому кажуть: "Ідіть до владики Стернюка і принесіть картку". Пішов наш отець до владики. Той заявив йому: "Як будеш казати слово "православних", то дам тобі картку". На це отець Антоній відповів: "Я того ніколи не казав і тепер не буду". - "То й не дам тобі картки". У відповідь отець Антоній спокійно сказав: "Я досі правив без картки і далі буду правити". І пішов на гору під костел Кармелітів, а ми всі за ним... Там отець Антоній відправляв до самого Різдва Христового. Відправляли й інші отці - василіяни, а також наш отець Василь Ковпак. Ближче до Йорданських свят після недільної Служби Божої отець Антоній сказав: "Тепер підемо на вулицю Стефаника під картинну галерею. Відправимо там молебень до Матері Божої. Може, Матінка Божа зрушить серце цього директора (він мав на увазі Бориса Возницького), і він звільнить нам церкву Святого Онуфрія (у ній у совєтські часи був, здається, музей історії друкарства)". Так і сталося. Церкву нам звільнили, і вже 18 січня 1989 року ввечері почали в ній відправляти Служби Божі отці - василіяни.
Цього ж року приїхали з-за кордону наші блаженної пам'яті владики УГКЦ: архієпископ Мирослав Марусин і митрополит Стефан Сулик. У Преображенській церкві вони зустрічалися з вірними. До них щиро звернувся владика Марусин, який сказав: "Дорогі браття і сестри! Не чекайте Ісуса з-за границі, бо звідти Він до вас не прийде. Ви маєте Ісуса тут, у себе". Тепер я часто згадую ці його слова, яких тоді ми ще не могли глибоко зрозуміти: це був легенький натяк на кризу віри на Заході. Бо з часом ми побачили, що прийшло до нас із-за кордону, а саме: нововведення - народна мова Богослуження, скорочена Служба Божа, Святе Причастя настоячи... Як сказав один священик: "Коли ми йдемо до Ісуса, то несемо Йому квіти". Ми побачили, як численно почало їхати до нас духовенство звідти, як наших священиків і вірних повитискали з наших церков. Душпастирів підпілля, а разом з ними, виходить, навіть і сповідників нашої Святої Віри, хоча й непрямо, назвали сліпими провідниками, зневажили їх, визнали неосвіченими... Я не витримала і спитала одного такого дуже освіченого отця: "Ви сказали: "Сліпі провідники вас вели, вони мають гріх, і ви також, бо слухаєте їх... " Скажіть мені, будь ласка, хто були ті сліпі провідники?" На це священик сухо відповів: "Я сказав словами Ісуса Христа" - і пішов геть від мене...
(Далі буде)
