Проща миру
В суботу під вечір ми прибули до готелю "Sahara" в Бет-Сахурі поруч зі святинею Поле Пастушків. Вифлеем проводив останні приготування до недільних урочистостей, пов'язаних із зустріччю зі Святішим Отцем Франциском Папою Римським. У черговий раз зробив турне по нічному Вифлеємі. Гарно прикрашені дороги різними плакатами, на яких зображений Папа Римський з президентом Палестинської Автономії Аббасом, на більшості плакатів зображений також голуб як символ миру і єднання, католицькі святині чудово освітлені, на одній з них - величавий образ Пресвятої Родини.
Свята Літургія має відправлятися на площі в центрі Вифлеема, яка оточена базилікою Різдва Христового, храмом святої Катерини і мусульманською мечеттю. Мечеть Омара є найстарішою мечеттю у Вифлеємі і єдиною в Старому місті. Слід вказати дату її побудови, аби часом не ввести читача в оману, щоб він не подумав, нібито вона є старшою за християнські святині. Мечеть Омара була побудована в 1860 р., відремонтована 1955 р., коли Палестина перебувала під патронатом Йорданії. Земля, на якій побудована мечеть, була пожертвувана Грецькою Православною Церквою. Чому названа іменем Омара? Умар ібн аль-Хаттаб - другий праведний мусульманський халіф. Він завоював Єрусалим і в 637 р. вирушив до Вифлеема, в цьому місті він видає закон, який гарантував повагу до християнських святинь та безпеку духовенства.
Площа з усіх боків була оточена поліцейськими, так що до неї добратися було неможливо. Таїр (наш гід, араб-християнин) - дуже кмітливий: пішов, переговорив з одним поліцейським постом, другим, третім, в результаті ми під'їхали практично під саму плошу. Охорона проводила спеціальні тренування: попереду їхали автомобілі, шо мали супроводжувати Святішого Отця, посередині - авто, яке мало везти Папу, а заним інші автомобілі. Тренування відбувалися досить посилено - в поліцейських аж виступав піт на чолі. Також проходила репетиція хору, в якій брали участь багато молоді, сестер-монахинь і монахів. Досить гарні і мелодійні наспіви арабською мовою. Вифлеєм не спить - всі готуються до зустрічі з Римським Архієреєм...
Чудовий центральний престіл, на якому завтра буде відправлена Євхаристія. У центрі - Пресвята Родина, фрагмент Різдва Христового. Дитятко-Ісус у яселках на сіні, поруч Пресвята Діва і Йосиф Обручник. Знову бачимо національний колорит: Христос повитий не в пелени, як звичайно, а в арафатку. Що таке арафатка? Первісна назва арабською мовою - куфія, шемаг, шемах, пізніше арафатка. Це головна чоловіча хустка, досить популярна в арабських країнах. Вона захищає голову від сонця, піску і холоду. Куфію вживають на території Аравійської пустелі, Сахари, Аравійського і Синайського півостровів, у країнах Перської затоки, на Сході Азії та півночі Африки, де основне населення - араби. Також можна побачити, що скуфію носять з обручем чорного кольору - регалем, що притримує хустку на голові.
Найпопулярніші кольори хустки - білий, білий з червоним або чорним орнаментом. У Ємені поширені скуфії різнокольорові. Залежно від регіону походження носія скуфії вона може відрізнятися орнаментом, забарвленням і способом замотування. Основним матеріалом для виготовлення є бавовна, нерідко можна зустріти вовняні скуфії та скуфії з додаванням синтетичних тканин. Традиційний орнамент, як правило, виконується вишивкою.
Чому скуфію називають ще арафаткою? Назва "арафатка" походить від імені лідера палестинців Ясіра Арафата, який при народженні отримав ім'я Мухаммад Абд ар-Рахман Абд ар-Рауф Арафат аль-Кудва аль-Хусейні. Також відомий як Абу Аммар (19292004) - лідер палестинського визвольного руху; один із засновників, а з 1969 р. - лідер Організації Визволення Палестини (ОВП). Він практично завжди носив скуфію, в якій би країні не перебував, і тому араби на Святій Землі свою наголовну хустину назвали на честь свого національного героя. Ясір Арафат 15 листопада 1988 р. проголосив створення Палестинської держави на окупованих Ізраїлем арабських територіях і сформував палестинський уряд в еміграції, а в 1989 р. - Національну раду Палестини (парламент). Тоді Арафата було обрано президентом новопроголошеної держави.
Христос, обвитий в "арафатку" - своєрідний національний символ близькості Спасителя до кожного народу, в тому числі й до арабського. Навколо площі були розміщенні різні образи, що відображали трагічну історію арабського народу, пов'язані з релігійною тематикою.
Окрім Святої Родини, зображеної в центрі картини, зліва були зображені три Понтифіка, які відвідували Святу Землю: Павло VІ, Йоан Павло II, Венедикт XVI. На протилежному боці представлені святі, життя яких було пов'язане зі Святою Землею: святий Франциск з Асижу, опікун і приятель бідних і опущених, а також покровитель Святих Місць. Зліва від святого Франциска - сестра-кармелітка, блаженна Марія від Ісуса Розп'ятого (відома як мала Арабка), свята цієї землі, а також блаженна сестра Марія-Альфонсіна Даниль Гаттас, засновниця єдиного католицького монашого згромадження на Святій Землі - "Сестри Вервиці з Єрусалима". Звичайно, що на картині були зображені й пастушки, яким першим об'явився Ангел Господній і возвістив їм радісну новину про Різдво Божого Сина. Образ був до того гарний, що моїм бажанням було, аби кожний член групи зробив собі світлину біля нього на пам'ятку нашої прощі. Цей образ намалював палестинський митець Роберт Джекемен спеціально до візиту Святішого Отця на Святу Землю.
У неділю після Божественної Літургії був тлум людей, так що важко було приступити до престолу й спокійно зробити світлину, тож ми відклали цю процедуру на понеділок. Проте, прийшовши в понеділок перед обідом на площу, де вчора відправлялася Свята Літургія, вже нічого там не побачили: "господарі" цієї землі, мусульмани, швиденько розібрали престіл - не залишилося й сліду, що вчора тут був Святіший Отець і відправляв богослужіння. Це наочний реальний приклад того, як тут швидко замітається, змінюється, розбирається все, що пов'язане з християнством - щоб і сліду не було...
Свята Літургія відправлялася арабською мовою, Папа зачитував окремі молитви латиною, Господню молитву "Отче наш" співали сирійською мовою - на знак єдності всіх присутніх. Літургічні тексти й читання були взяті з Навечер'я урочистості Різдва Христового. Під час проповіді Святіший Отець подякував Господу Богові, керівництву країни, а також народові Божому за можливість перебувати на Святій Землі з апостольським візитом. Також Папа наголосив, що Дитятко, яке народилося в Вифлеємі - це знак для нас. Знак Божої любові, знак надії, життя і миру. Папа привітав тих, хто у Палестині працює з дітьми, особливо з дітьми бідними і опущеними. Така праця дуже важлива й потрібна - це конкретний вияв любові до дітей. Багато дітей в нинішньому технологічно розвиненому світі використовують і поневолюють, багато з них стає жертвами. Понтифік поставив перед народом запитання. відповіді на які ми повинні дати самі. Ким ми є перед маленьким Ісусом? Чи ми є, як святий Йосиф і Марія, які опікуються Дитятком? Чи ми, як Ірод, хочемо знищити Його? Чи приходимо до Нього, як пастухи, з поклоном і дарами? Чи лишаємося просто байдужими?
Наприкінці Святіший Отець звернувся до Пречистої Діви Марії з проханням, щоб Вона нас навчила любити, прославляти й наслідувати Ісуса в своєму житті, як Вона сама це робила.
Наприкінці латинський Патріарх Єрусалима Фуад Туаль звернувся до Святішого Отця і зібраного народу з промовою. Він подякував Папі за відвідини Святої Землі, за його батьківську науку, а також за простоту і щирість. А ще висловив сподівання, що присутність Понтифіка розбудить у серцях багатьох людей віру, надію на краще життя в мирі.
На закінчення Папа запросив президента у свою резиденцію в Італії для спільної молитви в намірах миру. Звернення Святішого Отця вірні підтримали тривалими оплесками, що свідчило про велике й сильне прагнення людей до спокійного і мирного життя на Святій Землі. Папа також зазначив, що багато людей намагаються будувати мир через прості жести, своє страждання. Нам всім треба брати участь у будуванні миру. Особливо це є обов'язком тих, хто відповідальний за життя народу. Будувати мир - важка справа, але без нього не буде щасливого життя. Мешканці цієї землі просять, щоб ми заносили до Бога молитви за їхнє велике прагнення миру. Святіший Отець віддав під покров Богородиці Святу Землю: "Нехай Марія випрошує нам потрібні ласки, а особливо дар миру. Віддаю цю землю й увесь народ під опіку Непорочної Діви Марії" - такими словами закінчив своє звернення Святіший Отець. І уділив присутнім своє благословення.
Час на богослужіння в Папи був обмежений. Незважаючи на те, що на ньому був присутній президент Палестини, а також представники дипломатичного корпусу й гості, мусульмани знову нагадали всім, хто "господар" на цій землі.
25 травня 2014 року Божого був важливим днем для українського народу - в нашій країні відбувалися президентські вибори. Нелегкі часи для нашої Батьківщини: в країні війна, гинуть люди, кожен переживає. Щодня ми заносили свої молитви на Святій Землі о Боже благословення і Покров Богородиці для нашого народу. Акти стрілисті часто линуть з наших уст до Христа-Спасителя і Богородиці: "Пресвятая Богородице, спаси нас!", "Царице миру, молися за нами!" Також у кожному місці ми співали благальний гімн "Боже, послухай благання..."
Того дня перед 8 год. ранку наша група вирушила з готелю "Sahara" до Вифлеема, де мав відправляти Святу Літургію Папа Франциск. З самого ранку була велика спека. Паломники збиралися з різних околиць. Більшість магазинів була зачинена, всюди контролювала поліція, з однієї і другої сторони чекали вірні, бо цією дорогою мав прямувати Папа на Службу Божу. Волонтери підійшли до нашої групи, видали нам прапори Палестинської автономії: червоно-чорний, біло-зелені прапорці, а також воду. Неподалік від нас розташувалося арабське радіомовлення, яке неустанно давало трансмісію про Святішого Отця. Воно заважало нам, тоді ми піднялися трохи догори. З часом все більше і більше людей почало збиратися з однієї і другої сторони дороги.
Ми перебуваємо у Вифлеємі - місці, де народився наш Спаситель Ісус Христос. Ця подія змінила історію людства. В особливий спосіб ми згадуємо про неї в день Різдва Христового. Практично, окрім радіо, яке вело свої трансляції, паломницькі групи мовчали. Ми першими розпочали спільну молитву. Після молитви лунали українські колядки, кожен відчув своїм серцем і душею: тут, на цьому місці, "слово сталося тілом і замешкало між нами". Поодинокі вірні, а також ті, які проходили біля нас групами, знімали на відео, фотографували, а над нашими головами майорів великий синьо-жовтий стяг. Волонтери, а також поліція підходили до нас і разом з нашими вірними робили собі світлини... Незабутні хвилини! Далеко від рідної землі, коли в рідному краї відбуваються президентські вибори, на Донбасі з державних установ знімають символіку української держави, зневажають і чинять безчинства над прапором і гербом нашої держави, а ти на Святій Землі молишся і просиш:
"О Дитятко Боже, дай життя нам гоже,
Бережи свободу нашого народу!"
Спека ставала все сильнішою, але завдяки волонтерам, які приносили воду, люди могли "гасити" пожар свого тіла. Нарешті довгоочікувана мить! Усі зблизилися до однієї і другої сторони дороги, проїжджають автомобілі поліції, інших достойників, а за ними Святіший Отець, який уділяє своє благословення зібраному народу.
Площа, де має відправлятися Божественна Літургія, дуже маленька, а людей багато, тому ми прямуємо до монастиря оо. Салезіан - там облаштовано великий екран, де маємо можливість в духовний спосіб взяти участь у Святій Літургії. Заходимо до величезного спортивного залу, де розставлені крісла, кожна група займає своє місце. Кілька тисяч людей зібралися в цьому залі, щоб в такий спосіб взяти участь у Божественній Літургії під проводом Понтифіка. Звичайно, людям було важко зорієнтуватися в самій Літургії латинського обряду, яка відправлялася арабською і латинською мовою, але вірні усвідомлювали, що це є Служба Божа, в якій відбувається, щось найсвятіше, найважливіше, а саме - Христос-Спаситель приходить до нас, хліб стає Тілом Божого Сина, а вино Кров'ю Агнця Непорочного. Найважливіше, що люди молилися: хто вервицю, інші приватні свої молитви з молитовника. Під час освячення Чесних Дарів усі стали на коліна і зрозуміли, що це найважливіша частина Святої Літургії. Молитва линула до небес із людських сердець, хоч кожен із прочан мав свої намірення, але нас також об'єднувало одне загальне благання: "Боже, благослови Україну, дай, щоб вибори в державі пройшли спокійно і щоб вибрали достойного кандидата". У випадках, коли не маєш можливості взяти участь у голосуванні, твоя молитва стає сильнішою, ти відчуваєш подвійний свій обов'язок: ти далеко від рідного краю, що реально можеш зробити д ля нього... Реально тієї хвилини - нічого, але кожен з нас має в таких ситуаціях велику зброю, якою є молитва. Тоді твоя молитва стає більш совокупленою, зосередженою, гарячішаю, тобі хочеться молитися більше, ніж у в будь-якій іншій життєвій ситуації.
У щоденнику св. Фаустини читаємо молитву про благодать бути милосердним до ближніх: "... Ісусе, Ти наказав мені вправлятися у трьох ступенях милосердя: перший - милосердний учинок, хоч би який він не був; другий - милосердне слово, як незмога вчинком, то словом; третій - молитва. Як не матиму змоги виявити милосердя ані вчинком, ані словом, то завжди зможу помолитися. Молитву я занесу навіть туди, куди несила дійти фізично. Мій Ісусе, зроби мене Собою, бо Тобі все під силу". На мою думку, наша група перебувала в такій ситуації, що єдиним середником, яким ми могли допомогти нашій Батьківщині, була молитва за Україну. Якщо не всі, то принаймні більшість вірних молилися в цій інтенції і просили Божого благословення для нашого краю. Попри спекотну погоду ми всі були піднесені на духу.
Хочу поділитися ще деякими своїми враженнями від нашої останньої прощі. В нашій прощі мав місце один неприємний епізод. Спускаючись у суботу з Оливної гори, з того місця, де Христос-Спаситель вознісся на небо, ми проходили біля храму Св. Марії Магдалини, яка належить Російській Духовній Місії. Церква була побудована в 1885-1888 рр. російським імператором Олександром ІІІ на честь його мами Марії і названа на честь Марії Магдалини. З першого погляду на цей храм кожен вірний може сказати, до якої конфесії він належить. Куполи у вигляді цибулі - це суто стиль російських храмів, а зовнішній вигляд їх також відмінний від грецьких, болгарських чи румунських, позолота і блиск - це ознака російських православних храмів. На жаль, сьогодні у нас в Галичині також пішла своєрідна пошесть - накривати куполи під золото. Не раз мені доводилося говорити про те, що це суто традиція російської церкви, але нашим людям усе одно, чия це традиція: купол блищить на сонці, переливається - так гарно! Тож багато наших храмів сьогодні мають "золоті" куполи, так нібито вони належали до РПЦ. Чомусь мовчить канцелярія УГКЦ не піднімається це питання на зібраннях, синодах... Чи це робиться несвідомо, чи навпаки - свідомо, цього сказати не можу, але сьогодні стає якось моторошно: ми не тільки приймаємо московський обряд, а ще й свої храми штампуємо під московський стиль. На жаль, це гірка правда.
Раніше на Святій Землі ми ніколи не входили до російського храму Св. Марії Магдалини. Чому? Більшість храмів (якщо практично не всі) закриті, їх відкривають переважно для своїх "канонічних" православних, а на всіх інших дивляться з презирством як на єретиків і віровідступників. Подібно так, як було за часів Христа-Спасителя: фарисеї вважали себе святими, вибраними, а всі інші в їхніх очах - то було "болото", неодноразово вони закидали учням Христовим: "До чоловіка грішника зайшов у гостину" (Лк.19, 7). Так було в Єрихоні, коли Ісус прийшов у дім Закхея. Не знаю, чим керувалася наш екскурсовод п. Лариса, бо раніше вона розповідала, що веде екскурсії греко-католикам, протестантам з Росії, але ніколи вірним з Російської православної церкви, хоча сама родом з Петербурга і, здається, вихована в цьому середовищі, але вважає, що вірні РПЦ московського патріархату - це "особливі люди". Ми проходили біля храму. Дивлюся: вона стукає у двері (було десь близько 16 год.). Знаючи її позицію і ставлення до РПЦ, не міг зрозуміти, навіщо вона це робить. Через декілька хвилин відкрила нам монахиня середнього віку. Пані Лариса представила їй нас: хто ми і звідки. Побачивши український національний прапор, монахиня змінилася на обличчі, мовби побачила невідомо кого. Такого неприємного і злого обличчя я вже давно не бачив. До нас долинали окремі її слова: "Ви з України? Що у вас там твориться, там переслідують і вбивають православних, наведіть порядок у своїй країні, скоріше заходьте, нам треба відпочивати, наш день розпочинається о 4-ій ранку..."
З того всього я навіть забув, що знаходиться на території цієї святині, для чого ми заходили сюди. Само собою зрозуміло, що дверей храму нам ніхто не відкрив, ми навіть не бачили його внутрішнього вигляду - так "гостинно" зустріла нас російська монахиня. Вийшли дуже розчаровані і внутрішньо пригнічені. Що ж, агресивною є не тільки Російська держава, але й її РПЦ...
Після того, як ми покинули церковне подвір'я, підійшла до мене п. Лариса і каже: "Ну, скажіть мені, отче Василіє, як я можу, дивлячись на вчинок цієї монахині, яка має служити Господу Богові, повірити в Бога, якому вона служить??? Скільки в неї зла і недоброзичливості! Невже таку науку проповідував Христос? Вірити треба не словами, а прикладом свого життя. " Слушне зауваження: важко повірити, коли бачиш такі реальні випадки. Мені було дуже прикро, адже, до якої б конфесії не належала ця монахиня, вона є духовною особою, а така поведінка духовної особи принижує гідність усього духовного стану.
Не всі були на Святій Землі, а навіть і ті, які були, можуть не знати або просто не встигли вникнути у ці "маленькі нюанси", які побутують там. Сьогоднішні події на українській землі вказують нам на те, що Росія бажає відбудувати свою велику й могутню імперію і мати вплив на світову спільноту. Перебуваючи далеко від України і Росії, тут, на Святій Землі, ми зустрічаємося з політичним впливом Росії на Палестину. Для того щоб глибше зрозуміти стан речей, слід заглянути в історію.
У 1847 р. цар Микола І видав свій найвищий указ про створення в Єрусалимі Російської Духовної Місії. Ця місія мала право на придбання земельних ділянок і вести будівництво на них. З 1856-1864 рр. у Єрусалимі діяв Палестинський Комітет, який побудував чимало російських споруд у центрі міста. 1864 р. Палестинський Комітет був перетворений у Палестинську комісію, яка 1889 р. передала управління всіма земельними ділянками та установами створеному 1881 р. Імператорському Православному Палестинському Товариству (ІППТ). У володінні Російської Духовної Місії залишилися лише Свято-Троїцький Собор і будівля самої Місії.
Російська імперія придбала на території Палестини, яка тоді ще входила до складу Османської імперії, цілий ряд об'єктів з метою розширення свого геополітичного впливу й присутності на території, яка традиційно вважається колискою християнства. Російській імперії, а особливо Православній Церкві вдалося набути чимало майна і навіть створити цілу інфраструктуру, призначену для прийому паломників з Росії та інших православних країн.
У 1918 р. ІППО перейменовано в Російське Палестинське Товариство при Академії наук. 1992 р. Президія Верховної Ради Росії відновила історичне ім'я Імператорського Православного Палестинського Товариства. На нинішній час частина російських володінь у Палестині опинилася на території Ізраїлю, а частина - в Йорданії та Палестинській Автономії.
Радянський Союз провадив на своїй території атеїстичну пропаганду, тому не мав такої зацікавленості до Святої Землі, як імперська Росія. Через те в 1964 р. в результаті так званої Апельсинової угоди значна частина нерухомості в Палестині була продана Ізраїлю за 4,5 млн. дол. Угоду підписали прем'єр- міністр Ізраїлю Гольда Меїр і посол СРСР в Ізраїлі Бодров.
Вплив Росії на палестинців ще з тих імператорських часів був досить великий. Після розпаду Радянського Союзу Російська Федерація духовно і політично була досить слабкою. З часом РПЦ і держава почали зближуватися. Велику роль у цьому відіграла царська сім'я. У ніч з 16 на 17 липня 1918 р. царя Миколу ІІ, його дружину Олександру, а також дітей Ольгу, Тетяну, Марію, Анастасію і царевича Олексія було розстріляно в Єкатеринбурзі. 1 листопада 1981 р. їх усіх було зараховано до лику святих: спочатку це зробила Російська Зарубіжна Православна Церква, а 2000 р. царя Миколу ІІ та членів його сім'ї РПЦ визнає за страстотерпців. Варто згадати ще одну подію, яка зміцнила Росію. 17 травня 2007 р. у Московському храмі Христа-Спасителя предстоятель Російської Православної Церкви Патріарх Алексій ІІ і глава Російської Православної Церкви за кордоном митрополит Лавр підписали "Акт про канонічне спілкування". Попри чималу кількість противників такого об'єднання, ця подія загалом має неабиякий вплив на відродження імперського духу в Росії.
Православні ЗМІ ведуть у цьому напрямку дуже активну пропагандистсько-агітаційну роботу: великими тиражами виходить історична й художня література про імператора та його сім'ю, могутність, велич і славу Російської імперії, російського царя представляють як оплот православного світу. А чого варті патріотичні пісні Жанни Бичевської: "Боже, храни своих", "На этнической войне", "Царь Иоанн", "Победа будет за нами", "Мы православные", "Господи, спаси нас", "Грозный Царь", "Духовная война", "Россия, Украина, Белоруссия", які є дуже популярними в Росії, і багато інших. Мимоволі людина починає пишатися й возвеличувати великий російський народ. Таких дисків Бичевської у православних лавках по Центральній і Східній Україні продається маса. Вони формували думку віруючих людей, закладали в їхній ментальності любов до Росії і ненависть до Європи та інших релігій. Таким чином РПЦ виховала нове покоління, яке на сепаратистських мітингах у Донецьку, Луганську, Харкові, Слов'янську кричало: "Россия! Россия! Россия!", спалювало українські прапори, прикріпляло собі на груди георгієвські стрічки.
На Палестину сьогоднішня Росія також має великий вплив. У Вифлеємі розташувався великий російський "просвітницький" і споживчий центр з різними кав'ярнями, магазинами. Неодноразово навіть від дітей і підлітків тут доводиться чути, що Росія - це наш приятель, друг, а Америка - це погана країна, її треба знищити. В чому тут річ? Америка підтримує Ізраїль, а Росія, як непримиренний ворог і постійний конкурент Америки, підтримує Палестину різними способами, і тому більшість палестинців вважають, що Росія є їхнім приятелем, а Америка ворогом.
Новітня Росія Путіна-Медведєва, а також РПЦ стараються різними способами відновити "славу і велич" старої імперської Росії. У результаті переговорів глави Імператорського Православного Палестинського Товариства Сергія Степашина (керує товариством з 2007 р.) з главою Палестинської національної адміністрації Махмудом Аббасом у травні 2008 р. керівництво Палестинської Національної Автономії передало ІІШО ділянку землі у Вифлеємі, на якій зусиллями товариства був побудований російський центр культури і науки.
Окрім землі у Вифлеємі, Палестинське керівництво прийняло рішення передати Росії 3,5 га землі на Єлеонській (Оливній) горі і таку ж ділянку в Єрихоні. На Оливній горі планується збудувати ще один "культурний" центр.
В Єрихоні Росії передали місцевість Москобія і ділянку, на якій розташована одна з великих святинь християнства - біблійна смоківниця, або дерево Закхея: "Увійшовши в Єрихон, Ісус проходив через (місто). А був там чоловік, Закхей на ім'я; він був головою над митарями й був багатий. Він бажав бачити Ісуса, хто Він такий, але не міг із-за народу, бо був малого зросту. Побіг він наперед, виліз на сикомор, щоб подивитися на нього, бо Ісус мав проходити тудою" (Лк. 19, 1-4). Про суттєвий вплив Росії в цьому регіоні свідчить ще один факт: практично в центрі міста розташована вулиця імені Медведева.
На нинішній час Росія займає третє місце після Ватикану і Греції за обсягом власності на Святій Землі. У її власності такі духовні споруди: Свято-Троїцький собор (Єрусалим), Горненський монастир (Ейн-Карем), Церква Апостола Петра (Яффа), церква пророка Іллі (Хайфа), Вознесенський монастир (Оливна гора), монастир Святої Тройці (Хеврон), Російська школа у Витанії, приморська ділянка в Хайфі, російська лікарня, чоловіча вчительська семінарія в Назареті, Російська Духовна Місія в Єрусалимі та багато інших.
Річка Йордан розділяє Ізраїль і Йорданію. Перебуваючи на території Ізраїлю і заходячи в річку Йордан, по середині якої проходить кордон між Ізраїлем та Йорданією, практично через 10 метрів ми бачимо російських паломників, які заходять у ту ж річку з території Йорданії. А ще можна побачити, як там же зводиться величавий храм РПЦ - само собою зрозуміло, що тут незабаром постане черговий "російський культурний центр". Ось така реальність.
Цікавий ще один факт - мабуть, не всім читачам відомий. В ізраїльсько-арабському селі Абу-Гош проживає близько 6 тис. мешканців. Тут донедавна була маленька мечеть, яка не вміщала всіх бажаючих помолитися. За однією з версій, мешканці цього села є нібито нащадками чеченців. Коли почали будувати нову мечеть, не обійшлося без проблем: вже на першому етапі виявилося, що гроші вичерпалися. Тоді, звичайно, на допомогу прийшли брати-чеченці. Вулиця ім. Ахмата-Хаджі Кадирова, яка веде до мечеті, прикрашена національними прапорами Росії, Ізраїлю та Чеченської республіки. Впорядковано навіть таблички з назвами: вони написані трьома мовами - арабською, на івриті і російською. Мечеть, побудована в османському стилі, має чотири мінарети. Це не є близькосхідна традиція, на сході будують один мінарет. Сама споруда така велика, що поступається хіба мечеті Аль-Акса в Єрусалимі. Її внутрішнє оздоблення вражає багатством і золотом. На будівництво мечеті було витрачено 10 млн. доларів, з них 6 млн. надійшли від чеченського уряду.
При в'їзді в Абу-Гош висить величезний чеченський прапор з написом: "Ми проти терору, ми за мир!" Від кого гинуть наші воїни на Донбасі??? Від тих, хто "пропагує мир"??? Варто застановитися, коли ми деколи стаємо на той чи інший бік: мовляв, євреї погані, такі-сякі, а палестинці бідні. Потрібно як слід розібратися в історичних фактах минулого і сьогодення, щоб прийняти чиюсь сторону. Росія всюди пропагує "свій мир", але її мир - це мир крові, війни, болю і страждань.
В той час, коли в нашій країні триває війна і з вини російського агресора, який збунтував своєю брехливою ідеологією частину мешканців Донбасу, проливається кров невинних воїнів і мирних мешканців, ми чуємо таке: "Близько тисячі православних мирян 16 липня вирушили хресною ходою з Чернівців до Сторожинця. Там знаходиться церква святих Царственних мучеників Романових, престольне свято яких відзначається 17 липня. Про це повідомили в Чернівецькій митрополії УПЦ (МП), інформує "Молодий буковинець".
Для мене було дивним колись під час перебування в Одесі і Харкові бачити в храмах настінний розпис на тему житія царських мучеників. Я не суддя, знаю, що російського царя і його родину справді було замордовано, проте не збираюся давати цьому оцінку, навіть історичну. Але я бачу, як підносячи культ царської сім'ї в народах, які перебували під окупацією царської Росії, нинішня РПЦ і уряд Росії прагнуть відновити свій вплив на мешканців цієї території й відновити новітню Російську імперію. Цього не можна називати інакше, як спробою чергового поневолення українського народу.
У 2012 р я. я відвідав Крим зі своїм приятелем, який приїхав з Америки. Звичайно, для мене, як священика, завжди цікаво відвідати святі місця. З Ялти ми їхали в Сімферополь. Особливим місцем нашого паломництва була гора, на якій стояв жіночий монастир, колись зруйнований більшовиками. Наш екскурсовод - літня жінка віком близько 70 років, з особливим даром мови, за національністю, гадаю, росіянка. Вся її розповідь полягала у возвеличуванні російських імператорів: як багато вони зробили для Криму, як підняли його, скільки тут побудували - одне слово, жінка-монархістка, велика прихильниця царської сім'ї, розстріляної більшовиками. А ще вона вміла підкреслити, який Крим став нещасним за часів Української держави. У Сімферополі ми відвідали два храми. В одному з них роздавали безплатно газету "Русичі". Пані, яка керувала нашою групою, пропонувала всім нам цю газету з православно-російською ідеологією. Так що імперські зазіхання на наші рідні землі та уми ніколи не припинялися.
(Далі буде)
