Героїзм буває не тільки в напруженій праці, але ще й у витриванні в ній довгі роки. І тут було видно в Теофіла величезну витримку: він звик перемагати себе до праці ще зі студентських часів і так витримав до кінця. До себе був Теофіл завжди суворим і вимогливим, до інших - толерантним і милим. Життя він сприймав дуже поважно, але разом з тим був для інших невичерпною скарбницею доброго гумору й веселих жартів. Наслідуючи інших, в оповіданні жартів виявляв велику акторську вмілість; то ж і як науковець, і як священик відзначався великим знанням психології, яку спеціально вивчав на богослов'ї для кращого майбутнього душпастирювання.
У своїх працях Коструба розвинув багато нових думок, які в майбутньому можуть змінити дотеперішні заскорузлі погляди: наприклад, про новий поділ історії України чи історії української літератури, про первісне походження українського християнства від св. Методія і т. п. Взагалі - крім героїчної праці - Т. Коструба був наскрізь прогресивною людиною: його праці були не лише сумлінні, але й новаторські, бо відкривали щось нове. Те, що наприклад, православні й католицькі історики нашої Церкви вважали діаметрально протилежним (проблема католицькості Української Церкви у Княжу добу), Коструба розв'язав у своїй розвідці зовсім по-іншому ("Церковна ідеологія Української Церкви за княжих часів") - прийнятно для обох сторін і при цьому правдиво. Кинутий у недрукованому ще рукописі "Історії України" погляд на Кирило-Методіївські початки нашого християнства - прийняв у наш час і доказово опрацював проф. д-р Петро Ісаїв (пор. його "Звідки Русь-Україна прийняла християнство?" - Філядельфія, 1952). Подібно цінні своєю винахідливістю інші погляди Коструби, наприклад про розселення народів на наших землях у Геродота, і багато ін. Т. Коструба був людиною наскрізь синтетичного розуму: при основному критичному аналізі джерел умів дати чіткий вихід та із здавалось би протилежних собі тез створити світлу й переконливу синтезу. Цю прикмету синтетизму давало йому поєднання ясного світогляду зі святістю життя й основною науковістю. Під впливом цього таланту до синтезу йшло також старання Коструби самому написати синтез нашої історії; чотири рази її писав і чотири рази не довелось йому її докінчити! Подальшими планами Коструби для відродження нашої нації в дусі католицького світогляду були: 1) хрестоматія до історії України, 2) українська католицька енциклопедія, 3) історія нашої літератури з позиції католицького світогляду, 4) вибір творів нашого письменства, позитивних будівним змістом і мистецьким підходом, 5) життя Святих, 6) історія Української Церкви. Коструба об'єднував уже біля себе гурт католицьких учених і журналістів, з допомогою яких мав намір втілити ці плани. Міркував справедливо, що не може в нас відродитися справді католицька суспільність, якщо її провід не має католицького, а лише ліберально-поганський світогляд.
Все вищесказане лише злегка характеризує Т. Кострубу як католицького вченого й особливо історика; але цього замало для характеристики його як християнина і священика.
За поганським у нас звичаєм Теофіла охрестили тільки "з води" й не миропомазували. Доповнення Св. Тайни Хрещення та Миропомазання довершив для нього о. Р. Лукань, ЧСВВ, сповідник Коструби. Мені довелося бути хресним батьком Теофіла, тоді вже доброго вченого і журналіста, а також добре "старого": мав він тоді 32 роки. Діяння Св. Тайни Миропомазання було в цього зрілого чоловіка просто незвичайне: він у нечувано скорому темпі почав зростати в Божому житті. Жив тоді Теофіл в одній кімнатці, в сутеренах, із одним слабким характером - п'яничкою. П'яничка був при цьому незлий чолов'яга. Раз якось зайшла в них із Кострубою мова про життя, і тоді отой налоговий грішник піддав Теофілеві таке: "Багато гірших від вас людей іде на священиків. Ви хочете відродити світ у Христі. Так чому б вам не стати священиком?.." Ось такого посланця вибрав Бог для покликання Теофіла.
Теофіл іще раз відбув реколекції, потім наради з професорами університету - богословами (наприклад, проф. університету, психологом о. Умінським): усе підтверджувало його священиче покликання. На перешкоді стояло каліцтво Теофіла: через туберкульоз він мав зрослий лікоть. Але для відважної людини це не була ніяка перешкода: Теофіл добровільно піддався дуже болючій операції, яка пройшла напрочуд гарно. Тепер не стояло вже ніщо на перешкоді, й перед самою війною 1939 року Теофіл вступив до новіціяту ОО. Василіян. Вибух війни не дав йому скінчити новицтва. Але й так він дуже придався монастиреві: коли більшовики вступили до Крехова, Теофіл залишився в монастирі і там не раз із небезпекою для власного життя заступав перед енкаведистами справи монастиря і стареньких ченців, які в ньому залишилися. Власними очима не тільки ченця, але й бібліофіла він мусив спостерігати за руїною й спаленням величезної й дуже цінної бібліотеки монастиря, що була колись джерелом усе нових і нових знахідок для наших учених. Маленьку частинку тієї бібліотеки вдалося Теофілові "відікрасти" від совєтських культуроносців та переховати в надійне місце. Усього того було надто багато для "народовладдя", і воно вислало "Асобий Атдєл" за Теофілом. Проте перед самим арештом йому пощастило втекти. Він переїхав до Львова, де побожні жінки без його відома постаралися для нього в німецької місії про папери, на підставі яких він, як Фрідріх Шмідт, мав виїхати в німецьку окупаційну зону. Але Теофіл, хоч знаючи уже про те, що його шукають, хоч уже раз під Св. Юром хотів його якийсь енкаведист застрілити, відмовився втікати: "Моє місце - тут!" Ґестапо погрожувало йому за відмову арештом, але він і їм відмовив: "Нехай арештують, але добровільно я не виїду!" І залишився.
Не маючи змоги продовжувати новіціят, Теофіл одночасно не може також далі працювати науково: писати в такому дусі, як бажав би за своїм світоглядом. Тому допомагає своїм знайомим, як може, нерідко наражаючи себе на велику небезпеку, як наприклад при рятуванні о. Р. Луканя, ЧСВВ, якого енкаведисти "запросили на приватну квартиру", де "запропонували" цьому католицькому вченому й монахові ні більше ні менше, як ... стати совєтським сексотом-донощиком! Крім такої "католицької акції" в повному значенні цього слова, Теофіл наражається також на інші, по-справжньому диявольські небезпеки. Так само, як Христа, на пустині тодішнього життя випробовує його червоний диявол найстрашнішою спокусою: слави. Різні совєтські вчені намовляли його написати "покаянну" заяву, обіцяючи блискучу кар'єру. Він з обуренням відкидає ці пропозиції та вирішує посвятитися єдино ще для нього можливій у тих умовах, хоч і дуже тоді "ненадійній" праці: стати священиком. За дозволом Митрополита Андрея Теофіл складає необхідні іспити, і 29 січня 1940 р. Б. св. п. Митрополит Андрей у великій таємниці висвячує його в своїй палаті на священика. На образках на пам'ятку першої Служби Божої, що їх роздав о. Теофіл, він написав мотто свого життя: "Се іду... єже сотворити волю Твою, Боже". Цей день став властиво основою нової діяльності Коструби-священика. "Бог покликав мене на "большевицького" священика, видно, що тільки на те я був Йому потрібний", - казав о. Теофіл згодом. І справді: з приходом німців недуга о. Коструби так посилилася, що він мусив покластися до свого одра болізни, де й пролежав від 13 вересня 1941 до самої смерті в березні 1943 року: повних 18 місяців страшних терпінь.
Висвячений на "большевицького" священика, о. Теофіл був 2 лютого 1940 р. призначений адміністратором парохії в Букачівцях Бурштинського деканату і 11 лютого того ж року обійняв ці обов'язки.
Та слабе здоров'я не дало йому змоги довго працювати на тому місці. Ідучи до хворого, Теофіл простудився і захворів знов так тяжко, що мусив покинути парохію і переїхати до Львова. Тут приймають його ОО. Василіяни. У них, в обителі монастиря св. Онуфрія при Жовківській вул. у Львові, о. Теофіл прожив останні роки свого життя. Були це роки тяжкі, але й найкращі з усього: роки постійної жертви і праці для душ. Хоч о. Коструба і не був іще властиво Василіянином, але мав себе за такого: точно дотримувався монаших правил, у всьому повинуючись проводові монастиря. Обіт послуху був для нього, людини великої духом і через те схильної мати сильне власне Я, гадаю, напевно великою жертвою; проте він по-геройськи тривав у його виповненні аж до найменших подробиць. Хоч сам старенький протоігумен о. В. Градюк приходив часто до молодого о. Теофіла за порадою, проте навіть у наукових питаннях Теофіл піддавався рішенням настоятелів. У всьому поступуванні о. Теофіла видно було геройську засаду Святих: не допустити навіть до найменшого відхилення від Божої волі, яка промовляла до нього устами настоятеля.
По-геройськи тривав о. Коструба і в другому обіті: вбожества. Постійно вважав собі те за велику ласку, що Бог поставив його в житті вбогим. Постійно підкреслював, що всі ми - тільки негідні жебраки перед Господом Богом. Усе своє віддав монастиреві, бо вважав, що не повинен мати нічого свого: навіть такі особисті речі, як наприклад мощі св. Йосафата й св. Василія, віддав у жертві своїм духовним дітям. Не менш суворо дотримувався і третього обіту - св. чистоти. Я подивляв його чистоту ще як світської людини; тим більше вважав він на неї вже як священик. І коли я раз звернув йому увагу на те, що деякі слова, яких він жартом уживає, можуть згіршити декого з "тих менших", о. Теофіл уже ніколи більше такого слова навіть жартом не вживав.
Службу Божу правив як Святий, "з ангелами хвалив Господа"; видно було в усіх його відправах велике пройняття ними, справжню повагу хвилі й щире їх переживання. Подібно як св. Йоан з Арсу, довгий-довгий час присвячував о. Коструба сповідальниці. Вів небагато, всього яких дві десятки душ; але вів їх не до "нормального" літнього (тобто теплого) християнства, а до правдивої святості. Коли бачив, що Бог кличе якусь душу до досконалішого життя, то підтримував її в цьому й вимагав від неї великого. Коли ж бачив неміч, мав для слабої людини щире зрозуміння й спочуття. Як сповідник, не накладав своїм звичайним пенітентам великих трудів: зате тим більш суворий був до себе, й коли спостеріг, що його власний сповідник надто лагідний до нього, змінив сповідника на такого, що вів його суворо до святості. На особі о. Коструби я мав велику нагоду побачити й пошанувати одиноку правдиву мужеськість: ту, яку дає святість життя. Ця мужеськість розуміє слабість, але розуміє й хоче сили, тієї сили, яку єдино може дати Господь Сил. На своєму становищі провідника душ о. Коструба зрозумів вагу для душпастирства не тільки сповіді, не тільки проповіді (давав їх часто й дуже глибокі та гарні), але й молитовника та духовного роздумування. Як перші роздумування-вправи св. Ігнатія, що їх він усе життя застосовував до себе, так хотів о. Теофіл і в своїх вірних бачити молитву-роздумування, тому склав новий молитовничок у такому дусі під назвою "Ісусе, люблю Тебе". "Разоренієм разоренна єсть вся земля, яко ніже єдинаго помишляющаго в ней" - часто згадували ми разом ці слова пророка Єремії. І о. Теофіл щиро радив нам прикладати їх більше до праці над нашим народом: більше думати, більше вживати розуму, а не гонів, не змисловості. Не перманентна революція, а вживання здорового розуму й чистого серця та винищення змисловості - ось що потрібне для двигнення наших українських ідеалів!
Коли приходили до нього інтелігенти й пробували знайти оправдання для своїх провин у викрутах моральності, тоді о. Коструба жартом казав: "Я тільки простий, невчений священик, ідіть із таким до якогось ученого..." Ніколи не допускав у Божих справах людського опортунізму. Коли говорив про Христа чи Пресвяту Діву, то голос йому тремтів: відчувалося, що він говорить про Істот, яких безмежно любить. Любов до Бога й Богоматері були основою глибоко праведного життя о. Коструби. Він все робив для того, щоби прославити Бога, єдине Добро, єдину Правду й Закон. Із тієї любові випливала друга: любов до ближнього. Для того ближнього - приятеля чи ворога, одиниці чи спільноти - о. Коструба винищував і жертвував себе до повноти. Знаю випадки з його життя, ще за світських його часів, що він ділився останнім дослівно грошем, аби лиш допомогти людині.
