Представляючи читачам "Дзвону з Фатми", вірним Святої Унійної Традиції ще цілком свіжі й такі актуальні спогади-переживання моєї племінниці з м. Лисичанська на Луганщині про період сепаратистсько-терористичного розгулу та радісного визволення від окупації, насмілююся доповнити їх спробою свого нарису про історичні та психологічні особливості нашого стражденного Донбасу.
Автор
Мій Донбас - Україна! Глибинне усвідомлення цього прийшло до мене нескоро - десь у віці поза двадцять років, коли в березні 1969-го в Ірпені під Києвом на республіканській нараді молодих письменників як делегат від Луганщини я вперше почула (а не прочитала з книжки) живу українську розмовну мову від своїх ровесників з різних куточків України. Як я плакала тоді! Обхопила голову руками й ридала, ридала в своїй кімнаті-келії, щасливо ошелешена цим відкриттям: виявляється Україна - це не тільки те, що було колись, це не лише часи Шевченка чи Панаса Мирного, Україна - це реальність сьогодення! Чому ж, запитувала себе, чому я не відчуваю, не бачу цього щодня - того, що мало б бути таким звичним, таким природним, як саме повітря? Проте мені, як і багатьом українцям різних поколінь, до своєї природи, даної Богом, до своєї сутності треба було чвалати не рік і не два - крізь мури брехні, крізь безліч помилок, перепон, заборон, перешкод, через гіркоту розчарувань, страхів і переслідувань... Ніхто не знав, що чекає кожного з нас на шляху до себе. Проте зупинитися - означало добровільно загнати себе в глухий кут, а то й накинути на себе петлю. Жахало одне: невже отак і проживемо свій вік у заперті духу, у безпросвітності, затиснувши серце в кулак? Але Милосердний Бог дав так, що незалежна Україна впала нам на плечі, як сонце з висоти небес. Це було неймовірне щастя! Однак у мій Донбас вона не навідалася й досі. Хіба трохи зачепила крилом. На сьогодні діти і внуки моїх рідних братів і сестер майже всі (а це чималий гурт) повтікали в інші народи й держави. І вже навряд чи повернуться. Хто загарбав їхні безцінні душі? Хто вкрав у мене мою велику і колись таку дружну родину? Пригадується стогін пророка Єремії: "Чи є біль, як мій біль?!" Попри все - чи маю я право хоч у когось із них кинути каменем? Адже в їхньому житті був усього лиш маленький натяк на Україну, але не було Львова, не було такої, як у мене, Церкви. У їхньому житті завжди був тільки хитрий, підступний ворог, метою якого було остаточно поневолити їх.
Ці рядки пишуться 30-31 липня 2014 р. Б. Рівно тиждень тому, 22-24 липня, три доби день і ніч безперестанно точилися жорстокі бої за мій Лисичанськ на Луганщині. Стояла й продовжує стояти немилосердна спека - понад 40 градусів за Цельсієм. Ще й досі час від часу то тут, то там, у різних дільницях міста з невідомих схронів чути постріли й вибухи, стогони й матюки ворожих найманців, що агонізують, їх бійці Нацгвардії продовжують виловлювати на дахах будинків, у розвалених шахтних спорудах і в порослих кущами ярках. У місті немає води, відсутнє газо- й електропостачання, обмаль продуктів. Мешканці - худі, виснажені, почорнілі й голодні - поволі, з острахом покидають сирі й темні підвали. Розглядаються, розправляють плечі, міркують, за що найперше братися.
Чужинці і найманці прийшли плюндрувати мою землю. За великі гроші. За диявольські гроші. Ще продовжують горіти й чадіти цистерни з мазутом на нафтопереробному заводі - усього за півкілометра від цвинтаря, на якому спочивають вічним сном мої батьки й багато поколінь моїх земляків. До справжньої тиші ще далеко. Введено комендантську годину, проводиться зачистка місцевості від принишклих бойовиків, ведеться розмінування. Цивільної влади наразі немає: вона складалася тут із самих "регіоналів" та комуністів, сприяла всіма силами сепаратистам і з ними ж утекла. Мої земляки найбільше бояться одного - щоб "вони" раптом не повернулися. Ще лячно виходити на вулиці. Галина попри страх мусила терміново вийти до аптеки (бо закінчилися ліки у її майже 90-річного тяжкохворого батька) і чотири рази на своєму шляху ледь не наступила на міни. Повернулася додому ні з чим - налякана до смерті і бліда як стіна. Розповіла, що розграбовано всі магазини, а жодна аптека не працює. Вздовж стежок і доріг можна натрапити ще й на інші "міни" - прикопані наспіх, як-небудь ворожі тіла. І від цього також мороз по шкірі. Ось так: наших хлопців проводжають у Вічність, як героїв - зі священиками, з найвищими військовими почестями, ховають вдома, у своїй Вітчизні, біля рідних і близьких, їх проводжають у вічне життя тисячні процесії, їм вдячні за порятунок і захист мільйони людей, за них моляться з любов'ю в серці. І завжди будуть молитися, доки існуватиме на землі хоч один свідомий українець. А що ти здобув для себе, чужинцю? Чого ти шукав у моїх рідних краях? Хто пам'ятатиме твоє ім'я? Хто згадає тебе, хто зронить за тобою хоч одну сльозину? Який вінець твого життя?
...Одна симпатична пані, вірна Св. Унійної Традиції, дуже здивувалася, довідавшись, що я, подаючи прошения на дев'ятницю до Матері Божої Потіхи про Її опіку й Господнє благословення для своїх рідних на Донбасі (поіменно), згадала також про цю ласку "для всіх мешканців Луганщини та Донеччини". Вона ущипливо запитала мене: "І для тих, що підтримують сепаратистів?" Аякже, для них у першу чергу. Бо люди, які свідомо чи несвідомо підтримують ворога, не розуміють, що стають таким чином ворогами самим собі. Тільки Господь Бог своїм благословенням у силі допомогти їм. А Його благословення може проявлятися в різних формах, у яких - цього нам не дано знати. Часом, щоб порятувати людину від ще більшого нещастя гріха чи відвести від небезпеки вічної загибелі, Він посилає їй не тільки просвічення розуму чи якісь інші благодаті (навернення, зворушення серця і душі, розкаяність, докори сумління тощо), а й як велику незбагненну ласку ... передчасну смерть. Пригадаймо гасло святих: "Радше смерть, як гріх!" Тож свідомі католики повинні розуміти Господнє благословення і спасіння не як чисто фізичну (фізіологічну) категорію, а насамперед як категорію позаматеріальну, містичну, духовну. І з цим розумінням підходити до всього, що в нас і навколо нас. Саме тому Святий Апостол закликає: "Благословляйте всіх, що кривдять вас. Благословляйте, а не проклинайте. "
А крім того, ні для кого не секрет: ми не в змозі сьогодні здолати ворога власними силами. Зате наша молитва здатна вирвати будь-яку зброю з його рук, відвернути кулі в протилежний бік. Тож не лінуймося молитися, якщо віримо! Не будьмо тільки полководцями свого язика, який повсякчас готовий видавати накази і присуди то Президентові, то парламентарям, то фахівцям- армійцям, то всій дипломатичній братії. Станьмо невтомними й жертовними подвижниками молитви, приймімо на себе обов'язок посту (принаймні раз на тиждень). Так, це непросто, це важко. А хіба нашим справжнім воїнам там, у жорстоких боях, легко? Або тим, що лежать поранені у шпиталях - немічні тілом, але сильні духом - їм хіба солодко? Пригадуються слова отця Василя на одній із проповідей під час недільної Служби Божої: "Якби ми молилися так як треба в наших родинах, війна б уже давно закінчилася."
Від 1917 року (а це вже скоро як 100 років) на моєму Донбасі не існувало іншої правди, окрім московсько-комуністичної пропаганди. Колонізаторська політика буквально вивернула душу моїх земляків, спотворивши не тільки їхню мову, а й витворивши в них абсолютно новий тип мислення, поведінки, нові засади, світогляд, мораль, традиції... З людського мозку мовби вийнято матрицю справжніх цінностей і вставлено матрицю псевдо-цінностей. У свідомості громадян відбулася глибинна підміна понять. Можливо, що й безповоротно. От візьмімо, для прикладу, себе. Якби в наших магазинах постійно десятиліттями був вибір без вибору - скажімо, один і той же чорний хліб, одне і те ж їдло - то їли б ми його чи не їли? Звичайно, що їли б. І захворіли б неминуче на якийсь там авітаміноз. У нашому організмі розпочалися б збої в роботі тих чи інших органів, що призвело б до тяжких незворотних процесів і хвороб. Так і тут (тільки їжа вже - ідеологічна). Тож не дивуймося тим людям, що вони переродилися цілковито. Йдеться не тільки про критерій "духовність-бездуховність". Підміна відбулася по усіх напрямах, в усіх сферах, на всіх рівнях самосвідомості і стала органічною. Відтак природно, що нині ми дивимося одні на одних (західняки на східняків і навпаки) переважно однаково - як на інопланетян.
Одразу після Другої світової війни на моєму Донбасі де-не-де ще можна було натрапити на українську початкову чи семирічну школу в якомусь затурканому селі. Деякі районні газети також виходили українською мовою. Але вже в 1964 році мені довелося закінчувати середню школу з російською мовою викладання. А за всі часи незалежності України в моєму Лисичанську (звичайно, що і в інших містах і містечках Донбасу) годі було знайти в газетному кіоску хоч одне україномовне видання. Тож не дивно, що абсолютно до нинішнього дня тамтешні люди - хто по шию, а хто й з головою - на всю глибину своєї трагічної ментальності солодко-ностальгійно занурені в Радянський Союз, в імперську Росію, найзапеклішими ворогами якої завжди будуть "фашисти" і "бандерівці" (як синонім українців). Хоча в кожному часі і в кожному середовищі завжди були й будуть свої нечисленні винятки. Про це також не варто забувати. Тобто про донбасівців, яких у дивний спосіб торкнувся промінь Божої ласки. У яких не замовкла кров їхніх предків, котрі носили питомі українські прізвища, що закінчувалися на "-енко", або й такі козацько-характерні, яких найосвіченіший, наймудріший москаль ніколи не буде здатен збагнути чи вимовити: Нетудихата, Непийпиво, Варикаша, Затуливітер, Сердюк, Неїжборщ, Тягнирядно, Покиньборода, Святипаска, Чуй, Попсуй, Погукай, Лихограй, Нещерет...
...Історична правда закріплена й зберігається насамперед в ономастиці (у власних назвах) - у прізвищах та іменах людей, у гідронімах та топонімах (географічних назвах водойм та місцевостей). Назви водойм мають найдавніше походження, їх ще ніхто в світі не наважувався перейменовувати - це в світовій науці не прийнято. Тому з них завжди можна довідатися про справжню історію краю. Незвичні для нас назви річок: Айдар (на березі якої я народилася і в якій уже в чотирирічному віці плавала, як риба), Деркул, Інгул, Євсуг, Кальміус і багатьох інших на Східній Україні свідчать про те, що найдавнішими господарями цих місць (на той час Дикого Поля) були кочівники - половці, кипчаки та інші представники тюркських народів. Для них ці назви означали щось конкретне, рідне. Та ж сама Савур-Могила, яка споконвіків відігравала вирішальну роль в усіх історичних битвах як стратегічна висота, також носить тюркську назву, подібні назви носили й скіфські кургани, що були похованням тогочасної знаті та видатних воїнів-вершників. У радянський період ті могили були до риски розкопані й розграбовані, а їхні багатства опинилися в колекціях відомих російських музеїв. Звичай насипати високі кургани на місці мілітарних поховань українські козаки перейняли саме від скіфів.
Згодом вони витіснили звідси кочівників далі на схід і стали обживатися в цьому степу. Особливо завирувало тут життя після скасування царицею Катериною ІІ Запорозької Січі. Українські козаки утікали сюди від московських переслідувань та кріпаччини й оселялися надійно, навічно: вони розорали степ й засіяли його пшеницею та соняшником. А українських чумаків сміливо можна назвати першовідкривачами й першовидобувачами кам'яного вугілля в Донецькому басейні. Брили чорного каміння виступали тоді тут на поверхню прямо з-під землі. Як пише один історик, чумаки, що валками возили цим шляхом сіль до Криму, спочатку сприйняли здалеку ці чорні брили за обриси якихось дивовижних звірів. Але дуже скоро знайшли цьому камінню дуже конкретне, практичне застосування.
Мало того: колишнє українське січове козацтво освоїло й заселило території, які згодом стали "ісконно русскімі землямі" - Кубань, частину Курщини, Вороніжчини, Ростовщини й Бєлгородщини. Там і досі попри багатовікове насильницьке викорінення всього автентичного відчутний (принаймні на побутовому рівні) етнічний український акцент.
А вже потім на плечах наших козаків посунула в Дике Поле російська імперська міць: у першій половині ХІХ століття на Донбасі стали закладати перші шахти. Переселенцям з Росії надавали тут великі земельні наділи, називали їх "вільними людьми". Дотеперішнє місцеве українське населення піддалося закріпаченню. Нові поселення росіян отримували свої назви в основному від військових формувань, які прокладали собі тут шлях штиками: П'ята Рота, Третя Рота, Перша Рота, Слов'яносербськ (оскільки окремі загони складалися з представників сербської національності) тощо. Нащадків сербів, а також бесарабців у нас називали волохами - мабуть, за їхню смаглявість (навіть деяку циганкуватість). Хоч волохи, як відомо, - це все-таки італійці. "Волошкою" кликали, до речі, прабабцю видатного українського поета радянської доби Володимира Сосюри, уродженця Третьої Роти (пізніше Переїзної, натепер - у складі Лисичанська). Його світоглядно-духовні трансформації, як знаємо, позначилися неабиякою полярністю: від щирого прихильника Симона Петлюри, воїна-добровольця УНР, до не менш натхненного співця більшовицької "Червоної зими". Втім, ніжнішого лірика за Сосюру українська радянська література не знала, а його хрестоматійний вірш "Любіть Україну!" для всіх поколінь українців завжди звучатиме як молитва- заклинання стражденного серця.
Та не тільки полум'яного Сосюру дав нашій нації український Донбас. Звідси вийшли справжні патріоти й борці за нашу державну незалежність: академік-дисидент, Герой України Іван Дзюба, і, правозахисники Надія та Іван Світличні, Микола Руденко, Олекса Тихий, тут формувався літературний талант і національний світогляд геніального Василя Стуса, Григора Тютюнника та багатьох інших українських майстрів художнього слова, митців сцени і пензля. В Адріанополі на Луганщині народився, жив і писав свої філігранні, неперевершені твори Василь Голобородько - унікальний український поет європейської школи верлібру, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка (на початку нинішньої російської окупації встиг, дякувати Богові, покинути Луганськ і виїхав до Києва). Всі ці видатні українці в радянські часи були звинувачені в "українському буржуазному націоналізмі", зазнали жорстоких репресій та переслідувань з боку "жерців" тоталітарного комуністичного режиму. Вони завжди жили Україною і для України. То хіба маємо ми право сьогодні зрадити їх, віддавши їхній рідний Донбас на поталу нашому одвічному московському гнобителеві?
Неймовірно, але якимось чином у моїх рідних краях досі збереглися поодинокі поетичні, суто українські назви сіл: Чабанівка, Колядівка, Рідкодуб, Гончарівка, Круглик, Очеретяне, Михайлюки... Бо вже на початку ХХ століття багато з цих старовинних назв були зметені ідеологічною лавиною перейменувань, які донині успішно й незаймано функціонують на Донбасі на кожному кроці: Пролетарськ, Комунарськ, Первомайськ, Красногвардійськ, Ленінське, Комсомольське, Октябрьське, Дзер- жинськ, Свердловка, Красний Партизан і т. п. Мій тато (1905-1990) казав, що ліпше було б колгосп у нашому селі назвати, наприклад, Червона Лопата або Червоне Дишло - зрозуміліше й легше вимовляти.
Червона Лопата, як знаємо, повикопувала мільйони голодоморних могил на нашій квітучій землі, а Червоне дишло аж ось куди сьогодні повернуло.
Минулого року отець Мар'ян Білокур, СБССЙ кілька місяців перебував з духовною місією в Донецькій і Харківській областях. Ми домовилися з ним відвідати в жовтні мою племінницю Надію з її чоловіком Сергієм у Лисичанську. Для мене це була ще одна нагода побувати на могилах рідних. Та саме в той час мене невмолимо знову покликав Єрусалим, тож отцеві довелося їхати в мої рідні місця самому. Кілька років тому він давав Наді й Сергієві шлюб, вони його знають, йому довіряють і дуже на нього чекали. Отець Мар'ян висповідав їх, освятив їхню оселю і все обійстя, відслужив у їхній хаті Святу Літургію, запричастив обох. Після того вони поїхали на могили наших рідних, де отець відправив панахиди. А потім довго сиділи при столі й щиро розмовляли до пізньої ночі. "Про все - про все." - як повідомила мене згодом Надя. Отець від'їздив удосвіта, поспішав і забув у них своє Розп'яття. Вони зателефонували йому навздогін, але він сказав, що вже повертатися не буде: "Хай Ісус залишається з Вами". Так освячений знак Страстей Христових і Христової смерті лишився у їхній оселі. А ще в хаті моїх племінників на видному, почесному місці висить образ Божого Милосердя і стоїть фігура Матері Божої Фатімської. Одне слово, Бог тут зовсім не зайвий.
...Коли 21 липня ц. р. Надя подзвонила мені, голос її тремтів від сліз: "Сидимо в підвалі. Терористи обстрілюють нас із гранатометів і мінометів". Вона просила мене і всіх вірних Св. Унійної Традиції про молитву. Ми перепросилися з нею за всі можливі кривди, які завдали одна одній у житті, і по суті попрощалися. Три доби лисичанці не вилізали зі своїх укрить. За цей час я обдзвонила всіх, кого тільки могла: "Моліться за мій Лисичанськ!" Хоч знала, що наші священики й так моляться за той нещасний Донбас день і ніч. Отець Василь молився до Матері Божої Потіхи, молилися отець Мар'ян, отець Тарас, отець Андрій Коваль, інші отці також. Молилися мої друзі й знайомі, члени Апостольства Молитви. Я всім їм безмежно вдячна! Тривожному очікуванню, здавалося, не буде кінця. Скільки триватиме ця невідомість? Що вона принесе? І що настане за нею? 25 липня серед дня раптом проривається до мене рідний голос із якогось невідомого номера: "Слава Ісусу Христу! Це Надя. Дзвоню з чужого телефону. Ми живі! Подякуй усім, хто молився за нас!" Після того вона не виходила на зв'язок майже тиждень, але я була вже більш-менш спокійна. Про ситуацію в рідному місті довідувалася виключно з теленовин: "21-річний десантник, вінничанин Владислав Кузнецов у бою за Лисичанськ здійснив справжній подвиг братолюбності: підхопивши буквально на льоту протитанкову гранату, яка вже майже торкнулась люку їхнього БТРа, він рішучим рухом відкинув її убік, чим врятував життя шістьом своїм товаришам і собі. Йому відірвало кисть правої руки, але попри те він почувається щасливим. Зараз відважний воїн лікується у Вінницькому шпиталі."; "Українські сапери під перехресним вогнем навіть не здригнулися й розмінували міст через Сіверський Донець. Вилучили десятки кілограмів вибухівки, попередили руїну. При визволенні Лисичанська загинув командир частини Нацгвардії № 3011 Центрального оперативно-територіального об'єднання полковник Олександр Радієвський і шестеро його бійців. " Знаю: Надя завжди молитиметься за них. Вічна їм вдячність, вічна їм слава! Вічна пам'ять усім, хто не пожалів свого життя за нашу Україну.
...Сьогодні часом від декого доводиться чути: "Навіщо нам Крим? Хай Путін подавиться тим Кримом."; "Навіщо нам той Донбас? Обійдемося без нього!"; "Чому наші діти повинні вмирати за тих, які нас ніколи не любили й не полюблять, які й досі залишаються проросійськими?" Вважаю такі запитання, такі сумніви не достойними українців. Нікому в світі, хто має нормальний, здоровий глузд, нізащо не спаде на думку запитувати: "Навіщо людині Батьківщина? Навіщо людині матір? Навіщо людині честь?" Ніхто ніколи не скаже ні за яких обставин: "Навіщо мені хвора рука, нога, голова? Відрубаю її, й буде мені краще і легше жити". Не буде легше від того - це ж ясно як білий день.
А потім: якщо ті безчесні типи (тобто наші вороги) так затято одне поперед одного вмирають за ті кляті гроші, то хіба нам сам Бог не велів помирати за свою Батьківщину і за свою гідність? Споконвіку ведеться: свідомі люди вмирають за найвищі цінності, в даному випадку найманці - за диявольські, ми - за християнські.
Одну жінку (назвемо її Зіна) Надя довго намагалася притягнути до віри, прихилити до церкви: давала їй читати релігійну літературу, вчила молитов. Але навіть овдовівши, Зіна не поспішала з наверненням. Ще давніше вона заявила моїй племінниці: "Твоя тьотка (тобто автор цих рядків. - Л. Г.) - націоналістка. І що ті росіяни їй поганого зробили? Не давай мені більше читати її книжок". І ось тепер ця Зіна - ну треба ж! - передає мені вітання. "Попроси ізвінєнія від мене у своєї тьотки, - сказала вона днями Наді. - Скажи їй, що я тепер тоже націоналістка".
На цьому останньому прикладі виразно бачимо, чому так потрібно багато молитися й жертвувати за наш забитий російською пропагандою Схід. Святий Апостол Павло каже: "Божа воля - освячення наше". Пам'ятаймо про це завжди: Господь Бог ніколи не скеровує Своєї волі проти людини (хоч би якою прикрою нам ця воля часом не видавалася). Його воля, яку нам нерідко так важко прийняти, діє виключно для нашого найвищого блага, тобто спасіння нашої душі. Шукаймо цієї спасенної волі в усьому, і хай Господь допоможе нам її розпізнати.
* * *
Помітне психологічне відчуження між українцями й москалями на Донбасі існувало історично, здавен, домінувало воно і в часи мого дитинства. У них не тільки відмінна мова - у них інший тип одягу, інший спосіб поведінки й "культура" господарювання, інші страви, побут, у них нахабний самовпевнений вираз обличчя, чистота українських осель їх просто дратує, мої земляки надзвичайно рідко укладали з ними шлюби. Але все дуже змінилося після Другої світової війни. Адже росіяни врятували цілий світ від фашизму! Вся планета має бути їм вдячна. Як тут було не задерти носа! А цього носа їм задерла (й досі задирає) шалена й брехлива комуністично-шовіністична пропаганда, яка підживлює їхню вроджену імперську пиху. Моїх же земляків вона буквально засліпила усвідомленням "щастя" від власного рабства. Що потрібно зробити для того, аби вони захотіли звільнитися від того лютого вірусу "совєтськості" у собі? Багато жертв і молитов. Багато добровільного посту. Тому що людей, як казала світлої пам'яті новопреставлена Валерія Новодворська, можна перетворити на рабів, але не можна примусити бути вільними. А в часи нашого Майдану, який ця легендарна жінка й послідовний борець за демократію підтримувала всією душею, вона благала, звертаючись до нас, усіх українців: "Будь ласка, врятуйте Україну, і ви врятуєте Росію!"
На моє переконання, Донбас може бути не лише гальмом поступу, загрозою стабільності чи просто баластом, вогнищем аморальності й бандитизму. Мудра освітня, економічна й інтелектуальна політика виведе його на нові духовні обрії, створить справжні гуманні цінності, утвердить людей у гідності. Лише з політичним (ще не відважуся сказати - національним) усвідомленням Донбасу новітня Українська держава стане нарешті не просто невразливою - вона стане непереможною. Молімося за це. Адже нічого так просто Господь Бог не дає - ні доброго, ні злого.
Як справжні відьми, класичні імперії конають довго і в муках. Розвал могутньої Римської імперії тривав, як відомо, понад двісті років. І процес той був дуже непростим - болісним і трагічним. Сьогодні Господь вибрав нас на прямих свідків і безпосередніх учасників того, як наша Батьківщина Україна неймовірними зусиллями все ще продовжує вириватися з гострих пазурів хижого російського імперського орла. Не опускай нас, Милосердний Боже, у цій вирішальній хвилі!
Матінко Божа, Найчистіша Натхненнице Правди! Скоро минає 100 років з того часу, як у португальській Фатімі Ти закликала молитися за навернення Росії. Бідні діти-пастушки, яким Ти передала це Своє послання для людства, не зовсім розуміли, про що йдеться. Вони думали, що це ім'я якоїсь нещасної грішної жінки, яка для свого спасіння конче потребує навернення... І першими почали молитися в цьому намірі.
Легковаження Твоїх закликів і прохань, Матінко Божа, призвело до того, що нині Північний Вавилон, як Ти й застерігала, справді поширив свої брутальні, цинічні брехні на весь світ. Наш український народ на власній шкірі, як ніхто, знає, що таке Росія. Маріє, наша єдина Надіє й Заступнице, молимо Тебе сльозами своїми і кров'ю своєю, життями найкращих своїх синів, благаємо Тебе в наших домівках, у наших святинях і на полях битв із ворогом: хай це навернення станеться якомога скоріше! Хай Твоє Непорочне Серце, повне любові й співчуття до людей, затріумфує в усьому світі!
