Катехизмова частина

Молитва з набожним серцем

Що потрібно для того, аби побожно молитися? Щоб молитися з набожністю, треба до молитви приготуватися, під час молитви чувати над своїми по-чуттями й вистерігатися нешанобливої постави тіла.

Найперше треба йти на молитву з відповідним настроєм нашої душі і старатися позабути всі клопоти нашого щоденного життя. Один Святий, ідучи на молитву, мав звичай говорити до своїх справ і клопотів: "Ви тут почекайте під дверима, а я піду помолитися".

Важливо, аби ми завжди усвідомлювали, перед ким стоїмо і до кого промовляємо, або, іншими словами, аби ми при молитві пам'ятали про Божу присутність. Правда святої віри каже нам, що Господь Бог всюдиприсутній. Отже, Він присутній і при нашій молитві. Св. Василій Великий ставить питання: "Як зберегти совокуплення на молитві?" і відповідає: "Переконанням, що Бог перед очима. Бо коли хтось, дивлячись на зверхника і настоятеля і розмовляючи з ним, дивиться на нього уважним оком, то оскільки більше той, що молиться Богові, буде мати уважний ум з уваги на Того, Який "вивідує серце, випробовує нутро" (Єр. 17, 10).

Кожного разу, коли починаємо молитися, хай нам здається, що це вже наша остання молитва в житті, бо після неї Господь Бог покличе нас до себе. Якщо б ми з Божого Об'явлення справді знали, що наша молитва остання в житті, то немає сумніву, що вона була б, направду, побожна і ревна. А той день у нашому житті колись прийде, і можливо, скоріше, ніж нам здається.

Під час молитви стараймося зберегти великий спокій і молімося поволі. Каже один Святий: "Одне "Отче наш", проказане поволі і побожно, означає більше, ніж багато "Отченашів", промовлених поспішно і бездумно". При молитві потрібно зберегти зовнішнє і внутрішнє совокуплення. Прикро дивитися на людей, які приходять до церкви і ніби моляться, але при цьому безнастанно оглядаються, все хочуть бачити. Така поведінка свідчить не тільки про брак побожності, але й про брак віри в те, що ми перебуваємо на святому місці і перед Св. Тайнами.

Молімося з гарячим серцем, або, як ми звикли говорити, з набожним серцем, тобто розігрітим Божою любов'ю. Бо зі серця, як з джерела, випливає молитва, і тому Бог дивиться на серце. "Люди, - каже св. Григорій, - дивляться на серце згідно зі словами, а Бог дивиться на слова згідно з серцем". Коли серце гаряче, то хоч слово було б невправне, молитва все-таки буде досконалою. Коли з нашої вини серце холодне до Бога і прив'язане до гріха, а слова є красномовні, то така молитва фальшива й огидна Господу Богові, бо сам Бог скаржиться через пророка: "Цей народ устами тільки зближається до мене й губами тільки мене шанує, а серце своє віддалив від мене" (Іс. 29, 13).

Але в чому полягає молитва серця? Чи в ніжності почуття, яке проявляється у сльозах і зітханнях? Справді, читаємо, що багато святих проливало немало сліз на молитві, але, незважаючи на це, сльози і зворушення не є ознакою досконалої молитви. Бо часто така чулість походить із вродженої ніжності серця, з живої уяви чи з дуже сильного враження, і тому не завжди є справою ласки, ані знаком правдивої побожності. Часом трапляється так, що якась душа ніби молиться гаряче і ревно, однак її молитва не є досконалою. А причина цього в тому, що правдива побожність полягає в розігрі-ванню серця любов'ю до Бога і в готовності волі, яка походить із того, щоб чинити все, чого Бог від нас вимагає.

"Молитва - це пахуча троянда, але треба молитися з чистим серцем, щоб почути її запах", - сказав св. Йоан Марія Віаней. Св. Тереза від Дитятка-Ісуса ніколи не відважилася просити Бога про потіхи на молитві, вважаючи великою ласкою вже те, що Господь Бог дозволив їй стати у своїй присутності. Вона радить душам не бути квапливими в шуканні потіх, а тільки міцно триматися хреста.

Отже, і ти завжди проси про правдиву набожність, і тільки умовно про потіхи, кажучи: "Якщо Тобі, Боже, подобається". Потіхи, зазвичай, є безупинним кормом досконалих душ. Однак часто Господь Бог дає такий корм початкуючим у служінні Йому душам. Він годує їх, як малих дітей, молоком своїх грудей, щоб їх потягнути до погорди світових потіх і до любові до хреста. А щойно вони підростуть і полюблять хрест, забирає їм ці потіхи - чи то за кару надужиття, чи то без причини, тільки щоб очистити або випробувати душу. Влучну науку дає тут свята Тереза, а саме: як вживати потіхи на молитві, а стерегтися непоміркованих поривів і чутливості: "Хай душа навчиться зосереджувати в собі свою любов, щоб вона не була подібна до води в банячку, яка дуже сильно кипить, виливається і бризкає на всі сторони, через те що забагато дров накидано до вогню. Зменшити дров - означає усунути причини, тобто стримати думки і почуття, з яких вибухнуло це навальне полум'я, хай старається погасити його сльозами, але сльозами солодкими і тихими, а не насильно здобутими, які народжуються з непогамованих почуттів і завдають немало шкоди".

Про духовну остиглість

Є два роди остиглості: одна - неминуча, друга - яку можна уникнути. Неминучою є та, перед котрою не встереглися навіть святі: вона стає причиною усіх наших помилок, вчинених без повної згоди нашої волі, бо трапляються через людську слабкість. Це неуважність на молитві, внутрішній неспокій, зайві слова, пуста цікавість, бажання показати себе перед людьми, уподобання в їжі і питті, пожадливість, не стримана відразу, тощо. Наскільки можемо, мусимо їх уникати, але з огляду на слабкість нашої природи, зіпсованої гріхом, неможливо всіх їх побороти. Вже вчинені потрібно зненавидіти, бо вони немилі Богові, але мусимо бути пильними, щоб не дати себе ними стривожити. Св. Франциск Салезій так писав: "Всі думки, які викликають у нас неспокій, не походять від Бога, Князя миру, але завжди або від диявола, або через самолюбство, або також через високу думку про себе".

Тому всі думки, що нас тривожать, слід негайно відкидати і не зважати більше на них. Цей святий також сказав, що так, як будь-які непередбачувані помилки виникають мимоволі, так само зникають. Одного акту жалю або любові достатньо, щоб їх усунути. Преподобна сестра Марія від Хреста, венедиктинка, одного разу побачила кулю вогню, падаючі на неї соломинки відразу спопелялися. З допомогою цього образу було дано їй зрозуміти, що один полум'яний акт любові до Бога нищить усі вади нашої душі. Так само діє Св. Причастя, згідно з тим, що говорить Тридентський Собор, називаючи Пресвяту Євхаристію "ліком, що звільняє від легких провин".

Другий рід остиглості, що є перешкодою на дорозі до досконалості той, якого можемо уникнути. Він з'являється, коли хтось чинить легкі гріхи з власної волі. Бо всіх провин, вчинених свідомо, можемо уникнути вже в теперішньому житті завдяки ласці Божій. Св. Тереза пригадувала: "Нехай Бог вас береже перед свідомим гріхом, хоч навіть найменшим". Таким є свідома брехня, кожна обмова, лихослів'я, образи, сказані вголос слова, насмішки з ближнього, дошкульні слова, вихваляння себе, образи, затримані в серці, невідповідне прив'язання до осіб протилежної статі. "Це дрібні черв'яки, - пише св. Тереза, - які важко зауважити, доки вони не охоплять всіх чеснот". В іншому місці вона каже: "Послуговуючись малими справами, сатана робить діри, через які входять великі вади".

Потрібно боятися цих свідомих помилок, бо через них Бог може нам вже не дати свого світла, не дати більше допомоги і позбавити духовних утіх. А це призводить до того, що ми з великою неохотою і мукою виконуємо побожні практики, а потім навіть можемо відмовитися від молитви, Святого При-частя, відвідання Найсвятіших Тайн, дев'ятниць, а врешті легко можемо залишити все так, як це вже сталося з багатьма нещасними.

"Остиглість, - пише св. Григорій, - котра зневірилася у ревності, є безнадійним станом". А преподобний о. Людвик де Понте визнав, що вчинив у своєму житті багато помилок, але ніколи з ними не погоджувався.

Щоправда, рідко можна зустріти особу остиглу, яка повернулася до початкової ревності, але, - говорить Господь, - те, чого люди не зможуть, може зробити Бог: "Неможливе в людей, можливе є в Бога" (Лк. 18, 27).

Коли Господь хоче потягнути душу до своєї досконалої любові, Він старається відірвати її від усякого прив'язання до створених благ. Так спершу відбирає їй до-часні блага, насолоду світу, майно, почесті, товаришів, рідних, а також здоров'я тіла і за допомогою цих втрат, неприємностей, упокорень, смерті і хвороби, віддаляє її від усього, що створене, щоб тільки в Ньому вона поклала всі свої уподобання.

Людина, перебуваючи на початку свого посвячення Богові, переживає насолоду у духовних втіхах, якими Господь старається її принадити і знеохотити до земних втіх. Вона певною мірою відривається від сотворінь і прив'язується до Бога, але у цій прив'язаності є певний дефект. Її більше притягає бажання зазнавати духовних утіх, ніж правдива воля і прагнення здійснити Божу волю. Також вона обманює себе, вважаючи, що чим більше знаходить уподобання у своїй побожності, тим більше любить Бога. Це є причиною того, що коли їй перешкоджають у тих вправах, якими вона насолоджується, коли послух наказує їй зайнятися чимось іншим, чи то ділами милосердя, чи то обов'язками стану, тоді тривожиться і сумує. Ось загальна вада нашої нужденної людської природи - пошук у кожному ділі тільки власного задоволення. Коли ж вона в тих побожних практиках не знаходить раніше відчутої втіхи, тоді відмовляється від них або обмежує їх і, так роблячи день у день, зовсім їх покидає. Така доля зустрічає багатьох людей, які - покликані Богом до Його любові - починають дорогу до досконалості і роблять на ній кілька кроків, але тільки доти, доки відчувають духовну втіху, коли ж це минає, покидають усе і повертаються на попередню дорогу.

Тому треба бути свідомим, що любов до Бога і досконалість не полягають у відчуванні ніжності і духовних втіх, але в перемозі над самолюбством і у виконанні Божої волі. Ось що говорить св. Франциск Салезій: "Бог достойний любові однаково, коли нас втішає і коли завдає нам болю". Св. Антоній пустельник, хоч був дуже ревний в молитві, однак скаржився: "О, як би я хотів бути добрим, о Господи, але не дозволяють мені на це мої думки". Подібно жалівся св. Вернард: "Висохло моє серце, зсілося, як молоко, стало як земля без води, я не можу здобутися на плач, таке тверде маю серце. Не подобається мені спів, не маю замилування в читанні, не маю потіхи з молитви". Господь, доки не скріпить душу в чесноті, відходить від неї і відбирає їй всі почуттєві уподобання, щоб звільнити її від самолюбства, яке наси-чується тими пристрастями. Там, де раніше душа відчувала насолоду від вчинених актів пожертви, довір'я і любові, тепер, коли закінчився перший порив, вона робить ці вчинки з черствістю і великою мукою; не милі їй будь-які духовні вправи, молитва, читання і навіть Євхаристія; крім того - вона не відчуває нічого іншого, як тільки темноту і страх, а також, здається їй, що вже все пропало. Молиться, звичайно, і в цьому не перестає, але перебуває в сумі і має переконання, що Бог вже не хоче її вислухати.

Бог, бажаючи нас ще більше очистити і звільнити від кожної чуттєвої приємності, щоб повністю з'єднати зі собою через чисту любов, що ще робить? Поміщає нас в ярмі духовної посухи і внутрішніх мук, що перевищують усі інші внутрішні і зовнішні страждання, які людина може будь-коли перетерпіти. Він позбавляє нас усвідомлення того, що ми перебуваємо в ласці Божій. Залишає нас серед найгустішої темряви, де нам важко знайти Бога.

Духовні письменники називають таке випробування ніччю. Коли ж надійде така ніч, коли радість минеться, настає дивна і болюча зміна. Зір душі, який бачив усе явно, тепер затемнів, розум, який так радо займався Богом, притупів, серце, яке палало любов'ю, не відчуває нічого. На місце гарячої ревності прийшла байдужість до чеснот. Душа ба-чить лише темряву та страшні привиди, криється зі страху перед Богом. Людині, яка переживає таку ніч, здається, що Бог дозволяє, щоб її мучили найстрашніші спокуси почуттів, які супроводжують найпринизливіші порухи її органів або також викликає в неї думки, повні недовіри і розчарування, та навіть ненависті до Нього. Їй здається, неначе Бог відкинув її від себе і більше вже не слухає її молитов. Бо намови диявола тоді є страшні, а пожадливість розбуджена, людина перебуває у великій темряві. Хоч її воля противиться спокусам, проте вона не вміє добре розрізнити, чи робить це як слід, чи їм піддається. Тому зростає безмежно її страх, що вона втратила Бога і що Бог заслужено, через невірність у цій боротьбі, залишив її повністю. Здається їй, що вже дійшла до повного падіння - що вже більше не любить Бога і що Бог її зненавидів.

Цей стан душі описують Святі ось як: "Бувають хвилини, - пише св. Тереза, - в яких ми не відчуваємо жодного запалу до духовних вправ. Минулість пішла в непам'ять - мені здається, що я не зробила нічого доброго у своєму житті. Усе виглядає наче сон. Фізичні терпіння гнітять мене, розум притемнюється, не думаю про Бога й сама не знаю, що діється зі мною. Беру книжку - однак не розумію ані слова з того, що читаю. Відчуваю в собі недосконалості, брак замилування до чеснот і давньої готовності на терпіння. Відчуваю, що не зможу опертися найлегшій спокусі, що готова відступити перед найменшою перешкодою. Мені здається, що я обманюю тих, які думають про мене добре. Хотіла б сховатись, щоб ніхто не бачив мене. Єдиною розрадою для мене в цьому стані є те, що, при Божій помочі, не ображаю Бога більше, як звичайно, а також думка, що я не лише не бажаю полегші в моєму терпінні, але готова терпіти до кінця мого життя, якщо така буде Божа воля. Піддаюся Богові цілим серцем та прошу про ласку, щоб не образила Його".

"Невимовна тривога, - кличе блаженний СевастіянВальфре, - огортає серце, коли бачу себе в темноті і духовній зневірі, а при цьому не можу бодай полегшити собі, коли не знаходжу помочі у свого провідника, який або мене не розуміє, або не має досвіду в тих справах. Бог допроваджує майже до розпуки душу, яку для проби залишає в самотності. У такому стані бідна душа думає, що все, що вона говорить, що планує, що робить, нічого не варте, ні до чого не придасться. Якщо в таких важких хвилинах душа не погодиться на Божу волю, не чекатиме на повернення спокою і не віритиме, що після зими прийде радісна весна, лишається для неї лише один лік, а саме: не знеохочуватись, розраховувати на поміч Бога і чекати на Його милосердя у свій час".

Св. Альфонс Лігуорі в останні роки свого життя переносив страшні терпіння. Бог хотів випробувати його, як золото у вогні, і зіслав на нього найболючіші терпіння, які лише уявити собі можна. Бувають часом терпіння важчі за смерть для душі, яка любить Бога. Таким терпінням є тривала боязливість, щоб не згрішити, несподівані спонуки до злого та страшна непевність, чи Бог не відвернувся від неї. Усі ці терпіння зіслав Бог на свого вірного слугу. Його розум притемнився, і він самотній у темноті всюди вбачав гріх, нагоду до гріха і небезпеку гріха. Тому, що не був певний, чи не образив, або чи не образить Бога, безупинно непокоївся. Той, що провадив тисячі душ, що потішав інших, не міг порадити собі самому. Усе було для нього підозріле, усе тривожило його. В його розумі зродилася зневіра у спасіння... "Хто знає, - говорив він, - чи я є у стані ласки, чи я буду спасенний?" Звернений до образа Розп'ятого у сльозах кликав: "Ісусе, не дозволь, щоб я був осуджений". У непевності про свою невинність зі сльозами в очах повторяв: "Господи, не кидай мене до пекла, бо там я не зможу любити Тебе". На запитання, як йому живеться, відповів: "Палець Божої справедливості дотикає мене". Звернений до образа Спасителя, кликав: "Господи, карай мене за моїми заслугами, лише не відвертайся від мене". Окрім докорів сумління, він зазнавав ще багато спокус. Бунт почуттів, гордість, зарозумілість, недовіра мучили його душу. Однак найбільших мук завдавали йому спокуси щодо невинності. "Маю вісімдесят років життя, - казав він, - а молодечий вогонь не погас". Ці спокуси були такі настирливі, що часом уночі він кликав: "Мій Ісусе, нехай радше вмру, як мав би я Тебе образити; Маріє, якщо Ти мені не допоможеш, я можу вчинити ще гірше, ніж учинив Юда". Полегшу приносила йому лише молитва, але часом навіть і в молитві він не знаходив потіхи. "Розмовляю з Богом, однак мені здається, що Бог відкидає кожне моє слово", - скаржився він перед своїм сповідником. При такому стані ясніли в нього дві чесноти: сліпий послух і віддання себе на Божу волю. Велику полегшу він знаходив у довір'ї в Боже милосердя. "Надіюсь, що Ісус Христос у своїй доброті не кине мене до пекла", - говорив до сповідника.

Ось як пише св. Йоан від Хреста до однієї особи, яка переживала внутрішні муки, щоб її втішити: "Ти ніколи не перебувала в кращому стані від теперішнього, бо ніколи не була такою упокореною і відірваною від світу, ще ніколи не була такою злою, як тепер, ще ніколи не зреклася так самої себе і не була так далеко від шукання себе".

Для втіхи таких осіб наведемо тут деякі факти з життя св. Йоанни де Шанталь, яку протягом 41 року гнітили різні страшні внутрішні муки, спокуси і страхи, що вона нібито перебуває в неласці у Бога і що він її повністю покинув. Вони були постійні і такі страшні, що тільки думка про смерть, - як твердила вона, - була для неї втіхою: "Це такі навальні напади, що не знаю, де сховати мою бідну душу. Часом мені здається, що я втрачаю терпеливість і готова все залишити". І додавала: "Спокуса - мов той тиран, такий жорстокий, і щоб від нього утекти, я радо вибрала б смерть. Часом вона навіть позбавляє мене прагнення сну і їжі".

Останні вісім або дев'ять років життя спокуси, що її переслідували, були надзвичайно страшні. Були в неї напади щодо всіх чеснот, за винятком чистоти, за допомогою посилених сумнівів, темряви і прикростей. Деколи Бог позбавляв її свого світла, видавався їй дуже розгніваним, так наче хотів відштовхнути її від себе. Зі страху вона була змушена тоді деінде звертати свій погляд, щоб знайти втіху, а не знаходячи її, була знову змушена вдивлятися в Бога і віддаватися Його милосердю. Здавалося їй, що під натиском спокус вона могла згрішити у будьякий момент. Хоч Божа опіка не покидала її, мала враження, що Бог покинув її, бо не відчувала вже ніякої втіхи, а тільки втому і смуток, що охоплював усе: у молитві, у читанні побожних книжок, у Євхаристії й у всіх інших духовних вправах. У цьому стані духовної посухи вона керувалася тільки одним: вдивлялася у Бога і дозволяла Йому робити, що тільки хотів.

Ось слова цієї Святої: "У тих всіх опущеннях новим хрестом є ця дорога, повна простоти, а неможливість будь-що зробити - ще більшим хрестом". Здавалося їй, що є хворою людиною, прибитою болем, яка не може навіть описати своїх мук; сліпою, що не бачить, чи подають їй ліки чи отруту. Плачучи, вона безперервно говорила: "Маю враження, що я позбавлена віри, надії і любові до мого Бога". Однак Свята завжди зберігала спокійний погляд, була милою в розмовах з іншими і постійно вдивлялася у Бога, відпочиваючи на лоні Його волі. Так про неї писав св. Франциск Салезій, її духовний провідник, котрий досконало знав, якою милою була Богові її прекрасна душа: "Її серце було як глухий музикант, який, хоч надзвичайно співав, не відчував у тому ніякої насолоди". А до неї самої так писав: "Ти повинна служити своєму Спасителеві лише з любові до Його волі, позбавлена будь-якої втіхи, навіть під час суму і страху". Так народжуються святі. Вони є вибраними каменями, сформованими за допомогою відповідних ударів різця, тобто спокус, страху, темряви, внутрішніх і зовнішніх мук, щоб пізніше їх можна було, таким чином підготовлених, поставити на троні блаженного Царства Небесного.

(Далі буде)

Підготували Традиційні сестри-монахині ЧСВВ Провінції Божого Милосердя