3. Викрадення й заслання єпископа Д. Жабокрицького
Пізніший луцький Єпископ Діонисій Жабокрицький народився у православ'ї близько 1652 року й у світі мав ім'я Дмитро. Він оженився з удовою Гулевичевою в 1676 р. й мав від неї сина й дочку. Подружжя не було щасливе; в 1682 р. розвівся з нею й більше не женився. Дмитро Жабокрицький працював у судівництві й визначався як добрий промовець і правник. За це його цінували, але ще більше шанували як правдиву людину й ревного християнина.
До монастиря вступив 1695 р., того самого року вибрали його на єпископа луцького й острозького. Треба було лиш одержати свячення, та це була найважча справа. Згідно з канонічним правом Східної Церкви, свячень не міг отримати той, хто був жонатий з удовою. Щоправда, щодо цього між православними богословами існували різні думки. Київські богослови вважали, що можна його диспензувати, але московські рішуче цьому спротивилися. Не допоміг навіть вплив правлячих кіл Москви, які конче хотіли бачити Жабокрицького на становищі луцького Єпископа, щоб той рятував православ'я на Волині, над яким нависла загроза. Отже, щоб мати правову основу, духовні кола з України й Москви звернулися до інших Патріархів. Та дарма - ті теж не дали своєї згоди. Звертання самого Жабокрицького до гетьмана Мазепи також залишилися безуспішними. Так тягнулася справа цілих 7 літ. Тим часом уділив священиче свячення Діонисієві (таке було законне ім'я Жабокрицького) закарпатський православний Єпископ, але Патріархи не визнали цього свячення.
Семилітнє зволікання давало чимало нагоди до роздумів. Отже, й невисвячений іще монах і номінат на луцьку катедру мав досить часу на роздуми й пізнавання як православ'я, так і католицтва. І справді, цей час був для Жабокрицького дуже важливим і вирішальним. Хоч нам невідомо про мотиви його кроку, але відомий сам факт його приняття Унії в 1702 році, то ж можна з упевненістю сказати, що жодними особистими мотивами він у цій справі не керувався. Доказом цього є його пізніша твердість у вірі, готовність витерпіти всі переслідування й не зрадити Католицької Церкви. Навіть спробу "навернення", за яку взявся особисто цар Петро І, Жабокрицький відкинув - як це побачимо далі - хоч наслідком цього було заслання його на Соловки.
Як, отже, Діонисій Жабокрицький прийняв Унію, його було висвячено на Єпископа - таки в 1702 р. За достатню диспензу від подружжя з удовою прийнято факт його висвячення на священика. Висвятив його Митрополит Заленський. Єпископ Жабокрицький виправдав покладені на нього надії і щиро працював для Унії. Це було сіллю в оці для місцевих нез'єдинених, і вони денунціювали Єпископа перед царем Петром, що розпаношився був тоді в Польщі, як у себе дома. Характерна річ, яка свідчить якнайкраще про Єпископа Жабокрицького: проти нього вороги не можуть знайти іншого закиду, як лише той, що він приступив до Унії. Очевидно, не могли зробити йому ніякого іншого закиду, бо він був - як знаємо з опінії з-перед 1702 р. - людиною порядною й добрим християнином.
Треба було якоїсь зачіпки, щоб ув'язнити й вивезти Єпископа вглиб Росії. Такий привід знайшовся, коли Єп. Жабокрицький у 1706 р. перейшов на бік короля Станислава Лещинського. Знайшлися і фальшиві свідки, а саме його пасерб і особливо братанок, людина розпусна й аморальна. Ці погані люди здійснили за дорученням царя Петра напад на Єпископа Жабокрицького в 1708 р., але невдалий. Вірні в той час оборонили Єпископа. Зате після полтавської битви, коли шведська сила й гетьман Мазепа були зламані, цар не потребував уже ні з ким рахуватися. 7/18. XII 1709 р. цар Петро наслав на єпископське помешкання драгунів, які таки силою схопили й вивезли Єп. Жабокрицького.
Щойно тепер почалася мука церковного достойника за св. віру. Цар удавав облудно, що викрав його як прихильника Лещинського (за яким правом?), та це не відповідало правді. Справжьою причиною була ненависть царя до Св. Унії. Так само облудно й нещиро поводився цар Петро з Апостольською Столицею. Він мав зв'язки з Ватиканом - а з другого боку в гидкий спосіб опоганював у себе Святішого Отця й Кардиналів.
Один приклад, якого досить за сто: Невдовзі перед полтавською битвою сам Петро І переробляв статут майже офіційної організації, відомої з московських джерел під назвою "Всепянійшій Соборъ". Головною особою у цьому товаристві, яке складалося з п'яниць, був такий собі Микита Мойсейович Зотов, що грав роль "князя-папи". Вибрані "члени" Собору сходилися в будинку, який називався "Ватіканум", одягнені в червоні кардинальські строї. "Князь-папа" приймав прибулих на підвищенні, збудованому з бочок і пляшок. Він частував кожного чаркою горілки і словами: "Реверендіссіме, отвори уста, випий, що тобі дають, і будеш нам розказувати чудесні речі". Після того розпочалася оргія..."
В руках такої людини опинився наш Єпископ Діонисій Жабокрицький. Його повезли як в'язня до Києва. Але мало того: кати подбали ще про (наразі) моральні тортури уніатського Єпископа. Вони намовили якусь шляхтянку, щоб вона вдавала жертву "насильства Єпископа" (60-літнього старця, про моральне життя якого маємо певні вістки!), посадили її на другий віз і везли серед наруг разом із Єпископом до Києва. Посіпаки кричали ще по дорозі зневажливі слова. У Києві генерал-губернатор Дмитро Голіцин хотів "навернути" Єпископа, а коли Єпископ не подавався, вдарив старенького Владику в лице. Потіхою для Єпископа-мученика була сердечна опіка, якої він зазнав у православного Митрополита київського Йосафата Кроковського; обох їх пов'язувала приязнь із покійним гетьманом Мазепою.
Та це була коротка передишка. Швидко потягнули "ворога царського величества" до Москви. Там помістили його в монастирі. "Благочестиві" опікуни Єпископа скоро знайшли собі якийсь привід і закували його в кайдани на цілий тиждень. Відібрали в нього також єдиного слугу, і старенький Єпископ мусив сам рубати дрова й носити воду. Та цього було ще замало для "християнських і православних" москалів: до цього вони додали ще моральні муки. А саме: не дали Єпископові навіть харчів і одежі, так що він мусив те все вижебрувати особисто! Нарешті в другій половині 1710 р. відвідав Єпископа Жабокрицького в тюрмі сам цар Петро. Він робив закиди політичного й релігійного характеру нашому католицькому церковному Достойникові, а врешті хотів "навернути" його до "правдивої", тобто "православної" Церкви. Тут якраз виявилася послідовність і твердість Жабокрицького у св. вірі. Він сміливо й рішуче відкинув пропозицію царя, хоч знав, що за це чекає його досмертне вигнання. Тоді цар Петро виганьбив Єпископа, плюнув йому в обличчя і вдарив п'ястуком у груди. Так скінчилися "спроби навернення" Єпископа Жабокрицького. Скоро після того його вивезли на Соловки, де він і помер 1715 р. Не допомогли жодним чином втручання в його справі - ні Апостольської Столиці, ні короля Августа II.
Разом з актами насильства над уніатами розвіялися надії Риму на навернення Московщини. Вже полоцькі випадки 1705 р. захитали поважно ті надії. Подальші роки принесли більше подібних фактів. Доказом нещирості покаянних заяв Петра І було вже хоч би те, що інших василіан, ув'язнених у Полоцьку одразу після убивства в церкві Св. Софії в 1705 р., він наказав випустити аж через кілька місяців! Та скоро з'явилися нові факти. Цар навіть публічно заявив про свободу й вільність для уніатів у Польщі (!), але робив це з чисто політичних міркувань. Як пише історик, "Петрові В. йшлося тут про те, аби згладити фатальне враження, викликане полоцькими випадками, про зміцнення узів приязні з Августом II, що було необхідним для володаря, який особисто ще ні разу не переміг Карла XII; зрештою, слід підкреслити, що для Петра В. важливим було по можливості якнайскоріше здобути прихильність Апостольської Столиці".
Протегує натомість цар православних у межах Польщі. "Побіч подібного роду актів протекції", пише той самий історик, "набирає спеціальної яскравості становище уніатів: уніатська церква Св. Софії в Полоцьку служить за склад амуніції, мощі св. Йосафата мусять бути під опікою військ кн. К. Радивила, Митрополит поневіряється в еміграції..."
Як бачимо, маємо тут справу не з якимись необдуманими кроками під впливом хвилевих настроїв, а з системою планово обдуманою аж до дрібниць. Вона така: нищити Унію, яка поглиблює різницю між москалями, з одного боку, а українцями й білорусинами - з другого; протегувати православ'я у Польщі, щоб польські українці бачили в цареві свого опікуна; в такий спосіб настроювати їх вороже до Польщі, щоб вони кинулися в обійми Москви. Що така політика довела до бажаних наслідків, побачимо на класичному прикладі нищення Унії в XIX столітті не лише урядовими репресіями з Московщини, але й руками самих українців - Сємашків і Попелів. Вони починали від "ненависти до ляхів" і від "чищення обряду", а закінчили апостазією від віри і зрадою нації. Щоб це зрозуміти, треба було сягнути до доби Петра І. Ось як викладає вищеозначену систему співробітник царя Петра, масон кн. Борис Куракін у 1720-х роках:
"На Русі, Волині й Литві ті, що грецької релігії, залишаються під московським протекторатом не з огляду на панування, а лише через саму релігію, і тому також у мирових договорах про це постановлено, щоб на унію ніяк не навертати. І тому завжди їх, людей цього благочестивого народу, треба в релігії мати під своєю сильною опікою, "ласкательно" притягати до порозуміння з собою й таємно з ними листуватися, коли не можна зі шляхтою, то особливо з духовенством. І на випадок війни з Польщею ці благочестиві народи можуть багато полегшити й неспокої в неприятелів на нашу користь можуть учинити...".
Отже: свідомо треба вести "благочестиві народи" до зради держави, нації й віри. Політика гідна своїх "моральних" диригентів.
("Нова Зоря". Львів, 2 серпня 1936, Ч. 58 (957), с. 6-7).
4. Уманські мученики
Говорячи про нищення Унії в XVIII ст., не можна не згадати наших мучеників, що загинули в Умані й інших місцевостях Правобережної України в часи т. зв. Коліївщини 1768 р. Виідеалізована українською історіографією народницької школи (Антонович, Шульгин та ін.) Коліївщина стала вважатися мов чимсь рівним Хмельниччині - "національним повстанням" проти поляків в ім'я українських самостійницьких ідеалів. Пішла ця оцінка від народників, для яких боротьба проти шляхти й Унії вважалася рівнозначною з боротьбою за найвищі "національні (!) ідеали". Так лишилася неперевіреною справжня ідеологія Коліївщини і в Галичині в XX столітті, коли старі народницькі заклики стали змінюватися закликами національно-самостійницькими. Незважаючи на це, за традицією продовжували зараховувати такого Залізняка між... гетьманів (!), а Гонту підносили на ступінь національного героя; Мелхиседек Значко-Яворський виростав на якогось апостола (!) для "покривджених Унією" бідних православних, а гайдамаки ставали спадкоємцями ідеї козаччини... У такій атмосфері постала відома Маковеєва пісня "Ми гайдамаки". Ба, що більше - ще й донині серед широкої публіки, не обізнаної з історією України, можна почути думку про гайдамаків як "національних героїв".
Як же було насправді? Щоб відповісти на це запитання, потрібно застановитися над ідеологією Коліївщини, над її джерелами. Вже така постановка питання робить сумнівним український національно-визвольний характер Коліївщини. Навіть історики, що стараються знаходити позитивні риси в Коліївщині або бодай виправдати її, нині вже не можуть говорити про національний характер Коліївщини. Вже М. Грушевський не знаходив у ній цього моменту - лише релігійний і соціальний; подібно й інші сучасні історики, як наприклад проф. Дмитро Дорошенко чи популяризатор історії Микола Голубець, не можуть виявити в ній бодай нотки національно-визвольної ідеології. Коліївщина - за їх уявленням - це релігійно-соціальний рух, що не мав і не міг мати ніякого національно-визвольного забарвлення.
Щоправда, маємо нібито деякі вказівки, що було "інакше". Це стосується перш за все натяків на якусь організацію і план у Коліївщині. Особливо обстоював організацію з планом захоплення чи не цілого Правобережжя в коліїв Яків Шульгин; деякі вказівки на організацію подають і спомини з тих часів, але вона - це звичайна організація "окремих загонів", що не мали ніякого чіткого національно-визвольного забарвлення. Далі маємо щось на кшталт натяку на національно-визвольну боротьбу в одному польському листі з часів Коліївщини, проте це лише витвір уяви переляканого автора листа, що, як побачимо нижче, не мав жодних реальних основ.
Досить звернути увагу на два джерела, з яких походила ідеологія Коліївщини, щоб зрозуміти, яка чужа вона всякій думці про Україну як державу-націю. Перше джерело - це монастирі з прославленим Мелхиседеком Значко-Яворським на чолі. Сам Яворський походив із Галичини, хоч дуже старанно маскував своє справжнє походження, і був відступником від католицької віри. Він підтримує постійні зв'язки з Синодом Московської Церкви, отримуючи звідти інструкції, як діяти. Досить сказати, що в українських православних церквах, які були в межах польської держави, поминали в богослуженнях московську царицю на першому місці!
Яскраве свідчення про ідеологію українських православних монахів дає сірий польський шляхтич Домінік Завроцький у своїх спогадах про Коліївщину. Він перебрався якось на корчмаря, щоб уникнути смерті. Таким чином він міг розмовляти з двома українськими ченцями. Ось що вони сказали про ідеї Коліївщини: "Поляки жодним чином не можуть перебувати в Україні, ані в ній панувати. Вже кількасот антимінсів вислано з Росії по цілому воєводстві київському і брацлавському, по церквах на благочестіє (тобто "на схизму", поясняє Завроцький) і на всякі уряди й послушенства російські". Таким духом були напоєні нез'єдинені українці: їх тягнуло "до православного царя", а Україна зовсім їм не була в голові.
Друге джерело - це елемент, що приходив із Січі. До коліїв не йшов заможний, державно й національно настроєний елемент, а різні прислужники, конюхи, джури й т. п. Вони переважно втікали з Січі й приставали до коліївських загонів, надаючи їм примітивного організаційного оформлення. Цей елемент також не міг надати й не надав ніякої національно-визвольної ідеології масам Коліївщини; ватажки Коліївщини були переконані, що вони служать чи то королеві Ст. Августові проти барських конфедератів, чи то російській цариці. Інший, державотворчий елемент, у Коліївщині не діяв. Як бачимо, Коліївщина була наскрізь пронизана ідеологією російсько-православною, а не національно-українською.
Якщо так, то можна вважати різню уніатів в Умані одним з актів винищування Унії, план якого виник у Москві чи Петрограді, а руки знайшлися в Україні.
Нищення Св. Унії було тоді загальне, по всій Україні. Зі скарги, що її внесли уніатські священики до київського гродського суду, довідуємося, що під час Коліївщини закатовано таких священиків: о. Тому Пискуновського, пароха костянського канівського деканату; о. Івана Полушина, пароха валявського смілянського деканату; о. Теодора Гдишицького, пароха мгліївського церкви Преображення Господнього смілянського деканату; о. Прокопа Шаповаленського, пароха богуславської церкви Пресвятої Трійці; о. Стефана Берегеля, пароха рососького кальницького деканату; о. Івана Волковинського, пароха уманської церкви св. Миколая; оо. Івана й Василя Нечаївських, пароха й вікарія писарівських уманського деканату; о. Мартина Єзерського, пароха дацьківського корсунського деканату; крім того, ще названих лише хресним іменем семеро священиків - отже, разом самих світських уніатських священиків згинуло в Коліївщині 16!
Гірше було в Умані. Не будемо тут зупинятися детально на тому, як гайдамаки здобули Умань, бо це загальновідомо. Звернемо лиш увагу на те, як вони повелися з уманськими Василіанами.
1765 року Франц Салезій Потоцький, власник Уманщини, спровадив оо. Василіан до Умані й вибудував монастир із каплицею, водночас надавши монастиреві відповідну земельну маєтність на утримання монахів. Наставником уманського монастиря був о. Іраклій Костецький, разом з тим і ректор уманської василіанської школи при монастирі. Першою його справою було зайнятися місією серед опущеного й занедбаного народу, позбавленого науки Божого слова. З місійним запалом, притаманним оо. Василіанам, взялися монахи до праці. Це, звичайно, муляло очі нез'єдиненим, і вони не раз заважали місіям. Та уманські Василіани невтомно продовжували працювати.
Нарешті настав страшний червень 1768 року, коли гайдамаки здобули Умань. Вони кинулися катувати всіх. Незадовго перед тим о. Костецький дозволив відійти тим монахам, що бажали рятувати своє життя; відійшло шестеро. Залишилися в монастирі з о. Костецьким, який не хотів покинути монастиря й вірних, що чекали від нього духовної потіхи, такі монахи: о. Іван Левицький, віце-ректор, о. Ілля Магерович (з іншого монастиря), о. Ліберій Очавський, захристіян і касир, і брат Методій Маєвський, шафар. Перед самим нападом гайдамаків о. Костецький і інші отці сповідали, опісля всі люди клякнули й о. Костецький уділив їм повний відпуст. Сам заявив, що їх не покине, заохочував до мученицької смерті за св. католицьку віру й казав, що сам першим покаже їм дорогу до мучеництва. Пізніше відправив у парафіяльній церкві Св. Літургію й уділив усім благословення.
Коли гайдамаки вдерлися до міста, почалися сцени, гідні Данте. Василіанин-сучасник подає, що оо. Левицького, Магеровича й Очавського роздягнули й погнали буками від монастиря до ратуші, де їх замкнули. На їхній смерті наполягав парох-апостат (відступник) від церкви св. Михайла. Тоді гайдамаки вивели збитих уніатських монахів і списами закололи їх на радість апостата. Брат Маєвський погиб у монастирі.
Отець Костецький тимчасом у каплиці слухав сповіді вірних. Кати знайшли його там, вистрілили в нього й пораненого тягнули, щоб показав, де сховані монастирські "скарби". Потім тягнули його до своїх ватажків, але о. Костецький відмовився покинути монастир - бо тут йому належало жити, тут і вмирати. Тоді на порозі монастиря застрілили його й убитого покололи списами.
У місті також діялися оргії катування. Сучасник занотував нам картину вбивства 20-літньої побожної дівчини латинського обряду, Вікторії Янкевичівної. Гайдамаки тягнули "перехрестити" її на православ'я, але вона рішуче спротивилася - гидувала таким "порятунком". Вона просто заявила, що за св. католицьку віру готова на смерть. Бог прийняв жертву її життя. Загинуло там тоді кілька тисяч людей.
А в той час московське військо, що стояло в Україні, само собою зрозуміло, й пальцем не поворухнуло проти гайдамаків. Це було якраз те, чого потребувала Москва: нищення Св. Унії. Апостат Мелхиседек-Яворський свою "місію" виконав, як того й треба було Москві.
("Нова Зоря", Львів, 23 серпня 1936. Ч. 64 (963), с. 67).
