Продовжуючи тему Львівського псевдособору, наводимо привітальні телеграми як до духовних, так і світських інстанцій, які з цієї нагоди надсилали члени розбійницького згромадження. Мета цих послань – зневажити, очорнити Св. Унію, Апостольську Столицю Рим, Польщу, а возвеличити Руську Православну Церкву, Радянський Союз. Звичайно, Польща багато в чому завинила перед нашим народом і Церквою, але, будьмо справедливі: прогрішення російських царів, РПЦ проти України і Церкви, знищене козацтво, виклятий гетьман Мазепа, голодомори і геноцид над нашим народом – хіба цього не було? Ініціатори псевдособору в усіх церковних і національних бідах винуватять Унію. Це не фаховий підхід до дослідження ані з боку історичного, ані з церковного – це відверто упереджене ставлення до Греко-Католицької і взагалі до Вселенської Церкви. Це так, як скажімо, коли приходить мама чи свекруха жалітися на сина, зятя чи невістку, вона може півгодини говорити про всі вади своїх дітей, але ані словечка доброго про них не скаже. Вислухавши їх , кажу: «Ось ви живете разом 10 чи 15 років. Хто ремонти в квартирі робив, хто дітей одягає, годує, платить за газ, за світло?» Погоджуються, що так, робить усе. Заради справедливості потрібно бачити не тільки негативні, а й позитивні сторони: що переважає? Так має бути в кожній справі, починаючи від родини й закінчуючи державою. На жаль, позитивних доробків Св. Унії члени псевдособору не побачили. Отже, продовжуємо гортати книгу «Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946». – Видавництво президії собору: Львів, 1946):
«Привітальна телеграма від Собору
Патріаршому Екзарху України, Митрополиту Київському і Галицькому Йоану
Київ. Високопреосвященному Йоану, Екзарху України.
Собор греко-католицької уніатської Церкви, зібравшись у м. Львові, ухвалив 8 березня 1946 р. повернутися в лоно прадідівської святої Православної Церкви. Просимо Ваше Високопреосвященство прийняти нас під свою батьківську опіку й управління.
В цей історичний день ми нав’язуємо перервані нитки нашої славної церковно-релігійної й національної традиції і сьогодні глибоко віримо, що з нами святкують – св. Ап. Андрей Первозваний, св. св. Кирило і Мефодій, св. рівноапостольний князь Володимир, св. св. Антоній і Феодосій Печерські, св. Йов Почаївський, св. Афанасій Берестейський і цілі сонми борців за волю й віру Православну. Амінь».
Лицемірний і підступний хід псевдособору. Священики поставили свої підписи на приєднання до Руської Православної Церкви, а після цього почали їх вводити в реальний світ возз’єднання. Звичайно, знову за кермом корабля о. д-р Костельник – його доповідь найважливіша цього дня. Він доводить до відома отців псевдособору про зміни церковно-адміністративні, супружі, як мають поводитися священики, котрі приєдналися до РПЦ за богослужінням. Таким був перебіг псевдособору.
«Від імені Собору, на якому присутніх було 216 делегатів з усіх трьох наших єпархій і всіх деканатів, Президія Собору:
Мітрофорний Протоієрей Костельник Гавриїл, голова Президії.
Станиславський єпископ Антоній (Пельвецький), член Президії.
Дрогобицький єпископ Михаїл(Мельник), член Президії.
Привітальна телеграма від Собору
Голові Ради Народних Комісарів СРСР
Генералісимусу Йосифу Віссаріоновичу Сталіну.
Москва. Голові Раднаркому СРСР Генералісимусу Й.В. Сталіну
350 років тому шляхетська Польща, прагнучи більше поневолити українські землі, насильством відірвані від материнського кореня, розірвала релігійно-церковну єдність тих земель з одноплемінним і одновірним Сходом за допомогою гордого, владолюбного Рима, який завжди мріяв про власне диктаторство в християнському світі. Нині на наших очах завершився акт історичного правосуддя, завдяки героїчним подвигам справді народної Червоної Армії і всього Радянського Союзу. Під Вашим геніальним керівництвом здійснилося те, за що боролись кращі покоління українського народу і що досі здавалося нездійсненною мрією. Знову зібрані разом усі українські землі від Тиси через Карпати і від Сяну до Дону і від Пінських болот до Чорного моря. В умовах нового, вільного життя ми, відчувши себе вільними господарями своєї землі, скинули з себе те духове ярмо, яке було накинуте на нас проти нашої волі і для нашої загибелі.
Собор уніатської Церкви в західних областях України, зібравшись у місті Львові, постановив нині, 8 березня, скасувати Берестейську унію з Ватиканом, встановлену в 1596 році, і повернутися в лоно святої прадідівської Руської Православної Церкви, світло якої поширилось з Київської Русі, історичної колиски російського, українського і білоруського народів. Ми щасливі просити Вас, Вождя великого Радянського Союзу, прийняти наше повідомлення про нашу радість у тому, що віднині вже ніщо не розділятиме наш возз’єднаний український нарід. У цей історичний епохальний момент ми не можемо не висловити Вам почуття величезної вдячності за Вашу велику справу – зібрання разом українських земель, бо без цього неможливо було й мріяти про ліквідацію нашого церковно-релігійного роз’єднання» («Діяння…», с. 137).
«Від імені Собору, на якому присутніх було 216 делегатів з усіх трьох наших єпархій і всіх деканатів, Президія Собору:
Мітрофорний Протоієрей Костельник Гавриїл, голова Президії.
Станиславський єпископ Антоній (Пельвецький), член Президії.
Дрогобицький єпископ Михаїл (Мельник), членПрезидії.
Привітальна телеграма від Собору
Голові Раднаркому УРСР Микиті Сергійовичу Хрущову.
Триста п’ятдесят років тому український народ внаслідок свого політичного поневолення зазнав тяжкого удару. За поміччю унії було розірвано його церковно-політичну єдність з православним світом і знівечено його вікову традицію. Той церковний розкол був причиною перманентної братовбивчої боротьби в нашому народі. Але в міру того, як українські землі визволялися з-під чужоземного ярма, зникала на них і унія з Римом. Нині звершилось об’єднання всіх українських земель навколо Києва, матері руських городів, тобто здійснилось те, за що боролись кращі покоління українського народу. Нині ми також і на релігійно-церковному грунті прагнемо зв’язати розірвані нитки нашої традиції.
Собор уніатської Церкви в західних областях України, зібравшись у Львові, сьогодні, 8 березня 1946р., ухвалив повернутися в лоно прадідівської Руської Православної Церкви. Цю вістку, віримо, з радістю прийме наш рідний Київ, бо нинішня історична постанова ліквідує залишки нашої вікової політичної неволі та довершує і зміцнює те соборне об’єднання українських земель від Тиси через Карпати і від Сяну до Дону і від Пінських болот до Чорного моря, що його після довгих віків ми осягли завдяки героїчним зусиллям російського, українського і інших братніх народів великого Радянського Союзу під мудрим керівництвом Генералісимуса Йосифа Віссаріоновича Сталіна і Вашим, як Голови Уряду нашої Батьківщини, великої Соборної Української Радянської Держави.
«Сей день єгожи сотвори Господь, возрадуємся і возвеселімся в онь» (Там само. – С. 142).
«Від імені Собору, на якому присутніх було216 делегатів з усіх трьох наших єпархій і всіх деканатів, Президія Собору:
Мітрофорний Протоієрей Костельник Гавриїл, голова Президії.
Станиславський єпископ Антоній (Пельвецький), член Президії.
Дрогобицький єпископ Михаїл(Мельник), член Президії.
Звернення Собору до Верховної Ради УРСР.
Голові Президії Верховної Ради УРСР Михайлові Сергійовичу Гречусі в Києві.
Епохальний переворот в Європі, як наслідок Другої світової війни, не міг не мати вирішального впливу також і на нашу греко-католицьку, чи уніатську Церкву в західних областях України, яка була штучно створена якраз на межі латинського Заходу і слов’янського Сходу. Все має свої причини і свої наслідки. Римо-Католицька Церква, яка домінувала в Західній Європі в середніх віках, тому піднялась була на ту висоту, що це Церква романських народів, а романські народи і чисельно і культурно верховодили в Європі в середніх віках. Зрозуміло, що Римо-Католицька Церква, промінюючи назовні, притягла до себе германські і деякі слов’янські народи, які находилися в її орбіті. Польща вже спершу знайшлася в тій орбіті. В І тисячолітті щастя служило грецькій Церкві, бо як св. Письмо каже: всякому свій час і своє щастя. В ІІ тисячолітті щастя служило римській (західній) Церкві, а на всю східну Церкву прийшла повінь магометанського світу. Внаслідок татарського наїзду деякі українські землі з часом опинились під римо-католицькою Польщею (і Угорщиною). Українці західних областей обстоювали свою православну віру, аж прийшов час, коли під найбільшим напором Римо-Католицької Церкви зломились і з’єднались з римською Церквою під вивіскою «унії», під самий кінець XVI ст. (в Польщі).
Людська історія не йде з геометричною точністю. Буває, що найбільша сила на деяких місцях діє аж тоді, коли її джерело вже замулюється. Протестантська революція в XVI ст. сильно підорвала римську Церкву, однак у Польщі саме тоді став змагатися «воюючий католицизм» (єзуїти), який повалив нашу предківську православну Церкву. Всенародне горе, яке з того виникло, загально відоме. Повним ходом ішла загибель на наш нарід – полонізація і латинізація. Росія спасла наш нарід. Уніатська Церква в Росії сама себе зліквідувала, коли вже визволилась від латинсько-польського запаморочення. Уніатська Церква залишилась тільки і тій частині, яка опинилась під католицькою монархічною Австрією, а після Першої світової війни – під реакційною Польщею. Друга світова війна закінчилася на всьому Сході, від Адріатики по Біле море, гігантською перемогою Радянського Союзу, який став не тільки репрезентантом, але й визволителем та оборонцем усіх слов’янських народів.
Наша греко-католицька Церква складалася б з неживих людей, коли б у ній – на такі епохальні зміни в структурі людського світу – не відозвалася здорова рефлексія. Уніатська Церква – це історичний твір з часів гегемонії римської Церкви, щоб Сходові і Заходові свідчити про всі Божі і людські права римської Церкви на її безапеляційне панування на всьому світі.
В часі великої світової війни, коли всі волелюбні народи, відстоюючи своє існування, вели жорстоку боротьбу з кривавим фашизмом, не є випадком те, що Ватикан підтримував політику фашизму і був з ним у злуці та завжди виступав проти Радянського Союзу, а, значить, і проти народів, об’єднаних у ньому, і зокрема проти нашого українського народу. Невже ми, українці-уніати, мали б вести церковну-релігійну війну на знеславлення і загибель слов’ян, а на славу Римові ще й тепер, коли латинська гегемонія належить уже до минувшини? Невже давня слава римської Церкви мала б нас аж так засліпити, щоб ми не бачили дійсності? Щоб ми продовжували та пропагували церковно-релігійний, отже, найглибший душевний роздор між нашим народом, який завдяки геройству і жертвам Радянського Союзу після довгих вікі, найшовся зібраний разом, наче одна сім’я? Релігійні ідеї, задля їх святості, приходиться дуже тяжко перевіряти. Все-таки всяка історична помилка, всяка фальшива свідомість находить свій кінець, коли хід історії скаже своє могутнє слово.
Представники нашої греко-католицької Церкви, зібрані на Соборі у Львові, нинішнього дня, 8 березня 1946 р., розваживши історичні, політичні і теологічні рації, однодушно вирішили відректися від Ватикану і церковної унії з римо-католицькою Церквою, а повернутися до нашої предківської віри та просити Його Святість Алексія, Патріарха Московського і всієї Русі, щоб прийняв нас до Всеруської Православної Церкви. Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який був для нас мачухою і нічого нам не дав, але в Києві, що є матір’ю всієї Русі, і в Москві, яка стала визволителем і оборонцем усіх слов’ян.
З приводу цього наш Собор видав заклик до всього духовенства і вірних греко-католицької Церкви, щоб вони пішли за нашим прикладом і возз’єднались з матір’ю нашою – святою Руською Православною Церквою.
Сповіщаємо про те Верховну Раду УРСР, щоб вона занотувала і признала цю історичну зміну та взяла в опіку нашу, відтепер знову православну Церкву.
Ще завважуємо, що наш Собор висловив щиру подяку Радянському Союзу за наше визволення і зібрання всіх українських земель від Тиси через Карпати і від Сяну До Дону і від Пінських болот до Чорного моря в єдину Соборну Українську Радянську Державу, себто здійснив те, за що боролися кращі покоління українського народу і без чого наш поворот до Православної Церкви був би немислимий. Це Собор зазначив і в своїх телеграмах до Генералісимуса Йосифа Віссаріоновича Сталіна та до Голови Ради Народних Комісарів України – Микити Сергійовича Хрущова.
«Чудна суть діла Твоя, Господи, і ні єдино слово довольно єсть ко похваленію чудес Твоїх!»
Цю нашу грамоту ми засвідчуємо нашими власними підписами.
У Львові, 8 березня 1946 р.» (Там само. – С. 143–144).
Дивні привітання державній владі. Ще й якій владі? Влада, яка оголосила, починаючи від товариша Леніна, свою атеїстичну ідеологію як засаду правління, підтримує безбожництво в СРСР, знищила тисячі священнослужителів в Росії і має на меті й надалі переслідувати Церкву і релігію. Хто має моральне право віддавати ті мільйони душ греко-католиків під «провід і опіку» провідників більшовицького атеїзму? Хіба ініціативна група не була свідома цього, що державні чиновники, до яких вони шлють чолобитну, весь політичний провід СРСР вважають релігію опіумом для народу, а духовенство – найбільшими ворогами держави? Людина, яка має хоч крапельку тверезого глузду, розуміє, що такі речі непослідовні і їх робити ніяк не можна. Такі дії і вчинки противляться Христовій науці і правді. Але чи можна шукати правду в серцях людей, які вже давно цю правду загубили, а стали васалами фальшивих ідей? Мало чого можна почути духовного під час доповідей різних осіб: історія, політика, звинувачення і то односторонньо. Людини, які пішла на компроміс зі світом, більшовицько-атеїстичним режимом, втрачають чистий християнський світогляд, розуміння. На першому місці в них вже не засади віри Христової, Царства Небесного, спасіння людських душ – речі земні перемагають, і людина думає по-земному. Перші християни могли легко скласти шану і честь римським імператорам і їх би оминула смерть і жорстоке переслідування, але вони цього не зробили. Вони вибрали дорогу мучеників, щоб зберегти віру Христову чистою й ненарушеною і за це заслужити вінець нев’янучої слави в Царстві Божому.
Чи взагалі допустимий компроміс у справах віри? Апостол народів св. Павло, звертаючись до спільноти не тільки в Корінті, а також до всіх християн усіх часів, говорив, що Божа наука завжди залишається актуальною, її не можна змінити, по-іншому трактувати, її потрібно приймати такою, як вона подана: «Уста наші, корінтяни, відкрились до вас! Серце наше поширилось. Вам у нас не тісно, тіснота – у вашім серці! А ви взаємно, – мов до дітей говорю, – зробіть теж широким ваше серце! Не спрягайтеся з невірними в чуже ярмо! Яка бо спільність праведності з беззаконням? Що спільного між світлом та темрявою? Яка згода між Христом і Веліялом? Яка участь вірного з невірним? Які взаємини між храмом Божим і ідолами? Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був: «Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть Моїм народом. Тож вийдіть з-поміж них і відлучіться, – каже Господь. Нечистого не дотикайтесь, і Я вас прийму. Я буду вам Отцем, ви ж будете Мені синами та дочками, – каже Господь Вседержитель» (І Кр. 6, 11–18).
Люди, які пішли на компроміс із безбожницькою радянською владою, втратили правдиве Христове вчення, перестали думати по-християнськи, їхнє мислення виразно зматеріалізувалося: що буде з нами, з народом, нашими храмами? Спасіння душі і Царство Боже не стоять вже на першому місці, а стоять речі другорядні – цивільні, політичні, національні. Коли людина допускає такі думки в своє серце, вона позбавляє себе допомоги Божої, старається вирішити всі свої проблеми виключно самостійно, втрачає надію на Боже милосердя й не довіряє Божому Провидінню, а найголовніше – і людський страх, боязнь опановує її душу. Такій душі говорити про якісь духовні подвиги, страждання, мучеництво – даремно. Хоч на той час священики мали такі героїчні подвиги наших владик і багатьох священиків, замордованих більшовиками. Але вони не сприймали цих вчинків, як духовні подвиги, духовне мучеництво, радже вважали, що владики і священики були впертими, нерозумними, що зберігши своє життя, принесеш більше користі, це краще, ніж у такий ганебний спосіб померти. Мислення священиків, які підписалися, і членів Ініціативної групи було цілком вже зматеріалізованим. Христос засуджує таке мислення і не сприймає його: «З того часу Ісус почав виявляти своїм учням, що Йому треба йти в Єрусалим і там багато страждати від старших, первосвящеників та книжників, і бути вбитим, і на третій день воскреснути. Тоді Петро, взявши його набік, став Йому докоряти: «Пожалій себе, Господи! Це хай не станеться з Тобою!» Він обернувся і сказав Петрові: «Геть, сатано, від Мене! Ти Мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мт. 16, 21–23).
Кожне життя – це дар Божий. Ми маємо дбати про своє тіло, опікуватися ним, доглядати і лікувати, бо воно є храмом Святого Духа. Окрім тіла, людина має інший дар Божий – безсмертну душу, бо сотворена на образ і подобу Божу. До Христа ніхто так виразно і ясно не пояснював народові про душу людську: «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу Мене ради та Євангелії, той її спасе. Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу? Хто, отже, буде соромитися Мене і Моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий, коли прийде у славі Отця свого зі святими ангелами» (Мр. 8, 34–38). Отже, після Другої світової війни в Греко-Католицькій Церкві утворилося два табори. Перший, який очолили єпископи і священнослужителі і до яких приєдналися мільйони вірних та сотні парафій, вважали, що треба жити так, як навчає Св. Євангеліє – без жодного компромісу з червоною комуністично-атеїстичним режимом у Москві і РПЦ, яка вірно служила цьому режиму і всіляко підтримувала його. Багато з них скінчило своє життя у засланнях на далекому Сибіру і в Магадані, багато було вбито, замордовано в жахливий спосіб, але вони давали свідоцтво своєї віри, як перші християни, які «загинули в муках, відкинувши визволення, щоб осягнути ліпше воскресіння. Інші наруг і бичів зазнали та ще й кайданів і в’язниці; їх каменовано, розрізувано пилою, брано на допити; вони вмирали, мечем забиті; тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, гноблені, кривджені; вони, яких світ був невартий, блукали пустинями, горами, печерами та земними вертепами. Всі вони, дарма що мали добре засвідчення вірою, не одержували обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли досконалість» (Євр. 11, 35–40). Упродовж віків у різних частинах України і Білорусії уніати давали свідчення своєї вірності Богові і Його Святій Католицькій Церкві. У ХХ ст. мученики за Св. Унію продовжили цю славну справу так само, як це робили минулі покоління уніатів. Тепер жертвою комуністичного терору і духовного насильства РПЦ стали греко-католики Галичини, Закарпаття, Словаччини, Румунії, Чехії, Польщі: вони не відступили від Св. Віри, їм не були страшні тюрми і в’язниці, бо добре знали Слово Боже і ним жили: «Вірне слово: Коли ми з Ним померли, то разом з Ним будемо й жити. Коли страждаємо, то з Ним будемо й царювати. Коли Його зрікаємося, то й Він зречеться нас» (ІІ Тм. 2, 11–12).
Другий табір очолили троє кар’єристів з так званої Ініціативної групи, які взяли на себе велике зобов’язання – «вивести» Уніатську Церкву зі «стану анархії і безладдя» й запровадити Її до підніжок безбожної комуністичної Москви. Ця дорога далеко не євангельська і не Христова, це дорога, якою йшов апостол, котрий зрадив Христа. Це дорога підступу, зради, насильства над людським сумлінням.
Бачачи таке мужнє свідчення наших блаженних владик, тисяч священиків, монахів, монахинь і вірних – чи маємо в нинішній час іти на компроміс? Що для нас важливіше: життя згідно зі Словом Божим і прикладом наших блаженних чи думка світу, яка часто цілком протилежна Св. Євангелію? Кому хочемо служити? І куди нас заведе той, кому ми служимо? Де кінцева зупинка тих, які служать світові, і тих, які служать Богові? Не йдімо на компроміс з тим новопоганським світом, користаймо з засобів сьогоднішнього дня, які існують у цьому світі, але занадто не захоплюймося ними, щоб вони не стали для нас мамоною, божками, яким ми служимо. Вміймо поставити межі, границі розумного і їх ніколи не переступати. Світ не дає нам спасіння, а чекає на загибель нашої душі, спасіння дає благочестиве життя в Христі Ісусі.
