Добігав кінця Святий Великий піст. Кожна християнська родина готується до одного з найбільших свят церковного року – Воскресіння із мертвих Божого Сина. Священики з Янова повідомили мене, що до них приїздив із полігона капелан (протестант) і попросив, чи не зміг би хтось приїхати на Вербну неділю і поблагословити 28-му окрему гвардійську механізовану бригаду, яка у Велику Страсну П’ятницю виїжджає в АТО. Довго думав, кого б то послати, але врешті вирішив поїхати особисто.
Вербна неділя. Після усіх Богослужінь разом з о. Олексієм Кошлою (взяв його, бо йому добре відома ця місцевість) виїхали з Рясного на Яворівський полігон. Надворі гарна весняна тепла погода. Дорогою бачимо, як гуляють батьки з дітьми – усміхнені, життєрадісні, веселі. Життя вирує...
Минули с. Дубровицю, їдемо по трасі на Крехів, поворот вліво і в’їжджаємо на територію полігону. Ліс, ліс, ліс, яри, рівнина, пагорби, все заросло деревами, кущами. А колись тут також вирувало життя, були села і присілки, селянські господарки, пасіки, сади, храми, цвинтарі – все зруйновано, знищено. Це наслідки більшовицького варварства. Шукаємо, де базується бригада, до якої ми їдемо. Пост. Нас питають: куди, до кого, для чого, за чим їдемо.
Пропустили. Тут також життя, але інше. Воїни різного віку, кожен виконує своє завдання: одні ремонтують техніку, інші курять, спілкуються між собою, хтось лежить у мазуті під танком, БТР, хтось несе їжу. Тут звичайні будні. Служба є службою.
Капелан оголосив, що приїхав священик, відчитає молитви, благословить на щасливу дорогу. Після спільної молитви і напутнього слова попросив, хто бажає, щоб підійшов, взяв образки і хрестики. Ми взяли з собою різні образки і хрестики. Все, що ми мали, роздали воїнам. Мене здивувало, що багато військових приходили й запитували, чи маємо образок Матері Божої. Можливо, тому, що я згадав у своїй проповіді про опіку і захист Богородиці в нашому житті. Деякі, взявши хрестик, підходили й просили: «Отче, накладіть своїми руками хрестик». Після цього ми оголосили, що хто бажає, хай підійде й запишемо їхні імена на Святу Літургію. Деякі з воїнів підходили й записували себе, навіть своїх рідних на Службу Божу. Один із них запитав, чи може дати за своїх померлих родичів, щоб ми помолилися за їхні душі.
Звичайно, є різні люди. Одні мають релігійне виховання, християнську свідомість від дитинства, як кажуть, з молоком матері, інші далекі від Бога, хтось дивиться на це, як на виставу, деякі тільки стають на шлях пізнання. Така реальність духовного життя в нашому народі.
Один із військових підійшов і попросив: «Благословіть мій танк, батюшка, щоб щасливо доїхати в АТО і живим повернутися додому». Іде нас четверо. Розповідає, що він контрактник, родом із Хмельницької області. Мав бажання закінчити студії філолога української мови, але – війна… Україна кличе. Якщо не я, то хто? А довчитися можна й після повернення. Молодий чоловік, мабуть, не має ще й 30 років, багато запитань про Бога, Церкву. Відчитав молитву, поблагословив танк, воїн аж зітхнув із полегшенням. Видно, що переживає. Видно, що має релігійне виховання, гарно хреститься, уважно слухає молитву. Опісля веде мене й просить: благословіть іще цей танк – це нашого командира, і цей танк – це мого друга… Повертаємося назад. Воїн, який йшов разом з нами, видно, хоче щось сказати, але не наважується. Можливо, щось особисте з його минулого чи теперішнього життя, якесь переживання чи тривога або про щось хоче просити. Не помилився. Розпочинає розмову (намагається розмовляти українською, але відчувається, що це не є мова його дитинства). Представився: родом з Одеси, вік десь до 30 років. В його мові відчувається тривога, якесь надзвичайне хвилювання: «Мій дідусь був чекістом і після війни його направили в Західну Україну… Він часто хвалився своїми «подвигами» в боротьбі з бандерівцями і буржуазними недобитками. Наша родина була горда за нього. Тепер, коли я взнав правдиву історію, мені дуже соромно за мого дідуся, бо знаю, що чекісти тут робили з місцевими жителями. Їхні подвиги – це терор і насильство. Батюшка, я вибачаюся перед вами за вчинки мого дідуся і прошу: помоліться, щоб Господь не карав нашу родину за його гріхи…» Така розповідь була дуже зворушлива і тривожна. Видно, що хлопцеві нелегко було зізнатися в цьому, але його душа прагнула визнання правди про «героїзм» свого дідуся. Він хотів почути від священика якусь пораду, слово підтримки. Я заспокоїв його, наскільки мені було дано Святим Духом, дав йому відповідну науку, радив часто звертатися до Господа Бога з молитвою за родину. Навів приклади про люблячого Бога, який не бажає смерті грішника, а його навернення, покаяння і спасіння безсмертної душі. Хлопець змінився на обличчі. Дуже жалію, що не взяв його контактів. Мабуть, він був віруючий, якщо розумів, що треба помолитися й перепросити Господа Бога за гріхи діда, щоб не постраждала вся родина.
Дорогою бачимо: стоїть танк, біля якого молоді хлопці, як негренята, усі в мазуті, займаються ремонтом. Військовий з Хмельницька просить: «Батюшка, поблагословіть, вони вже так довго його ремонтують і ні в яку…» Відчитав молитву, хлопці встали, поцілували хрест з вірою, що Господь їм допоможе.
У Велику Страсну П’ятницю їхня бригада має вирушати в АТО. Великдень святкуватимуть у дорозі. Питаю: «Чи будете мати свячене на Пасху?» – «Невідомо, де буде наша зупинка», – відповіли. Не годиться, щоб у таке велике свято воїни були без свяченого. Їжа – це не найважливіше, але все-таки вони в воєнних умовах, далеко від своїх родин, принаймні в такий спосіб мають відчути Христове Воскресіння. Треба зібрати продукти воякам.
Додому ми поверталися в задумі. З усього побаченого склалися в нас досить різні враження. Один бік – це героїзм українських військових в обороні Вітчизни, найбільша і свята справа. Бажання, щоб на вищому рівні було українське військо, жило в кращих умовах, ну і духовність – також важлива проблема не тільки для військових, а й для усього народу. Йдеться не про обряди і звичаї, а про моральне життя нації. Коли бачиш це все, думаєш: а як ти молишся і жертвуєш себе для українського війська?
В середу дзвонить капелан і повідомляє, що від’їжджають не в п’ятницю, а пізніше. Це міняє справу, і ми почали збирати продукти. Наші вірні жертвенні. Перед святами багато роботи і духовна підготовка, це все вимагає зосередженості й часу. Не мав можливості особисто всім тим займатися, тому попросив парафіян, щоб допомогли. Дякую, що відгукнулися на моє прохання, що не тільки допомогли, але й пожертвували, що ми з церкви нічого не платили (ці пожертви підуть на інші військові потреби).
Одні і другі добродії пожертвували 300 пасок, 50 кг м’яса, сир, масло, 300 яєць, також вірні склали свої дари при посвяченні пасок у Рясному і Янові, так що ми мали з чим їхати: понад 500 пасок, біля 100 кг м’яса і інші продукти. Упродовж років з Рясного збираємо продукти на свята для хворих лікарні на Кульпарківській і на трудову колонію. Дякую всім вірним, які з розумінням ставляться до потреб своїх ближніх, особливо людей бідних і хворих. Хай Воскреслий Спаситель усім щедро благословить.
Після Урочистої Резурекції в Янові ми поїхали на полігон. Великодній ранок був досить холодний і дощовий. Ми наближалися до місця, де дислокувалася 28-а бригада. Ще здалека побачили її вишикувані роти. Дощ не вщухав, під ногами болото, але навіть така погода не могла зіпсувати великодньої радості. Не було можливості відправити Святу Літургію, тому ми взяли частину Воскресної Утрені, молитви на благословення пасок і інших м’ясних страв. Також привезли плащаницю, щоб бажаючі могли поцілувати її. Отець Олексій з отцем Остапом давали цілувати плащаницю і мировали, я пішов благословляти столи з великодніми сніданками. Благословляв їжу, а разом з тим і воїнів, вітаючи їх з Воскресінням Христовим. Обличчя були різні: хтось із радістю відповідав «Воістину Воскрес!», хтось робив на собі знак святого хреста, в когось на обличчі жаль і смуток (мабуть, за родиною), для когось це – звичайний обряд...
Після благословення до нас знову звернулися два воїни, просять: «Батюшка, прийдіть благословіть автомобіль, бо часто ламається, дорога далека, щоб ми щасливо доїхали». Можливо, не знають ці діти катехизи, не так часто ходили до церкви або взагалі не ходили. Біда, війна, важка праця, невдачі і розчарування змушують їх шукати для себе духовної підтримки. Вони чекають на чудо. Звичайно, я взяв свячену воду, помолився, поблагословив автомобіль. По дорозі хлопці питають про різне, все їм цікаво: з якої ми церкви, як правильно молитися… Коли підійшли до наметів, де вони жили, попросили: «Дайте мені свячену воду, я покроплю нашу палатку…» Запропонував їм, що я можу піти і поблагословити. Не знаю, чи їм не можна впускати всередину нікого стороннього, чи була якась інша причина, але так щиро хотіли окропити місце свого тимчасового проживання свяченою водою.
У Вербну неділю, коли роздавали образочки, медальйони, хрестики, багато вояків підходили й питали за образочком Пречистої Діви Марії. Розваживши, вирішив подарувати їм мальований образ Матері Божої Потіхи, а також маленькі образочки з молитвою до цього образа. Перед тим як подарувати їм цей образ, запитав старше керівництво, чи він їм потрібний і чи вони бажають, щоб образ Богородиці супроводжував їх на їхніх військових дорогах, але також просив, щоб шанували його. Керівництво радо згодилося, і ми, помолившись до Богородиці, віддали 28-му бригаду в опіку і під покров Матері Божої Потіхи. Від того часу щоденно молюся на вервиці перед образом Матері Божої Потіхи і щовівторка жертвую Святу Божественну Літургію за всіх військових цієї військової спільноти.
Ми поверталися додому, дрібний дощ продовжував падати. Було над чим подумати і розважити, застановитися… Знаю сам по собі, як то важко в такі великі свята перебувати далеко від родини, близьких, рідних і знайомих. Але саме тоді людина краще усвідомлює значення родини, роль батьків, жінки, дітей… Можливо, для когось ця розлука буде нагодою для того, щоб скріпити свої родині вузли, змінити ставлення один до одного, переосмислити родинні цінності.
Дорогі вірні! Закликаю всіх вас: щоденно в своїх молитвах пам’ятайте про українське військо. Вірмо в силу молитви і Боже благословення, що духовна сила може змінити на краще Україну. Нашому війську і Українській державі сьогодні як ніколи в історії потрібна наша духовна й матеріальна допомога. Будьмо щирі і жертвенні, а Господь Бог винагородить нам сторицею.
