1946-й рік: початок Великого Страсного Тижня УГКЦ

 Наступне звернення «собору» було скероване до тих священиків, монахів, монахинь і вірних, які «перебували в засліпленні», ще не прозріли: треба було їх опам’ятати, щоб і вони навернулися в лоно Православної Церкви. Нічого нового – ті самі звинувачення, звинувачення і ще раз звинувачення Св. Унії: розриваємо зв’язок з «мачухою», з поганим і чужим для нас Римом, а йдемо в обійми РПЦ і Радянського Союзу, які нам рідні по крові і вірі…
   «Звернення Собору До духовенства і віруючих греко-католицької Церкви в Західних областях України
   Собор греко-католицького духовенства, скликаний Ініціативною групою по возз’єднанню греко-катол. Церкви з православною Церквою, що відбувся 8, 9 і 10 березня у Львові, в кафедрі св. Юра, вирішив зліквідувати Берестейську унію з 1596 р., відірватися від Рима і возз’єднатися з нашою батьківською православною Церквою. Це той Собор подає до відома всім греко-катол. галицьким священикам та вірним і закликає всіх Вас піти його слідами. Нехай не буде роздору в нашому народі з приводу повороту до віри і Церкви наших предків уже від Володимира Великого. Унія, накинена нашим предкам 1596 р., спричинила жахливий віковий роздор у нашому народі, бо інакше й не могло бути, тому що унія була в організмі нашого народу чужим тілом, яке мало розсадити і зліквідувати наш нарід. Православіє для нас рідне, своє від віків, воно в історії найсильніше об’єднувало наш нарід і тепер веде воно нас до єдино можливої єдності.
   Хто поважно може подумати, щоб наша галицька Церква могла накинути всій Україні і всій Русі польську-римську точку зору на всю історію Христової Церкви? Унія – це, власне, польсько-римська точка зору на історію Христової Церкви. А що в тій історії вміщається і історія Русі впродовж другого тисячоліття, то така «точка зору» не є теоретична, але найбільш конкретна і жива. Унія з Римом і з Польщею у вірі, вже в своїй засаді, мусить осуд- жувати, ненавидіти й виклинати в історії України і всієї Русі (і всієї східної Церкви) все те, що Рим і традиційна польська ментальність ненавидять і виклинають.
   Невже Україна і вся Русь можуть прийняти це становище за своє? Це було б самогубство, якого ще світ не бачив: заперечення своєї тисячолітньої великої історії, відречення від серця і розуму своїх батьків, віддання їх на безчестя, добровільне поневолення свого духу – а все те на користь вічних, органічних ворогів усієї Русі, які впродовж усієї історії до того змагали, щоб «на Русі не було Русі». Ось відси й ясно, чому унія за 350 літ, відколи існує, нічого не доробилась і нічого не могла доробитися. Чи ж могла Русь захоплюватися давніми уніятами, які виховувалися за старої Польщі? Це ж були златинщені і ополячені ренегати, в яких було серце, вороже Русі в найбільших своїх глибинах, бо релігія охоплює найбільші глибини серця. Їх змагання й аспірації були виповідженням перманентної, безперервної війни всій православній Русі, за інтенціями пап («Сподіваюся, мої русини, що ви навернете Схід», – папа Урбан VIII). І мусіла наступати вікова борня, яка мусіла скінчитися ліквідацією унії.
   Справді, та рештка унії, яка опинилася під Австрією, поволі скинула з себе національного польського духа, на тому полі прочистилася, але чи наскрізь? Унія, яка б наскрізь очистилася від польсько-римських поглядів і аспірацій, мусить цілком порвати зв’язки з Римом, мусить перестати бути унією з Римом.
   Унія з Римом, щонайменше, в суто церковній історії мусить іти за римсько-польськими поглядами, оцінками і претензіями. Але й цього досить, щоб піддержувати в нашому народі вічний роздор і вічну ворожнечу. Уніати мусять бачити всю правду і спасіння в Римі, мусять уважати Іосафата Кунцевича за свого святого провідника (а він же ж «патрон Польщі»); митрополита Іосифа Сімашка (що зліквідував унію в 1839 р. в Росії) вважають за зрадника і апостата; о. Наумовича (якого переслідувала Австрія, тому що він виступив проти унії і перейшов на православіє) вважають за зрадника і апостата і т. д. А православні дивляться на те зовсім іншими очима. Отже, хто кого переможе? Чи горстка запеклих уніатів «католиків» переможе всю православну Русь? Та на тому, що ми досі сказали, ще не кінець. Уніатські погляди самим уніатам шкодять, обезсилюють їх і розкладають. Наприклад, о. Наумович – це християнський популярний письменник на світову міру, під оглядом боротьби з п’янством він, мабуть, найкращий популярний священик на всьому світі, а в уніатській Церкві він проскрибований, тому що він раз у раз захвалює православіє, як нашу батьківську віру. Так уніати, засвоївши собі римські погляди й тенденції, самі себе зубожують, відриваються від своїх власних духовних скарбів. Те зубожування простягається на щораз ширші терени, залежно від того, як хто вміє логічно «по-унітськи» думати. Уніат, який послідовно думає, бере християнську віру в нашому народі за свою тільки від 1596 р. (від початків унії); всі історичні протиунітські відрухи в нашому народі вважає за «не свої»; до Росії відноситься з релігійною ненавистю, тому що вона зліквідувала унію; між уніатами розрізняє справжніх «католиків» і зрадників і т. д. Значить, такий послідовний уніат відкидає весь український нарід, як «не свій», а за свій уважає тільки групку «справжніх католиків» в українському народі і бажає витворити новий український нарід – «католицький», папський. Очевидно, на тому тлі нема і не може бути порозуміння між уніатами: одні тягнуть вліво, другі вправо, а треті стоять на місці (щоб тільки вдержатись при унії). І мусять появлятися великі латинізатори (як єпископ Григорій Хомишин), які все зло бачать у грецькій Церкві, все грецьке вважають за сміття, як і той польський автор «Проєкту на знішченє Русі», що бажав вигубити «вшельке забобони грецьке», тобто всю грецьку Церкву. Таким способом уніатська Церква сама собою розкладається, в кожній єпархії є інша віра, інші обряди, інші церковні ідеали. А навіть у тій самій єпархії все змінюється, коли настане новий єпископ. Єпископ Хомишин добре замітив, що ми завжди остаємося в «пливкому стані», завжди тільки «родимось», а не можемо «народитися». Він уявляв собі, що це тому так, що ми не є «справжніми католиками», тобто римлянами. Але ми від себе докинемо: забувають уніати, що вся проблема унії вже вирішена її 350-літньою історією в нашому народі. Унія, як штучний римський твір, могла животіти тільки під кормигою римсько-католицьких держав, а в православному світі вона не може жити. Сильний організм сам усуває з себе чуже тіло. Скажуть загорільці-уніати, що для Божої правди треба й життя віддати, а що, ніби, в Римі вся Христова правда і все право, тому ми маємо й далі служити Римові, без огляду на його історичні помилки і несправедливості (бо це людське). Невже, дійсно, в Римі вся Христова правда і все Христове право? Коли так, то чому вселенські (дійсно вселенські) Собори з І тисячоліття нічого про те не знали і не казали? А вони мали нагоду раз у раз зустрічатися з самохвальствами пап, ніби їм сам Христос Господь (через апостола Петра) віддав верховну власть над усією Церквою. Все-таки ті вселенські Собори видали тільки такі канони, що римський єпископ має «першенство почесті», тому що він є єпископом престольного міста Рима (а не тому, ніби він є наслідником ап. Петра). Римська Церква навчає, що вселенські Собори є непомильні, отже, як ті перші Собори могли помилятися в тонких догматичних справах? В римській науці про Церкву не шукайте логіки, шукайте тільки тенденції, щоб Рим покорив собі ввесь світ. Досить мук і страждань, що їх Рим з цією метою накинув усім народам, – а нашому народові не на останньому місці!
   Браття, схаменіться! Жертвами мільйонів наших братів ми визволені, і вже ми не безмовні невільники. Визволіться й від римського поневолення духа, від тієї рештки польщини, яка у вас залишалася! Не марнуйте своїх сил і сил народу для реалізації помилених ідей! Якщо православна Церква не є правдива, то ні одна християнська Церква не може бути правдива, бо православна Церква є первісною Церквою християнського Сходу і Заходу, з неї всі інші Церкви вийшли.
   В умовах, коли ввесь український нарід, завдяки героїчним перемогам братськи об’єднаних в СРСР волелюбних народів і дійсно народної Червоної Армії, від Тиси через Карпати і від Сяну до Дону і від Пінських болот до Чорного моря, з’єднався в одній Великій Соборній Українській Державі, закликаємо вас усіх, священиків і вірних, щоб Ви послухали нашого голосу і прийняли наше вирішення: від нинішнього дня ми належимо до св. Православної Церкви, яка є Церквою наших батьків, історичною Церквою всього українського народу і всіх найближчих нам народів по крові. А Господь Бог певно поблагословить наше велике діло. Амінь.
   За дорученням Собору, на якому було присутніх 216 делегатів-священиків від усіх трьох наших єпархій і всіх деканатів
   Мітрофорний Протоієрей, доктор Костельник Гавриїл, голова Президії.
   Єпископ Станиславський Антоній (Пельвецький).
   Єпископ Дрогобицький Михаїл (Мельник)».
   (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. – Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 129–132).
   «Догматичні й дисциплінарні зміни в зв’язку з поворотом до православної Церкви
   Повернення греко-католицької Церкви до Православної Церкви потягає за собою деякі зміни в нашій вірі, в дисципліні та в обрядах. Вже від нинішнього дня мусять наступити догматичні і ті дисциплінарні зміни, які засадничо характеризують православну Церкву.
   І. Вже від нинішнього дня мусимо уживати назву «православний» усюди, де вона проходить у наших літургічних текстах. А в усіх метриках треба писати: «православної віри» замість «греко-католицької». Щодо умерших людей, то треба писати, що вони були греко-католицької релігії.

ІІ. В Символі віри треба пропускати слово «і Сина» («Filioque»). Найкраще таки перекреслити це слово в наших літургічних книгах.

ІІІ. Святкувати не «Непорочне Зачаття», а Зачаття Св. Анни і в проповідях не говорити про Непорочне Зачаття в римському значенні.

ІV. Треба пам’ятати, що в Літургії повне переєствлення (освячення) євхаристійного хліба і вина здійснюється аж епіклезою. Тому аж по епіклезі треба предложеним дарам віддати глибокий поклін, а по виголошенню Христових слів: «Прийміте, ядіте…» і «Пийте от нея всі…» священик має тільки перехреститися. Зрештою, було б краще, коли б ми в епіклезі і перед причастям стали доземно поклонятися, як це є в Православній Церкві.

V. Відтепер радше уживати в проповідях слово «митарства», ніж «чистилище», бо «чистилище» (purgatorium) тягне за собою деякі латинські погляди, яких Православна Церква не признає (окреме місце, пекельний вогонь у чистилищі).

VІ. Іосафата Кунцевича вже не можемо згадувати як святого. Його образи і мощі треба з церкви поусувати (одначе розсудливо).

VІІ. Де є церкви, в яких є патроном Іосафат Кунцевич, там найкраще буде заступити його святим Іоасафом, єпископом Білгородським, що був також українець з козацького роду, або Іовом Почаївським.

VІІІ. Тому, що в наших антимінсах від 1920 р. часто зашиті мощі Іосафата Кунцевича, всі ті антимінси треба змінити на нові, які набудемо вже від православних єпископів. (Під кінець першої світової війни мощі Іосафата опинилися в Відні, в церкві св. Варвари, і відтоді наші єпископи найрадше брали мощі Іосафата Кунцевича до антимінсів.)

ІХ. Церковну владу відтепер слід нам так згадувати: «О Святійшім Отці нашім Кир Алексії, Патріарсі Московськом і всея Русі, о Високопреосвященнійшім Митрополиті нашім Кир Іоанні, Екзарху всея України» і єпархіальнім єпископі.

Х. Великі є різниці між римським і православним подружим (супружим) правом. За причини, які можуть уневажнити шлюб. Римська Церква признає тільки «vis et metus» (насилля і страх) та «impotentia physica» і то тільки тоді, коли вони попередили шлюб. У православній Церкві говориться про «розв’язання подружжя», а не про «уневажнення», і признані є різні причини для розв’язання подружжя. Для орієнтації душпастирів слід навести ті причини:
   1) vis et metus;
   2) impotentia physica;
   3) прелюбодійство і протиприродні сексуальні гріхи;
   4) захворіння на проказу та сифіліс;
  5) замах на життя одного з подругів або дітей або знущання над подругом або дітьми;
   6) невилікувальна і тяжка духова недуга одного з подругів;
   7) заключення нового подружжя одним з подругів;
   8) засудження одного з подругів на досмертну тюрму;
   9) злобне покинення одного подруга через другого;
 10) фактичне розірвання подружого зв’язку і неможливість зреалізування подружжя задля різниці характерів подругів. Це згідне з Євангелієм і гуманне подруже право, яке для многих нещасливих подруж у нашому народі стане визволенням з жорстокого римського ярма. Душпастирі повинні самі порадити таким подружжям, щоб вони через єпархіальне управління шукали розв’язання свого нещасливого подружжя. Право вносити скаргу має пошкодована сторона. А треба її вносити до того єпархіального управління, на терені якого подружжя було заключене (наперед ці справи мусять бути полагоджені в ЗАГСі). Слід ще завважити, що православна Церква дозволяє тільки три шлюби по черзі, а четвертого вже ні. Ще є й інші різниці між подружими законами римської і православної Церкви, і тому душпастирі в неясних випадках повинні звертатися до єпархіального управління. Бажаним є, щоб якнайскоріше появилися печатані подружі закони православної Церкви.

ХІ. Агнці для Преждеосвященних Літургій треба трошечки напоювати св. Кров’ю; ложечкою, замоченою в св. Крові, зробити хрест на Агнці.

ХІІ. За законом Руської Православної Церкви з помісного Собору 1945 р., єпархія і область мають однакові границі. Таким чином, у нас відтепер будуть чотири єпархії: Львівська, Дрогобицько-Самбірська, Станиславська і Тернопільська. А деканати матимуть у нас ті самі границі, що й райони.

ХІІІ. Державну владу треба так згадувати:
   В великій єктенії:
   «О богохранимой страні нашій, правительстві і воїнстві єя Господу помолімся».
   В Сугубій єктенії:
   «Єще молімся о страні нашій, правительстві і воїнстві, да тихоє і безмолвноє житіє поживем во всяком благочестії і чистоті».
   Аналогічно на великому вході: «богохраниму страну нашу, правительство і воїнство єя».
  (Єпархіальний Вісник орган Львівсько-Терно- пільського Єпархіального управління, №2–3, Лютий – березень 1946 р.: Львів. – С. 22–23).
   Хитрий хід о. Костельника: на початку псевдособору він не говорив про зміни і нові правила, за якими від сьогодні мають жити священнослужителі, що поставили свої підписи за приєднання до РПЦ, а сказав про це лише тоді, як вони вже були прийняті в лоно Православної Церкви. Це був тільки початок тієї ганебної руйнівної справи, а по суті розправи, яку вчинив псевдособор над Греко-Католицькою Церквою і українським народом. Не будемо застановлятися над кожним пунктом окремо (це зробимо іншим разом), зупинимося тільки над пунктами про подружжя. Саме від того часу бере початок руїна християнсько-католицької родини, яка була стійкою і непохитною у нас на Галичині. Святість родинного життя, вірність у шлюбі, що завжди і всюди проповідувала Католицька Церква, сьогодні підірвані тими параграфами, які подає о. Костельник, додаючи таке пояснення: «Слід ще завважити, що православна Церква дозволяє тільки три шлюби по черзі, а четвертого вже ні.» Це велика святість і досягнення Православної Церкви! Отже, руїну родинного життя, яку започаткував СРСР – перша держава в світі, що дозволила розлучення і аборти – на жаль, підтримала й РПЦ. Щодо абортів відомо, що православні також пропагують збереження життя зачатої дитини, але важко сказати, якою була позиція РПЦ в ті часи.
   …Якось мені довелося сповідати одну особу на смертному одрі. Зазвичай особа в такому стані бажає висповідатися з усього життя, і це добре. Спочатку в мене склалося враження, що ця людина щось плутає, наговорює на священика, але після уділення Св. Тайн вона знову повернулася до болючої теми абортів. Зав’язалася вже звичайна розмова. Ця особа ходила до Преображенського храму практично весь час до 1990 р. Там приступала раз на рік до св. Сповіді, давала на треби і т. д. Й розповіла про таку зворушливу подію. Прийшовши до св. Сповіді до одного славного священика, гарного проповідника, зізналася, що робила аборт, а той їй відповів: «Тут ніякого гріха немає, більше з такого й не сповідайся! А що, ти маєш народжувати дітей і мучитися з ними?» Я мусив вияснити цю справу до найменших тонкощів, остерігаючись, щоб особа з гріхом осудження чи фальшивим свідченням не покидала цей світ, але розсудок цієї людини був цілком тверезий, а пам’ять світла. Вона зізналася: «Тільки тоді, коли почала ходити на богослужіння у греко-католицький храм, я почула, як ви й інші священики застерігають вірних дуже серйозно проаборти…» Сльози на очах: «Якби я це знала за моєї молодості, то, звичайно, не допустилася б таких тяжких гріхів…»
   Не кращою була ситуація і в родинних справах. Поки ще жили люди, які мали духовну греко-католицьку формацію, розлучення було рідкісним явищем, до нього ставилися вкрай негативно. Пам’ятаю, як у дитинстві старші люди в розмові між собою з великою недовірою ставилися до жінки, яка першою в нашому селі взяла розлучення. Про неї говорили з таким трепетом, страхом: «Вона зламала присягу!» У ті часи зламати шлюбну присягу було великим гріхом. Згодом, як уже виросло покоління, виховане в Православній Церкві, масові розлучення стали буденним явищем у Галичині, що триває й по нинішній день. Знаю родини, які ходять до греко- католицької церкви, а сповідатися йдуть до православного священика, тому що живуть на віру (без шлюбу). Пояснюю, що такого робити не можна: така сповідь не важна, але в цій справі їхня душа глуха. Гадав, що, можливо, вони приховують перед православним священиком, що живуть без шлюбу – виявилося, що ні. Він знає про це, але його відповідь така: «Якщо ви помрете, то що ваш священик, який вас не висповідав, візьме ваші гріхи на себе?» Дивне пояснення.
  «Спір про епіклєзу між Сходом і Заходом» (1928), «Апостол Петро і римські папи, або догматичні підстави Папства» (1931), «Викляті святі– Кирило та Мефодій» (після 1927), «Розвиток папства в перші п’ять віків» (1933) та ін. Отець Костельник не був єдиним, хто так думав. Це була група священиків, прихильних до православія. Так, вони були формальними греко-католицькими священиками, але їхні серце і душа були віддані православ’ю. В який період написані ці книги? Коли о. Костельник був сотрудником у церкві Господнього Преображення, а парохом – о. Домет Володимир Садовський, викладач літургіки у Львівській Духовній Семінарії, відкритий противник св. Унії. Можливо, заслання в Сибір після Першої світової війни і спілкування з мешканцями та духовенством тамтешнього краю так вплинули на відомого священика, що він став великим захисником православного благочестя? На сторінках часопису «Нива» о. Садовський пропонує спалити всі зіпсовані латинськими доповненнями уніатські Богослужбові книги й замінити їх візантійськими, східними. А звідки брати зразок тих візантійських книг? Хто знавець і захисник східного благочестя? Звичайно, Москва! Хто на той час був головним редактором часопису «Нива»? Отець Гавриїл Костельник. Причина псевдособору – не тільки в безбожницькій радянській владі, ця влада лише прискорила те, до чого прямували, про що мріяли прихильники чистого візантійського обряду: зближення з православієм, а кінцевий результат – остаточне влиття в Православну Церкву.


(Далі буде)
о. Василь КОВПАК, СБССЙ