Після виголошення о. Костельником доповіді про догматичні та дисциплінарні зміни, які належить зробити, щоб бути прийнятим до Православної Церкви, закінчилася ділова частина засідання Собору. Настає найбільш «урочиста частина» – прийняття апостатів у лоно Православної Церкви.
У книзі «Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946» з пафосом повідомляється: «Православна Церква приймає нас у свої обійми!» І далі вся ця подія описана в надзвичайно піднесеному дусі: «О год. 3 пополудні вступає в церкву св. Юра Високопреосвященний Йоан, митрополит Київський і Галицький, Екзарх всієї України. Не було ще у св. Юрі такого високого церковного українського достойника, бо і не було ще «всієї» (соборної) України. Постала вона, наша Ненька, з’явився й ієрарх, що фактично, а не тільки de nomine є митрополитом Київським і Галицьким. Екзарх увійшов до церкви через церковну ризницю і став перед царськими вратами. Він – увесь у фіолетах, що їх звик і любить наш нарід бачити у церковних достойників, з білим митрополичим клобуком на срібно-білому волоссі. Його зустрічає Собор стоячи. Предсідник Собору, о. д-р Костельник, в коротких, але зворушливих словах вітає Високопреосвященного Екзарха і, зазначивши, що його роль і місія, як голови Ініціативної групи, саме в цім моменті скінчилася, складає повновласть, якою його дотепер було наділено, в руки Преосвященного Митрополита Київського і Галицького, просячи у нього архіпастирського благословення для нововозз’єднаної західної вітки Великої Восточної Православної Церкви. Екзарх у відповіді вказав на любов у Христі, як на джерело і основу віри та церковної єдності. Після цієї промови Екзарх разом з усіма єпископами підійшов до президіального стола, вийняв привітальну грамоту від Його Святості Алексія, Патріарха Московського і всієї Русі, якою Православна Церква приймає на своє лоно тих чад своїх, які насильством були колись від неї відірвані, і, стоячи, прочитав її; а відтак Грамоту, в артистичних окладинках і течці, передав о. д-ру Костельнику. Ту саму патріаршу Грамоту в перекладі на українську мову відчитав, теж стоячи, Преосвященний Макарій, єпископ Львівський і Тернопільський.
Після того виступу на трибуну вийшов мітрофорний протоієрей Константин Ружицький, керуючий справами Православної Церкви в екзархаті України, і виголосив доповідь про положення Православної Церкви в СРСР та про історію відносин між Римською і Всеруською Православною Церквою. В його докладі сильне враження зробило на оо. делегатів Собору порівняння двох медалей: одної – з нагоди Берестейської унії в 1596 р. і другої – з нагоди возз’єднання уніатів в 1839 р. На медалі з 1596 р. на одному боці зображено папу Климента VІІІ, а на другому – той же папа сидить на троні, а перед ним у рабській позі, навколішках «русин»; на медалі напис «Ruthenis receptis». На медалі з 1839 р. з одного боку – зображення Христа з написом: «Такова імами Первосвященника», а з другого – св. Хрест, як знамя християнства, з написом: «Відірвані насильством (1596), повернені любов’ю (1839)». Порівняння медалей надзвичайно рельєфно відображає різницю двох окремих світів, побудованих – на гордощах і – на любові. Після того звернувся до делегатів Преосвященний Нестор з закликом закріпляти в своїх серцях все те, що тут, на Соборі, оо. делегати бачили і чули, щоб торжество соборних днів не перемінилось пізніше в буденність, але горіло в душах огнем неугасимим.
Многоліттям Патріархові, Екзархові, всім присутнім єпископам і членам Собору закінчився цей урочистий акт прийняття греко-католицької Церкви на лоно православної Церкви.
А у вечірніх годинах того дня відправив Екзарх України, в сослужінні всіх єпископів і численного духовенства, воскресну всеночну по православному богослужбовому чину – вперше в стінах кафедральної церкви св. Юра. По-церковному, вже розпочиналося святкування завтрашньої неділі «Торжества Право- славія» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. – Видавництво
Варто застановитися над ще однією неправдою, якою керувалася ініціативна група на чолі з о. д-р Гавриїлом Костельником: «О год. 3 пополудні вступає в церкву св. Юра Високопреосвященний Йоан, митрополит Київський і Галицький, Екзарх всієї України. Не було ще у св. Юрі такого високого церковного українського достойника, бо і не було ще «всієї» (соборної) України. Постала вона, наша Ненька, з’явився й ієрарх, що фактично, а не тільки de nomine є митрополитом Київським і Галицьким». З цитати випливає, що Високопреосвященний Йоан, митрополит Київський і Галицький, Екзарх всієї України, є людиною, яка знає українську історію, зберігає українську духовну спадщину, звичаї і традиції, одне слово – патріот України. Але насправді це далеко не так. Перечитавши спогади Анни Угляренко про Митрополита Київського Іоана Соколова, дізнаємося, що: «Митрополит Київський і Галицький, патріарший екзарх України Іоан (в миру Іван Олександрович Соколов) народився 13 січня 1877 року в місті Димитрове тодішньої Московської губернії, а сьогодні Московської області Російської Федерації у сім’ї бідного диякона. Тяжке, злиденне, напівголодне було його дитинство… Ще за чотири місяці до народження майбутнього владики помер його батько – диякон Олександр. А в десять років маленький Ваня залишився взагалі круглим сиротою, бо померла і мати. Хлопчика забрали до себе на виховання дядько Олександр і тітка Пелагія. Вони в той час проживали у Тверській губернії. Турбуючись про освіту племінника, дядько віддав Ваню до духовного училища при Перервинському монастирі у Москві… Під час навчання у Московській семінарії молодий семінарист по мірі можливості приїжджав до дядька в село для допомоги по господарству.
Після закінчення семінарії в 1897 році владику направляють старшим учителем у духовну школу при Угрешському монастирі, що в місті Дзержинську Московської області Російської Федерації… Через чотири роки у 1901 Ваня одружився, через деякий час рукоположився на диякона, а згодом і на священика. Священиком він працював викладачем Закону Божого при різних гімназіях тодішньої Московської губернії… 1915 рік, можна сказати, у житті священика Іоана Соколова стає переломним. Він втрачає найближчу людину та друга – свою дружину і залишається із двома дітьми. Після смерті дружини отець Іоан далі залишається служити на приходах.
У ці важкі часи митрополит Сергій (Страгородський) просить отця Іоана прийняти чернецтво та стати єпископом. Розуміючи значення єпископського служіння в Церкві, отець Іоан погоджується із пропозицією і приймає чернецтво з таким же іменем, тільки на честь іншого святого. 12 жовтня 1928 року відбулася хіротонія на єпископа Орєхово-Зуєвського, вікарія Московської єпархії. Наступного року владику Іоана Священний Синод призначає вікарієм Калінінської єпархії, а через два роки його знову повертають на служіння у Московську єпархію. В 1937 році Іоан був направлений на служіння до Архангельська…
Наступив 1944 рік, воєнні дії тривають. Україна палає у вогні. Ось раптово для вже немолодого архієпископа Синод приготував сюрприз – Київську кафедру і посаду Екзарха. Після призначення до Києва владика здивовано запитав Патріарха Сергія: «Как же я туда поеду, я же не знаю украинский язык?» Патріарх відповів: «Поезжай, справишься» (Спогади Анни Угляренко про митрополита Київського Іоана Соколова записав Ієромонах Михаїл Карнаух).
Високопреосвященний Йоан, митрополит Київський і Галицький, Екзарх всієї України, як бачимо зі спогадів його родички, нічого спільного не мав з Україною, навіть не вмів розмовляти українською мовою. Весь свій час від народження, священства і єпископства він провів у російському оточенні. Але це не завадило о. д-ру Гавриїлові Костельнику так цинічно й зухвало вихваляти його на Львівському псевдособорі: практично він обманював присутніх священиків, а також і читачів, представляючи митрополита РПЦ Йоана Соколова як «високого церковного українського достойника». Не можна сказати, що митрополит Соколов був великим оборонцем Православної Церкви в Україні – він так само, як і його послідовник митрополит Філарет, був усього лиш послушним знаряддям СРСР і комуністичної влади, яка нищила й переслідувала Церкву. Лише в одному Києві за часів правління митрополита Соколова були закриті два монастирі, духовна семінарія, близько 20 парафіяльних церков. Тому місія митрополита Соколова разом з Ініціативною групою, очолюваною о. Гавриїлом Костельником, і священиками-апоста- тами, не була світлою, вона принесла велике переслідування для Греко-Католицької Церкви. Для нас настала Страсна Велика П’ятниця, для наших неприятелів – «Торжество св. Православія», яке переросте у торжество крові…
СВЯТА УНІЙНА ТРАДИЦІЯ УГКЦ