1946-й рік: початок Великого Страсного Тижня УГКЦ

Після виголошення о. Костельником доповіді про догматичні та дисциплінарні зміни, які належить зробити, щоб бути прийнятим до Православної Церкви, закінчилася ділова частина засідання Собору. Настає найбільш «урочиста частина» – прийняття апостатів у лоно Православної Церкви.
   У книзі «Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946» з пафосом повідомляється: «Православна Церква приймає нас у свої обійми!» І далі вся ця подія описана в надзвичайно піднесеному дусі: «О год. 3 пополудні вступає в церкву св. Юра Високопреосвященний Йоан, митрополит Київський і Галицький, Екзарх всієї України. Не було ще у св. Юрі такого високого церковного українського достойника, бо і не було ще «всієї» (соборної) України. Постала вона, наша Ненька, з’явився й ієрарх, що фактично, а не тільки de nomine є митрополитом Київським і Галицьким. Екзарх увійшов до церкви через церковну ризницю і став перед царськими вратами. Він – увесь у фіолетах, що їх звик і любить наш нарід бачити у церковних достойників, з білим митрополичим клобуком на срібно-білому волоссі. Його зустрічає Собор стоячи. Предсідник Собору, о. д-р Костельник, в коротких, але зворушливих словах вітає Високопреосвященного Екзарха і, зазначивши, що його роль і місія, як голови Ініціативної групи, саме в цім моменті скінчилася, складає повновласть, якою його дотепер було наділено, в руки Преосвященного Митрополита Київського і Галицького, просячи у нього архіпастирського благословення для нововозз’єднаної західної вітки Великої Восточної Православної Церкви. Екзарх у відповіді вказав на любов у Христі, як на джерело і основу віри та церковної єдності. Після цієї промови Екзарх разом з усіма єпископами підійшов до президіального стола, вийняв привітальну грамоту від Його Святості Алексія, Патріарха Московського і всієї Русі, якою Православна Церква приймає на своє лоно тих чад своїх, які насильством були колись від неї відірвані, і, стоячи, прочитав її; а відтак Грамоту, в артистичних окладинках і течці, передав о. д-ру Костельнику. Ту саму патріаршу Грамоту в перекладі на українську мову відчитав, теж стоячи, Преосвященний Макарій, єпископ Львівський і Тернопільський.
   Після того виступу на трибуну вийшов мітрофорний протоієрей Константин Ружицький, керуючий справами Православної Церкви в екзархаті України, і виголосив доповідь про положення Православної Церкви в СРСР та про історію відносин між Римською і Всеруською Православною Церквою. В його докладі сильне враження зробило на оо. делегатів Собору порівняння двох медалей: одної – з нагоди Берестейської унії в 1596 р. і другої – з нагоди возз’єднання уніатів в 1839 р. На медалі з 1596 р. на одному боці зображено папу Климента VІІІ, а на другому – той же папа сидить на троні, а перед ним у рабській позі, навколішках «русин»; на медалі напис «Ruthenis receptis». На медалі з 1839 р. з одного боку – зображення Христа з написом: «Такова імами Первосвященника», а з другого – св. Хрест, як знамя християнства, з написом: «Відірвані насильством (1596), повернені любов’ю (1839)». Порівняння медалей надзвичайно рельєфно відображає різницю двох окремих світів, побудованих – на гордощах і – на любові. Після того звернувся до делегатів Преосвященний Нестор з закликом закріпляти в своїх серцях все те, що тут, на Соборі, оо. делегати бачили і чули, щоб торжество соборних днів не перемінилось пізніше в буденність, але горіло в душах огнем неугасимим.
   Многоліттям Патріархові, Екзархові, всім присутнім єпископам і членам Собору закінчився цей урочистий акт прийняття греко-католицької Церкви на лоно православної Церкви.
   А у вечірніх годинах того дня відправив Екзарх України, в сослужінні всіх єпископів і численного духовенства, воскресну всеночну по православному богослужбовому чину – вперше в стінах кафедральної церкви св. Юра. По-церковному, вже розпочиналося святкування завтрашньої неділі «Торжества Право- славія» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. – Видавництво 
   Варто застановитися над ще однією неправдою, якою керувалася ініціативна група на чолі з о. д-р Гавриїлом Костельником: «О год. 3 пополудні вступає в церкву св. Юра Високопреосвященний Йоан, митрополит Київський і Галицький, Екзарх всієї України. Не було ще у св. Юрі такого високого церковного українського достойника, бо і не було ще «всієї» (соборної) України. Постала вона, наша Ненька, з’явився й ієрарх, що фактично, а не тільки de nomine є митрополитом Київським і Галицьким». З цитати випливає, що Високопреосвященний Йоан, митрополит Київський і Галицький, Екзарх всієї України, є людиною, яка знає українську історію, зберігає українську духовну спадщину, звичаї і традиції, одне слово – патріот України. Але насправді це далеко не так. Перечитавши спогади Анни Угляренко про Митрополита Київського Іоана Соколова, дізнаємося, що: «Митрополит Київський і Галицький, патріарший екзарх України Іоан (в миру Іван Олександрович Соколов) народився 13 січня 1877 року в місті Димитрове тодішньої Московської губернії, а сьогодні Московської області Російської Федерації у сім’ї бідного диякона. Тяжке, злиденне, напівголодне було його дитинство… Ще за чотири місяці до народження майбутнього владики помер його батько – диякон Олександр. А в десять років маленький Ваня залишився взагалі круглим сиротою, бо померла і мати. Хлопчика забрали до себе на виховання дядько Олександр і тітка Пелагія. Вони в той час проживали у Тверській губернії. Турбуючись про освіту племінника, дядько віддав Ваню до духовного училища при Перервинському монастирі у Москві… Під час навчання у Московській семінарії молодий семінарист по мірі можливості приїжджав до дядька в село для допомоги по господарству.
   Після закінчення семінарії в 1897 році владику направляють старшим учителем у духовну школу при Угрешському монастирі, що в місті Дзержинську Московської області Російської Федерації… Через чотири роки у 1901 Ваня одружився, через деякий час рукоположився на диякона, а згодом і на священика. Священиком він працював викладачем Закону Божого при різних гімназіях тодішньої Московської губернії… 1915 рік, можна сказати, у житті священика Іоана Соколова стає переломним. Він втрачає найближчу людину та друга – свою дружину і залишається із двома дітьми. Після смерті дружини отець Іоан далі залишається служити на приходах.
   У ці важкі часи митрополит Сергій (Страгородський) просить отця Іоана прийняти чернецтво та стати єпископом. Розуміючи значення єпископського служіння в Церкві, отець Іоан погоджується із пропозицією і приймає чернецтво з таким же іменем, тільки на честь іншого святого. 12 жовтня 1928 року відбулася хіротонія на єпископа Орєхово-Зуєвського, вікарія Московської єпархії. Наступного року владику Іоана Священний Синод призначає вікарієм Калінінської єпархії, а через два роки його знову повертають на служіння у Московську єпархію. В 1937 році Іоан був направлений на служіння до Архангельська…
   Наступив 1944 рік, воєнні дії тривають. Україна палає у вогні. Ось раптово для вже немолодого архієпископа Синод приготував сюрприз – Київську кафедру і посаду Екзарха. Після призначення до Києва владика здивовано запитав Патріарха Сергія: «Как же я туда поеду, я же не знаю украинский язык?» Патріарх відповів: «Поезжай, справишься» (Спогади Анни Угляренко про митрополита Київського Іоана Соколова записав Ієромонах Михаїл Карнаух).
   Високопреосвященний Йоан, митрополит Київський і Галицький, Екзарх всієї України, як бачимо зі спогадів його родички, нічого спільного не мав з Україною, навіть не вмів розмовляти українською мовою. Весь свій час від народження, священства і єпископства він провів у російському оточенні. Але це не завадило о. д-ру Гавриїлові Костельнику так цинічно й зухвало вихваляти його на Львівському псевдособорі: практично він обманював присутніх священиків, а також і читачів, представляючи митрополита РПЦ Йоана Соколова як «високого церковного українського достойника». Не можна сказати, що митрополит Соколов був великим оборонцем Православної Церкви в Україні – він так само, як і його послідовник митрополит Філарет, був усього лиш послушним знаряддям СРСР і комуністичної влади, яка нищила й переслідувала Церкву. Лише в одному Києві за часів правління митрополита Соколова були закриті два монастирі, духовна семінарія, близько 20 парафіяльних церков. Тому місія митрополита Соколова разом з Ініціативною групою, очолюваною о. Гавриїлом Костельником, і священиками-апоста- тами, не була світлою, вона принесла велике переслідування для Греко-Католицької Церкви. Для нас настала Страсна Велика П’ятниця, для наших неприятелів – «Торжество св. Православія», яке переросте у торжество крові…


(Далі буде)
о. Василь КОВПАК, СБССЙ