Різдво 1915 року галицькі стрільці зустріли на Бескидах. У ту зиму стояли тріскучі морози, круті схили вкрилися глибоким снігом. Старшини і стрільці, які майже безперервно перебували на гірських вершинах, у першій бойовій лінії, постійно мерзли. Часом втрати від холоду перевищували бойові. Так, за чотири дні боїв під Славськом курінний отаман С. Горук відправив до шпиталю 89 стрільців із відмороженими ногами.
На початку січня австрійські війська перейшли у наступ. Січовики билися на Ужоцькому перевалі. У тріскучі морози, долаючи глибокий сніг, вони зайняли Славське, Лавочне, досягли Татарівки, що декілька разів переходила з рук у руки. На початку березня сотні легіону УСС вийшли в район гори Маківки. У цей момент командування цісарської армії завдало українській частині нового дошкульного удару – ліквідувало Начальну Команду і цілком самостійні курені Гриця Коссака і Сеня Горука підпорядкувало відповідно 129-ій і 130-ій австрійським бригадам 55-ої дивізії генерала Г. Фляйшмана. Тоді ж встановлено штатну чисельність усусів – 2200 стрільців і 48 старшин, яким присвоєні військові звання.
Верхів’я гір, верхів’я слави,
Шумить, шумить, шепоче ліс:
По битві на полях Полтави
Тут вперше український кріс
Спиняв московських полчищ лави,
І вперше по літах недолі
Слова упали тут стрільцеві:
«Ми не поклонимось цареві!
Ми прагнем волі!»
Ці рядки стрілецький поет Олесь Бабій присвятив битві на горі Маківці у квітні – травні 1915 року, яка увійшла золотою сторінкою у літопис легіону УСС.
22 березня вперше сотні курінного отамана Сеня Горука зайняли позицію на цій горі, яка стала ключовим пунктом оборони австрійської Південної армії, бо не давала можливості російським військам пробитися по долинах до Тухлі і Славська. З того дня бої на цьому відтинку майже не припинялись.
Учасник тих звитяг 18-літній командир сотні львів’янин Осип Яримович, який загинув у липні 1917 року під Конюхами, залишив нащадкам спогади. Ось як він описує ці події: «Вночі з 7 на 8-го квітня зійшли москалі з Погару (сусідня гора), перейшли місток на р. Головчанці, підсунулися яром до половини північного спаду Маківки під стрілецьке становище і ранили кількох стрільців ручними гранатами. Ніч була темна, без місяця. Пішла стрілянина на цілій лінії Маківки, тріскали світляні ракети. Москалі відступили. Рано було видно сліди ворога і погублені шапки. Цілий напад москалів звернений був на відтинок, обсаджений стрільцями, тому стрільці дістали того дня від бригадира Вітошинського похвалу за оборону Маківки. Сотня Дудинського стояла під проводом хорунжих Свидерського, Никорака і Ковалика, сотню Носковського провадив чотар Сушко, в сотні Семенюка провадили під той час чети Чмола, я і хорунжа Степанівна».
У ті дні на Південно-Західний фронт прибув російський самодержець Микола ІІ. Зі Львова він приїхав до штабу армії генерала Брусилова у Самбір, потім побував у Хирові та недавно зайнятому Перемишлі. Командуючому фронтом генералу Іванову, очевидно, дуже хотілося порадувати імператора «побідною» реляцією з Карпатського фронту. Отож, підтягнувши важку артилерію, він кинув у наступ на Маківку кавалерійську дивізію генерала Олексія Каледіна (у майбутньому отамана донського козацтва, керівника антирадянських заколотів 1918 року) та піхотні частини. Найбільшої напруги бої досягли 1 травня. «Клекотіли по обох боках скоростріли, при землі гупали ручні гранати – здавалося, гора рухається, дихає пеклом. Так минала година за годиною. Це був третій пам’ятний день московського наступу на Маківку, – писав Д. Вітовський, сотня якого прийняла на себе чи не головний удар. – Змагалося дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму, а друга відповіла: за всяку ціну не віддам».
Запеклий кривавий бій тривав весь день. Та втримати позиції січовикам не вдалося частково через відступ сусідніх австрійських частин. У ніч на 2 травня на схили Маківки прибув резерв – курінь Гриця Коссака. Його сотні одразу пішли на штурм вершини гори. Двічі вона переходила з рук у руки. «Щойно за третім разом московські полки покинули під напором стрілецької сили й завзяття добутий верх та пішли врозтіч, – згадував стрілецький історик і учасник тієї січі Богдан Гнатевич. – На побоєвищі залишилися гори трупів, від смерті врятувалися лише ті, що попали в полон».
3 травня усі підрозділи січовиків виведені у Турки, Федір Пик із Самбора та інші. Нині цей стрілецький цвинтар поновлено, встановлено пам’ятний знак.
Українська громадськість високо оцінювала ту карпатську битву, відзначала мужність галицького стрілецтва. «Маківка – це перший визначний етап на тому шляху, по якім українська нація зі стану пасивності переходила до стану активності, до чину, – зазначала львівська газета «Діло» 2 травня 1915 року. – Битва на Маківці – це перша велика спроба галицьких українців стати самим активним чинником історії, стати ковалями і творцями свого майбутнього».
(Далі буде)
