Завершується 2018 рік, а разом з ним – певний ювілей: минає 160 років відтоді, як у французькому Лурді бідній дівчині Бернадетті Субіру об’явилась Матір Божа. Скільки мільйонів прочан побувало протягом цього часу у цьому чудотворному місці, полічити, мабуть, неможливо. А чи цікавився хто-небудь питанням, коли ж перші українці почали сюди прибувати, щоб поклонитися Пречистій Діві і на собі випробувати силу Її Благодаті? Не зафіксовано імен перших зцілених українців, немає якоїсь книги, де українці записували б чудеса, які сталися з ними у цьому святому місці. Натомість є видимий знак нашої тут присутності – церква Успення Пресвятої Богородиці Української Греко-Католицької Церкви. Вона ховається у зелених кронах дерев справа на схилі, якщо йти від Брами Архистратига Михаїла до Базиліки Вервиці. Єдина у Лурді не-римокатолицька святиня. Кажуть, що коли українці звели свою церкву і прикрасили її п’ятьма золотими банями, то іншим націям перестали давати дозволи на будівництво храмів.
Будівництво церкви тісно пов’язано з іменем о. Николая-Василя Прийми, уродженця Львівщини. Перед тим, як опинитись у Лурді, о. Прийма пройшов нелегкий життєвий шлях. Народився 1914 року у с. Бачів Перемишлянського району у багатодітній селянській родині. Перша світова війна, російська революція, національно-визвольна боротьба українців – імперії змінювали кордони, розпадалися, поставали нові держави. У вирі тих подій з їх небаченими жахіттями найважче було звичайним людям. Родина Прийм сповна це відчула. На виховання Николая-Василя вплинули патріотичні ідеї тодішніх українських молодіжних організацій, але передусім батько, що був дяком у місцевій церкві. Початок другої світової війни 1 вересня 1939 року застав Василя Прийму під Варшавою, звідки він потрапив до німецького концтабору у Кенігсбергу. Після звільнення повернувся додому, де активно займався політикою. Під час першої совєтської окупації його як українського активіста та підпільника арештували та ув’язнили у Золочівській тюрмі. Німецькі окупанти були не кращими – Василь Прийма знову в ув’язненні, цього разу у Львові в тюрмі на вул. Лонцького. Тут він мало не загинув: його, напівмертвого, витягли з гори трупів. Можливо, тоді й утвердилось рішення, що, якщо виживе, – посвятить життя служінню Господу. Повертається додому, але ненадовго: 1944 року совєтська окупація повертається. Николай Прийма потрапляє до рук каральних органів, переносить тортури та знущання на допитах, після чого його відправляють у штрафний батальйон Красної Армі. А це – майже неминуча смерть… Можливо, відтоді він був уже під Божою опікою, бо пережив і бої на передовій, і німецький полон та концтабір. На щастя, визволили його західні союзники, тож після війни життя Николая Прийми кардинально змінюється. 1950 року в монастирі отців Августинів у Кулемборгу в Нідерландах він одержав священичі свячення з рук Єпископа Івана Бучка. А перед цим були теологічні студії в Нідерландах та Німеччині. Ново висвячений отець Прийма одразу дістав парафію на півдні Франції, де було чимало українців-емігрантів. Однак парафія не була ще до кінця сформована, тому о. Николай-Василь знову опиняється у Тулузі, в отців Августинців. Звідси почалася його священича та патріотична діяльність у діаспорі. Його енергія та старання приносять плоди: в Тулузі, де він був парохом, з’являється вулиця України, вулиця Києва, пам’ятник Тарасові Шевченку. Згодом о. Прийма стає парохом Лурду. У 1968 році він дістає дозвіл на обладнання в українському стилі однієї з каплиць у Базиліці Святої Вервиці на потреби прочан-українців. Кошти на це збирали українці цілого світу. Лише українці з України з відомих причин не могли приєднатися до цієї небуденної події. Вівтар в каплиці з іконами розписали відомі українські малярі з діаспори: Михайло Дмитренко з Детройта, Омелян Мазурик з Парижа та Леонід Денисенко з Сіднея. Десятки тисяч прочан милувалися чудовою запрестольною іконою «Богородиця з дитям» (1976), написаною М. Дмитренком. До речі, цю й інші ікони для лурдської каплиці М. Дмитренко виконав золотими фарбами, щоб, як він сказав, не посоромити землі української і славного ймення України. Ця ікона нагадує світові про тисячолітню християнську Україну. Тільки далеко від України Михайло Дмитренко міг відбутися як маляр-монументаліст сакрального мистецтва. Сакральний архітектурно-образотворчий процес, який розвивався в Україні безперервно від доби Київської Русі до початку ХХ століття, в комуністичний період був штучно зупинений. Михайло Дмитренко покинув батьківщину, як і багато митців, які іноді осідали аж за океаном (у США, Канаді чи Австралії), щоб бути якомога далі від совєтського «раю». Схожою є доля іншого маляра, лемка Омеляна Мазурика. Важко переживаючи дійсність у комуністичній Польщі, покривджений як лемко під час операції «Вісла», він врешті-решт міняє Краків на Париж. Про лемків тужно-ніжно написав польсько-український поет Єжи (Юрій) Гарасимович у вірші «Омелян»:
Омелян схожий на руського ведмедя з казки
Що тупцює біля мене в червоних чоботях
Дуже завинив світові Омелян і його святець-батько
Що з розпуки до брам Пантократора вже постукав
З димом пішло Омелянове дитинство
Взявши хмару на плечі кудись його дім подався
Ночами гієна будяків гавкотить на згарищі
І не знаходить нога в бур’яні вітцівського порогу
І поїхав у візку на вигнання народ із козою на мотузці
Розметала церква свої дзвони у долах із відчаю
Сумний як святий сидить Омелян
Стягує його земля бур’янів зелену косу все густішу
Народжений у Варшаві Леонід Денисенко опинився в Австралії. Як син майора армії УНР, учень Олени Теліги, українець-патріот він розумів, що не зможе вільно творити, якщо залишиться у прокомуністичній Польщі.
Після закінчення оздоблення каплиці внизу під престолом помістили табличку з написом французькою мовою «Вівтар України». Ця каплиця виконувала функції церкви для українців до 1982 року, коли відкрили храм Успення Пресвятої Богородиці на вул. України. Невдовзі вже не було можливості утримувати і церкву, і каплицю. У даху з’явились дірки, через які до каплиці падав дощ, що нищив мури. Яка доля іконостасу, ікон з вистрою каплиці, дослідити не вдалось, можливо, їх забрали. Але куди?.. З усіх атрибутів колишньої української каплиці на своєму місці залишилась табличка з написом «Вівтар України». У жовтні 2017 року, коли велика проща вірних Св. Традиції УГКЦ перебувала у Лурді, у каплиці на постаменті ми побачили фігуру Матері Божої Лурдської. Чи той постамент – то давній престіл?.. Біля фігури моляться та запалюють численні свічки прочани з усього світу, а щодня о 21 годині її виносять на Процесію вечірньої молитви на вервиці. Мати Божа Лурдська величаво пливе попереду людського моря, що поволі йде від Святої Печери до площі перед базилікою Святої Вервиці. Кажуть, що участь у таких процесіях українці почали брати ще в 50-х роках минулого століття.
Задум про українську церкву у Лурді зродився в Блаженнішого кардинала Йосифа Сліпого, коли він молився до Пресвятої Богородиці у печері Массаб’єль. А у 1980 році кардинал Йосиф Сліпий та Папа Римський Іван Павло ІІ благословили місце на зведення храму. Основні обов’язки зі збору коштів, пошуків меценатів взяв на себе о. Николай-Василь Прийма. Знайшов собі однодумця та ентузіаста: священик Павло Когут відразу почав допомагати о. Василю Приймі в будівництві храму і збирав добровольців для будівельних робіт, які тривали 2 роки. Французький уряд та єпископ Володимир Маланчук, котрий на той час очолював Екзархат на території Франції, сприяли будівництву храму. Освячення церкви звершив кардинал Іван Мирослав Любачівський за участі владики Генрі Донзе (римо-католицький єпископ Тарбу та Лурду). Кардинал Йосиф Сліпий не міг прибути до Лурду, бо в той час був хворий. Приїхало також близько 1500 вірних та багато священиків з Європи та з-за океану. Навпроти церкви спеціально збудували готель Святої Родини, а при храмі почав діяти Дім Паломника.
До будівництва церкви у Лурді запросили найвидатніших українців з діаспори. Випускник архітектурного факультету львівської політехніки Мирослав-Данило Німців не лише подарував проект, згідно якого було збудовано храм, а до нього додав ще 2000 доларів. Цікавість до українського церковного будівництва та до історії церкви у Німціва розбудило спілкування з Андреєм Шептицьким. У 1968 році архітектор переїхав до США, де міг вільно займатись улюбленою справою. Автором унікального іконостасу став один із найвизначніших митців ХХ століття Петро Холодний (молодший). Народжений у Києві, після війни він проживав у Німеччині, а 1950 року переїхав до США. Розписувати церкву запросили українського іконописця з Кракова Юрія Новосільського. Він застосував власний художній стиль і розписав храм у барвистій поліхромії, зобразивши у центрі Матір Божу із червоним ореолом.
Чи потрібно нам так докладно знати, хто і як будував церкву у Лурді, хто в ній був настоятелем?
Ми довгі роки були за «залізною завісою», не мали можливості виїжджати закордон, знайомитись з культурним надбанням численної української діаспори, розкиданої по світу. То тепер користуємось такою можливістю все частіше, відвідуємо святі місця. Молимось у різних святинях Європи, Близького Сходу, Америки. Цікавимось історією різних храмів та людьми, які їх будували, особливо, якщо ті будівничі та митці походять з України.
Закінчення 160-х роковин об’явлень Матері Божої Лурдської не означає, що ми прощаємось з Лурдом. Так само, як минулого року, в столітній ювілей об’явлень Фатімських, ми не попрощались з Фатімою. Ювілей – це гарна нагода піднести молитовний дух, але щоденна молитва, чи у ювілей, чи без нього є безцінною.
