Якинта захворіла у жовтні 1918 року. Після смерті Франциска вона дуже добре розуміла, що скоро надійде хвилина, коли Господь Бог також покличе її до себе. З дитячим невинним серцем, але з великою дорослою свідомістю вона готувалася до тієї останньої години. За той короткий час, що милостивий Господь ще їй дарував, вона старалася зробити все можливе, щоб винагороджувати Маєстату Божому за гріхи людей. Одного дня, коли Якинта сиділа на камені навпроти печери в Кебасо і пасла стадо своїх овечок, перед її очима відбулися надзвичайні зміни. Дівчина побачила інший краєвид з невідомою для неї країною, з іншими містами і селами, вулицями і незнаним їй народом.
Вона почула незрозумілий шум і крик, тріски і блиски, а небо мовби мало покрити землю, спадало на неї. Вулицями населених пунктів гуляв дуже сильний вітер, який ніс із собою полум’я. Все ніби покривалося великим вогнем, а з неба, наче з кулемета, спадали палаючі іскри. Земля тряслася, і з неї було чути стогін багатьох людей. А потім настала тиша… На вулицях міст і сіл почали з’являтися люди, які були надзвичайно виснаженими від холоду й голоду. Не маючи сил у ногах, вони падали, але з часом піднімалися і йшли далі. Очі в людей були втомлені, і в них виднілася велика пустота. Чоловіки і старші особи несли в руках невеликі клунки. Жінки на своїх раменах несли малих дітей. То був нескінченний потік народу, наче лавина.
Луція, побачила надзвичайно серйозне і сумне обличчя своєї кузинки, крикнула переляканим голосом і помахала перед її очима своїми руками, промовивши: «Якинто, що з тобою відбувається?»
– Війна, це війна! – стривоженим голосом промовила дівчина, немовби пробуджуючись із жахливого сну.
– Війна вже давно закінчилася, тепер мир!
– Ні, то інша війна! Та, яка має невдовзі розпочатися. Хіба ти не бачила ті тисячі міст і сіл, які палали у вогненному полум’ї? Багатьма вулицями гуляв полум’яний вітер, який пожирав людські оселі, знищував урожай на полях. Ти не бачила скільки страждало людей? Вони плакали з голоду і холоду.
– Відкрий свої очі, подивися навкруги! Літо, всюди затишно і тихо!
Оговтавшись, Якинта довго мовчала, ніби роздумувала над усім тим, що бачила. А відтак прошепотіла:
– Як перейду до неба, буду там молитися, щоб війна ніколи не торкнулася Португалії. Іншим разом, як Луція в густих заростях шукала дикий мед, Якинта з великим трепетом заволала:
– Луціє, чи ти бачила Святішого Отця? Я його бачила в дуже великому будинку. Він клячав перед невеликим столиком, тримав руки в долонях і плакав. Назовні було дуже багато людей. Деякі кидали каміння, інші проклинали й викрикували погані слова. Бідний Святіший Отець! Маємо молитися за нього. Через кілька днів вона знову бачила Папу. Цього разу – у великому соборі, в якому горіло багато свічок, перед надзвичайно гарним вівтарем. Папа посвячував цілий світ Непорочному Серцю Богородиці.
– Ох, Луціє, як то було гарно! – з великим захопленням розповідала кузинці. – Навіть не можу розповісти тобі про все, що бачила...
