Замойський Синод 1720 р.Б.

Невдовзі виповнюється триста років з часу, коли в Замостю відбувся синод Уніатської Церкви. Маємо краще зрозуміти історію Греко-Католицької Церкви, через які труднощі Вона перейшла, скільки видимих і невидимих неприятелів Вона мала, як її нищили чужі і свої, а Вона з попелу, з руїни повставала, стаючи сильною, непохитною, незламною, одягнена то в білі, то в багряні ризи Христа-Царя. Лежала висміяна і зневажена, ледве жива. Не було ані Киринейчика, ані Вероніки, навіть плачущих Єрусалимських невіст. Одні чекали Її скорої смерті, щоб захопити Її дітей і збільшити свої матеріальні посілості та величатися перед світом своєю чисельністю. Інші – аби принизити Її, показати, що справа Унії – це політика, зрада. Звичайно, не мали б так поступати зі своїм ближнім ті, що називають себе християнами. Мали б подати руку упалому, підтримати немічного, слабшого, а не чекати, коли він перестане жити, щоб загарбати його посілості. Такими, на превеликий жаль, є життєві реалії. Уніатська Церква пережила не одну Голгофу, але завжди була вірною Христові й Апостольському Престолу.

Подаємо думки різних осіб: духовних, світських, істориків, богословів, правників, щоб краще зрозуміти ті течії, які були і нині є в УГКЦ.

«Майже триста років Замойський Синод був і залишається юридичним та адміністративним кодексом цілої УГКЦ, тобто своєрідною конституцією, оскільки маючи офіційне схвалення Апостольської Столиці в Римі, він упорядкував церковно-релігійне життя та забезпечив ефективний і гармонійний розвиток УГКЦ, а найголовніше – уможливив утвердження ідентичності нашої Церкви, незважаючи на загрозливі катаклізми, які довелось їй пережити впродовж ХІХ, і особливо ХХ ст.

Як не дивно, але досі цей унікальний звід документів не був перекладений українською мовою. Тому особливо завдячуємо професорові Івано-Франківської Теологічної Академії, декану філософсько-богословського факультету о. д-ру Іванові Козовику та директору видавництва «Нова Зоря» о. Ігорю Пелехатому, які виконали титанічний обсяг праці, щоб донести автентичний зміст синодальних рішень у Замості 1720 року до сучасного українського студента-богослова, священика, науковця якраз напередодні важливої дати в українському богословському світі – 100-річчя Станиславівської (Івано-Франківської) Духовної Семінарії Української Греко-Католицької Церкви» (Єпископ Софрон Мудрий ЧСВВ, Доктор канонічного права, професор, Ректор Івано-Франківської Теологічної Академії).

Що можна подумати, перечитавши ці рядки? Протягом трьохсот років такий важливий документ, як провінційний Синод у Замості 1720 року Божого, не є перекладеним українською мовою! Скільки людей могли читати його постанови, ознайомитися з його рішеннями! Дуже мало. Так, про цей синод згадували, цитували, висловлювали свої думки, інтерпретації, залежно від того, через які «окуляри» читали його рішення. Думаю, що навіть не всі священики добре простудіювали його. Це просто опущення, занедбання богословських кіл Уніатської Церкви? Чи свідоме нехтування і неприязнь до Замойського Синоду, незгода з його рішеннями і постановами? УГКЦ мала в своїх лавах досить багатих людей, і в нашій Церкві було багато освічених осіб. Тому закрадається думка, що деякі діячі не хотіли популяризувати Замойського Синоду, бо не погоджувалися з його рішенням, навіть усіляко висміювали його. Ті ж, які могли б його популяризувати, не мали матеріальних статків, щоб цю справу втілити в життя.

УГКЦ, яка вийшла з підпілля в 1989 р., також керувалася рішенням Замойського Синоду:

«Рішення і постанови, схвалені Синодом єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що відбувся у Львові в днях 16–31 травня 1992 р. Божого.

21 постанова «Для збереження послідовності в літургічному житті нашої Церкви». Священний Синод пригадує, що літургічні постанови Замойського Синоду залишаються зобов’язуючими:

а) на святій трапезі антиміс покласти під верхній обрус;

б) в Символі Віри ісповідувати походження Святого Духа «від Отця і Сина».

в) під час Божественної Літургії забороняється уживання губки й теплоти;

г) під час Божественної Літургії освячувати частиці воднораз з Агнцем;

ґ) Пресвяту Євхаристію не подавати немовлятам, доки вони не досягнуть свідомого віку».

Свою думку щодо Замойського Синоду висловив світлої пам’яті владика Софрон Мудрий, ЧСВВ у своїй праці «Нарис історії Церкви в Україні», яка перевидавалася чотири рази. Про Замойський Синод 1720 року він сказав: «Цей рік став переломним в історії Української Католицької Церкви. Замойський Синод був тим межовим стовпом, який завершував період становлення Українського католицизму та відкрив новий період у його історії». Замойський Синод відновив життєдайні сили в Унійній Церкві. Лівобережна Україна належала до РПЦ, в якій також відбулися великі зміни в 1721 р. Московський цар Петро І стає головою Церкви, йому в управлінні допомагає міністерство культури, так званий «Святіший Синод», очолений світською людиною, ставлеником царя, який виконує його волю в церковних справах. Порівнюючи життя Унійної Церкви після Замойського Синоду і РПЦ після реформи царя Петра І, владика Софрон Мудрий робить такі висновки: «Саме цей «Святіший Синод» та його 200-літнє існування у Російській Православній Церкві був однією з причин, що, власне, в цьому просторі став можливим трагічний експеримент атеїстичного режиму і влади насильства, яка взялась керувати душами та народами і самою ж таки Церквою Христовою. Цей «Святіший Синод» Петра І впродовж 200 років існування повністю знищив релігійне життя, спричинив своєю адміністрацією історичний скандал, коли традиційно православна держава царів зробила діалектичний стрибок у напрямі атеїстичної імперії комунізму.

Навпаки, Замойський Синод у той же час створив передумови для так званої «золотої доби» в історії Української Церкви, з бурхливим, жвавим релігійним життям, що дало багато плодів, навіть героїчного мучеництва, аж до наших днів, додаючи сил мільйонам душ та цілим народам, які захищають права релігійної свободи» (Владика Софрон Мудрий, ЧСВВ. Нарис історії Церкви в Україні. Видання четверте. – «Місіонар», Львів – 2010).

Про Замойський Синод також ведуться дебати на релігійних сайтах. Так сайт «Релігія в Україні» від 21. 05. 2012 р. подає статтю д-р. Миколи Крокоша «Уніатизм з обличчям недохорватства» з приміткою «До найновішого симптому хронічної хвороби деяких кіл в УГКЦ». Стаття є відповіддю о. Орестові-Дмитрові Вільчинському на його «Комплекс уніатизму» на сайті «Католицький оглядач». Доктор Микола Крокош дає таку оцінку Замойському Синоду: «Також викликає неприємне здивування намагання о. Вільчинського, реабілітувати злощасний Замойський синод, від наслідків якого нам і досі не вдалося позбавитися. Цей синод відзначився передусім тим, що санкціонував в УГКЦ усе те, що і дотепер часто відрізняє нас зовнішньо від православних та виявляє занепад нашої багатющої візантійської духовності – наприклад, він заборонив причащання немовлят, вживання губки для витирання дискосу та додавання «теплоти» до освяченого вина у чашу. Цей синод виразив своє презирство до Східної Літургії, назвавши почитання Дарів вірними під час Великого Входу «ідолопоклонством». Саме цей синод поклав кінець поунійній епосі – періодові становлення УГКЦ, коли ця ще зберігала рештки своїх православних богословських коренів. Він остаточно зруйнував той літургійний місток, котрий до того поєднував уніатську Церкву із Православ’ям, приписавши вживання «і Сина» в «Символі віри» та поминання Римського папи в Літургії як Вселенського Архієрея. Замойський синод був повною капітуляцією східної богословської традиції перед латинською. Наприклад, було перейнято сумнівну латинську тезу про переміну євхаристійних дарів у Тіло і Кров Господні при словах Спасителя «Прийміть…», тобто у східній Літургії ще до епіклезі (прикликання Св. Духа), чим фактично заперечувалася ключова роль Святого Духа у переєстествленні. Отже, синод відмовився від пневматологічного обґрунтованого вчення святих східних отців на користь однобокого західного христомонізму, котрий відсував діяльність Св. Духа на задній план, фактично нехтуючи Його божеством.

Можна тільки погодитися з А. Великим, що Замойський Синод остаточно відірвав УГКЦ від українського Православ’я: «… обидві частини українського народу почали йти відтоді зовсім відмінними шляхами, протилежними собі». Цей синод не тільки спотворив літургійне обличчя нашої Церкви, а й скалічив її еклезіальну самосвідомість, зробивши її настільки залежною від «Апостольського Престолу», що про якісь власні намагання відновити єдність і думати вже було годі. Замойський Синод був демонстрацією втрати еклезіальної автономії українською Церквою.

Замойський Синод мав яскраво виражену антиправославну ідеологію. На ньому православні класифікувалися як «схизматики», котрих було заборонено брати у хрещені батьки та котрим, як «собакам», заборонялося давати Причастя. Синод також заборонив почитання великого православного святого Григорія Палами та віддав цього найбільшого східного богослова другого тисячоліття damnatio memoriae, заборонивши навіть «згадувати його ім’я».

Підсумовуючи, можна сказати, що Замойський Синод був тріумфом уніатизму та став величезним цвяхом у труні помісності УГКЦ. Він був найнижчою точкою падіння в історії виродження нашої еклезіальної ідентичності. Отці Берестейського собору і уявити собі не могли, що потрібно буде тільки трохи більше одного століття, щоб зі Східної Церкви була зроблена Церква, котра цілком відмовилася від більшості тих принципів еклезіального самодостоїнства, на котрих бодай частково з українського боку ґрунтувалася Берестейська унія».

Інша думка про Замойський Синод: «Замойський Синод заклав основу українського католицького партикулярного права й здійснив реформу Української Католицької Церкви в Польщі. Цей Синод започаткував нову добу в історії нашої Церкви. Це був час великого її поширення і водночас початок занепаду унії. «Впала Польща, – як казав Шевченко, – і нас задавила». І справді, із занепадом Польщі підупала також і Уніятська Церква на теренах України, зайнятих Москвою.

Одні з реформ, започатковані Замойським Синодом, були корисними, інші – ні, але їх було здійснено, і це дуже важливо. Дещо було введено з латинського обряду, що вносило новизну. Було упорядковано такі питання, як наприклад, прийняття Святих Тайн. У кожній Церкві це робили по-своєму, тому була необхідність привести все до одного взірця…

Замойський Синод мав, без сумніву, велике значення для Української Церкви, хоч не таке велике, як йому приписують прихильники златинщення нашого обряду, і не справив стільки надій, як бажали прихильники східного обряду. Неможливо було вгодити всім й очистити обряд від латинізмів, коли велика кількість вірних виступала за їх впровадження» (Василь Ленцик. Нарис історії Української Церкви. – Львів, «Свічадо» – 2003).

 

(Далі буде)

о. Василь КОВПАК, СБССЙ